Нелюбові.

Знаєш,хлопче,ти чіпкий,наче літній реп’ях,

І твої залицяння – це мій жіночий жах!

Питаю у неба : за що мені це?

А небо мовчить..

Наче не чує,як моя душа кричить :

 ні,ні,ні!

Не потрібні мені

ції страхи нічні!

Йди,хлопче,у свій вирій і час;

У моєму житті тобі щастя ніхто не припас.

Йди в краї,йди в світи,де тебе

Там хтось жде..

А мене не чіпай :

Ні,ні,ні!

Не потрібні мені

Твої мрії нічні!

А потрібна мені та любов,що майнула

 на білім коні!

Та любов ,що кричала мені :

Ні,ні,ні!

Юним чаром зігріла

Вона серце моє,

 це той скарб,що і

донині в душі

моїй

є!

Ним живу,ним творю,бо І досі люблю!

І не жду повертання

Із дикого краю

Всіх тих мрій і надій,

Що покрилися кригою

Зневаги:

Ні,ні,ні!

Не поверне  він знов

З незворотнього

Краю!

А я щастя чекаю..

А я знову надіюсь

І знову чекаю.

«Наша пам’ять велика долина,де невидимі храми стоять.»

Українською катастрофою  ХХ століття називає сучасна громадська думка голодомор 1932 – 1933 років в Україні. 23 листопада нинішнього року українці вшановуватимуть пам’ять невинно убієнних в ті роки своїх земляків,адже терор голодом,запроваджений тоталітарним режимом в нашій державі,заподіяв смерть мільйонам хліборобів.А від голоду,репресій і депортацій Україна втратила більше ніж за роки Першої світової та громадянської воєн.

В рамках заходів,присвячених цій трагічній даті,у Червонозаводській міській бібліотеці №1  пройшла Година –реквієм під назвою «Україна пам’ятає! Голодомор 1932 – 1933 року.» Присутніми на заході було учні Лохвицького технологічного  технікуму ПДАА  разом зі своїм керівником Харченко Н.М. та Тєтєріна Л.Г.,спеціаліст РАЦС та сталого розвитку  Червонозаводської міськради.

До уваги присутніх на міроприємстві  було влаштовано відкритий перегляд літератури «Чорна сповідь моєї Вкраїни»,де посеред інших експонується картина художника Шевченка В. під назвою «Сумна сторінка української історії» та книга – присуд тоталітарному режиму,що знищив мільйони життів, за назвою «Злочин» під редакцією Петра  Кардаша.

Ведучі Години Єрмакова Л.М.,Матяш А.В. та студенти технікуму Іванина Анастасія і Бойчук Владислав прочитали вірші в пам’ять про замордованих українців,відтворили мелодії та пісні ,присвячені темі Голодомору,також прозвучали спогади людей,які пережили те лихо.

Сьогодні поширена думка, що говорити про голод — це озиратися назад, це блукати десь серед могил. А що ми там знайдемо? Ми повинні дивитися у завтрашній день, а не озиратися назад. То чи треба сьогодні говорити про голод?

 Учні приєдналися до тієї думки, озиратися у минуле треба кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І якщо сьогодні не зробити висновків, історія може повторитися. Отож озирнімося, щоб покаятись. А головне - щоб зрозуміти.

 Іще одна гірка істина. В могилу голодомору зійшли найкращі. Винищували з корінням працьовитих самостійних хазяїв, здібних, талановитих, здорових духом і тілом, що вміли мислити і протестувати.

             Присутні на заході учні пом’янули пам’ять усіх померлих від голоду запаленими свічками.  Також прозвучав вірш:

Боже великий, всевладний,

Яви нам свою могуть,

Дай розпізнати правду -

Праведників не забудь.

Дивляться в твої очі

Мільйони скатованих душ.

Пригорни їх, посели на спочинок,

Та їхнього сну не наруш!

Заступи нас і нашу державу

Од кривавих, лютих негод.

Всі ми - сущі, усопші, прийдешні –

Твій пшеничний, безсмертний народ.

                      В одній із розмов про голодомор довелося мені почути думку про те,що "..ну навіщо згадувать про той голодомор,воно давно пройшло,тих людей уже не вернеш".Так ,дійсно,пройшло і людей не повернути,але мене лякає думка про те,що потрібно забути ті події,залишити в минулому їх пам'ять.От,мов би,так і треба!Але ж дорога в майбутнє пролягає через минуле і відомо,що історія може повторитися.Стає страшно від думки,що ось пройде 100 -200 років і ніхто не згадає про український жах - голодомори,і це правда,бо був і 21-22 рік, і 32-33 рік,і 47 -й..А якщо не згадають,то це буде нашою провиною перед майбуттям,це ми не доробили,не довели,не донесли..То все неправда і від лукавого коли дехто каже,що не треба пам'ятати те страшне минуле,бо ми повинні дивитися вперед,а не назад,забувши про страшну смерть замордованих голодом.Якщо забудемо,то яким буде те майбутнє?
            Нещодавно у фонд нашої бібліотеки надійшла книга за редакцією упорядника Петра Кардаша під назвою "Злочин".Є в ній пам'ятний автограф ,адресований пану Болюху.Книга має 557 сторінок друкованого тексту і величезну кількість спогадів постраждалих від репресій і голодоморів по обидва боки Дніпра,а ще там дуже багато фотографій людей,які померли від голоду..В кінці книги величезний список закордонних українців,які здавали пожертви на те,щоб ця
книга вийшла з друку,і в тому списку прізвища людей і організацій ,які жертвували від 10000доларів до 5.
           А ще різнула по серцю думка ,висловлена в цій книзі,що попри донесення послів про голодомор в Україні він був проігнорований і у цілому світі,бо СРСР в ті роки прийняли до Ліги націй.От же воістину "Байдужість - це прараліч душі"(А.Чехов).

Сьогодні в Інтернет - центрі спостерігала за одним із наших відвідувачів,як він щось швидко набирав на клавіатурі,а потім попросив на принтері  все розрукувати.Я це зробила і він пішов,але залишилась копія на робочому столі..Вірш! Я почала читати і не змогла відірватися,дуже мені сподобалося,а також приємно і гріє душу,що це відбулося саме в цій бібліотеці,де я працюю.Дозволю собі зберегти вірша у своєму блозі.
Отже,автор Анатолій Г.(кому буде цікаво - автора я ,звісно,знаю).Наш Інтернет - центр став місцем,де пишуть вірші!

Последняя осень с тобой, больше нас нет.

Странно, ведь были рядом столько лет,

Теперь ты одна и я один,

И снег сменяет дождь и опустел мой мир.

Будь как будет, мне уже не важно,

Но ты найдешь меня среди листков бумажных...

Жаль, теперь я просыпаюсь не с тобой,

Теперь другие греют меня своим теплом.

Не будет больше тех строк и электронных писем,

Не будет ничего, что говорит о прошлой жизни.

Только память, просто память о тебе,

Просто та любовь, которая живет во мне,

Ты так же скучаешь, как и я у окна.

Четыре часа утра и я лишен сна,

Ты уже не моя, не моя

Помни только о том, что я люблю тебя!

 

Не много, ни мало, но лишь одна из них называла меня самым-самым

И ночами рыдала, вела себя как мама:

Звонила, волновалась, ругалась, орала, врала и давила на жалость...

Копалась в телефоне в поисках женских номеров/смс

И разбор полётов почти до утра:

Кто как на кого смотрит, кто как кого назвал,

Выбирай, я или она, и я выбирал...

Не много, ни мало, но лишь одна из них заставляла меня думать о себе,

Когда я засыпаю;

Брала меня за руку - "Зай, попробуй всё заново..

Я верю у тебя талант и всё делаешь правильно".

Я знаю, счастье в той, с которой я хочу проснуться утром

И мне уже давно стало интересно жутко:

Сын или дочка будут у меня, гадать не стану!

Мне просто кажется, что я знаю, как зовут их маму...

      23 листопада 2013 року - чорна дата в історії України - 80 років пам'яті жертв голодомору 1932 - 1933 років.
       Пропоную вашій увазі сценарій,який ми,ще тільки на підготовчій стадії вичитуючи, вже ридаємо і думаємо собі, як же ми будемо вести той  урок пам'яті.І разом з тим,якщо ми всі не оплачемо те страхіття - то хто ж тоді замість нас ..?І це таки потрібно,в першу чергу,нам і наступним поколінням.

 

  ЧОРНА СПОВІДЬ МОЄЇ ВКРАЇНИ

 

ПРИСВЯЧЕНО ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ 1932-1933 _РР.

 

Хід уроку

 

Ведуча. Рано чи пізно, але обов'язково кожна людина і весь народ усвідомить своє минуле. Не сьогодні це сказано:

Час народжувати і час помирати,

Час руйнувати і час будувати,

 Час розкидати каміння і час збирати,

Час мовчати і час говорити.

Прийшов час говорити після десятиліть мовчання. (Звучить класична музика).

Студент. У 1933 р. був в Україні великий го­лод. Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тіль­ки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки живого люду лягло у могили -старих, молодих, і дітей, і ще не народжених у лонах матерів.

Студентка. Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, а сідало за обрій кольору крові й не пізнавало землю. Чорне вороння згра­ями ширяло над ними, заціпенілими в тяжкому смертному сні.

Студент. Танули на обширах України важкі сніги, волючи світові трупний сморід, апока­ліпсичні картини, співмірні хіба що з картина­ми Страшного Суду.

Студентка. А чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довір­ливі лелеки? Чи співали травневими ночами со­лов'ї? Ніхто того не бачив і не міг бачити.

Студент. На світі - весна, а над селом нави­сла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад - вперед. Скіль­ки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти... Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ - їсти, їсти, їсти...

Студентка. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевер­нутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі сво­їми тривогами і надіями. Ми, єдині спадкоємці всього, що було.

Студент. Тож пом'янімо хоч сьогодні, із запіз­ненням у кілька довгих десятиліть, великому­чеників нашої історії. Пом'янімо і знайдемо в собі сили пройти за ними дорогою їхнього хрес­ного путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

Ведуча.

Відкрийтесь, небеса! Зійдіть на землю.

Всі українські села, присілки та хутори,

Повстаньте всі, кому сказали: вмри!

Засяйте над планетою, невинні душі!

Зійдіть на води й суші,

Збудуйте пам'яті невигасний собор!

 Ведучий.

Мамо, мамо, я скоро помру,

Не рятуйте мене, не треба.

Не ріжте ні брата мого, ні сестру,

А як серце моє навіки засне,

Не вбивайтеся з горя, непе.

Покладіть біля вишні в садочку мене,

Забринить понад нами бджола золота.

А та вишня весняної ночі

Накриватиме цвітом наші чола й уста

І росою вмиватиме очі.

 Ведуча. На вшанування світлої пам'яті жертв голодомору в Україні 1932-1933 років оголошую хвилину скорботи.

Хай ця хвилина для громадян нашої незалеж­ної держави, співвітчизників за кордоном, для всіх людей доброї волі й чистої совісті стане актом поминальним, жестом покаяння і перестороги.

Хай у кожному місті й селі, в кожній оселі, кожній родині старий і малий схилить голову пе­ред пам'яттю невинно убієнних голодом-геноци­дом, уклінно припаде до їхніх могил, поставить свічку перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла. (Студенти запалюють свічки).

Студентка (читає молитву К. Мотрич).

Хто се? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!». Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страж­дання, муки й скорботи роду людського і роз­пинає душу мою на хресті всевишньої педалі? Чий же це мільйонноголосий стогін у мене? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній - ні дна, ні берегів...

Господи Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів? Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, Господи! Страждання, муки й горе мого народу до всевишньої скорботи зара­хуй і біди й погибель від землі й народу сущо­го відведи. Нині, прісно і на віки вічні відведи! Амінь!

Ведучий. А люди біднії в селі,

 Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах -

Та й мруть...

Сумують комини без диму,

 А за городами, за тином

 Могили чорнії ростуть.

Гробокопателі в селі

 Волочать трупи ланцюгами

За царину і засипають

 Без домовини.

Дні минають.

 Минають місяці.

 Село Навік замовкло, оніміло,

 І кропивою поросло.

 Кров холоне в жилах, коли читаєш спогади очевидців.

Ведуча. 1932 рік... Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження, що хліб роздали незаконно, і почали забирати з до­мівок усе, що знаходили.

Шукали хліб усюди - розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи. Поступово насувався голод.

Люди ходили по стерні, шукали нірки ми­шей, розкопували їх, і коли знаходили хоча би   жменьку  зерна,   це  було   велике  щастя.

Найстрашніше почалося весною 1933 ро кінчилися всі крихти зерна, з'явилися ПЄ{ померлі від голоду.

Люди їли все, що можливо було ж Варили цвіт акації, зелену лободу змій з товченими качанами кукурудзи, і щас був той, хто міг додати жменьку висіве такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра.

Люди тихо вмирали, а живим було же, бо вони божеволіли і дичавіли від і Батьки несли на цвинтар мертвих дітей ках, везли на візках, у кого була ще хоч сила. Вимирали цілі родини, особливо / багато дітей. Люди божеволіли від голо; чалося людоїдство.

Ведучий. Мати зарубала свою дворічну дитину і зварила, аби прогодувати решту дітей скламутився у неї розум, кричала тільки: Ваня, Ваня».

Чуєш, Йвану? Чуєш, кличе мама...

 Одягнути чистеньку сорочку.

Білий, день. Така червона пляма.

 Озовись, загублений синочку

! Кличе світ Тебе за свідка, Ваню!

Хоч одне розплющи, синку, очко...

Божевільна мати... Біль...

Страждання...

Подивись, загублений синочку,

 Стративсь розум В ненажернім світі!

Господи, сокира на пеньочку...

І голодні перепухлі діти.

 Не вмирай, зарубаний синочку!

Студентка. Пограбовані, зламані гол жорстокістю влади, люди вже не намагалися шукати вихід. У слабших, вразливіших виникав   безконтрольний   хворобливий Це не моральна категорія, ні, це була тяж роба, зумовлена голодом. З'являлась мот стан і байдужість до мук ближнього, були й випадки канібалізму, скоєні в стані повного відключення кори головного мозку. Ледь прийшовши тями, ці люди у відчаї накладали на себе руки( або назавжди втратили розум.

 Студент.

Про Нього й Неї згадувать несила.

 Грицьку одбило ноги на війні...

 Отож Оксана день у день носила

 Його і до колбуду, й до рідні.

 Та якось...

 Ледь живі узріли Гриця:

 Сам викотивсь, як пень, через поріг.

 

Нажерся й виліз на осоння гріться,

Вчинивши нишком людоїдський гріх...

Над морем Чорним чайка голосила.

І в берег бились хвилі день при дні:

«Нема Оксани, що Грицька носила, -

Нема... ані на лаві, ні в труні...».

 Ведуча. Маленькі рученьки, простягнуті до Бога... Хлопчик, умираючи, просив Бозю:

Дай хоч одненьку картопельку,

Бозю! Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку...

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.

Таж підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я - пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір'їночку дай.

Тато і мама - холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю.

Сніг дуже білий.

 

Бозю, що там у тебе в руці?

 Ведучий. Звали її Параскою. Помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку, і до ран­ку всі померли.

Спіте, діти, спіте, любі.

І не просинайтесь.

Вже не буде мучить згуба.

Забере вас пташка райська.

Спіте міцно, спіте, діти.

Янгол Божий на порозі.

Вже не буде їсти хтітись.

І не будуть пухнуть нозі.

Натопила маковинням,

Затулила лядку й комин.

І в тумані темно-синім

Заспівала колискову.

 Ведуча. А одне дівча підповзло до вікна і жа­лібно просить: «Тітонько, відріжте мені паль­чик, я його з'їм, а то він не перекусюється».

Є страсті Господні, є страсті земні!

Чомусь їм немає кінця.

Дитячі ті пальчики

В тому вікні

Не перекусуються.

Страшний аргумент.

В діалекті арго...

Хоча би невкраденого півслівця.

Холоне уява від страху того!

Не перекусується!

Найбільше прокляття

З проклять усіх!

...Ні матері, і ні вітця.

Нам гризти до самої смерті той гріх.

Не перекусується...

Студент. Почало доспівати жито на городах, люди збирали незрілі колоски і варили кашу. Дозріли вишні, а незабаром дали по 6 кг борош­на з колгоспу, і це була сумна і важка радість. Деяким людям не допомогло ні борошно, ні мо­локо, вони вмирали - було вже пізно.

Живі почали відходити від голоду, і це був жах. Поверталася свідомість, а з нею вся гірка дійсність того, що було. По селах чулися від­чайдушні крики, на цвинтарі голосили жінки, а чоловіки прикопували трупи, ставили дерев'яні хрести. Життя поверталося повільно, тяжко.

Голодомор 1932-1933 рр. - страшна трагедія в історії нашої держави. Голодомор забрав міль­йони людей. Невідома навіть точна цифра. Щоб не повторювалися такі події, ми повинні знати і пам'ятати про них.

 Ведучий.

Боже великий, всевладний,

Яви нам свою могуть,

Дай розпізнати правду -

Праведників не забудь.

Дивляться в твої очі

Мільйони скатованих душ.

Пригорни їх, посели на спочинок,

Та їхнього сну не наруш!

Заступи нас і нашу державу

Од кривавих, лютих негод.

Всі ми - сущі, усопші, прийдешні -

Твій пшеничний, безсмертний народ.

 Ведуча. Сьогодні поширена думка, що говори­ти про голод - це озиратися назад, це блукати десь серед могил. А що ми там знайдемо? Ми повинні дивитися у завтрашній день, а не озиратися назад. То чи треба сьогодні говорити про голод?

Студент. Озиратися у минуле треба кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо істо­рія повторюється. І якщо сьогодні не зробити ви­сновків, історія може повторитися. Отож озирні­мося, щоб покаятись. А головне - щоб зрозуміти.

Іще одна гірка істина. В могилу голодомору зійшли найкращі. Винищували з корінням пра­цьовитих самостійних хазяїв, здібних, талано­витих, здорових духом і тілом, що вміли мисли-лити і протестувати.

Ведучий. Сьогодні запалимо свічки та пом'янімо усіх. Не їм це потрібно, а нам.

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть варево виймали з печі

і забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

 І з торбинок нужденних стариків? Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

 Усе суціль викачували з двору,

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

 Російським людом поспіль заселяв?

 Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

 Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

 І пухлих, і померлих на шляхах.

 І досі ще стоять мені в очах...

 

10 жовтня 2013 року у бібліотеці було проведено Урок мужності для учнів 5 -го класу під назвою "Вклонімося великим тим рокам".На Уроці йшла мова про героїзм народу в роки Вітчизняної війни,про подвиг воїнів ,трудівників,юнаків і дітей чиї найкращі роки припали на бої,смерть,розруху і сльози..Але саме завдяки їм ми маємо 70 років спокою і миру і за це-низький уклін людям,більшість з яких уже не з нами.
   Пропоную  СЦЕНАРІЙ УРОКУ МУЖНОСТІ "ВКЛОНІМОСЯ  ВЕЛИКИМ ТИМ РОКАМ"(для учнів середнього шкільного віку).

-Бібліотекар: Дорогі діти, у нас зараз пройде незвичайний урок. Сьогодні ми будемо говорити про мужність. Що ж ми розуміємо під словом “мужність”? (відповіді дітей)

-1вед.:В тлумачному словнику записано: “Мужність – це риса характеру людини, у якій поєднуються хоробрість, рішучість, витримка тощо // відвага, сміливість”.

-2 вед.:А ось як написала про це одна відома поетеса у своєму вірші, який так і називається – “Мужність”:

 

Ми знаєм, що нині лежить на вагах

І що відбувається нині.

Час мужності пробив на наших часах

І мужність нас не покине.

 

-3 вед.:Все далі в історію відходять жорстокі битви Великої Вітчизняної війни, в яких наш народ проявив справді героїчну мужність, відстояв честь і незалежність Батьківщини. Уже давно на місці руїн і попелищ виросли світлі квартали міст, нові заводи і фабрики, здається, ніщо не нагадує про війну.

-1 вед.:Але ніколи не будуть забуті імена тих, хто в тяжкий для нашої країни час здійснив неповторні подвиги, хто не пощадив самого життя, заради щастя нинішніх поколінь. Подумайте тільки, яке величезне щастя випало наступним поколінням – сімдесят  років мирного життя.

-2 вед.:Так, саме 70  років над нами тихе, мирне небо. Ми радіємо, що можна спокійно навчатися, мріяти, жити. Але потрібно завжди пам’ятати, якою дорогою ціною завойоване наше щастя.

-3 вед.:1941 рік, червень, суботній день. Люди готувалися до недільного відпочинку. Червень – найчарівніша пора в Україні. Уявіть собі … Усе навкруги в красі та силі … Розквітають сади і луки, з поля чути п’янкий аромат скошеної трави … І раптом – війна.

-1 вед.:Війна … Вам, діти, це слово відомо лише з історії, розповідей ветеранів-фронтовиків, зі спогадів про суворі минулі  дні. Я впевнена, якщо комусь із вас довелося чути розповіді людей, котрі пережили це страхіття, то ви слухали з завмиранням серця, як якусь незвичайну страшну історію.  Давайте й ми з вами на нашому уроці згадаємо ті страшні події, ті незвичайні подвиги, щоб потім пам’ятати про них усе життя

(Фонова музика. Пісня М.Матусовського “На безымянной высоте”).

-2 вед.:22 червня 1941 рік, о 4 годині ранку, коли вся наша країна спокійно відпочивала від денних турбот, фашистська Німеччина, без оголошення війни, вчинила варварський напад на нашу Батьківщину. Саме в цю чарівну ніч ворожі бомби і снаряди впали на мирну землю. Україна стала ареною жорстоких смертельних боїв: 57 дивізій, 1500 літаків, 1200 танків були направлені на неї…

 

Минули дні і роки пролетіли,

А дня того забуть ніхто не міг.

Тут навіть сосни з горя посивіли,

Тут навіть камінь плаче край доріг.

Хіба ж забудеш, як палили хати?

Гойдались мертві у страшній петлі,

І на шляху валялися хлоп’ята,

Багнетами прибиті до землі.

Хіба ж забудеш, як сліпого діда

В звірячій злобі витягли крізь дим.

До танків прив’язали людоїди

І розірвали надвоє живим.

 

-3 вед.:Фашисти хотіли зруйнувати все, що було створено розумом та працею людей. А що вони хотіли зробити з самим українським народом? Частину його знищити, а частину перетворити в рабів.

 

Село горить, валує чорний дим,

Пожежа в небі аж регоче.

Упала мати на поріг… і їй

Вже не розплющить більше очі.

Шість місяців дитяткові лише,

Воно шука матусі груди.

Покривджене воно не зна іще,

Що більше матері не буде…

 

-1 вед.:Влаштовувалися десятки тюрем, таборів для військовополонених, в яких знущалися жорстоко і бездушно над нашими людьми. Фашизм приніс з собою звірства, розруху, голод, сльози, смерть. У страхітливому вогнищі війни народилися мільйони героїв, чиї подвиги стали легендою і вічно житимуть у віках, викликатимуть захоплення і велику шану всіх наступних поколінь вільних і чесних людей світу. Є герої відомі всім, є герої – маловідомі, а є – і взагалі нікому невідомі. Але ж значення подвигу, його цінність, вимірюється не знаменитістю. На знаменитість ніхто із героїв в ті моменти і не розраховував. Просто вони знали і завжди собі повторювали: “Якщо не я, так хто ж…” І з молитвою на губах, з ім’ям матері, дружини чи дитини, солдати здійснювали неймовірні подвиги.

-2 вед.:Я думаю, що хтось із вас чув історію про солдата, який дав можливість своїм товаришам продовжити атаку і взяти древнє польське місто Коло, - закривши грудьми амбразуру ворожого дзоту. Подвиг його не забутий. Ім’ям Миколи Носулі названа вулиця в його рідному місті в Донецькій області. Наші люди проявили неповторну мужність, відстоюючи волю і незалежність своєї Батьківщини.

-3 вед.:За героїчні подвиги у Великій Вітчизняній війні звання Героя Радянського Союзу удостоєно понад 11 тисяч чоловік. В числі відважних захисників Вітчизни були і діти.

 

Привели його на світанні

У багнюці всього, у крові

Захлиналися постріли дальні,

І дрижали бліді вартові.

Мов примари, гайдалися тіні,

На колисках скуйовджених віт.

І було партизану-хлопчині

Вісімнадцять – не більше – літ.

 

-1 вед.:І хоч були вони зовсім юними і їм дуже хотілося жити, вчинки їх були вже не дитячими, зневажливо ставилися до своїх мучителів і ні за яких умов, навіть, коли йшлося про життя чи смерть, вони не зраджували своїх друзів, свою Батьківщину…

 

Очі з лоба вилізли дико

Надірвався і тріснув крик

– Хлопець виплюнув кашу в пику

Свій навіки німий язик.

Розстріляли його на світанні

За селом у глибокім рові…

І вставало, немов повстання,

Ранком сонце в його крові.

 

-2 вед.:Діти війни… Війна забрала в них отчий дім, материнську ласку, батьківську турботу, безхмарне дитинство і юність, а найголовніше – позбавила права жити. Не можна забути сповнені тугою їхні очі, опухлі від голоду животики, опущені в німому відчаї головки і маленькі рученята, які міцно тримали свою єдину іграшку. А скільки останків дітей, їхніх іграшок було розкопано після війни на подвір’ях шкіл, чи знайдено в попелі згорілих будинків. Гнів перехоплює подих при згадці про ці страшні звірства фашистів.

-3 вед.:Ось спогади одного із таких дітей - нині вже пенсіонера – Андрія Івановича Лисенка ,жителя колишнього радгоспу ім..Мічуріна :

--. Я з покоління тих, кого називають дітьми війни. Народився 9 жовтня 1929 р. на Дніпропетровщині. З 1935 року наша сім’я проживала на Полтавщині, в Лохвицькому районі, селищі радгоспу імені Мічуріна. Трудову діяльність почав з 11 років у радгоспі, працюючи їздовим на конях і волах та на садових роботах, а ще раніше в с. Ждани Лубенського району пас корів. Уже в 12 років — з вересня 1941-го, коли німецька орда загарбала мою малу батьківщину, я пізнав, що таке війна. Два роки ми перебували під фашистською окупацією. Дитяча пам’ять закарбувала незгладимі події воєнного лихоліття, які назавжди позначилися на моєму характері, виробили відчуття справедливості й співучасті.

      1 Ведучий:Уперше розриви ворожих бомб ми почули на значній віддалі — казали, що то німці бомбили станцію Гребінка. А вже вранці наступного дня німецькі бомбардувальники з’явилися десь за кілометр від нашого селища, наносячи удари по відступаючих по дорозі Пирятин — Чорнухи — Лохвиця військах Червоної Армії.

        2 Ведучий:Через півгодини я і троє моїх друзів уже були на місці бомбардування. Обабіч дороги стояли дві розбиті вантажівки ЗІС-5. Та найбільш нас зацікавила велика авіабомба на проїжджій частині. За хвилину ми вже обсіли її, так ніби це була якась досі невідома дитяча іграшка. Збоку бомби виднівся підривник (як нам пізніше пояснили). Якби під рукою були інструменти — почали б відгвинчувати. Та нам пощастило. Об’їжджаючи бомбу на безпечній відстані, легковий автомобіль (звали ми «ямкою») зупинився, з нього вийшов військовий і лагідно погукав до себе. Він розповів, яка небезпека чекає на нас. Що німці часом скидають бомби затяжної дії. «Ідіть, хлопчики, звідси і ні в якому разі не повертайтеся», — сказав на прощання. Але згодом ми вирішили повернутися, як раптом почули вибух. Бомби вже не було, знайшли тільки осколки (один, розміром з долоню, я приніс додому як трофей)

3 вед.: …я сидів на вишні, як з’явилися ворожі «юнкерси», що полювали за відступаючими червоноармійцями. І ось на бриючому польоті пролетів такий стерв’ятник і обстріляв мене, благо, не попав. Посипались як ножем зрізані гілочки й листя, а я миттю злетів долу, заховався в підвалі разом з іншими.

Два з «юнкерсів», коли наші військові зуміли нанести прицільні постріли, здійснили вимушені посадки на полі за радгоспним садком. Певний час стримувалось бажання наблизитись до літаків. Та коли зрозуміли, що їх ніхто не охороняє, почали, як уміли, їх демонтувати, а простіше — нищити. Щоправда, озброєння (кулемети в крилах і в кабіні радиста-стрілка) німці зняли.

  1 Ведучий: Один із хлопців зумів зняти козирок кабіни і пристосував під будку для собаки. Хто різав гуму, хто нищив крісла. Особисто я демонтував жалюзі перед радіатором двигуна. За броньованою спинкою кабіни, у хвостовій частині літака зняв приймач-передавач. Додому принести побоявся, і заховав у радгоспному садку. Порізав тросики, що йшли до хвостового оперення. Порозбивав прилади управління…

Разом з Радянською армією героїчну боротьбу вели підпільники та партизани в тилу ворога. Великий подвиг у роки Великої Вітчизняної війни зробили трудівники тилу. Заклик "Все для фронту,все для Перемоги» став визначальним в їхньому житті. Науковці та конструктори створювали нове озброєння, іншими словами наука кувала Перемогу.

1-й учень:

Разом з дорослими в партизанських загонах, у ворожому підпіллі боролися юні герої.. Більшість школярів зайняли робочі місця батьків, що пішли на фронт, доглядали за пораненими в госпіталях, працювали на колгоспних полях.

У країні виник і ширивсь рух "Молодь - на виробництво". Після уроків вони працювали на швейних фабриках, у взуттєвих майстернях, брали замовлення на дім і виготовляли ложки, рукавички, шкарпетки, шарфи, шили кисети, тобто все для фронту.

З ранку повідомлення Совінформбюро :

"Молодь одного із заводів, зобов'язалася випустити до Дня Червоної Армії машини понад плану. Бригади складальників, керовані т.  Винокуровою , працювали, не зважаючи на час. Своє зобов'язання молодь виконала достроково. Зараз збирається третя бойова машина понад плану ".

21 лютого 1942 року.»

У ті дні на заводі можна було бачити багатьох юнаків та дівчат, які прийшли із сільських і міських шкіл. У тілогрійках і ватяних  брюках, у великих за розміром черевиках на товстій дерев'яній підошві стояли вони на робочих місцях, деякі на спеціальних підставках.

Бібліотекар:

Яскравим прикладом ефективності гвардійських мінометних частин, а їх основу складали «Катюши», можуть бути рядки зі спогадів маршала Жукова: «Реактивные снаряды своими действиями производили сплошное опустошение. Я смотрел районы, по которым велся обстрел, и увидел полное уничтожение оборонительных сооружений...»

Учень 2.

Про легендарну «Катюшу» - бойову машину реактивної артилерії - здається, відомо все. Про створення та застосування БМ-13 написані книги, зняті фільми. Тим не менш в тіні залишилося таке цікаве запитання: чому німецьким  бройовим конструкторам так і не вдалося відтворити подібну за потужністю та ефективностю суперзброю?

Учень 1.

Ворог тремтів, почувши про "Катюшу",
Міць "Катюши" вела солдат уперед.
Пісню бойову ти послухай,
Що склав і співав про неї народ.

Фонова мелодія «Катюша»

Учень 2.

«Війна - це не тільки кровопролитні бої. Поки що на фронті гриміли артилерійські знаряддя, в тилу диміли труби заводів, цілодобово випускаючи так необхідні на фронті бойову техніку і снаряди, працювали шпиталі, лікуючи поранених. Кінооператори знімали документальні фільми, газети друкували хроніку військових подій, композитори писали військові пісні. Хтось ще навчався, прискорено оволодіваючи знаннями. І все, що робилося у великій країні, робилося заради однієї, великої для всіх мети - заради Перемоги!

Учениця читає вірш:ЖОРНА

Натуга на руках, від втоми чорних,
здувала жили, ніби мотузки.
Каміння клацало зубами в жорнах,
жувало жовті зерна на друзки.

І сіялось не борошно, а мука...
При тьмяному мигтінні каганця
жіночі ніжні материнські руки
тягли за ручку камінь без кінця.

Журливо мліли очі сумовиті,
і борошно, мов біла кров, лилось...
Це все було в двадцятому столітті,
Що грозами над нами пронеслось...

Хай сатаніють виродки од крику —
нас не знобить од їхньої хули:
нам жорна ті із кам'яного віку
на танках варвари з Європи привезли.

І то для них таки й була наука,
коли — у всього світу на виду, —
немов у жорнах, дужі наші руки
перемололи варварську орду...

Василь Симоненко

   Бібліотекар: Яскравим проявом радянського патріотизму була добровільна фінансова допомога трудящих державі, що дозволяє додатково направити на фронт 2565 літаків,кілька тисяч танків і багато іншої військової техніки. Надходження грошових коштів від населення у Фонд оборони,до Фонду Червоної Армії та ін, за позиками та лотереям склали понад 100 мільярдів рублів.

1 вед.:Навряд чи медикам вдалося б врятувати життя багатьом військовослужбовцям,якби в тилу для цієї благородної мети люди не здавали свою кров. Радянський патріотизм проявився і в донорському русі, в якому брали участь 5.5 мільйонів чоловік. За час війни вони дали фронту близько1,7 мільйонів літрів крові,що більшою мірою сприяло поверненню в стрій воїнів після поранень.

 

-Бібліотекар:Тож давайте пом’янемо загиблих хвилиною мовчання (хвилина мовчання). Звучить метроном.

Дорогою ціною дісталася нам Перемога. Я знаю, що пройдуть роки, змінюватимуться люди, покоління і настане той час, коли зовсім не залишиться живих свідків того страшного лихоліття, але я впевнена, залишиться пам’ять про них, про їхні подвиги, про ту жорстоку і бездушну війну, яка забрала життя мільйонів людей, принесла лихо і горе на нашу українську землю. І від нас усіх залежить, щоб це залишилося у пам’яті наступних поколінь. Бо без пам’яті немає майбутнього. Уклонімося ж тим, хто поліг у бою… Хто прикрив  рідну землю собою.

Використана література :

1. Баутіна В.В. Тільки пам’ять не сивіє // Позакласний час. - 2001.- №13.-с.48

2. Бурова Р.О. “П’є журавка воду”: Вечір пам’яті // Розкажіть онуку. - 1999.- №9.-с.5

3. Дудка С. Хто загинув за Дніпро, буде жити у віках: Класна година // Шкільний світ .- 2004.- №13.-с.14-15

4. Жежела Л.В. “Свято зі сльозами на очах”: Сценарій уроку пам’яті // Позакласний час. - 2000.- №5.-с.29

5. Капинос Г.О. Хай завжди буде сонце!: Сценарій усного журналу // Розкажіть онуку. - 1999.-№8.-с.26-27

6. Костенко Н. День перемоги: Вечір-реквієм // Позакласний час(додаток).- 2003.- №8.-с.3-5