22 травня 2014 року у Червонозаводській міській бібліотеці пройшов літературно - музичний вечір до 153 - ої річниці перепоховання Тараса Шевченка (в рамках заходів,присвячених 200 - літньому ювілею поета)
для учнів Лохвицького технологічного технікуму ПДАА.
"Караюсь,мучуся,але не каюсь!"
(Літературно – музичний вечір)
Бібліотекар: Тарас Шевченко!…
Це ім’я
дорогоцінною перлиною виблискує у
золотій скарбниці світової культури. У
славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українського народу по праву стоїть в
одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін і
Толстой, Гете і Байрон, Шіллер і
Гейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і
Бернс, Руставелі і
Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства.
Сьогодні
ми розглянемо життєвий шлях геніального поета в ракурсі того,як тяжкі умови
життя та складна доля поступово знищували Шевченка фізично,але не духовно,як
він мужньо переборював випробування, які йому підготувала важка доля та та
російський цар зі своїми сатрапами.
1-й
ведучий :Тарас Шевченко – символ чесності, правди і
безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю
до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і
гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів.
Поезію Шевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі свої сили боротьбі за визволення рідної України від соціального і
національного гніту, виражав прагнення і
сподівання всіх народів, всіх прогресивних людей світу.
2 –й ведучий: Тарас Григорович Шевченко прожив дуже мало –
лише 47 років. З них 34 роки провів у неволі: 24 роки
– під ярмом кріпацтва і
понад 10 років – у найжорсткіших умовах заслання. А
решту –
13 “вільних” років перебував під невсипущим наглядом жандармів.
Оглядаючи прожите життя, сповнене страшної негоди і злиднів, він з
болем говорив: “Сколько
лет потерянных, сколько цветов увядших!”
Засуджуючи царський режим, який занапастив життя великого поета, М. О.
Некрасов у
своєму вірші “На
смерть Шевченко” писав:
Всё он изведал: тюрьму петербургскую,
Справки, доносы, жандармов любезности,
Всё –
и раздольную степь Оренбургскую,
И её крепость…
В нужде, в неизвестности
Там, оскорбляемый каждой невеждою,
Жил он солдатом с
солдатами жалкими,
Мог умереть он, конечно, под палками,
Может и
жил-то он этой надеждою.
1-й вед. : Царський уряд не вперше розправлявся так з небажаними йому передовими людьми. Полум’яний співець свободи, Тарас Григорович Шевченко поділив сумну долю кращих людей, які жили в
роки царсь
кої реакції. Пушкін і
Лєрмонтов, убиті з намови царя, замучений Полежа єв, декабристи, загиблі у Сибіру на каторзі, були його попередниками. Не кращою була доля і
його сучасників. Чаадаєва оголосили божевільним. Герцену довелося тікати за кордон. Великого російського критика Віссаріона Бєлінського врятувала від каземату лише смерть. У
заслання потрапив Салтиков-Щедрін, на каторгу було відправлено Достоєвського.
2
–й вед.:Але ні арешти і
жорсткі переслідування, ні вогкі і
темні каземати ІІІ відділення. Ні заслання і
солдатчина –
ніякі утиски не змогли зігнути поета-революціонера Тараса Шевченка.
Караюсь, мучуся… але не каюсь!-
писав він у вірші “О
думи мої!”.
Пісня «Думи мої,думи мої..»
Шевченко говорив, що він ніколи не зійде з
раз назавжди обраного шляху, з шляху народного співця:
Нікому я
не продамся,
В найми не наймуся.
3 –й вед.: Не зігнувши великого Кобзаря духовно, царизм зламав його фізично. Незважаючи на те, що Шевченко був “наділений
міцною будовою тіла”,
як було сказано у
вироку про заслання, царські сатрапи завдали непоправимої шкоди його здоров’ю,
злочинно скоротили життя і прискорили смерть.
Нижче наведено свідоцтво, виявлене у фондах Центрального державного історичного архіву в Санкт-Петербурзі. Це перший, що дійшов до нас, лікарський висновок про передсмертну хворобу Шевченка. Досі не було точних медичних даних про обставини хвороби і кончини поета.
1 – й вед.:
Свидетельство
Дано сие в том, что академик Тарас Шевченко, 49 лет
от роду, давно уже одержим органическим расстройством печени и сердца (vitium heparis et cordis) в
последнее время развивалась водяная болезнь (hydrops), от которой он и умер сего 26 февраля. С.-Петербург, февраля 26 числа, 1861 года.
Подлинник подписал: Доктор Эдуард Бари.
Ординатор при больнице Св. Марии Магдалины.
Верность копии сей с
подлинным свидетельством Эдуарда Бари свидетельствую с
приложением печати полиции Императорской Академии Художеств. Февраля 27 дня 1861 года.
Полицмейстер Академии капитан I рванга Набатов.
Нижче на свідоцтві –
помітка олівцем: “47 лет от рождения”
– поправка до віку Т.
Г. Шевченка, помилково вказаного лікарем.
2 –й вед.:
Дане медичне свідоцтво про останню хворобу поета, написане лікарем Едуардом Яковлевичем Барі, який наглядав за Тарасом Григоровичем, дозволяє зрозуміти всю глибину непоправної шкоди, заподіяної міцному від природи здоров’ю Шевченка його коронованими і
некоронованими катами. Сучасна медична наука дає можливість уточнити діагноз, встановлений у
1861 році лікарем Е. Я.
Барі, і
сформулювати його так: передсмертною хворобою Тараса Григоровича був органічний декомпенсований порок серця третього ступеня, цироз печінки і
асцит.
Виявлені у
державних архівах документи дозволяють нам тепер детально дослідити і
науково обгрунтувати всі обставини перебігу хвороби і
смерті Т.
Г. Шевченка. Вони ще раз доводять, що смерть геніального народного поета була передчасною. Її зумовив і
прискорив царизм.
3 –й вед.:Як відомо, Шевченко був сином селянина-кріпака і сам був кріпаком. Батько і
мати великого поета передчасно померли від непосильної праці, нестатків і
хвороб. Така ж доля чекала Тараса Шевченка. Залишившись в
одинадцять років круглою сиротою, він рано зазнав непосильного тягару підневільної праці, відчув горе “бедного
неулыбающегося
мужика”.
Жив Шевченко у надзвичайно тяжких умовах, дуже бідував, часто голодував і
хворів.
1 –й вед.: Ще в молоді роки навесні 1837 р.,
коли 23-річний Тарас як кріпак поміщика Енгельгарда працював у кімнатного живописця В.
Ширяєва, він тяжко захворів. Земляк і
приятель Шевченка – художник Іван Максимович Сошенко зразу ж
поклав Тараса, який пашів жаром, у
ліжко і
терміново викликав знайомого лікаря Жадовцева. Лікар уважно оглянув хворого Шевченка і сказав Сошенкові:
- Хворого необхідно відправити до лікарні, тому що з
вашими грошима гарячку лікувати вдома не можна.
2 –й вед.:Але і в
лікарні не дешево коштувало лікування. Скупий Ширяєв не дав жодної копійки, хоч у контракті, підписаному ним, передбачалося, що в разі захворювання учня на протязі строку навчання майстер зобов’язаний лікувати його на свій рахунок. Довелося друзям Тараса клопотатися перед Колмітетом Товариства заохочення художників. З
цього приводу у звіті Товариства від 30 травня 1837 року відмічалося: “Пансіонеру Алексєєву і
учню Шевченку на ліки… 50 карбованців”
. На ці гроші лікар Жадовцев і
художник Сошенко помістили Тараса до Петербургської міської лікарні святої Марії Магдаліни (нині лікарня ім. Віри Слуцької), біля Тучкового мосту.
3-й вед.:Друзі Шевченка обрали цю лікарню не випадково. Лікарня св. Марії Магдаліни була найновішим лікувальним закладом на той час. Вона славилася вийнятковим порядком, чистотою і
затишком, новими найдосконалішими методами лікування. Тут “робилися
на той час найдосконаліші операції, вживалися нові поліпшені методи перев’язки і
лікування ран, визнані досвідом останніх років найкориснішими”,-
говориться у
“Нарисі
існування лікарні св. Марії Магдаліни в
С.- Петербурзі за 50 років, 1829 –
1879″.
1
– й вед.:Гордістю лікарні були її лікарі і
насамперед штабслікар Олександр Дмитрович Бланк, який працював тут у
ці роки. Всі його характеризували як “людину
передову, ідейну, сильну і
самостійну, вільну від будь-якого кар’єризму і прислужництва”.
О. Д.
Бланк був передовим і
прогресивним для свого часу лікарем.
2 –й вед.:…Хвороба Шевченка почалася гострим гарячковим станом. В автобіографічній повісті “Художник” Тарас Григорович описує ці важкі дні своєї хвороби, коли кидався він у гарячковому маренні, горів від нестерпного жару. Захворювання тривало довго і
проходило тяжко. Вісім діб Тарас був в безтямі, між життям і смертю. Друзі щоденно, а іноді і по кілька разів на день приходили до лікарні, щоб довідатися про стан Шевченка.
Відомий російський художник Карл Брюллов, з яким не задовго до цього Сошенко познайомив Тараса Григоровича, постійно запитував у
друзів Шевченка про стан хворого. Хороше лікування, дбайливий догляд і, як писав сам Шевченко, “молодое здоровье брало свое… как тот сказочный преславутый богатырь оживал и
крепчал не по дням, а по часам…
В какую-нибудь неделю после двухнедельной гарячки стал на ноги и
ходил, придерживаясь за свою койку”.
3 – й вед.: Коли поет виписувався із лікарні, старший лікар “гигиекнично,- як пише Тарас Григорович Шевченко,- растолковал мне , что для окончательного излечения необходимо еще пробыть под медицинским надзором по крайней мере месяц”.
Восени 1839 року
Шевченко знову тяжко захворів. Цього разу на тиф. Друг поета Ф. П.
Пономарьов перевіз Тараса Григоровича до своєї кімнати, з антресолями, у
будинок Академії мистецтв. “На цих антресолях,- згадував Пономарьов,- мій бідний Тарас перебував під час тяжкої своєї хвороби, яка забирала наші убогі кошти. У
цей самий час він написав олійними фарбами свій портрет”.
1 – й вед.: Восени 1845 р.
Шевченко в
Переяславі тривалий час хворів на гарячку, яку один з його біографів О.
Я. Кониський називає “якоюсь
тифозною хворобою”. Про те, що у Переяславі Тарас Григорович переніс “гарячку”, розповідає у
своїх спогадах про Шевченка письменник і
етнограф О.
С. Чужбинський.
Саме у
цей період Тарас Григорович написав свій славнозвісний “Заповіт”
(“Як
умру, то поховайте”).
Вірш «Заповіт».
2 – й вед.:Незважаючи на тяжкі умови життя, на погіршення стану здоров’я, Тарас Григорович не втрачав любові до життя, до малювання, до поезії. Особливо чутливий він був до сприйняття чудової української природи. Колоритні пейзажі рідної землі – “садок
вишневий коло хати”,
могутній сивий Дніпро, широкі степи з
почорнілими на них могилами, вітри, що пахнуть чебрецем і м’ятою,
переливний блиск ковили, безкрайні обрії – все це знав і
любив Тарас. Все це глибоко хвилювало вразливого юнака і згодом ожило в
його поезії.
3
– й вед.:Шевченко ввібрав у
себе усе багатство народних пісень та переказів, і
природно, що у його чарівних піснях бриніли такі ж мотиви, які створював сам народ. Ненависть трудового люду до своїх гнобителів живила творчість Кобзаря. Постала у
віршах Шевченка нещасна, поневолена Україна. Кров’ю серця писав він про страждання рідного народу, про муки підневільного життя. Гнівними словами картав поет царство панів і чиновників.
Художник і
поет, в
розумінні Т.
Г. Шевченка, носій світла істини, він мусить бути корисним людям. Саме таким поетом і
художником, провісником правди і волі був Тарас Шевченко.
Пісня «Вітер
віє,повіває..»
1 –й вед.: Поезія великого Кобзаря – це гімн любові до людства, гімн боротьби за свободу і
світлу долю всіх пригноблених народів.
Царський уряд, боючись сили полум’яного Шевченкового слова, заслав поета у солдатчину, в
далекі казахські степи. Відбуваючи покарання, Шевченко служив у
Орську, оточеному мертвим, тьмяним степом. Кочовики називали орську фортецю яман-кала, що означає “страшне
місто”.
Сюди і
був засланий поет. У
вироку, що вирішив долю Шевченка, не був зазначений строк покарання –
цар заслав поета назавжди. Микола Палкін Власною рукою дописав у
вироку: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Художнику зв’язали руки, поетові закрили рота. З цього приводу Шевченко з глибоким обуренням говорив: “Если
бы я
был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачней нельзя было придумать, как послать меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом. И
ко всему этому мне запрещено рисовать. Отнять благороднейшую часть моего бедного существования. Трибунал во главе с самим сатаной не мог бы вынести такого нечеловеческого приговора”.
2 –й вед.:У
випаленому сонцем Оренбурзькому степу, на похмурих берегах Аральського моря, на пустельному Кос-Аралі Тарас Шевченко згадував милу його серцю Україну:
Я так її, я
так люблю
Мою Україну убогу.
У фортеці, яка здавалась йому “расскрытой
могилой, готовой схоронить меня живим”,
поет звертався до своїх дум:
Думи мої, думи мої,
Ви мої єдині.
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині.
Прилітайте, сизокрилі
Мої голуб’ята.
Із-за Дніпра широкого
У степ погуляти…
3 –й вед.:
Безмірна туга за волею тяжко краяла серце Шевченкові. Полум’яний патріот України, він безмежно сумував за рідним краєм, таким прекрасним і
таким знедоленим.
О доле моя! Моя країно!
Коли я
вирвусь з
цієї пустині?
Пісня
«Мені однаково»(І.Козловський)
Так розкрив поет свій душевний стан, пригніченість і
тугу у
вірші, написаному в
Орську і
присвяченому другові – українському лікарю Андрію Йосиповичу Козачковському.
1 –й вед.: Сучасна медицина науково обгрунтувала, як згубно впливають на здоров’я людини так звані негативні емоції – туга, сум, пригніченість, самотність. Але ще сильніше відбилися на здоров’ї Т.
Г. Шевченка нестерпно важкі, ворожі, штучно створені царизмом умови життя у солдатчині.
Восени 1847 р.
у вогких казематах Орської фортеці Шевченко захворів на ревматизм. У
листі від 11 грудня 1847 року до одного з приятелів –
А. І.
Лизогуба він писав: “…восени мучив мене ревматизм…”
У листі до М.
Лазаревського від 20 грудня ми читаємо “…занедужав я
спершу ревматизмом, тяжкий недуг…”
2 – й вед.:Пізніше ревматизм давав спалахи, загострення, рецидиви, властиві цій хворобі. Шевченко писав 12 квітня 1855 р.
конференц-секретарю Академії мистецтв Василю Івановичу Григоровичу з
Новопетровського укріплення: “…ревматизм
меня быстро разрушает”.
Існує справедливий старовинний лікарський вислів: “ревматизм
лиже суглоби, а кусає серце”.
Ревматизм ускладнився у
Шевченка гострою серцевою недостатністю.
3
– й вед.:У 1847 р.,
незабаром після ревматизму, Шевченко внаслідок поганого харчування захворів на типову для ув’язнених та засланих хворобу –
цингу, або скорбут, і
був поміщений у
лазарет. В
листі до М. Лазаревського у
Петербург 20 грудня 1847 р.
Тарас Григорович писав: “Спіткала
мене цинга лютая, і
я тепер мов Іов на гноїщі… Так мені тепер тяжко, так тяжко…”
Через два місяці, 28 лютого 1848 р.,
Шевченко пише з Орська своєму другові Варварі Миколаївні Рєпніній: “Пугает
меня настоящая болезнь скорбут”.
Дві тяжкі хвороби –
ревматизм і
скорбут, на які хворів у засланні поет, дуже підточили його серце, тим більше, що вони проходили в
умовах надзвичайної моральної пригніченості і
невимовних душевних мук. В
листі до М. Лазаревського, про який згадувалося вище, Тарас Григорович писав: “…опріче
всіх лих, що душу катують, бог покарав мене ще й
тілесним недугом…”
1
–й вед.:Згадуючи своє сповнене злигоднів життя, поет писав до В.
Рєпніної, що при цьому його охоплює важке почуття, “от
которого сжимается сердце и стынет грудь…
Мое прошлое ужасно”.
Різке світло пекучого сонця пустелі згубно діяло на зір Т.
Г. Шевченка. 1 лютого 1848 р.
поет писав з Орської кріпості А.
І. Лисогубу: “Лихо
діється зо мною, та не одно, а всі лиха упали на мою голову. Одно те, що нудьга та безнадія давить серце, а
друге –
нездужаю з
того дня, як привезли мене в
цей край, ревматизм, цингу перетерпів, слава богу, а
тепер зуби і очі так болять, що не знаю де дітись”.
Українські і
російські друзі поета робили все можливе, щоб полегшити тяжку долю Тараса Шевченка, допомагаючи йому морально і
матеріально, але здоров’я поета з кожним днем все гіршало.
2 –й вед.:У
січні 1850 р.
Шевченко пише в розпачі з Оренбурга поетові Василю Андрійовичу Жуковському:
“Я три года крепился, не осмеливался вас беспокоить, но мера моего крепления лопается, и я
в самой крайности прибегаю к вам, великодушный благодетель мой… потому, что казарменная жизнь и скорбут разрушили мое здоровье…
Для меня необходима была бы перемена климата; но я на это не должен надеяться: рядовых, таких как я, не переводят…
а меня опять посылают на Сыр-Дарью…
Для моего здоровья этот поход самый убийственный…
”Кирило
Стеценко «Шевченкові» І-ша частина.
3 – й вед.:
Рядовому Тарасу Шевченку найсуворіше було заборонено писати й малювати. Та великий бунтар не скорився. Всупереч усьому у
вигнанні він потай писав і малював і створив чимало поетичних творів, зробив багато малюнків, портретів, картин, з яких складається цілий альбом. На Шевченка було зроблено донос, в результаті якого його під конвоєм відправляють у
Новопетровське укріплення, на берег Каспійського моря. Сім років – з 17 жовтня 1850 по
2 серпня 1857 р.,
які провів тут поет, були найстрашнішими роками у житті Шевченка. Вони цілком зламали його здоров’я.
1 – й вед.:Суворі
природні умови, віддаленість від культурних центрів країни, деспотизм і
жорстокість офіцерства робили нестерпним життя засланого поета. 1 липня 1852 р. Шевченко писав з Новопетровського укріплення відомому українському композиторові С.
С. Гулаку-Артемовському:
“…Где меня не носило в продолжении этих бедных пяти лет? Киргизскую степь из конца в конец всю исходил, море Аральское и
вдоль и
впоперек все исплавал, и
теперь сижу в Новопетровском укреплении да жду, что дальше будет; а это укрепление, да ведомо тебе будет, лежит на северовосточном берегу Каспийского моря, в киргизской пустыне. Настоящая пустыня! Песок да камень; хоть бы трава, хоть бы деревцо –
ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь –
просто черт знает что! Смотришь, смотришь, да такая тоска тебя возьмет –
просто хоть давись; так и удавиться нечем… мне счастье не к лицу. Родился, вырос в неволе, да и
умру, кажется, солдатом. Какой- нибуть да был бы скорее конец, а то в самом деле, надоело черт знает по-каковски жить”.
2
– й вед.:Якось під час перебування Т.
Шевченка у
Новопетровській фортеці стало відомо, що до Астрахані має прибути хтось із царської сім’ї. Негайно було оголошено наказ про посилену муштру солдатів – в тому числі і
Шевченка. Щоденні тривалі вправи з гвинтовкою, марширування зовсім знесилювали Тараса Григоровича. “Из меня, теперь 50-летнего старика, тянут жилы”,-
писав поет друзям, навіть збільшивши свій вік.
Але і
тут йому не зрадив гумор. Він намалював себе гладким незграбним солдатом і підписав: “Ось
так, як бачите”.
Ця карикатура мала бути надрукована в
газеті “Северний курьер”, але петербурзький цензурний комітет заборонив його друкувати .
Як про найбільше щастя, мріяв Тарас Григорович “…взглянуть разочек на добрых друзей моих, на Днепр, на Киев, на Украину”.
3 –й вед.:10 лютого 1855 р.
Шевченко пише своєму товаришу польському політичному засланцю Броніславу Залєському: “Веришь ли, мне иногда кажется, что я и
кости здесь свои положу, иногда…
на меня находит такая жгучая, ядовитая сердечная боль, что я
себе нигде места не нахожу, и
чем далее, тем более эта отвратительная боль усиливается”.
У 1855 році Шевченко на довершення до всього хворів ще й
на виснажливу малярію. В листі до Бр. Залєського Тарас Григорович 25 вересня 1855 р.
писав: “…Возвратясь из Ханга-Бабы, выдержал порядочный пароксизм лихорадки”.
Захворювання на малярію ще більше посилило ураження серця.
1 –й вед.:Та незважаючи на хвилини відчаю і тяжкого суму, ніколи у поета не зникає бунтарський дух і ненависть до самодержавства –
навпаки, у
засланні зростали і міцніли революційні настрої поета:
Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських…
Помирає “коронований
жандарм”
Микола І.
Майнула надія на визволення. Та марно! Новий Цар Олександр ІІ викреслює ім’я
Шевченка із списку амністованих: добре пам’ятав цар вірші великого Кобзаря. Але наростання революційної ситуації, що змушувало самодержавство напружено шукати виходу з
кризи, і
невпинні клопотання передових людей Росії –
прогресивних діячів культури та мистецтв вирвали Шевченка із заслання.
(продовження далі)
