В очікуванні визначної дати в історії України та Полтавщини - 250-річчя з дня народження Івана Петровича Котляревського,розпочинаю збирати матеріали про нього для різноманітних заходів.Адже з цим видатним ім'ям пов'язані долі багатьох працівників культури Полтавщини і не тільки.Згадаймо незабутнє Гадяцьке училище культури,яке носить ім'я І.П.Котляревького! У 1980-му я теж закінчувала його.

Іван Котляревський | 5 цікавих фактів про письменника народженого 9 вересня 1769 року.

9 вересня 1769 року - народився Іван Котляревський - український письменник, поет, драматург, громадський діяч. Його поема «Енеїда» стала першим в Україні літературним твором, написаним народною українською мовою.

1. Багато біографів схиляються до того, що саме через нещасливе кохання учитель Котляревський пішов в армію і до кінця життя так і не одружився. Коли 25-річний Котляревський працював домашнім учителем у пана в селі Золотоноша, закохався в 20-річну Марію – бідну родичку господаря. Батько її до Котляревського ставився добре, але Марія вже була обіцяна іншому, про що й сказали учителеві. Він негайно покинув і той маєток, і цивільне життя, й пішов в армію. У 27 років став кадетом Сіверського карабінерського полку. Із армії пішов капітаном, хоч міг дослужитися до вищих чинів.

2. Віддав 25 років службі на посаді наглядача (директора) дому виховання дітей бідних дворян у Полтаві. За це одержав від царя чин майора. Цар Олександр І приїхав до Полтави 1818 року та запитав, чи не нагородити за громадські заслуги відставного капітана Котляревського гідним цивільним чиновницьким титулом. Полтавські чиновники відказали що він смертельно образиться і краще дати йому чин майора. Із армії у відставку Котляревський пішов "с правом ношения мундира". Це давало меншу зарплату, ніж у звичайного цивільного чиновника. Але він не хотів розлучатися з мундиром.

3. "Енеїда" Котляревського була в бібліотеці Наполеона. Великий князь Микола Павлович — майбутній цар Микола І — попросив собі аж два примірники. А радянські дослідники підкреслювали, що "Енеїда" Котляревського була у Леніновій бібліотеці. "Енеїду" Котляревського російською перекладали тричі.

4. Краєзнавцям вдалося дізнатися, що в Івана Котляревського була таємна покровителька. На початку ХІХ століття в Полтаві створилося таємне «Товариство малоросійське». Одним з його членів і співавтором програмних документів був Котляревський. Після повстання декабристів у цій справі проводилося слідство, але Івана Петровича до відповідальності не притягнули. Знавець літератури Євген Руднєв знайшов в одному з сибірських архівів лист Сергія Волконського, де є такий рядок: «Котляревського від каторги врятувала жінка, яка його любила».

Науковці перебрали всіх мешканок округи і вирахували найбільш підходящу кандидатуру: Варвара Рєпніна – дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна, вони 17 років прожили в Полтаві та тісно спілкувалися з Котляревським. Микола навіть подарував письменнику свій портрет. А Варвара замовила йому переклад з французької роботи Дюкена для Полтавського інституту шляхетних дівчат - три томи по 500 сторінок французького чтива він перекладав 15 років.

5. Прямих нащадків Котляревський не залишив. Перед смертю відпустив на волю кріпаків — шість душ. А дім на горі в Полтаві заповів своїй економці, Мотрі Векливечивій, унтер-офіцерській вдові.

Джерело: holos.fm

Таємниці біографії Котляревського.

Більшість джерел стверджує, що до кінця свого життя Котляревський так і не одружився. І раптом ми знаходимо несподівану інформацію : Котляревський нібито мав дружину зі шляхетного роду Максимовичів. Джерело інформації не оприлюднено і питання,звичайно,дискусійне: перебував у шлюбі Іван Петрович чи залишився вірним своєму єдиному втраченому коханню? Яка з версій насправді мала місце?

Ось допис, що вніс сум'яття.

"Рід Котляревських належав до найдавніших і найповажніших вихідців із Запорозької Січі. Іван Петрович нарахував у ньому не менше 15 колін.

Отримавши у двадцятитрирічному віці свідоцтво про шляхетство, він дістав право брати участь у роботі дворянського зібрання в Катеринославі.

З 1808 року Котляревський стає активним учасником Полтавського губернського зібрання, де розглядалися питання національного буття, стану козацтва та ін.

У шляхетній кар'єрі письменника допомогли й родинні зв'язки з уславленим родом Максимовичів: дружиною Котляревського стала донька маршалка Лохвицького дворянства Корнія Максимовича - Параска."

Так ось де сховалась цікавинка для наших земляків лохвичан: а чи й справді видатний поет і драматург мав відношення до нашого Лохвицького краю?

За матеріалами інтернетвидань .

"Ніколи Україна не забуде цих душ нескорений політ" 

(Історичний урок - вернісаж про бій під Крутами для юнацтва).

У читальному залі бібліотеки було розміщено відкритий перегляд літератури про бій під Крутами "Вічна слава в кетягах калини"на якому знаходились книги та друковані матеріали з періодичних видань.

Також лежали кетяги калини та стояла свічка у підсвічнику.

У вступному слові було сказано:101 рік тому, 29 січня 1918 року, українці стримали наступ ворога на Київ, проявивши жертовність і героїзм заради незалежності України.

Бій українських вояків проти більшовицької армії на станції Крути затримав ворога на чотири дні. Таким чином добровольці утримали столицю на час, необхідний для укладання Брест-Литовського миру, який de-facto означав міжнародне визнання української незалежності.

Минув  101 рік, а ми ізнову змушені обороняти власну незалежність ціною людських жертв.

«Пам’ятати своїх героїв дуже важливо, адже герої – це ті найкращі, яких ми втрачаємо. Тих, хто поповнили український національний пантеон на сьогодні, напевно, вистачить для виховання патріотизму на сотні років уперед. Але ми не знаємо/не пам'ятаємо їх, тому прагнемо нових, вважаючи, ніби їх бракує. Їх не бракує в нашій історії, крутянці в цьому пантеоні посідають особливе місце – вони одні з перших віддали свої життя за новопроголошену Українську державу», – вважає Голова Українського інституту на На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях та розгорнули наступ на Київ. 24–27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. 

Коли українські війська  відступили до станції Крути, на їх підтримку було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів і 20 старшин (офіцерів) та першу сотню (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. До них приєдналися ще близько 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина.

Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські війська організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. 27 студентів та гімназистів, які перебували у резерві, під час відступу потрапили у полон. Наступного дня вони були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

Утрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих, за сучасними підрахунками. Серед них – 37–39 вбитих у бою та розстріляних студентів i гімназистів. Досі  біографічні дані були відомі  лише про вісьмох крутянців. Але нещодавно віднайдені архівні та газетні матеріали розкривають життєпис ще одного із вояків Студентського куреня – Олександра Борозенка-Конончука

Отже, в результаті пошукових робіт,на сьогодні вiдомi прізвища 20 з них. Це студенти Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти університету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гімназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).

Сьогодні ми ознайомимось зі спогадами очевидців тих подій:

Аверкія Гончаренка

Івана Шарого

Бурка Демида

І спробуємо відтворити події бою по крихтах проявляючи важливі деталі.

Бесіда "Волі народної дзвін"

Спробуємо відтворити події того часу через спогади його учасників,по крихтах проявляючи загальну картину бою.

Спогади про героїв крут

 Спогад «Бій під Крутами» вперше опублікували 1938 року у військовому журналі «За Державність», який видавало Українське воєнно-історичне товариство у Варшаві. У 1962 році Аверкій Гончаренко його оприлюднив в бюлетені діаспорної громадської організації - «Союзу бувших українських вояків у Канаді».  

               «Чорна гайворонь підіймалася з Московщини…»

Герой Крут і Холодноярської республіки Іван Шарий став автором перших спогадів про бій під Крутами. Впродовж 1918 року столична земська управа видавала громадський, економічний, літературний, сільськогосподарський та кооперативний тижневик «Народня справа». У архівах зберігся №12-13 цієї газети, де опубліковано його статтю «Січовики під Крутами».   

Шарий Іван - "Січовики під Крутами"

              Ми бачили, що Україна гине. Чорна гайворонь підіймалася з Московщини і непереможно сунула на наш край, голодна, хижа, дика... Це була московська «Красна гвардія», яку організувало правительство Леніна і Троцького для боротьби з вільною Україною, щоб накласти на неї старі кайдани неволі і користуватись її багатствами так само дурно, як користувалась Росія і попередніх більше ніж 200 літ.

         «Красна гвардія» йшла на Україну... Вірні сини Батьківщини завзято боролися і не пускали хижаків плюндрувати свій край. Але сили в них було мало. Ряди їхні рідшали, нової ж підмоги мало припливало. Чого ж до оборонців не йшла українська народна маса широкою лавою?Адже ж це була боротьба проти насильників за кращу долю свого рідного краю...

         Ми добре знали, що над українським народом майже 300 літ лежав важкий могильний камінь московської неволі і від його ще не прийшов до пам'яті поневолений люд. Це було на світанні великої будуччини нашого народу, коли ще народ від ясного, болючого світу не міг вільно глянути на те, що твориться біля його, і твердою ходою піти на оборону своїх прав. Ворожі сили наближались до столиці України — Києва, де кувалась нова доля, нові форми життя українського народу. Час прийшов і нам взятись за рушниці. Ми одважились боротись за край, за народ, за свою дорогу мрію-ідею — вільну, визволену Україну.

         На Бахмач вирушило три сотні козаків спинити похід більшовицької «Красної гвардії» на Київ. З ними поїхала й наша, четверта сотня «Січових Стрільців»,складалась з свідомих українців, які немало приклали своєї праці до освідомлення українського народу. Тут були свідомі народні проводирі, з яких багато хто працював над заснуванням «Селянських спілок», «Просвіт», а також в українських соціалістичних партіях. Військової муштри мало хто знав. Тому спочатку ми попрохали собі учителів, які б навчали нас військової справи.

         Недовго, одначе, довелось вчитись, потрібно було негайно їхати до Бахмача на допомогу тим нечисленним силам, які ще якось удержували фронт. Коли піднялось питання про те, їхати чи не їхати, ми рішили їхати, і вже на місці доповнити свої убогі знання військової науки. Особливо мало знали ми стріляти. Але дарма — поїхали.

         В потязі січовики розмістились у двох санітарних вагонах. Я лежав на середній лавці поряд з двома моїми найкращими товаришами Компанійцем і Поповичем. Потяг летів на всіх парах, видно було, що наша допомога дуже потрібна.

         ….Хотілось оддать всього себе, розплистись у ріднім сяєві місяця в просторах необмежених степів, в мерехтінні власних спогадів. Як дивно, що ми їдемо битися. Хотілось піти зараз з вагона у степ, зустріти якусь милу людину, похвалиться їй про красу оту велику, що сам відчував... Хотілось піти на селянські стріхи, побачить блідо-білі од місяця стіни привітних, тихих хат, почути селянський мирний, рідний гомін.

         Потяг гуркотів і колихав, а в душі щось невимовно болюче щеміло і на щось по-дитячому жалілось... Куди їдемо? Знов, немов прокинешся, спитаєш сам у себе. Так, так, ми їдемо рятувати Україну від загибелі. В цій таїні природи йде другий процес так само природний, як і сяєво місяця, як і шелест вітру в степу... Ми їдемо боротись з гнобителями нашого народу...

         Мені пригадався вірш, який я прочитав братові в день від'їзду, коли він мене спитав, чого я їду і чи взагалі слід їхати:

Дай руку, мій вітре крилатий,

І вірного друга забудь,

Брати мої б'ються за волю

і в військо до себе зовуть...

— Прощайте, чайки легкокрилі,

Літайте і плачте без слів,

Чайками кричать мої сестри

Над трупами рідних братів.

Прощай, моя мати, природо,

Навіки прощай і прости,

І сина свого без прокляття

Упасти побідно пусти!

         Побідно упасти за рідний край, за нашу замучену довгою неволею Україну,— ось чому ми взялись за мушкети і рушили в похід.

         Така вже історична доля України, що вона, починаючи від славних запорожців, які гострими козацькими тиблями завзято боронили рідний край від напасників, аж до останнього часу в боротьбі добуває своє право на волю і незалежність. Така її доля... Але щастя її в тому, думалось мені, що ніколи не переводились на Україні вірні сини-лицарі, які в найтяжчі часи безправ'я та рабства високо держали прапор визволення, не спиняючись навіть перед тим, щоб життя віддати за матір-Україну.

         Ми були часткою тих вірних синів, і тому ми поїхали.

         Такі думки снувались у мене по дорозі до Бахмача.

В усіх січовиків був бадьорий настрій, усвідомлення того, що рішили — робити, і тверда віра у перемогу, оскільки наша спаяність і однодушність давала до цього запоруку.

***

         Тривожно минала ніч. На ранок знову несподівана тривога.

         Ніхто, одначе, тепер не сподівався, що тривога має серйозні підстави, — от, як учора, думали, сполохали, а воно й нічого не було.Те, що поблизу ешелона рвалась уже шрапнель, свідчило про щось непевне. Отже, ждали... прибігає сотенний і каже, що нічого поки не загрожує, але треба трохи повчитись стріляти. Січовики, які мали по 40-50 куль, стали вимагати більше, на випадок битви. Сотенний згоджувався, дістав цінку-дві і роздав. Кулі одпускались штабом дуже скупо і січовики вийшли на стрілянину з дуже убогим запасом. Ніхто не вірив у можливість серйозної битви. Але стрілянина, спочатку нечаста, перейшла в справжній наступ ворога.

         Січовики зайняли позицію з лівого крила, інші козаки — з правого і в центрі. Відкрили пальбу. Артилерію і кулемети теж пущено в хід.

         Зав'язалась битва. Свистіли кулі, шкварчали в повітрі і з грохотом рвались гранати і шрапнелі, тріщали кулемети. Наша артилерія була поставлена на площадках, причеплених до паровозів, і тому не могла влучно стріляти. Але наводчики були добрі і славно справлялись зі своєю роботою.

         Який настрій був у час битви? Була все та ж певність у правильності свого рішення, свідомість своїх обов'язків перед совістю, тому не страшні були ні свист куль, ні розриви смертоносних шрапнелів...

         Було, одначе, велике нервове напруження, що допомагало вгадувати навіть, де впаде та чи інша граната, чи перелетить, чи не долетить. Битва була на повному ходу. Січовики виявили себе прекрасною бойовою силою, безстрашно зустрічали небезпеку і впрость під градом куль ішли у наступ.

         Але трапилось таке, що враз повернуло події не на нашу користь.

         Штаб, як тільки почали рватися ворожі шрапнелі, переполохався, переніс канцелярію з вокзалу у вагон і з усім ешелоном утік верстов за 6 від Крут, зоставивши керувати битвою офіцера Гончаренка, який весь час стояв у тилу і, певно, з переляку абсолютно не знав, що йому робити. Навіть тоді, коли з другої вітки залізниці підійшов більшовицький потяг ступнів за 500-600 від наших кулеметів і висадив красногвардійців нам з-за крила, він безпорадно дивився і міркував чи то потяг наш, чи ні.

       Тікаючи, штаб захопив і вагони з патронами та набоями до гармат, що добило нашу справу під Крутами. З позиції раз за разом передають, щоб дали патронів, а тут огляділись — нема вагонів з патронами.Тоді офіцер Гончаренко кида битву і біжить сам з голими руками за патронами навздогінці штабові. Пробіг версти дві, побачив — далеко, і вернувся назад. Сам  Аверкій Гончаренко  не згадує ганебний вчинок штабу, а лише зазначає: «…. Тут варто відзначити надзвичайну холоднокровність і вміння панувати над собою наших старшин і молодих вояків, якої я не зауважував за час побуту на фронті під час світової війни серед старших, добре вишколених жовнірів. По Студентській сотні виводив я з бою сотні юнаків у такому порядку: друга, третя і четверта. Перша сотня, яка була у резерві, вступила в бій по годині другій, здержувала противника, що намагався нас оточити, аж до повної темряви. Після чого рештки резерву відступили цілком з поля бою і прилучилися до школи. По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, але під час бою пораненим він не був, оскільки не було і в шпитальному вагоні. Не було виявлено також цілої чоти Студентської сотні — до ЗО людей. Вислав я розвідку, затримав ешелон — та все було даремно. Про долю брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Виявилося, що вони відступаючи, очевидно, для скорочення дороги, пішли на світло на ст. Крути, а там зі сходу надійшли більшовики. Невдовзі розігралася кривава драма... їх не розстрілювали, а кололи багнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні.

         Станцію Ніжин справді обсадив наш Шевченківський полк, який хотів нас обеззброїти у вагонах, бо ж стати до бою, а ще до того вночі, у нього забракло «мітингового героїзму», а ще певно не знайшлося в ньому жодного справжнього москвина, бо перед тим москвином він був би і слухняний до безтями і покірливий.

         Треба було усунути Шевченківців, що, на щастя, обійшлося без крові. Незабаром на ст. Бровари я здав уже релятивний звіт Симонові Петлюрі в присутності його начальника штабу сотника Олександра Удовиченка. Замість бодай хвилевого відпочинку ми змушені були вже не боронити доступів до Києва, а йти його брати, бо там повстали добре озброєні місцеві більшовики.

         Так закінчився бій під Крутами. Утрати сягали: 250 юнаків, одна чота (до 30 людей) студентів і 10 старшин.

         Бойовий наказ наша молодь виконала, а пам'ять полеглих оповита ореолом слави, стала зразком для майбутніх поколінь!»

Далі Іван Шарий продовжує:

«Нарешті козаки з правого крила, примітивши недостачу патронів, а також те, що ешелони поїхали геть на другу станцію, почали одступати. Власне, одступати звелів і командир, але цей наказ був пізно переданий січовикам, і вони бились до того часу, коли вже з правого крила станція була зайнята більшовиками. Січовики були обійдені і більше сорока душ їх ми недолічили між собою.

     Вони були без патронів і їх забрали у полон.

         У полон попав і мій дорогий, незабутній товариш Олелько Попович. Битва була програна, і ми почали одступати, зриваючи скрізь полотно залізної дороги, щоб задержати більшовиків в їхньому поході на Київ. По дорозі ми чули, що вони люто помстились на полонених січовиках, кілька днів показували їх проїзжим солдатам, «яка, мовляв, буржуазія з нами воює!», а врешті після всяких знущань всіх до одного перерізали. Так загинула майже половина моїх товаришів... Хай земля буде пухом, Вам, славні герої народні! Ви все, що могли, віднесли на вівтар своєї Батьківщини — віддали їй найдорожче, що є в світі — молоде своє життя...

Ви вмерли славною смертю...»

Студенти, вистрілявши всі набої, останніми вбивали себе, прославляючи Україну.

Впродовж 1941–1943 років, мешкаючи на Полтавщині, літературознавець і історик церкви Демид Бурко підготував низку статей з історії літератури і мистецтва, вірші. А ще спогади з пережитого. Зокрема, 15 січня 1942 року газета «Голос Полтавщини» на другій сторінці публікує його статтю «Трагедія під Крутами. Згадки учасника». До речі, у ній повідомляє про ще одного учасника бою з Полтавщини. Це син протоієрея Ігор Геращенко. 

         Бурко Демид - "Трагедія під Крутами. (Згадки учасника)"

«Сумно дзвенів плач старенької матері, що охопила труну сина та змочувала її слізьми....Невтішно ридала жінка по мужу...Плакала сестра за братом...Схилившись ішли батьки мовчазні, пригнічені... Нема сили спинити сльози, нема сили чути, дивитися. Скільки борців полягло! Скільки могил по Україні! Щодень нові...Тисячі їх»...

Так писала київська газета «Боротьба» 21. березня 1918 року з приводу похорону забитих під Крутами.

Серед численних тяжких подій, серед незлічених жертв українського народу в його боротьбі з большевицькою московщиною, були події особливо трагічні, були жертви яких не можна забути. Не забудеться трагедія під Крутами, що увійде в історію як українські Термопілі. Не загладяться в пам’яті учасників її образи борців, які свідомо йшли на смерть за рідний край, вимощуючи кров’ю і кістками шлях до його державности і волі. То про них співається:

«Душу й тіло ми положим

За нашу свободу,

І покажем що ми браття

Козацького роду».

На станції Бахмач був перший кривавий бій за Україну. Нечисленні українські частини (один курінь гайдамаків та курінь охочекомонного полку) відходили перед переважаючим у кілька разів ворогом, в напрямку Києва. Тимчасом з Києва підходив студенський курінь (студенти Київських та інших вищих і середніх шкіл) – юнаки сповнені любови до України, але недосвідчені в воєнному ділі. Ці сини вільної української нації, виступаючи на ворога, всі могли сказати словами великого предка Наливайка: «Загину я за рідний край, я відчуваю це і знаю!...»Але вони йшли....Орди Муравйова навально сунули на Київ і затрималися перед станцією Крути, на якій зупинилися два Козацькі Українські курені і курінь студентський.

29. січня тут зчинився бій, про який важко оповідати. Студенський курінь не встиг спорожнити вагонів і розсипатися в розстрільню, як потрапив у смертельну небезпеку. Ворог великою силою вдарив у фланг. Для прикриття його було кинуто сотню козаків – охочекомонників, але становище не покращало, бо ворог скрізь переважав людьми і зброєю. Козаки і студенти бились як леви. Втомлювались від безнастанного набивання рушниць. Передні ряди ворогів падали, а за ними йшли нові, вискакуючи з-за стовбурів старих верб та верболозів. Постріли з кулеметів, рушниць, тріск ґранат змішувалися зі стогоном умираючих... «Солдати россійськой революціонной армії» - як вони себе називали, позвірячому кидалися із баґнетами на студентів, що вистрілявши всі набої останніми вбивали себе прославляючи Україну. Студенські ряди і козацькі фланги щохвилини ріділи...Ворожий обхід з тилу вирішив долю остаточно.

Над скривавленою, покритою тілами забитих, сніговою рівниною мигала зорями ніч – свідок тяжкого бою. Всіх жертв (забитих старшин, козаків і студентів) понад 300 чоловік. З них 26 киян родичами були перевезені в березні місяці в Київ і поховані на Аскольдовій могилі, від якої нині не зосталось і сліду.

З числа забитих встають у згадках: Хорунжий Василенко (ім’я не пригадується) чотар Северин Боженко; чотар Недава (ім’я не пригадується); імена забитих борців із Студентського куреня, за відомостями зібраними  під час похорону: студенти Київського університету: Юрій Стемпковський, Микола Гуленко, Петро Отроковський та Ігор Геращенко, син протоієрея з Полтавщини; студент з Львівського університету Василь Семець, студент Петербурзького університету Петро Крамаренко, родом з Умані, студенти Київського політехнікуму Омелько Попович – член Центральної Ради, родом з Полтавщини;  три рідні брати Грущеки, старший з них Олександер – студент Київського університету; артист Київського «Молодого Театру», член Центральної Ради.

Інших усіх імена Ти, Господи, відаєш...

Вічна пам’ять і слава борцям за волю України!

«Ніколи Україна не забуде цих юних душ нескорений політ»

                                                                                      Створено за матеріалами Інтернет - ресурсів

Вшанували  пам'ять полеглих у бою під Крутами.

     

      101 рік тому, 29 січня 1918 року, українці стримали наступ ворога на Київ, проявивши жертовність і героїзм заради незалежності України.

      Коли українські війська  відступили до станції Крути, на їх підтримку було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів і 20 старшин (офіцерів) та першу сотню (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. До них приєдналися ще близько 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина.

        Бій українських вояків проти більшовицької армії на станції Крути затримав ворога на чотири дні. Таким чином добровольці утримали столицю на час, необхідний для укладання Брест-Литовського миру, який de-facto означав міжнародне визнання української незалежності.

      Щоб вшанувати пам’ять полеглих юнаків  Заводську міську бібліотеку  №1 відвідала група студентів технологічного відділення Лохвицького механіко – технологічного коледжу ПДАА разом з Мірошник Вікторією Олександрівною,викладачем суспільних наук та заступником директора з навчальної роботи,а також Таранською Аллою Анатоліївною,викладачем української літератури.

         Бібліотекарі міської бібліотеки підготували для студентів Історичний урок – вернісаж під назвою «Ніколи Україна не забуде цих юних душ нескорений політ». На початку уроку прозвучала пісня Павла Дворського «Сурми звитяги». Далі юнаки та юнки прослухали бесіду – спогад «Волі народної дзвін»,де йшла розповідь від імені учасників та очевидців бою під Крутами: Аверкія Гончаренка,нашого земляка з Лохвиччини,Івана Шарого,Героя Крут та історика і літературознавця Демида Бурка. Ці автори в різний час опублікували оригінальні спогади про крутянську битву. Отже,було відтворено по крихтах події того бою. Учасники Уроку пошанували пам’ять 300 полеглих учнів та студентів стоячи у Хвилині мовчання,також в їхню честь прозвучав Гімн України та було запалено свічку Пам’яті.

      Для  студентів коледжу було влаштовано перегляд літератури «Вічна слава в кетягах калини»,на якому було представлено книги та матеріали з періодичних видань. Бібліотекар Лисенко Н.О. виступила перед студентами з коротким оглядом  видань.