Жменя вишень.

Есе  - спогад (співпадіння випадкові).

Дивно іноді складається життя… Як узор на вишиванці,коли орнаментом можна показати зв’язок минулого,сучасного і майбутнього. Виникає відчуття того,що це дуже тонка і міцна нитка,як з  шовку.

Недавній сон про вже померлу сусідку Марину наштовхнув мене написати це есе. Уві сні вона віддала мені повне відро джерельної води,от як на щось добре… Але за життя жінка була в напрузі зо всіма сусідами,бо варила самогон і продавала його з-під поли. За це її ненавиділо багато жінок,чоловіки яких тоді прикладалися до чарки…

Я ж її ніколи не чіпала,завжди віталася,але відчувала все ж була чимось не така,а втім,як і більшість сусідів.

Мала  Марина сина,якого народила без весілля. Звали його Вадим,зростав  замкнутим,бо потерпав від того,що байстрюк,а село завжди жорстоке до того,хто порушує звичай. Вчився добре,став учителем фізкультури після педвузу,одружився і народив сина. Нажаль ,як виявив час,невістка не вжилася з Мариною і настало розлучення. Після того жив разом з матір’ю.

Продажа самогону приносила великі ,як на той час,статки. Просьб сина,щоб облишила цю справу,ніхто не слухав. Так і торгувала,збираючи гроші та осуд.

Ближче до двотисячного року захворіла Марина та померла,підвело серце та й прожила вже майже 80 років. Вадим залишився сам і, як годиться,відбув по матері дев’ятини, і пішов  собі на роботу.

А далі сталося щось дуже жахливе як на сільське життя… Одного червневого вечора повертаючись додому після роботи побачила натовп сусідів біля Вадимового двору. Минувши свою хвіртку,підійшла ближче і запитала про те,що ж сталося. Одна з сусідок відповіла,що вбито Вадима.

-            ---Як убито?!

-         ---Та хто його - зна…

Це вже потім розкрилася страшна правда про те,що Вадим займався лихварством,віддаючи вторговані матір’ю гроші в ріст…

І якщо російською «ростовщик» звучить якось м’якше,то українське «лихвар» якнайкраще передає зміст того заняття.

Справедливості ради слід згадати,що то були оті страшні 90 – ті,коли люди по пів року не отримували зароблене і вчителі теж не були винятком,дехто на уроках втрачав свідомість від голоду …

От він і придумав вихід…Почала ця справа приносити значний дохід. Робив це тихо,бо жоден із сусідів і не здогадувався про той бізнес. Довго ж тоді ми всі приходили до тями! Давав гроші ,в основному,на розвиток бізнесу, а який він той бізнес у дев’яностих? Торгівля на місцевому базарі,що виріс до неймовірних розмірів…

Але був у Вадима учень,якому він допомагав вийти в люди,бо в сім’ї хлопця щось не гараздилось. Вже й школу закінчив,а з учителем бачився,ділився своїми проблемами і,бувало,позичав у нього гроші,правда без відсотків. Так відбувалося і не раз,і не два…

Видно зібралась чималенька сума,яку й не думав повертати…

В черговий раз прийшов і Вадим йому відмовив. А далі сталось те,що сталось…Як потім виявилось,він оглушив свого благодійника з тим,щоб обікрасти та той не здавався і він бив його і бив…поки не вбив. Як не шукав,так тих грошей і не знайшов,тоді вхопив,що перше в руки попало – музичний центр – з тим,щоб продати та і поніс. А крадена ноша та важка,отож допер це до іншого двору і попросився ненадовго передержати, пообіцявши швидко приїхати. І він дійсно зробив усе поспішно,бо приїхав на легковику з приятелем і забрав усе. Але не пощастило. У тому дворі жила дівчина,яку він насторожив своєю поклажею і вона здогадалася записати номер того автомобіля! Це і вирішило долю вбивці,бо на слідуючий день хтось знайшов убитого,заявили в тоді ще,міліцію і справу розкрили по «гарячому сліду».

Це вже як поховали  Вадима поруч з матір’ю,дійшло і до слідчого експеримента. Приїхали міліціонери на своєму уазику,привезли того злочинця. Я тоді була вихідна і вийшла на вулицю разом з іншими. Стою біля своєї хвіртки і дивлюся на нього …У прочинене вікно було видно його понуре обличчя. А далі водили – водили його по двору,в машину знов посадили та й давай протокола складати. Уазик стоїть під тином, а зверху вишня стоїть з уже спілими ягодами. Палахкотять ті вишні,які вже нікому буде зривати… і той хлопець дивиться на них і дуже йому хочеться хоч одну з’їсти,в кутузці ж таким не годують… От один з міліціонерів,що його охороняв,подивись – подививсь на злочинця,підійшов до дерева та й нарвав йому жменю. Мені видно як їсть і ось,раптом,повернувся в мій бік… Зиркнув і одвернувся.

 Заплаканий такий сидів. …Остання допомога з учителевого саду,щоб втамувати спрагу… Стою собі та й думаю : бачте,як дорослість приходить. Одному досить батьківських настанов, а іншому треба когось убити…

Дали йому 10 років відсидки і  ось 10,як вже на волі…

Тепер це чоловік дорослий,до чого ж він доріс – те невідомо нікому. Але шкода Вадимового життя,бо хотів,зібравши грошей,виїжджати до Ізраїлю(пізніше виявилось,батько в нього був євреєм),шкода,що не розгледів під юністю свого учня,любов до дармового і хижість натури. Всіх нас шкода,бо всі перейшли ті  90 – ті і кожен щось втратив : хто життя,як Вадим,хто совість,як його учень, а дехто і придбав,дізнавшись про щирість почуттів близької людини або власну силу духу,що не дала зламатись від незгод.