«Вона,немов співала на уроках…»

Спогад - есе

      Для сільської дитини,що далека від міських вигод і яка доволі рано стає для батьків помічником по господарству,школа часто чи не єдине місце,де вона може приєднатися до цивілізаційних знань,розвинути природні здібності і таланти,навчитись поводженню серед однолітків… У цих життєвих питаннях  перед сільськими учителями постають виклики і вимоги любові до своїх учнів,самовідданості і самопожертви. Як показало життя,наші вчителі не тільки володіли такими рисами,але ще і були талановитими і багато обдарованими людьми. І їм теж доводилось працювати на землі,тримати господарство,працюючи як усі  селяни…Сільський вчитель часто заслуговує на земний уклін поряд  із рідними батьками селянських дітей. Всі ,хто нас навчав у восьмирічці,залишили свій слід у наших душах,бо розуміли,що кожен з нас,не зважаючи на скромність буття і можливостей,талановитий по-своєму. Всі вони віддали нам свої серця і душі.

           Але я хочу згадати одну з них,яка була не тільки мамою моєї однокласниці ,але ще і близька тим,що навчала рідної мови. Це були ЇЇ уроки – української мови та літератури. Ще задовго до переходу у старші класи доводилось чути про вчительку,яка «співає на уроках»! Це будило велику дитячу цікавість: як же це вона «співає»?Я знала Надію Трохимівну ще до старших класів,бо разом росли і гуляли з її донькою і моєю однокласницею Танею Гирман.

       Аж ось і прийшов четвертий клас і такий довгожданий  і цікавий урок української мови разом зі «співаючою» вчителькою. Зайшла Надія Трохимівна… Всі чекають - коли ж вона «заспіває»? Глянула на нас,посміхнулась і розпочала свій урок…Про красу рідної мови,її милозвучність,про письменників – полтавців,наших земляків,що своєю творчістю розвинули і прикрасили її. Це вже пізніше я зрозуміла,що то був за спів! Це таким чином ,по – особливому розтягуючи слова,Надія Трохимівна передавала нам поетичність,багатство і співууучість нашої української мови! І це вже потім на уроках, далі й далі,коли ми розбирали твори Г.Сковороди і його «Всякому городу НРАВ і права…,всяка імєєт свій УМ голова»,І.Котляревського,коли вчили напам’ять  В.Сосюру,вона нам просто читала їхні твори вголос в якійсь,тільки їй притаманній манері,красиво наголошуючи і немов би трішки розтягуючи особливо вдалі фрази,мов розспівуючи їх: «Еней був парубок МОТОРНИИЙ і хлопець,ХОТЬ куди козак. УДАВСЬ  на всеє зле ПРОВОРНИЙ завзятіший од всіх бурлак». «НО  греки,як спаливши Трою,зробили з неї СКИРТУ гною,він,взявши торбу,ТЯГУ ДАВ..» Оті всі «хоть», «но», «тягу дати» були такі смішні і смачнющі!

         «Енеїда» була чимось особливим у нашому «курсі наук»,бо наша вчителька просто читала її нам вголос у своїй щирій і палкій манері! Ми разом з нею обливались веселими слізьми,слухаючи про пригоди українських козаків. А що вже у творах Івана Котляревського повно  отих словесних смаколиків,то годі й казати! І в «Енеїді»,і в «Наталці – полтавці»…Діалоги Возного і Виборного були тому прикладом:

« Чи се – ТЕЄ-ТО ЯК ЙОГО – нова пісня,пане Виборний?» « Та се,добродію,не пісня,а НІСЕНІТНИЦЯ. Я співаю ІНОГДІ,що в голову лізе…»,або «…вишнівки з кварту УКУТАЛИ,та й ЯК-ТО КАЖУТЬ,і підкріпилися». «А ви ж їй ЩО?», «А вона ж вам ЩО?»,»АВЖЕЖ ЩО!».

         «Москаля – чарівника» ми прочитали як мовиться, «за компанію» хоч він і не був тоді програмовим.

            Після таких уроків немов би дзвеніло повітря,невидимо лунала музика мови,тієї мови,якою ми щодня розмовляли. Це була вона – гармонія.

             І про кохання Наталки і Петра ми вперше почули вислів М.Коцюбинського : «Діти! Знайте,що і під грубою селянською свиткою б’ється людське серце!» саме від неї. В її устах це звучало якось надзвичайно значуще!

            Відомо,що І.Котляревський з великим тактом виробив смак і відчуття міри в античних джерелах «Енеїди»,але у його написанні вона звучала дуже по – українськи. «Стати на шведську могилу і писати ,як «од старих чував» - це була перша висота в українській літературі. Виникає гордість і за письменника – земляка та його творчість і сільську вчительку,яка донесла до нас ,сільських дітей,цю думку.

            А далі були Тарас Шевченко над «Катериною» якого плакали всім класом разом із нашою Надією Трохимівною,була Леся Українка з її словом «єдиною зброєю»,був Володимир Сосюра і його «Так ніхто не кохав»,коли ми червоніючи,захоплено слухали вірша і його поема «Вчителька»…Скільки їх було,тих прекрасних уроків,які нам проводила Надія Трохимівна Гирман!

            Як багато значить талант учителя при вивченні рідної мови. Починає народжуватися смак і розуміння свого рідного слова,того,коли за звичайною буденною говіркою ховаються великі мовні глибини! Надія Трохимівна таки зуміла прищепити нам любов до рідного слова «бо то не просто мова,звуки», а звідси вже і любов до своєї малої батьківщини,України,до її людей. Ми самі,того не усвідомлюючи,випурхнули з нашої Токарівської восьмирічки палкими патріотами своєї батьківщини України та її мови! У ті 70 – ті роки ми понесли все це з собою у життя. Бо вже розуміли,що українці,як і наша вчителька, і ми не були націоналістами,як і вона,знаючи,що наша мова по красі знаходиться на другому місці в світі.

            …Надія Трохимівна багато років поспішала до Токарівської школи,несучи з собою знання,свою душу і серце. Можна було вже й спочивати,але вона ішла,тому,що вчитель це не просто професія,це – покликання.

            

Унікальна система водопостачання Ізраїлю, яку перейняли у 40 країнах світу.

(еко-бесіда для читачів і друзів)

В останньому  десятилітті ми зіштовхнулися з явищем,про яке ніколи не знали  - забрудненість  підземних вод. Кожен,хто викопав у себе на обійсті колодязь,знає про отой мертвотний запах,який починає іти з водопровідної труби. Жителі багатоквартирних будинків теж про це знають. Дехто робить пробоїну аж до 100 метрів,але такий захід не увінчується успіхом,тому доводиться воду  спускати по 1,2 а то 3 години,щоб просто набрати для приготування їжі. Якось раптом вся вода в наших колодязях стала технічною. Це яскраве свідчення  безгосподарності і жадібності тих,хто освоює недра. Ця правда,як шило , скільки не ховай – виткнеться. У своєму пості хочу розповісти про водопостачання в Ізраїлі,яке є прикладом всьому світу того,як треба берегти свою землю і господарювати на ній.

Як зазначає блоггер Ірина Пасинкова,Ізраїль є унікальною  країною з цікавими жителями. Існуючи на пустельних землях при нестачі води, нафти і родючого грунту, вони навчилися видобувати і використовувати воду, щоб зробити своє життя кращим і комфортнішим. Ізраїльський канал Emmanuil.tv розповів про систему водопостачання країни. Основне джерело питної води Ізраїлю — Галілейське море. У 1953 році в країні почали будувати систему водопостачання: трубопроводи, канали, резервуари, які постачають воду в міста з моря.

Однак прісної води завжди не вистачає на забезпечення потреб зростаючої країни. Тоді ізраїльтяни звернули свій погляд на Середземне море. Воно є одним з найважливіших природних ресурсів Ізраїлю. На сьогоднішній день країна виробляє майже півмільйона кубічних метрів питної води в день. Спеціальна система з переробки солоної морської води дозволяє всього за 1,5 години отримати прісну і чисту питну воду. Але якщо жителі країни зможуть налагодити постачання води з Середземного моря, то зможуть стати її імпортером і продавати в найближчі країни. Крім того, збудеться давня мрія ізраїльтян — надлишок води.

Коли читаєш ці рядки – серце болить за власну безгосподарність. Дивуєшся тому,як можна було «розпуститись» до того,щоб так отруїти власні грунтові води які були одними з найчистіших у світі,а ще 100 років тому воду можна було брати із місцевої річки,щоб на ній готувати!

Крім питної рідини, Ізраїлю необхідна вода для поливу рослин і вирощування врожаю. Споконвіку фермери навчилися виходити з положення за допомогою роси(!!!). Стародавні жителі країни використовували камені(!!!), щоб з них збирати росу, а зараз застосовують пластикові лотки, які направляють вологу в кореневу систему плодових дерев і економлять майже половину води для поливу. Щоб підвищити шанси на виживання при нестачі рідини, держава стала використовувати воду повторно. Були розроблені системи очищення на найвищому рівні. В результаті жителі країни використовують 80% переробленої рідини. Це у 8 разів більше, ніж будь-яка інша країна. Вона використовується для зрошування полів і потреб фермерів.

Крім Галілейського моря, пише Ірина,під пустелею Негев є цілий океан води. Він дуже солоний для опріснення, але там жителі країни змогли налагодити рибоводне господарство. Така вода підходить для вирощування деяких порід риб, а тому прямо в пустелі будуються рибні ферми. Воду в рибних резервуарах міняють щотижня, а стару зливають в місцеві оливкові гаї. При цьому рибні відходи, що містяться у воді, стають ідеальним добривом. Ізраїльтяни вчать цієї методики жителів інших країн, наприклад, африканських, де такий же  брак води і продовольства.

Джерело: https://travelask.ru/blog/posts/23499-video-unikalnaya-sistema-vodosnabeniya-izrailya-kotoruyu-per?utm_referrer=https%3A%2F%2Fzen.yandex.com&utm_campaign=dbr