«Вона,немов співала на уроках…»

Спогад - есе

      Для сільської дитини,що далека від міських вигод і яка доволі рано стає для батьків помічником по господарству,школа часто чи не єдине місце,де вона може приєднатися до цивілізаційних знань,розвинути природні здібності і таланти,навчитись поводженню серед однолітків… У цих життєвих питаннях  перед сільськими учителями постають виклики і вимоги любові до своїх учнів,самовідданості і самопожертви. Як показало життя,наші вчителі не тільки володіли такими рисами,але ще і були талановитими і багато обдарованими людьми. І їм теж доводилось працювати на землі,тримати господарство,працюючи як усі  селяни…Сільський вчитель часто заслуговує на земний уклін поряд  із рідними батьками селянських дітей. Всі ,хто нас навчав у восьмирічці,залишили свій слід у наших душах,бо розуміли,що кожен з нас,не зважаючи на скромність буття і можливостей,талановитий по-своєму. Всі вони віддали нам свої серця і душі.

           Але я хочу згадати одну з них,яка була не тільки мамою моєї однокласниці ,але ще і близька тим,що навчала рідної мови. Це були ЇЇ уроки – української мови та літератури. Ще задовго до переходу у старші класи доводилось чути про вчительку,яка «співає на уроках»! Це будило велику дитячу цікавість: як же це вона «співає»?Я знала Надію Трохимівну ще до старших класів,бо разом росли і гуляли з її донькою і моєю однокласницею Танею Гирман.

       Аж ось і прийшов четвертий клас і такий довгожданий  і цікавий урок української мови разом зі «співаючою» вчителькою. Зайшла Надія Трохимівна… Всі чекають - коли ж вона «заспіває»? Глянула на нас,посміхнулась і розпочала свій урок…Про красу рідної мови,її милозвучність,про письменників – полтавців,наших земляків,що своєю творчістю розвинули і прикрасили її. Це вже пізніше я зрозуміла,що то був за спів! Це таким чином ,по – особливому розтягуючи слова,Надія Трохимівна передавала нам поетичність,багатство і співууучість нашої української мови! І це вже потім на уроках, далі й далі,коли ми розбирали твори Г.Сковороди і його «Всякому городу НРАВ і права…,всяка імєєт свій УМ голова»,І.Котляревського,коли вчили напам’ять  В.Сосюру,вона нам просто читала їхні твори вголос в якійсь,тільки їй притаманній манері,красиво наголошуючи і немов би трішки розтягуючи особливо вдалі фрази,мов розспівуючи їх: «Еней був парубок МОТОРНИИЙ і хлопець,ХОТЬ куди козак. УДАВСЬ  на всеє зле ПРОВОРНИЙ завзятіший од всіх бурлак». «НО  греки,як спаливши Трою,зробили з неї СКИРТУ гною,він,взявши торбу,ТЯГУ ДАВ..» Оті всі «хоть», «но», «тягу дати» були такі смішні і смачнющі!

         «Енеїда» була чимось особливим у нашому «курсі наук»,бо наша вчителька просто читала її нам вголос у своїй щирій і палкій манері! Ми разом з нею обливались веселими слізьми,слухаючи про пригоди українських козаків. А що вже у творах Івана Котляревського повно  отих словесних смаколиків,то годі й казати! І в «Енеїді»,і в «Наталці – полтавці»…Діалоги Возного і Виборного були тому прикладом:

« Чи се – ТЕЄ-ТО ЯК ЙОГО – нова пісня,пане Виборний?» « Та се,добродію,не пісня,а НІСЕНІТНИЦЯ. Я співаю ІНОГДІ,що в голову лізе…»,або «…вишнівки з кварту УКУТАЛИ,та й ЯК-ТО КАЖУТЬ,і підкріпилися». «А ви ж їй ЩО?», «А вона ж вам ЩО?»,»АВЖЕЖ ЩО!».

         «Москаля – чарівника» ми прочитали як мовиться, «за компанію» хоч він і не був тоді програмовим.

            Після таких уроків немов би дзвеніло повітря,невидимо лунала музика мови,тієї мови,якою ми щодня розмовляли. Це була вона – гармонія.

             І про кохання Наталки і Петра ми вперше почули вислів М.Коцюбинського : «Діти! Знайте,що і під грубою селянською свиткою б’ється людське серце!» саме від неї. В її устах це звучало якось надзвичайно значуще!

            Відомо,що І.Котляревський з великим тактом виробив смак і відчуття міри в античних джерелах «Енеїди»,але у його написанні вона звучала дуже по – українськи. «Стати на шведську могилу і писати ,як «од старих чував» - це була перша висота в українській літературі. Виникає гордість і за письменника – земляка та його творчість і сільську вчительку,яка донесла до нас ,сільських дітей,цю думку.

            А далі були Тарас Шевченко над «Катериною» якого плакали всім класом разом із нашою Надією Трохимівною,була Леся Українка з її словом «єдиною зброєю»,був Володимир Сосюра і його «Так ніхто не кохав»,коли ми червоніючи,захоплено слухали вірша і його поема «Вчителька»…Скільки їх було,тих прекрасних уроків,які нам проводила Надія Трохимівна Гирман!

            Як багато значить талант учителя при вивченні рідної мови. Починає народжуватися смак і розуміння свого рідного слова,того,коли за звичайною буденною говіркою ховаються великі мовні глибини! Надія Трохимівна таки зуміла прищепити нам любов до рідного слова «бо то не просто мова,звуки», а звідси вже і любов до своєї малої батьківщини,України,до її людей. Ми самі,того не усвідомлюючи,випурхнули з нашої Токарівської восьмирічки палкими патріотами своєї батьківщини України та її мови! У ті 70 – ті роки ми понесли все це з собою у життя. Бо вже розуміли,що українці,як і наша вчителька, і ми не були націоналістами,як і вона,знаючи,що наша мова по красі знаходиться на другому місці в світі.

            …Надія Трохимівна багато років поспішала до Токарівської школи,несучи з собою знання,свою душу і серце. Можна було вже й спочивати,але вона ішла,тому,що вчитель це не просто професія,це – покликання.