Кожного року в передостанню неділю вересня місто Заводське відзначає свій день народження.Ось і нинішнього року в переддень  відзначення Дня міста Заводська міська бібліотека №1 провела  Заочну екскурсію про місто під назвою "Заводське - наша гордість і любов"для  студентів  Лохвицького технологічного технікуму ПДАА .До бібліотеки завітали 

студенти І-го курсу технологічного відділення по 

спеціальності «Харчові технології», зі спеціалізацією 

«Бродильне виробництво і виноробство» разом з 

керівником  групи Медведєвою М. Г.

Екскурсію провели бібліотекарі Єрмакова Л.М. та 

Матяш А.В  

Перед учнями виступила також керівник філії Лохвицького районного центру ССДСМ Горбенко Ю.А. яка розповіла учням про перейменування багатьох вулиць у місті у зв'язку з Постановою про декомунізацію назв в Україні.

        Студентам було запропоновано три екскурси:

1-й - Про історичні відомості заснування міста заводського;

2-й- З історії культурного життя міста;

3-й -Культурне життя сьогодення.

Також вони переглянули Презентацію під назвою "Я люблю своє місто".

На закінчення заходу бібліотека передала технікуму подарунок від Заводської міськради - видання віршів і поем нашого  земляка,поета  Володимра Семенка "Цвіт мужності".

75 -ті роковини Бабиного Яру...Сумуємо разом і згадуємо разом про жахи пережитого,про те як разом прагнули спасти хоч когось із єврейських дітей (бо зростали разом і не було поділу на наших і не наших),їх батьків та стариків.Дійшло багато переказів про самовідданість єврейських матерів,які в останні години життя прагнули спасти  своїх дочок та синів і українські матері допомагали як могли ризикуючи і своїми дітьми і своїм життям.Розповідаю лише про Лохвицю,а скільки їх було,таких райцентрів...І в кожному свій Бабин Яр...

Голокост у рідному краї

Мимо водокачки, мимо каланчі

Ішли, ішли діти – качачі ключі.

Ішли, ішли діти – під Горошків ліс

І не чутно плачу, і не видно сліз…

М. Петренко [30–3]

Лохвицю було  окуповано 12 вересня 1941 року. Прихід окупантів позначений встановленням “нового порядку”. З допомогою місцевої поліції складаються списки комуністів, активістів, вчителів, проводяться вибіркові арешти. На території початкової філії школи №1 було створено табір військовополонених. Починаються розстріли непокірних серед місцевих жителів та полонених. Проводились вони в заплаві р. Суха Лохвиця в центрі міста (тепер Сосновий парк). Про це свідчить випускник школи Бараннік І.Т., 1926 р.н.

Євреям уже з осені 1941 було наказано носити білі нарукавні пов’язки, а потому зігнано в два гетто, які розташовувались в колишніх єврейських кварталах. Гетто №1 – вздовж сучасної вул. Тупікова. Гетто №2 – в центрі міста, складалося з двох єврейських кварталів в районі вулиць імені Гоголя та імені Тельмана. Окремі будинки в цих районах існують до цього часу. Сучасники зазначають, що багатьом євреям вдалося евакуюватися, зокрема, працівникам радянських установ. Деякі чоловіки наймалися гнати на схід колгоспну худобу і могли вивести з собою сім’ї. Багато  з них переїхало в інші міста Полтавщини та тим врятувалося. Натомість, у Лохвиці з перших днів війни з’явилися євреї-біженці. До гетто звозили євреїв з усього району. Примушували працювати на прибиранні міста. Так, М.Ф. Гресь, 1924 р.н., згадує: “Вони замітають вулицю, а нам соромно проходить. Пам’ятаю, зустріла Грінберга Леоніда, його всі в школі знали як бешкетника і неслухняного”. Любченко Т.Т., 1925р.н.: “Ми із Заславець Мотроною йдемо вулицею, а вони замітають. Носили їм хліб, а поліцаї забороняли…”. Бараннік І.Т. згадує, що, працюючи 16-річним у місцевому колгоспі, він спостерігав як суворої зими 1941 – 1942 рр., коли випало багато снігу, євреїв з гетто вигнали на Сенчанський шлях чистити дорогу. Їх розставили в три ряди з обох боків і вони перекидали сніг один одному. Вартували їх поліцаї. Крім того, він підтвердив, що євреїв виганяли з гетто замітати місто, говорив, що, зустрічаючи своїх однокласників-євреїв у місті, почував себе винним перед ними.

Дуже цінними свідченнями про життя євреїв в гетто є розповіді Діброви (Плис)В.П., 1928 р.н.. Будинок її батьків стояв посеред гетто. Вона розповідає про те, які теплі відносини були у них з євреями, які вони порядні люди, поважно ставилися до її батьків. У гетто було дуже голодно. Тому мама Валентини Пилипівни, так як вони тримали корову, підгодовувала бабусю Рязанську (імені не пригадує), вся сім’я якої евакуювалась. Вранці ставила їй біля тину баночку з молоком, обставляла її камінчиками. Одного разу це побачив німець, вскочив за матір’ю в хату, приставив автомат до обличчя і кричить: “Юд! Юд!”. Діти дуже злякалися. Мати божилася, що вона українка. Німець подивившись на ікони, пішов з хати. Подібний випадок згадує у своїх спогадах і Халецька Т.А.

Діброва В.П. розповідає, що спочатку євреї носили білі пов’язки, згодом на них з’явилась зірка і напис “Юд”. Останній день перед знищенням: поліцаї з вечора 11 травня 1942 року попередили, щоб з хати сім’я не виходила, щоб не відкривали вікна. А євреям повідомили, що будуть вивозити в Америку, щоб зібрали цінні речі. Дуже рано 12 травня до гетто підігнали машини, стали вантажити у них євреїв. Перші від’їздили спокійно, ще вірили, що їх вивозять. А вже наступні, можливо, почули постріли, то вже кричали, тікали, скидали речі і вистрибували з машини. Ще пригадує, що мати у вікно побачила, як німці збивають замок у сараї. Вона вискочила, щоб їх зупинити, почала благати: “Навіщо?”. А ті пояснювали, що тут, мовляв, сховались євреї. Жахлива картина, дуже жаль, – згадує Валентина Пилипівна. Певно, сюди до центру міста зганяли євреїв з інших кутків Лохвиці та з гетто №1. адже у спогадах Батури І.П., 1929 р.н., вказується, що євреї колоною йшли по вулиці Сенчанській (Сталінській), де й зараз вона живе. Багато євреїв, знайомих її батька, привітно махали йому руками. Не сподівалися, що йдуть на смерть. А ще дійшов спогад про єврейську жінку,що йдучи в колонні,несла маля на руках. Раптом наважившись відчайдушно кинула його у чиєсь відкрите вікно. Жінка,що була в будинку,підхопила дитя,а слідом у вікно влетіла хлібина. Як потім виявилось,в ній було сховано трохи золотих прикрас. Вона виростила дівчинку як свою,а ті прикраси голодного1947-го спасли від голодної смерті. Врятована таким чином єврейська дівчина не забувала своєї названої матері і перевідувала її до самої смерті.  

   Про криваві події 12 травня 1942 року дізнаємося із спогадів очевидиці розстрілу євреїв Чернік К.М., 1928 р.н., жительки с. Благодарівка – нині вулиця М. Денисенка, буд.17. Її хата розташована біля підніжжя яру, де гітлерівці і поліцаї здійснювали “масову акцію”. З вечора 11 травня поліцаї наказали селянам, щоб ніхто вранці не виходив з хат, щоб позакривали вікна (таке ж у спогадах іншої жительки села Головко П.Г., 1921 р. н.). А рано вранці сонячного, погожого дня 12 травня жителі села почули шум машин і ґвалт людей. Євреїв вивантажували на галявині при дорозі, що веде на Гаївщину. Наказували тут роздягатися і понад схилом великого яру вели до місця розстрілу. Вздовж останнього шляху стояли поліцаї і гітлерівці. До обіду постріли затихли. Запанувала тиша. Біля дороги німці розпалили багаття. Палили речі забитих людей. Певно, те, що їм було не потрібне. І раптом тишу обірвав велетенський вибух… Ще трохи часу і стихло все. Кривава акція завершилася. Надвечір, коли вороги поїхали, жителі села, і Катерина теж, побігли подивитися, чи немає живих, яким потрібна допомога. Нічого… Все засипано велетенським шаром землі. Її було так багато, що нічого не ворушилося і не текла кров, як згадують і пишуть у статтях багато лохвичан. То вже легенда…

Катерина Мартинівна стверджує, що один чи два чоловіки втікали, один з них врятувався і після війни приходив на могилу, заходив і до Черніків. Але прізвище його жінка не пам’ятає. Проте, мабуть, хтось таки врятувався, тому що серед населення ходили чутки про деякі моменти, останні хвилини життя лохвицьких євреїв. Зокрема, згадують, що Льова Грінберг так допік німцям, що його розстріляли першим. А Клімовіцка Роза, теж випускниця нашої школи, гарна чорнява дівчина, 1925 р.н., коли розстрілювали, кричала: “Сонце сходить, а я повинна помирать”.

Ось так на північно-східній околиці міста Лохвиці в урочищі Лазірки, біля села Благодарівки були розстріляні євреї Лохвицького гетто. Всі,хто приїздить до Лохвиці,на під'їзді до неї ліворуч бачить високий бугор,а попід ним яр.Саме там лежать  тіла  убитих євреїв.