Літературна візитка  «Собор української душі»

( 3 квітня 2018 року - 100 – річчя з  дня народження Олеся Гончара)

1. У жовтні 1991 р. на Хрещатику, якраз довкола пам’ятника «вождеві всіх народів», на знак рішучого протесту проти існуючого уряду голодували студенти з Києва та інших міст України… Серед них була і онука Олеся Гончара Леся, студентка КДУ… В ті дні у своєму привітанні учасникам міжнародних наукових конференцій, що відбулись у Вашингтоні та Філадельфії, він сказав: «Голодують студенти на Хрещатику, бачу бліді, виснажені обличчя, але це обличчя незломлених, одухотворених людей. Це твій завтрашній день, Україно, це найвірніша надія твоя! Не завжди будеш ти чорнобильна, не завжди будеш сколонізована, зневажена й пограбована – ще побачить світ у сонці тебе, у красі твоїх прийдешніх весен» .

2. Подібну солідарність із молоддю висловив Олесь Гончар і в пресі. Тоді ж і написав свою заяву про вихід із КПРС. Колись, у далекому 1946 р. він із гордістю одержував свій партійний квиток, тепер повертав його без тіні сумнівів.

3. А почався його життєвий шлях у селі Ломівка 3 квітня 1918 року неподалік Катеринослава (нині у межах Дніпропетровська) у родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків. Він прийшов на світ, коли з любові й муки після сивих віків борні народжувалася наша держава – Українська Народна Республіка. Він, як ровесник її, прожив з вірою, що Україна, хоч і була розіп’ята на хресті, ще не вмерла і не вмре. Він дожив з цією вірою до Великодня її воскресіння і урочисто вітав цю святу годину на всенародному вічі.

4. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської області. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір. Перші уроки йому дала неписьменна селянка, і були то уроки добра і краси, чесності й душевного максималізму. Над усе мріяла вона, щоб хоч онук вивчився і став великим чоловіком.

5. Мову і літературу у семирічці викладав у нього старий досвідчений вчитель, який прищеплював молоді «палку любов до рідного слова, красного письменства». Як згадує Гончар, саме він дав йому і «це чисто українське ім’я «Олесь». Першими літературними вчителями його були, окрім Т. Шевченко, чий «Кобзар» він читав вечорами в бабусі й тіткам, Леся Українка, Панас Мирний, Іван Франко, Іван Нечуй- Левицький, Григорій Косинка.

6. Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник.

7. : У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Через багато років письменник згадував: «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…»

8. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» тощо) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті. 1936 р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету у червні 1941 р. пішов добровольцем на фронт. Він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї - не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом.

9. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Лише через 40 років Олесь Гончар укладе окрему їх книжку під назвою «Фронтові поезії» (1985р.) Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його новел і романів, передусім «Прапороносців».

10. Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки у місті Дніпропетровськ, де він жив у районі Ломівка в домі у своєї сестри. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання у вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці».

11. Олесь Гончар пообіцяв побратимам :» Якщо лишуся живим, розповім про вас… "Про вас" — то про своїх друзів, побратимів, з ким судилося ділити важку солдатську долю

     Після війни він виконав свою обіцянку: роман "Прапороносці" був написаний. Думка про створення цієї книги вперше зародилася в Празі, в бурхливім травні 1945 року. Після грандіозних боїв… виникла книга, котру маєте перед собою.

12. Фронтова «наука» навіки закарбується в серці Олеся Гончара. Навчить сприймати не тільки світлі, барвисті кольори довколишнього світу, а примусить серйозно замислитися на вічними людськими проблемами, тривожитися за долю всієї планети. На початку 60-х рр.. українське мистецтво переживало другу хвилю свого ренесансу. У літературу влилися молоді, ще не зіпсуті тоталітаризмом, таланти – В. Симоненко, І. Драч, Л.Костенко, Д.Павличко, М.Вінграновський, В.Шевчук, В.Дрозд – ціла плеяда «шістдесятників». А з ними з’явилися нові теми, ідеї, образи, молодечий максималізм, романтична окриленість, сміливий новаторський пошук у царині форми.

13. Найпліднішими  для Олеся Гончара як митця були саме 60-ті роки позначені «Хрущовською відлигою». Тоді були написані такі непересічні в українській літературі романи, як «Людина і зброя», за яку автор одержує Шевченківську премію, «Тронка», «Собор».

Серед них — романи «Тронка» (1963), (в грудні 1964 передав у бібліотечний фонд грошову винагороду Ленінської премії, присудженої йому за роман «Тронка»), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

14. Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964 р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася менш успішно. Кампанія проти роману «Собор» Роман «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» у 1968 році. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

15. Ще в роки свого життя на Дніпропетровщині, Олесь Гончар жив на тій же самій вулиці, де був збудований без єдиного цвяха дерев'яний козацький собор, що руйнувався. Цей собор стояв у центрі Новомосковська, недалеко від того місця де жила його сестра. У 90-их роках собор, який пов'язують з образом собору у книжці «Собор», був відбудований. У 1968 році Григір Тютюнник, привітавши автора з творчим успіхом писав до Олеся Гончара: «Щойно прочитав «Собор». Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман- набат! О, як засичить ота ретроградська гидь, упізнавши сама себе, яке невдоволення Вами висловлять…»

16. Якими актуальними на сьогодні є проблеми, підняті Олесем Гончарем в 70-х роках ХХ ст. у романі «Собор». Не перевелись, на жаль, у нас браконьєри, батькопродавці, кар’єристи, подібні до Володьки Лободи – героя твору. Відступники від свого народу, від рідної мови… Чи захистять вони собори власних понівечених душ, як заповідав їм вчитель Хома Іванович? Образ собору у творі - це художній символ самої України, остання опора українського духу, якому загрожує смертельна небезпека.

17. «Думаймо про велике», - такими словами звернувся Олесь Гончар, голова Cпілки письменників України, до учасників V з’їзду письменників. З його іменем тісно пов’язане наше національне відродження. Особливо часто можна було почути його пристрасний, схвильований голос в останні роки. Це він відкрив установчу конференцію Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка, Установчий з’їзд Народного руху України, виступав на мітингах і різноманітних демократичних з’їздах, у такий спосіб мовби благословляючи всіх нас будь-що обстояти незалежну тепер Україну, підняти її з руїни.

18. 16 липня 1995 року відійшов у вічність Олесь Гончар. Упала духовна опора, що на верховині другого тисячоліття тримала українське небо. Доля Олеся Гончара, патріарха української літератури, совісті нації, виписана в його слові, з пречистого духу якого він воздвигнув недосяжний собор.

Краєзнавча розвідка «Скульптор і воїн»

(22 березня 110 років від дня народження Григорія Леонтійовича

Пивоварова (1908–15.05.1942), українського скульптора – монументаліста,

уродженця м. Лохвиця)

            

22  березня 2018 року виповнюється 110 років від дня народження Григорія Пивоварова.

Його творчість належить до кращих надбань українського образотворчого мистецтва першої половини ХХ століття .Життя Григорія Леонтійовича Пивоварова  обірвало лихоліття Другої світової війни.

      Він народився по старому стилю 9 березня 1908 р. у Лохвиці (Полтавщина), в багатодітній родині вчителя. У хлопця рано проявився хист до малювання, який також багато читав, був спостережливим і наполегливим у досягненні поставленої мети. Ймовірно, що його здібностям допомогли розвинутися і професійні малярі Ф. Артамонов і В. Журавльов, які на той час викладали у реальному училищі міста. У них, до речі, вчився також ще один талановитий лохвичанин, ровесник Григорія Пивоварова  Михайло Дмитренко (1908—1989), у подальшому відомий маляр-монументаліст, портретист, графік, котрий створив за власними ескізами унікальні композиції з внутрішнього оздоблення у різних техніках католицьких і православних храмів у містах Канади, США, Франції.

У 1924 році Григорій Пивоваров їде до Києва. Тут він спочатку навчається у художній профшколі, а через два роки успішно складає вступні іспити до художнього інституту, який закінчує 1931 року.

На початку своєї творчої діяльності митець плідно займався монументальною пластикою і здійснював проекти пам’ятників діячам тієї доби у Новоград-Волинському, у Донецьку, на Чернігівщині, а у 1937 році разом зі скульпторами Ю. Білостоцьким, Е. Фрідманом створює багатофігурні композиції для павільйону Української РСР на ВДНГ у Москві.

У 1939 році Григорій Пивоваров виготовив погруддя свого земляка, письменника А. Тесленка. Він встановлений у його рідному селі Харківці Лохвицького району. Але найбільшу віддушину під час виконання офіційних замовлень талановитий скульптор знаходив у праці над портретами, які позначені емоційністю і яскравою виразністю. Григорій Пивоваров тут виступає як талановитий майстер психологічного портрета. Із великим натхненням він працював над образами улюблених письменників, поетів, діячів культури і мистецтва. Ним створена скульптурна галерея видатних історичних постатей і сучасників: О. Пушкіна, Т. Шевченка, І. Франка, В. Маяковського,  О. Довженка та ін.

Досягаючи максимальної портретної схожості, митець водночас по-своєму розкривав складний внутрішній світ людини. Перед глядачами постають особистості, що відображають у собі типове і характерне для своєї епохи — неповторний талант, високий духовний злет, відданість світлим ідеалам. Так, портрет О. Довженка за силою психологічної характеристики і виразністю ліплення критики віднесли до кращих творів української пластики 30-х років.

Ознайомившись на одній із виставок з портретами майстра, наділеного великим талантом, Максим Рильський пророче сказав: «Роботи Григорія Пивоварова увійдуть до золотого фонду українського мистецтва». Так до митця прийшло заслужене велике визнання. У нього було багато творчих задумів і надій. Їм, на жаль, не судилося здійснитись. Із перших днів Другої світової війни Григорій Пивоваров йде на фронт, а у травні 1942 р. в одному із тяжких боїв він загинув від фашистської кулі на Керченському півострові.

Дочка скульптора, киянка Ада Григорівна Пивоварова розшукала однополчан батька і зав’язала з ними листування. Журналісту Григорію Шибанову вона і надіслала кілька дорогих для неї листів. І ось тепер, через сорок років, вшановуючи світлу пам’ять видатного митця, він назвав імена тих, хто зберіг спогади у своєму серці про скульптора, громадянина, мужнього захисника Вітчизни Григорія Пивоварова... Це О. Сазонов, К. Сущий, О. Донецький,

С. Зінченко, О. Матвєєв, які на той час проживали у різних містах країни. Вони, зокрема, писали, що Григорій Пивоваров поєднував у собі риси талановитої людини з добрим, ніжним серцем і сміливого бійця, котрий не раз перебував на лінії вогню, мужньо дивлячись смерті у вічі. У перервах між боям він робив малюнки, зарисовки з поля бою, читав бойовим побратимам вірші, розповідав їм про мистецтво, про його велику життєстверджуючу силу.+

У Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури (колишній Київський державний художній інститут) є скромна біломармурова меморіальна дошка. На ній викарбуване ім’я Григорія Леонтійовича Пивоварова, який пішов у безсмертя. Його тут пам’ятають і пишаються ним. Твори видатного митця височать на людних майданах, зберігаються у музеях України.                 

Цікаві матеріали про Тараса Шевченка.

Червона кімната і чай з ромом - маловідомі факти з життя Тараса Шевченка

9 березня 1814 року у селі Моринці – тепер Звенигородський район на Черкащині народився поет і художник Тарас Шевченко.

1843 року Тарас Шевченко покохав Теодосію, доньку попа Григорія Кошиця з села Кирилівка. У нього хлопець наймитував. З дівчиною хотіли одружитись, але Кошиці були проти. Мати Теодосії умовила знайомих кликати за хрещених до своєї дитини Тодосю й Тараса. Кумі й кумові в ті часи не можна було за звичаєм та законом одружуватися. Дівчина здогадалася про задум, взяла дитину і пішла з нею до іншого попа й охрестила з іншим кумом. Тоді Кошиці відкрито відмовили Шевченку. Поет змушений був відступитися. Цікаво, що сама Теодосія так і не відцуралася свого кохання. Вона відмовилася виходити заміж, збожеволіла і вмерла 1884 року.

Якось художникові-кріпакові у Петербурзі генерал замовив свій портрет. Намалював художник гарно і дуже схоже. Але генерал був насправді некрасивим і роботу приймати відмовився. Тоді Шевченко переробив картину: зафарбував генеральські атрибути, намалював натомість рушника і інструменти для гоління і віддав роботу у цирульню як вивіску. Розлючений генерал запропонував Енгельгардтові викупити кріпака щоб покарати. Дізнавшись про це поет Василь Жуковський вмовив імператрицю змусити поміщика призупинити перемовини з покупцем. Щоб віддячити їй художник Карл Брюллов закінчив давно розпочатий портрет Жуковського, який розіграли лотерею.

Автор: freehost.com.ua

Приятель Шевченка Іван Сошенко згадує, що в житті не бачив веселішої і щасливішої людини, ніж Тарас під час візиту до Брюлова.
- Невже Брюллов завжди такий добрий, такий ласкавий?- питав він у Сошенка.
- Завжди, - відповідав той.
- А ця червона кімната його улюблена?
- Улюблена.
- Все червоне! Кімната червона, диван червоний, завіси край вікна червоні, халат червоний і малюнок червоний! Все червоне! Чи побачу я ще колись його так близько?! – захоплено заплакав Тарас.
Ця червона кімната лишилася поетові пам'ятна до кінця днів його. Багато чого він забув, але останніми його словами були "червона кімната" і "Карл Петрович".

Улюбленим напоєм Тараса Шевченка був чай, а улюбленою їжею борщ "затертий пшонцем і затовчений старим салом", вареники з сиром з грубої гречаної муки та такі ж самі галушки, рибні страви. Історик Микола Костомаров згадував як Шевченко випиває "десяток склянок чаю з додаванням рому", але лише раз зустрів поета по-справжньому п'яним.

У 1845-1846 роках Тарас Шевченко жив у Переяславі у свого приятеля Андрія Козачковського. Той підмітив, що нового одягу художник шити не любив, ходив у старому. Довідавшись, коли Шевченко мав отримати гроші від Київської Археографічної комісії, Козачковський за тиждень до того покликав кравця. Поки поет спав зняли мірку із його старої одежі. Коли одержав гроші, кравець приніс нового жупана. Шевченка це дуже здивувало.
- Як? Який жупан?
- Ви ж, панотчику, замовляли жупан на сьогодні, й мірку знімав із вас.
- Що за біс? Нічого не згадаю! І торгувався?
- Аякже.
Шевченко віддав гроші і заспокоївся.

Один із перших біографів поета Олександр Кониський стверджує, що знаковою подією в житті Шевченка був 1847 рік, коли Тарас Григорович готувався до від'їзду в Рим для продовження професійного навчання співу. Про успіх співака самородка залишив спогад Пантелеймон Куліш при описанні свого весілля, на якому Тарас був у нього старшим боярином. Куліш згадував, що на весіллі гостей були повні кімнати, як водиться, присутні розважалися, гучно розмовляли, і тут старший боярин заспівав. Усі присутні, почувши як співає поет, притихли. Стояла така тиша – ніби в залі залишився тільки сам співак. Він виконував пісню за піснею. Тільки закінчував співати ту чи іншу пісню, гості зразу ж жваво просили співати ще і ще.

Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, сам він був чисто виголений, наче зібрався до когось з візитом. Губернатор Фундуклей, який був добре знайомий з Шевченком, здивувався, побачивши, що той при такому параді:
- Чого це ви, Тарасе Григоровичу, так прибралися? - спитав він.
- Та бачте, - відповів Шевченко, - я поспішав до Костомарова на вінчання. Він запросив мене боярином, так я ото, заки у Броварах мені перепрягли коней, поголився і причепурився, щоб з воза просто до молодого.
- Еге! - відповів Фундуклей. - Коли так, дак куди судженого, туди й боярина.

На засланні в Раїмській фортеці з ним трапилася мисливська пригода. Якось четверо солдат убили здоровенного кабана. Витягли з очерету і покинули на березі, щоб приїхати за ним возом. Коли приїхали, виявили, що половину кабана було з'їдено. З ініціативи Шевченка вирішили встановити рушниці на підпорках і відвели від кабана до курків шнурки. Вранці побачили, що всі рушниці вистрілили, м'ясо лежало ціле, а довкола були калюжі крові й криваві сліди, які вели в степ. Пішли по слідах і за версту знайшли мертвого тигра. В ньому було шість куль. Він був справжнім велетнем.

Автор: t-shevchenko.name

Після експедиції по Аральському морі в 1848-му Шевченко зійшов на берег на острові Косарал з широкою бородою і в цивільному. Козаки гарнізону подумали, що це засланий розкольницький піп. Донесли одразу своєму командиру. Той попросив Шевченка відійти в очерети. Там раптом упав перед ним на коліна
- Благословіть, батюшко! Ми, — каже, — усе знаємо!
Шевченко зміркував гумор ситуації і обдарував осавула найсправжнісіньким розкольницьким благословенням. Урадуваний осавул поцілував Шевченка в руку, а ввечері справив прибулим таку гостину, що їм і не снилося.

Коли переходив в Новопетровськ, то знайшов вербову ломаку. Вона служила йому палицею в дорозі. Прибувши у форт, застромив палицю в землю на солдатському городі. З неї виросло перше дерево в Новопетровську. Пізніше, при підтримці коменданта фортеці Ускова, вибрав він місце для саду. Зробив план, де які дерева садити. Восени 1853 року на тому місці закипіла робота. Дерева виписали з Астрахані і з Гур'єва. Перевезли, за порадою Шевченка, великі шовковиці з Ханга-Баби. В саду збудували для родини коменданта літній дімець і альтанку. Біля альтанки спорудили землянку для Шевченка. Форт Новопетровський було скасовано 1857 року і перейменовано в Олександрівське. Сад став міським і звався весь час садом Шевченка, а землянка — дімцем Шевченка.

Живучи в 1859 році в Києві на Пріорці, поет дуже здружився з дітворою.
- Дядьку, розкажіть нам ще одну казочку! – бігали за ним.
По обіді поет ішов у сад, лягав під яблунею і кликав до себе дітей. Вони лазили по ньому, пустували.
- Кого люблять діти, — казав про себе поет, — той не зовсім ще поганий чоловік.
Якось наймичка Оришка, перучи одяг, знайшла гроші, про які Шевченко забув. Він на ці гроші влаштував для сусідських дітей "бенкет". Пішов на базар, накупив силу іграшок та ласощів, ледве доніс. Двір посипали свіжою травою, дітвора раділа, гралася, качалася по траві, поет теж радів. По обіді перекупка привезла цілий візок яблук, груш, пряників, бубликів. З двору "бенкет" перейшов на вигін.

- Оцей старий, певне, божевільний! - казали дорослі. Шевченко бігав разом з дітьми, повчав їх, сміявся, змагавсь із хлопцями.

На 46 році життя закохався у Ликеру Полусмакову, збирався з нею одружитися. Купував посаг, найняв для грубуватої Ликери вчителя, аби "зліпити" з неї дівчину-мрію. Але не судилося. Серед причин розриву називають кілька версій. Перша — що Шевченко застав дівчину в обіймах того-таки вчителя. Інша – що сама Ликера не схотіла їхати з Шевченком до Петербургу, а воліла залишитися у звичній для себе обстановці. Найімовірніше, він зрозумів, що була Ликера жадібною, грубою, неохайною, і погодилась на шлюб з Шевченком тільки з корисливою метою.

В неділю 19 лютого 1861 року за старим стилем до важкохворого Тараса Шевченка зайшов його знайомий інженер Федір Черненко. Всі того дня сподівалися на оголошення маніфесту про скасування кріпацтва.
- Що? Є? Є воля? Є маніфест? — замість привітання запитав поет. Глянувши в очі Черненкові, зітхнув важко. — Так нема? Нема? Коли ж буде?
Затулив обличчя руками і, впавши на ліжко, заплакав. Черненко почав заспокоювати його - цар ніби підписав маніфеста, але оголошувати його до посту заборонив, щоб народ зустрів свою волю не по шинках, а по церквах. Тарас гірко всміхнувся і вилаявся.

1384 пам'ятники Тарасу Шевченку встановлено у світі. Це друге місце за кількістю пам'ятників одній особі, після Ісуса Христа. Більшість монументів розташовані на території України — 1256.

Автор: 24tv

На це цікаво подивитися, провівши паралель з Миколою Гоголем. Він пропагував космополітичні ідеї. Вважав, що російська мова має бути спільною для всіх слов'ян — навіть чехів, сербів. Письменник не дуже добре відгукувався про творчість Шевченка, бо він писав українською. Єпідозра, що у глибині душі Гоголь заздрив поету. Бо Шевченко зміг піти на жертву заради своїх переконань. Поки Гоголь їздив на царські гранти грітися під італійським сонечком, то Тарас пішов у не-волю, і це був свідомий вибір.

Елітний ром і шлюб з 14-річною: Невідомі факти з життя Тараса Шевченка, про які у школі не розкажуть

09/03/20

Сьогодні, 9 березня, виповнюється 204 роки з дня народження безсмертного українського поета, художника і прозаїка Тараса Григоровича Шевченка

Життєвий шлях митця безліч разів відображений в тисячах біографій, скрупульозно вивчається в школах і вважається обов’язковим для знання кожним українцем. Однак, все ще залишаються факти, упущені шкільною програмою та досі невідомі більшості шанувальників поета.

1. Дворічна школа

Безперечно, Шевченко був глибоко та різнонаправлено освідченим, однак формальне навчання, що складало тодішню “основну” освіту, для поета тривало всього два роки. Саме стільки провів майбутній поет в церковно-приходській школі.

2. Неприємний тип

Зовнішність Шевченка кожен українець впізнає здалеку – ще б пак, портрет митця прикрашає вітчизняні гроші. Та описи молодого поета сходяться на дивній деталі – тридцятирічний Шевченко був неприємним для багатьох своїх сучасників. “При першій зустрічі у ньому не примічалося нічого привабливого, навпаки, він здавався холоднуватим, сухим, хоч і простим, приступним. До людей ставився спершу недовірливо і перед першим-ліпшим не відкривав своєї душі, особливо бував замкнутий супроти тих, хто добивався викликати в нього одвертість та щирість”, – описували Шевченка сучасники.

3. Модник

Безперечно, в юні роки Шевченко не міг собі дозволити жодної моди в підборі одягу. Але під час життя у Петербурзі, ставши популярним портретистом і заробляючи добрі гроші, Шевченко перетворився у справжнього франта. Зокрема, у своєму щоденнику він написав про особливе задоволення від придбання гумового плаща-макінтоша, який тоді коштував 100 карбованців (в археологічній комісій Шевченко заробляв 150 карбованців на рік, себто це були досить серйозні гроші). Також Шевченко любив білі парусинові костюми і якось з гонорару навіть купив собі єнотову шубу.

4. Чай і ром

Про любов Тараса Григоровича до українських страв написано багато – і борщ Шевченко нахвалював, і вареники з сиром і старе добре українське сало. А от з напоїв митець обирав переважно чай та…недешевий тоді, навіть елітний, ром. Такий алкоголь завозили з-за кордону, тому дістати його було не лише дорого,а й просто важко.

5. Голий кобзар

Всім відомо, що Шевченко був не лише геніальним поетом, а й талановитим художником – його спадщину складають близько 800 картин та малюнків. Серед них є також маловідомий, однак вельми інтригуючий твір – автопортрет Шевченка. Однак не звичайний, а, як пишуть дослідники, жартівливий – ну ще б, не жартівлий, адже на картині український художник зобразив себе…голим. Безперечно, цензура не оминула цей витвір мистецтва.

6. Скульптор для дружини

Поет так і не повязав себе путами шлюбу, однак кохання в його житті, як відомо, було, і не раз. На 46-тому році життя Шевченко закохався в 20-річну наймичку Ликеру Полусмакову. Не лише закохався, а навіть збирався одружитися, почавши купувати принагідне для весілля вбрання і прикраси. Ликера, щоправда, була дівчиною простою, грубою та неосвідченою, однак Шевченка це не зупиняло – митець вирішив найняти для нареченої вчителя і “зліпити” з неотесаної селянки свою жінку мрії. Задум самотушки виховати собі дружину, звичайно, провалився – Тарас так і не знайшов спільної мови з дівчиною та весілля не відбулося.

7. Безталанний Шевченко

Загальновідомо, що Шевченко, відкривши у собі художні здібності і бажання навчатися малювати, втік у сусіднє село Тарасівку до дяка-маляра. Однак мало хто знає, що саме відповів хлопчині маляр на прохання допомогти з опануванням мистецтва: “Він подивився уважно на мою ліву руку і відмовив мені навідріз. Він заявив мені, на мій великий жаль, що в мене немає здібностей ні до чого, ні навіть до шевства або бондарства”. Саме так згадує Шевеченко першу оцінку свого таланту, як бачимо, митець не здався та став справжнім магнітом для загальних захоплень та похвали.

8. Шлюб з 14-річною

Дами серця Тараса Григоровича з кожним роком ставали все молодшими. Так, 34-річному Шевченку раптом приглянулася молодша на 30 років актриса – Катерина Піунова, та так приглянулася, що прозаїк зробив дівчині пропозицію одружитися. Однак Катерині ледве виповнилося 14 років, тому батьки обраниці поета виступили категорично проти такого раннього шлюбу доньки.

9. Несмак імперії

Шевченко був першим митцем, який зауважив неестетичність і навіть несмак російської імперської культури. Шевченко не лише критикував тодішню Росію за гніт українскього народу, а й започаткував сумніви з приводу цінності мистецтва східних загарбників, тоді як саме художня діяльність російських митців визволила Шевченка з кріпацтва.

10. Український да Вінчі

Лише на письменництві творчість видатного українця не закінчувалася. Він захопився ліпленням та гравіруванням наприкінці свого життя. Сучасники згадують також, що поет був доволі непоганим вокалістом, а на балах митець показав неабияку майстерність танцю.

Мешканці України більше, ніж іншими своїми співвітчизниками, пишаються поетом і художником Тарасом Шевченком. Про це свідчать дані опитування.

Нагадаємо, що минулого року під час святкувань дня народження Тараса Шевченка координатор молодіжної організації «Молода гвардія» крім іншого заявив, що Шевченко «є, по суті і по духу, російським».  

(За матеріалами :Politekа, )

Крокуймо в майбутнє разом з бібліотекою!

(Досвід соціального партнерства).

Бібліотеки – це свобода.

Свобода читати,свобода спілкуватися.

Це  освіта (котра не закінчується в той день,

коли ми покидаємо школу або університет),

це дозвілля і доступ до інформації.

…читання художньої літератури, а також читання

задля задоволення є однією із найважливіших

 подій в житті людини.

Ніл Гейман, американський письменник.

У сучасних соціально-економічних умовах розвитку суспільства стрімко зростає роль соціального аспекту бібліотечної діяльності. Бібліотека є тим закладом, якому притаманно консолідувати громадськість щодо вирішення соціально значущих проблем. Одним із прогресивних напрямків взаємодії бібліотек з різними структурами та користувачами є соціальне партнерство, яке дозволяє їм як позиціонувати свої інтереси серед місцевої громади, так і враховувати інтереси її членів. Соціальне партнерство історично ґрунтується на традиційній взаємодії бібліотек з іншими установами й закладами для проведення спільних заходів.

Заводську міську бібліотеку було засновано у 1974 році. З того часу і донині було пройдено непростий шлях ,на якому були і успіхи і прикрі невдачі та випробування. З переїздом у нове приміщення (2005 рік) працівники бібліотеки змогли  виділити окремі кімнати для створення абонементів: дитячого ,яким пишаємось ,бо віддали діткам найкращу кімнату у пристосованому приміщенні; абонемента для дорослих та юнацтва; читального залу для дорослих та юнацтва  та читального залу для дітей. Окрім перерахованого маємо ще приміщення для краєзнавчого куточка та сховище для зберігання документів. У бібліотекарів  завжди в пріоритеті було бажання поширювати  читання та любов до нього,а також залучення читачів  до змістовного проведення дозвілля. Вони  прагнули тримати  руку на пульсі суспільних подій і приймали активну участь  у суспільному житті м.Заводського,що на Лохвиччині.  У нас невеличкий,але досвідчений колектив : Матяш А.В., бібліотекар  І – ої категорії дитячого абонемента, Лисенко Н. О., провідний бібліотекар абонемента для дорослих та юнацтва та завідувачка бібліотекою,яка також організовує роботу Інтернет – центра.

Одним з найвдаліших і успішних було рішення про співпрацю з органом місцевої влади  - Заводською  міською радою,активна фаза якого розпочалася у 2005 році з приходом нового складу  обраних громадою керівників. Вони з розумінням віднеслися до прагнень  нашого закладу бути корисним громаді міста. Протягом  останніх 13 років ми провели немало цікавих і змістовних заходів , зокрема,для дитячої аудиторії. Міський голова Заводського Сидоренко В.В. часто підтримував  і підтримує бібліотеку не тільки приймаючи участь у заходах,але  ,що не менш важливо,ще і матеріально ,надаючи різноманітні призи і солодощі для заохочення дітей під час проведення конкурсів,вікторин та ін. І не тільки цим обмежується підтримка у ці скрутні часи. Активно співпрацюють бібліотекою і працівники інших відділів міськради. Хочеться розповісти про деякі  міроприємства.

Традиційним  для нашої бібліотеки є проведення свят до дня Святого Миколая  для дітей 1 – 4-х класів  шкіл міста. Так і в кінці грудня минулого року воно пройшло  під назвою «З А Б І Л І В  С Н І Г А М И  Г А Й , ІДЕ СВЯТИЙ МИКОЛАЙ»

Вступом до нього став вірш:

 «Святий отче, Миколай!

Мою хату не минай!

 Подаруй мені потіху

 І торбинку, повну сміху

 І здоров’я для родини,

Красну долю для Вкраїни!»

День Святого Миколая в Україні є особливо бажаним і довгоочікуваним дитячим святом. Напередодні свята діти пишуть до нього листи зі своїми побажаннями і вкидають їх у поштову скриньку або кладуть за вікно і моляться до нього, просячи передусім здоров’я собі та батькам. У день перед святом згадують всі свої добрі і злі вчинки, зважують: чого більше. Чи буде подарунок, а чи, можливо, різка? Бо чемні діточки обов'язково знайдуть під подушкою подарунок, а неслухняні – прутик. Ця різочка є своєрідним попередженням дитині, що час задуматися над своєю поведінкою і виправитися. Це свято принесло дітям  відчуття передноворічної атмосфери і всілякі приємні сюрпризи. Дітлахи з нетерпінням чекали на чудове і загадкове свято, яке дарує їм Заводська міська бібліотека № 1 ну і звичайно ж на подарунки від Святого Миколая. В актовій залі Заводської ЗОШ №1 зібралися дітлахи  в передчутті казкового дійства, яке присвячене дню Святого Миколая.

Дитяче театралізоване дійство відкрила представник Заводської міської ради Горбенко Юлія Анатоліївна, яка привітала дітей з наступаючими зимовими святами і побажала їм здоров’я, земної злагоди й тепла, здійснення найзаповітніших мрій. А продовжила свято ведуча Руденко Єлизавета (5-А клас), з вуст якої діти почули розповідь про Миколая Чудотворця, найвизначнішого Святого християнської церкви, який є символом Добра і Милосердя. За лагідність і доброту Миколай здобув величезну любов народу. Хоч від смерті Миколая – чудотворця минуло понад півтори тисячі років, але його любов до ближнього щоразу відроджується у зимові дні, коли він щедро обдаровує всіх дітей. А ще з лісу до дітей прилітала Сорока, (Бондаренко Юлія 5 – А клас), яка принесла цілу валізу усіляких новин. Всім присутнім сподобалась сценка, в якій два Ангели (Коржина Катерина та Гоєнко Олександра 5 – А клас) сповіщають про добрі вчинки, а Чортенята (Бондаренко Роман та Дрига Антон 8 – А клас) на- магаються очорнити малечу, звинуватити їх в тому , що вони нічого не знають - ні віршиків , ні загадок і взагалі читати не вміють, але переконавшись, що помилялися, шукають інших дітей Івасика (Кеї Максима) та Миколку (Панкова Сергія – 6-Б клас) і намагаються їх посварити і не допустити Святого Миколая до дітвори. Але добро завжди перемагає і Миколай – Чудотворець (Петрюк Максим 8 – А клас) приходить до дітей із своїми побажаннями і подарунками. В свою чергу учні 2 – 4-х  класів приготували для Миколая свої подарунки у вигля- ді пісень, віршів, гуморесок та запальних танців. За що їм Миколай роздав подарунки : шоколадні цукерки та шоколадки. Працівники бібліотеки щиро подякували  Заводській міській раді за спонсорську допомогу у проведенні свята. (Примітка: фото додаються окремо).

Наступний  захід теж стосувався дітей,але вже у іншому аспекті,а саме

патронату над сиротами – дітьми та дітьми із «важких сімей» і пройшов він під назвою "Практика сімейного патронату та шляхи її впровадження у житті місцевої громади".

         Відбувся він у вигляді «Круглого столу» за участю не тільки Ященко Юлії Володимирівни,керівника  філії Лохвицького  ЦСССДМ  при Заводській міській раді,але і інших наших соціальних партнерів у нашій роботі : Ільїних Галини Іванівни,заступника  директора з виховних питань ПТУ №32, Краснолуцької Любові Петрівни завідувачки Токарівською сільською бібліотекою,Паньківської Оксани Борисівни,молодої мами,що перебуває по догляду за дитиною і є читачкою бібліотеки і членом батьківського комітету.

         У своїй бесіді "Патронатне виховання" Ященко Ю.В. зазначила,що впродовж останнього десятиліття Україна здійснила ряд прогресивних кроків на шляху реформування державної опіки над дітьми,розвитку сімейних форм влаштування дітей - сиріт,дітей,позбавлених батьківського піклування,дітей з неблагополучних сімей та ін.

Так сталося,що на території міста Заводського ще немає громадян,які б займалися вихованням дітей із т.зв. "важких" сімей. І,хоча,держава і робить ряд важливих кроків з матеріального забезпечення цієї справи,питання втілення цього знаходиться у зародковому стані і потребує додаткового інформування населення.
         Присутні обмінялися думками щодо форм і методів втілення  патронату в реальних умовах оточуючого середовища. Ільїних Г.І. поділилася своїм великим досвідом виховання важких підлітків на базі  ПТУ №32 і зазначила,що саме навчальні заклади такого рівня почасти розділяють складність роботи з цими дітьми поряд із державою та батьками. Але водночас дають їм путівку в життя надавши робітничих професій. Далі присутні наголосили на обов'язку держслужбовців,які  теж працюють із важкими сім'ями, більш глибокого проникнення  в їх проблеми,уникання поверхових суджень щодо материнства і дитинства. Було наведено ряд життєвих прикладів  і розповідей про дітей, позбавлених батьківського піклування і висловлено думку щодо  покращення психологічного їх захисту та запровадження висококваліфікованої психологічної служби на території міста.

      Насамкінець  бібліотекарі запросили присутніх на чашку чаю,що посприяло теплій атмосфері спілкування.( Фото додаються).

         До заходів у Заводській міській бібліотеці залучаються не тільки містяни, але і жителі та учні з ближніх сіл. Так нещодавно у лютому місяці у бібліотеці відбувся МАЙСТЕР – КЛАС З ДЕКУПАЖУ,який розпочався із екскурсії для учнів 4-го  класу Пісківської ЗОШ І-ІІІ ступенів, яку організували класовод Косюк Г.В., вчитель образотворчого мистецтва Хоменко Л.М., голова батьківського комітету Русин Л.С., члени батьківського комітету Вовк Ю.М. та Кривобок Л.С.

Дітей гостинно зустріла завідувачка бібліотеки Єрмакова Л.М.та бібліотекарі Лисенко Н.О. та Матяш А.В.

Діти оглянули всі відділи бібліотеки – абонемент для дорослих і юнацтва, книгосховище, Інтернет-центр, читальний зал, краєзнавчий куточок,  але найдовше затрималися на дитячому абонементі. Вони переглянули тематичні виставки, ознайомилися із книгами та ляльками ручної роботи сумської дитячої письменниці Анни Коршунової, життя і творчість якої тісно пов’язані із Заводським. А потім бібліотекарі Лисенко Н.О. і Матяш А.В. провели майстер – клас по виготовленню картинок в техніці декупаж на яєчній шкаралупі. Дорослих і дітей відразу захопив процес виготовлення картинок. Вони старанно виконували всі поради і були дуже задоволені результатом.

Термін «декупаж» означає «вирізати, виривати». Потрібно дуже акуратно вирізати чи вирвати малюнок та наклеїти на потрібну поверхню, що декорується, щоб це виглядало як єдине ціле, як малюнок чи розпис. Таке мистецтво може опанувати будь-хто, маючи лише бажання і терпіння. Навіть ті, хто не вміє малювати, можуть створити речі, що виглядають як намальовані.

Техніка декупажу дуже давня і вперше була застосована в Давньому Єгипті, є згадки використання її в Східному Сибіру, а в 12 ст. вона захопила Китай. Після відкриття торгових шляхів, декупаж з’явився і в Європі. У часи Першої світової війни був неймовірно популярним в Америці та після Другої світової інтерес до нього практично зник. До нас мистецтво декупажу прийшло відносно недавно і найпопулярнішим матеріалом є тришарові серветки.  Декорувати можна все, що завгодно – посуд, книги, шкатулки, горщики для квітів, меблі, взуття і, навіть, одяг! Можна використовувати будь-яку поверхню – дерево, метал, кераміка, картон, текстиль , метал, шкіру, гіпс.

В стінах Заводської бібліотеки №1 вперше майстер-клас з декупажу декілька років тому провела Анна Коршунова. А зараз працівники бібліотеки, на прохання відвідувачів бібліотеки, організовують такі заходи. Всі бажаючі можуть взяти участь у майстер-класі чи помилуватися виготовленими картинками на виставці.

Великої уваги заслуговує співпраця бібліотеки,її тісні контакти з видатними і талановитими людьми краю, а саме : письменниками,поетами,художниками,майстрами з декоративно – ужиткового мистецтва та ін.. В цьому плані нашій бібліотеці дуже пощастило,бо до нас завітала і тепер вже постійно спілкується з працівниками бібліотеки та читачами – дітьми сумська дитяча письменниця Анна Коршунова (Шевченко). З цією талановитою жінкою у бібліотеки пов’язано багато цікавих заходів та спогадів.

Оскільки,бібліотека,як ніякий інший заклад ,зацікавлена в тому,щоб читання стало нормою в суспільстві,такі зустрічі мають велике значення і  духовний вплив і на користувачів – дітей і на самих працівників закладу. Про Анну Євгеніївну можна сміливо сказати,що вона,як дитяча письменниця відчуває свій обов’язок перед читачами – дітьми і пише правдиві твори,які захоплюють юного читача,і це  особливо важливо. Її твори закликають мріяти і робити наш світ прекраснішим.

Отож,літні місяці минулого року для працівників Заводської міської бібліотеки №1 виявилися не менш спекотними, ніж для відпочиваючих. Ми намагалися урізноманітнити дозвілля читачів цікавими і корисними заходами. Бібліотечний non-stop "Світ захоплень письменниці Анни Коршунової" зібрав найбільше позитивних відгуків.

          Ганна Шевченко (літературний псевдонім Анна Коршунова) живе і працює в м.Суми, та її життя тісно пов'язане із Полтавщиною, із селом Брисі (нині це масив міста Заводське), в якому і зараз проживають її мама та бабуся і яких вона часто відвідує. Закінчила Ганна Заводську ЗОШ №1, потім навчалася в Сумському педагогічному університеті ім. Макаренка. За фахом вона вчитель географії та біології, кандидат географічних наук, журналіст, автор багатьох наукових та краєзнавчих публікацій. Має в доробку вже 10 дитячих книг, захоплюється рукоділлям, виготовляє текстильні ляльки, одна з яких оселилася в дитячому відділі нашої бібліотеки. Ганна Євгеніївна частий гість нашої бібліотеки. Вже традиційними стали майстер-класи від письменниці та творчі зустрічі з нею. Цього літа всі бажаючі теж могли насолодитися приємним спілкуванням із Анною Коршуновою, познайомитися із її новою книгою "Комп і компанія", власноруч створити мішечки для ароматних трав.

       Розпочався бібліотечний non-stop майстер-класом по виготовленню саше (мішечків для ароматних трав), який провела Анна Коршунова. Спочатку вона розповіла коли почали виготовляти саше і  як їх використовували, а потім всіх захопив процес виготовлення  самих мішечків. 

    Також шанувальники творчості Анни Коршунової здійснили незабутню вело-мандрівку слідами героїв книг "Комп  і компанія" разом з авторкою. Маршрут пролягав берегами річки Сули та масивом Брисі, місцями, що описані в книзі. Читай-компанія дізналася про історію написання твору, хто був прототипом героїв, заслухали уривки із книги.

      Наостанок відбулася зустріч з письменницею10 серпня, в приміщенні міського Будинку культури №1 ,де пройшла презентація цієї книги, яка стала переможницею премії "Коронація слова - 2015" відразу у трьох номінаціях: "Прозові твори для дітей", "Вибір видавця" і, найпочесніша, "Вибір дітей". Такі зустрічі вже стали традиційними. Цікавою була розповідь про створення книги "Казкове місто Суми", яка нещодавно вийшла друком.
          Ганна Євгеніївна талановита письменниця і дуже різностороння людина. Тому читачі нашої бібліотеки із нетерпінням чекають літа та нових зустрічей із Ганною Шевченко.

Ось як відгукнулася на сторінках місцевої газети «Червонозаводський вісник» про зустріч із Анною Коршуновою провідний спеціаліст з гуманітарних питань       Заводської міськради Юлія Горбенко,яка була присутня на заході в бібліотеці разом з донькою – школяркою :

«…Тривають літні канікули. Дітлахи мають змогу проводити час на власний розсуд. Хто відпочиває на березі річки, хто займається з друзями на дитячих майданчиках, хто про водить час за ноутбуком чи комп’ютером … Та прихильники творчості відомої письменниці Анни Коршунової знайшли час, щоб завітати на майстер-клас з виготовлення подарункових мішечків до міської бібліотеки №1. Всі присутні із захопленням слухали розповідь Анни Євгеніївни про історію виникнення мішечків з духмяними травами та їх використання в минулому. Так, наприклад, у Венеції лікарі, йдучи до хворих одягали спеціальні маски з великим носом, який заповнювали ароматичними травами, що слугували своєрідним антисептиком від хвороб. Запорізькі козаки, йдучи в похід, брали із собою полотняні мішечки із полином, щоб на чужині згадувати рідний край. В наш час стали також дуже популярні такі мішечки із різноманітними травами, які мають ту чи іншу властивість. Також їх використовують як декор та подарунки. Далі діти продумували дизайн власного виробу та натхненно втілювали їх в життя. У всьому цьому процесі непомітно промайнули три години часу. А з яким захопленням діти демонстрували результати власної праці!  Хоча кожен учасник мав одинакові набори: лляна тканина, парусина, мереживо, серветки з малюнками, намистинки, стрічки; результати були дуже різноманітні. Не було жодного однакового виробу. Всі присутні дякували Анні Коршуновій за те, що поділилася власними знаннями та вміннями ,а також бібліотекарям Лисенко Н.О. та  Матяш А.В.»

«Зустріччю з феєю казкового дитинства» назвала свій допис секретар Заводської міської ради Мащенко Лариса Олександрівна на сторінках місцевої газети, адже пройшов захід у  приміщенні міського Будинку культури №1 в активній співпраці бібліотеки та органу влади.

Отже,соціальне партнерство, як новий вид взаємодії, націлений на реалізацію інтересів усіх учасників процесу і відкриває широкі можливості для бібліотек. Бібліотекарі Заводської міської бібліотеки №1  сповнені нових планів, проектів, ідей. Вони впевнені – їх робота помітна та корисна для громади міста.

Єрмакова Л. М.