Свято зимового Миколая у місті.

 Щозими до міста Заводського прибуває святий Миколай,щоб привітати учнів середніх шкіл з настанням зимових свят і роздати їм подарунки. Цього року він,вже традиційно,прибув до Заводської середньої школи №2.

Школярів також привітала спеціаліст по роботі з дітьми та молоддю Заводської міськради Горбенко Юлія Анатоліївна.

Учні школи - Чернець Ю.,Горбенко Ю.,Міняйло М.,Іващенко Я.,ГребецьД.,Труш О.,Лихварь О.,Горбенко Д. - були ведучими літературно –музичної композиції «Із неба в український край іде зимовий Миколай»,яку підготувала Заводська міська бібліотека №1. Спочатку до діток,а це були учні 1-х – 4-х класів,вийшли Ангели і прочитали їм вірші. Далі налетів зимовий Вітер,який порозмітав усі замети,всі шляхи і перелоги,щоб звільнити дорогу святому Миколаю і він швидше прийшов до дітей. А назустріч  побігли Яринка і Тарасик і привели Миколая прямо до вітальної зали. Учні прочитали вірші для нього і  затанцювали. А він привітав їх та звернувся ось  з такими словами :

Бачу я, ви добрі діти –

Буде з того Бог радіти!

               Хай же вам, мов сонце світить,

Захищає, мов покров,

Божа ласка та любов!

Не за плату-нагороду,

  А тому, що чесні зроду,

Що шляхетні, не пусті,

Правді служите святій.

             А далі анголята розвантажили санчата повні подарунків  і  розпакували гостинці -  шоколадні цукерки та шоколадки –  і оздали дітям, увагою не було обійдено жодного учня.

              На якийсь час всі присутні у вітальній залі поринули у чудесний світ казки.

               Висловлюємо щиру подяку міськраді Заводського,яка заздалегідь подбала про дарунки.

               

 

Роботи подружжя Гребенюк.

Виставка робіт подружжя Гребенюків.

      Похмурими днями «радує» містян листопад і,немов би всупереч йому, у Заводській бібліотеці №1 розпочала діяти  світла і життєствердна виставка живописних робіт подружжя Гребенюків Валентини та Олександра. Вона продовжує серію виставок робіт місцевих художників – професійних та аматорів -  «Світ прекрасного у творчості  земляків».

    Виставка називається «Крила янгола над містом». Чому саме так? Про це можна дізнатись відвідавши її. Запрошуємо всіх,кому цікавий світ прекрасного.

Л.М.Єрмакова,завідуюча.

Немає тих висот,які б не здолав народ,що в себе вірить..

      Революція  Гідності  є не просто згадкою, вона триває і донині.. Адже завдання,поставлені народом у ті дні, актуальні  і сьогодні.  Три роки тому кілька сотень сміливих дівчат та юнаків,без участі політиків зібралися на Євромайдані, щоб висловити мирний протест проти дій режиму Януковича.  Звіряче побиття молоді сколихнуло тоді всю Україну. Про  випробування долею на той час  ніхто не мав уявлення.  А 21-ше листопада назавжди увійшло  в історію,як День Гідності і Свободи. До подій цього свята у Заводській міській бібліотеці №1 було влаштовано книжкову виставку – пам’ять «Події,що змінили долю України». До неї було подано цитату Євгена Плужника

«Хором земля й небеса:

– Благословенні довіку,

Хто себе кров’ю вписав

      В книгу безсмертя велику».

     А ще для користувачів Інтернет – центру,що діє в бібліотеці, було проведено патріотично – інформаційну бесіду на тему «Майдан. Хроніка подій». У ній бібліотекарі зазначили,що «..Україна – це територія гідності і свободи. Такими нас зробила не одна, а дві революції – Майдан 2004 року, який був Святом Свободи, і Революція 2013 року, Революція Гідності. Це був надзвичайно важкий іспит для України, коли українці продемонстрували свою європейськість, гідність, своє прагнення до свободи».

     « .. День Свободи в Україні відзначався 22 листопада починаючи з 2005 року – у річницю початку першого Майдану, так званої "Помаранчевої революції".

Відтепер 21 листопада в Україні щорічно відзначатиметься День гідності і Свободи.»

Старт першого Майдану має чітку дату — 22 листопада 2004 року, коли на наступний день після другого туру президентських виборів масово вийшли на центральну площу країни прихильники опозиційного кандидата Віктора Ющенка, які були не згодні з наміром влади присудити перемогу своєму кандидату — прем’єру Віктору Януковичу.

      Люди виходили на Майдан не стільки за Ющенка чи проти Януковича, скільки заради відстоювання свого права на вибір. Адже головною мотивацією для старту «помаранчевої революції» став надмірний для країни рівень фальсифікацій на користь провладного кандидата.

         Скільки б політологи не намагалися довести, що Майдан заздалегідь було сплановано і проплачено західними спецслужбами, його масовість можна пояснити тільки стихійністю та самоорганізацією учасників. В окремі дні в центрі Києва налічувалося до 1  млн. протестантів. Тим більше, що в протилежному таборі, який володів усіма державними ресурсами для цього, не змогли організувати щось подібне.

         Революція Гідності 2013 року стала часом пробудження людей,їх здатності піднятися над власними інтересами заради кращого майбутнього. Ця велика віра вела вперед попри кулі снайперів,кийки «беркутівців» та тисячі кримінальних справ,які порушували проти  майданівців.  «Серце Європи б’ється в Києві»,- сказав французький філософ зі  сцени на Майдані.

  У ході бесіди бібліотекарі розповіли про етапи Єврореволюції в Україні та відзначили,що Сотні сердець згоріли за перемогу і запалили ще мільйони сердець. За рідну Батьківщину, за наше з вами майбутнє сини України поклали свої голови на київському Майдані, на донецьких землях. І наш з Вами обов’язок перед «Небесною сотнею» — продовжити боротьбу і виграти бій за кращу долю українського народу.

Слава Україні! І вічна пам’ять героям!

            На заході прозвучали  пісні про Євромайдан та полеглих на ньому у виконанні групи «Мандри»,Оксани Білозір та інших авторів.

         Ще одну знакову для Україну річницю – дні пам’яті Голодомору бібліотекарі відзначили книжковою полицею під назвою « Рік тридцять третій… Голод.. Голод». Читачі бібліотеки зможуть ознайомитись із виданнями про голодомор як в Україні,так і на території  Лохвиччини та Полтавщини,зі спогадами земляків,які пережили цю трагедію.

Єрмакова  Л.М.,завідуюча

міською бібліотекою №1.

Вже вийшла в світ книга нашого земляка із села Токарі Василя Богдана "Про наболіле".

“ПРО НАБОЛІЛЕ”

Таку назву має збірка, котра побачила світ у полтавському видавництві. Першими оцінити її зможуть саме полтавські читачі. Її автор – наш земляк, уродженець села Токарі Лохвицького району, ветеран, один із керівників Служби зовнішньої розвідки України, генерал-лейтенант Василь Богдан. На запрошення голови Громадської ради при облдержадміністрації Володимира Голуба Василь Богдан побував у Полтаві й розповів журналістам, що спонукало автора поділитися з громадськістю своїми думками.

“Якоюсь мірою це незвично для людини моєї професії. Але я зважився на цей крок, щоб без зайвих амбіцій висловити свої думки про нинішній непростий період в історії нашої країни, – розповів Василь Богдан. – У книзі йдеться про становлення української нації у контексті реалізації євроатлантичного курсу держави, про особливості безпеки української держави в умовах збройної агресії сусідньої країни. Я хочу висловити свою позицію щодо подій, які відбуваються в Україні, та оцінити їх з огляду на мій сорокарічний досвід роботи у спецслужбах. “Про наболіле” – це не мемуари. Я спробував оцінити ситуацію за певний період, спрогнозувати та представити моделі розвитку подій на перспективу”, – наголосив автор.
Книга охопила період з 2012-го по 2016 рік. Вона складається з двох частин. У першій – стислі та розлогі аналітичні розвідки, у другій — статті та інтерв’ю про роль і місце сектора безпеки і оборони у забезпеченні громадянського миру, суверенітету, соборності України. Матеріали містять аналіз нинішніх суспільно-політичних процесів в Україні, розкривають проблеми, пов’язані із розбудовою держави. “Це стосується питань, пов’язаних з тією кадровою політикою, яку зараз проводить держава. Йдеться про роль і місце міжнародних організацій у контексті надання допомоги Україні щодо відсічі агресору”, – зазначив Василь Богдан. Книга містить оцінки непослідовної та нерішучої позиції зарубіжних партнерів стосовно підтримки України. “Починаючи з 2005 року, Служба зовнішньої розвідки України регулярно повідомляла вище керівництво держави про наміри зробити Україну залежною й підпорядкованою. На жаль, керівництво країни дослухається лише відсотків на 3–5 до того, що доповідають спецслужби. Власне мотивацією викладення окремих думок було усвідомлення того, що прогнозовані зовнішньою розвідкою України ще у 2005 році загрози нацбезпеки переходять у завершальну фазу реалізації. Адже за період правління Януковича спецслужби були дезорієнтовані, дезорганізовані й заповнені агентурою Російської Федерації. З огляду на свій досвід та знання у книзі я висловлюю критику зарубіжних партнерів. Вони, підтримуючи курс демократичних сил України, не проінформували вище керівництво нашої держави про дії та наміри сусідньої країни”, – наголосив Василь Богдан.
Збірка орієнтована на українського патріота. “Вона – для студентів, політиків, аналітиків, людей з активною громадською позицією. В Україні потрібно формувати громадян, а з громадян – націю”, – зазначив автор.
Володимир Голуб повідомив, що Громадська рада при ОДА запропонує експертній раді з випуску соціально значущих книг внести збірку до переліку видань, які планують надрукувати за кошти обласного бюджету. Наклад збірки становитиме 100 тисяч екземплярів. На це потрібно 20 тисяч гривень. Також нині розглядається й співпраця зі спонсорами.

ЗБІРКУ "ПРО НАБОЛІЛЕ" У ПОЛТАВІ ПРЕДСТАВИВ КОЛИШНІЙ ПРАЦІВНИК СПЕЦСЛУЖБ ВАСИЛЬ БОГДАН

«Про наболіле». Таку збірку представив у Полтаві наш земляк, генерал-лейтенант Василь Богдан. Він майже 40 років пропрацював у спецслужбах радянської та незалежної України. Що спонукало автора створити книгу  та поділитися з громадськістю своїми думками, - дізналася Наталія Золотар.

2012-й – 16-й роки – такий період охопила книга Василя Богдана «Про наболіле». Автор – виходець із Лохвицького району. А тому спочатку саме землякам вирішив донести суть своїх напрацювань.                                                           

БОГДАН: В якійсь мірі це буде нетрадиційно для людини моєї професії. Але, тим не менше, я зважився на цей крок. Щоб без ніяких амбіцій, все-таки поділиться своїми думками про такий непростий період в історії нашої країни, - про ті живі події, які зараз відбуваються. В цих матеріалах я спробував і оцінити ситуацію за певний період, і її спрогнозувати, і дати якісь моделі розвитку подій на перспективу.                                                            

Збірка складається з двох частин.  Матеріали містять інформацію про суспільно-політичні процеси в Україні. Також - розкривають проблеми, пов’язані із розбудовою держави, продовжує автор.  

БОГДАН: Це і стосується проблем, пов’яз. із тією кадровою політикою, яку проводить зараз держава. І стосовно ролі і місця міжнар. організацій в контексті надання допомоги Україні  у відсічі агресору. І що пов. Україна, громадянське суспільство, щоб ефективно провести реформи. І відбутися Україні як державі. І набути втрачений статус міжнар. суб’єкта.                                                    

Книгу ще не видали. Але Василь Богдан сподівається, що найближчим часом його праця побачить світ. На це потрібно 20 тисяч гривень, повідомив ініціатор зустрічі з автором, голова громадської ради при облдержадміністрації Володимир Голуб. За його словами, якщо ідею реалізують, то збірка вийде накладом – 100 тисяч екземплярів.    

7 жовтня  бібліотекарі  Лохвицької РЦБС відвідали Вирішальненську сільську бібліотеку в рамках школи профмайстерності.Переглянули День спеціаліста,на якому виступили агроном та менеджер місцевого с/г підприємства та послухали пісень у виконанні сільських аматорів.Окрім цього   мали можливість оглянути бібліотеку,її виставки та композиції,які пдготувала зав.бібліотекою Алла Мустіпан. Випили гарячої кави та спробували українських страв. На заходах було цікаво! Дякуємо господині свята.

А це деякі фото,які я зробила свої смартфоном.Композиції дуже симпатичні:

Кожного року в передостанню неділю вересня місто Заводське відзначає свій день народження.Ось і нинішнього року в переддень  відзначення Дня міста Заводська міська бібліотека №1 провела  Заочну екскурсію про місто під назвою "Заводське - наша гордість і любов"для  студентів  Лохвицького технологічного технікуму ПДАА .До бібліотеки завітали 

студенти І-го курсу технологічного відділення по 

спеціальності «Харчові технології», зі спеціалізацією 

«Бродильне виробництво і виноробство» разом з 

керівником  групи Медведєвою М. Г.

Екскурсію провели бібліотекарі Єрмакова Л.М. та 

Матяш А.В  

Перед учнями виступила також керівник філії Лохвицького районного центру ССДСМ Горбенко Ю.А. яка розповіла учням про перейменування багатьох вулиць у місті у зв'язку з Постановою про декомунізацію назв в Україні.

        Студентам було запропоновано три екскурси:

1-й - Про історичні відомості заснування міста заводського;

2-й- З історії культурного життя міста;

3-й -Культурне життя сьогодення.

Також вони переглянули Презентацію під назвою "Я люблю своє місто".

На закінчення заходу бібліотека передала технікуму подарунок від Заводської міськради - видання віршів і поем нашого  земляка,поета  Володимра Семенка "Цвіт мужності".

75 -ті роковини Бабиного Яру...Сумуємо разом і згадуємо разом про жахи пережитого,про те як разом прагнули спасти хоч когось із єврейських дітей (бо зростали разом і не було поділу на наших і не наших),їх батьків та стариків.Дійшло багато переказів про самовідданість єврейських матерів,які в останні години життя прагнули спасти  своїх дочок та синів і українські матері допомагали як могли ризикуючи і своїми дітьми і своїм життям.Розповідаю лише про Лохвицю,а скільки їх було,таких райцентрів...І в кожному свій Бабин Яр...

Голокост у рідному краї

Мимо водокачки, мимо каланчі

Ішли, ішли діти – качачі ключі.

Ішли, ішли діти – під Горошків ліс

І не чутно плачу, і не видно сліз…

М. Петренко [30–3]

Лохвицю було  окуповано 12 вересня 1941 року. Прихід окупантів позначений встановленням “нового порядку”. З допомогою місцевої поліції складаються списки комуністів, активістів, вчителів, проводяться вибіркові арешти. На території початкової філії школи №1 було створено табір військовополонених. Починаються розстріли непокірних серед місцевих жителів та полонених. Проводились вони в заплаві р. Суха Лохвиця в центрі міста (тепер Сосновий парк). Про це свідчить випускник школи Бараннік І.Т., 1926 р.н.

Євреям уже з осені 1941 було наказано носити білі нарукавні пов’язки, а потому зігнано в два гетто, які розташовувались в колишніх єврейських кварталах. Гетто №1 – вздовж сучасної вул. Тупікова. Гетто №2 – в центрі міста, складалося з двох єврейських кварталів в районі вулиць імені Гоголя та імені Тельмана. Окремі будинки в цих районах існують до цього часу. Сучасники зазначають, що багатьом євреям вдалося евакуюватися, зокрема, працівникам радянських установ. Деякі чоловіки наймалися гнати на схід колгоспну худобу і могли вивести з собою сім’ї. Багато  з них переїхало в інші міста Полтавщини та тим врятувалося. Натомість, у Лохвиці з перших днів війни з’явилися євреї-біженці. До гетто звозили євреїв з усього району. Примушували працювати на прибиранні міста. Так, М.Ф. Гресь, 1924 р.н., згадує: “Вони замітають вулицю, а нам соромно проходить. Пам’ятаю, зустріла Грінберга Леоніда, його всі в школі знали як бешкетника і неслухняного”. Любченко Т.Т., 1925р.н.: “Ми із Заславець Мотроною йдемо вулицею, а вони замітають. Носили їм хліб, а поліцаї забороняли…”. Бараннік І.Т. згадує, що, працюючи 16-річним у місцевому колгоспі, він спостерігав як суворої зими 1941 – 1942 рр., коли випало багато снігу, євреїв з гетто вигнали на Сенчанський шлях чистити дорогу. Їх розставили в три ряди з обох боків і вони перекидали сніг один одному. Вартували їх поліцаї. Крім того, він підтвердив, що євреїв виганяли з гетто замітати місто, говорив, що, зустрічаючи своїх однокласників-євреїв у місті, почував себе винним перед ними.

Дуже цінними свідченнями про життя євреїв в гетто є розповіді Діброви (Плис)В.П., 1928 р.н.. Будинок її батьків стояв посеред гетто. Вона розповідає про те, які теплі відносини були у них з євреями, які вони порядні люди, поважно ставилися до її батьків. У гетто було дуже голодно. Тому мама Валентини Пилипівни, так як вони тримали корову, підгодовувала бабусю Рязанську (імені не пригадує), вся сім’я якої евакуювалась. Вранці ставила їй біля тину баночку з молоком, обставляла її камінчиками. Одного разу це побачив німець, вскочив за матір’ю в хату, приставив автомат до обличчя і кричить: “Юд! Юд!”. Діти дуже злякалися. Мати божилася, що вона українка. Німець подивившись на ікони, пішов з хати. Подібний випадок згадує у своїх спогадах і Халецька Т.А.

Діброва В.П. розповідає, що спочатку євреї носили білі пов’язки, згодом на них з’явилась зірка і напис “Юд”. Останній день перед знищенням: поліцаї з вечора 11 травня 1942 року попередили, щоб з хати сім’я не виходила, щоб не відкривали вікна. А євреям повідомили, що будуть вивозити в Америку, щоб зібрали цінні речі. Дуже рано 12 травня до гетто підігнали машини, стали вантажити у них євреїв. Перші від’їздили спокійно, ще вірили, що їх вивозять. А вже наступні, можливо, почули постріли, то вже кричали, тікали, скидали речі і вистрибували з машини. Ще пригадує, що мати у вікно побачила, як німці збивають замок у сараї. Вона вискочила, щоб їх зупинити, почала благати: “Навіщо?”. А ті пояснювали, що тут, мовляв, сховались євреї. Жахлива картина, дуже жаль, – згадує Валентина Пилипівна. Певно, сюди до центру міста зганяли євреїв з інших кутків Лохвиці та з гетто №1. адже у спогадах Батури І.П., 1929 р.н., вказується, що євреї колоною йшли по вулиці Сенчанській (Сталінській), де й зараз вона живе. Багато євреїв, знайомих її батька, привітно махали йому руками. Не сподівалися, що йдуть на смерть. А ще дійшов спогад про єврейську жінку,що йдучи в колонні,несла маля на руках. Раптом наважившись відчайдушно кинула його у чиєсь відкрите вікно. Жінка,що була в будинку,підхопила дитя,а слідом у вікно влетіла хлібина. Як потім виявилось,в ній було сховано трохи золотих прикрас. Вона виростила дівчинку як свою,а ті прикраси голодного1947-го спасли від голодної смерті. Врятована таким чином єврейська дівчина не забувала своєї названої матері і перевідувала її до самої смерті.  

   Про криваві події 12 травня 1942 року дізнаємося із спогадів очевидиці розстрілу євреїв Чернік К.М., 1928 р.н., жительки с. Благодарівка – нині вулиця М. Денисенка, буд.17. Її хата розташована біля підніжжя яру, де гітлерівці і поліцаї здійснювали “масову акцію”. З вечора 11 травня поліцаї наказали селянам, щоб ніхто вранці не виходив з хат, щоб позакривали вікна (таке ж у спогадах іншої жительки села Головко П.Г., 1921 р. н.). А рано вранці сонячного, погожого дня 12 травня жителі села почули шум машин і ґвалт людей. Євреїв вивантажували на галявині при дорозі, що веде на Гаївщину. Наказували тут роздягатися і понад схилом великого яру вели до місця розстрілу. Вздовж останнього шляху стояли поліцаї і гітлерівці. До обіду постріли затихли. Запанувала тиша. Біля дороги німці розпалили багаття. Палили речі забитих людей. Певно, те, що їм було не потрібне. І раптом тишу обірвав велетенський вибух… Ще трохи часу і стихло все. Кривава акція завершилася. Надвечір, коли вороги поїхали, жителі села, і Катерина теж, побігли подивитися, чи немає живих, яким потрібна допомога. Нічого… Все засипано велетенським шаром землі. Її було так багато, що нічого не ворушилося і не текла кров, як згадують і пишуть у статтях багато лохвичан. То вже легенда…

Катерина Мартинівна стверджує, що один чи два чоловіки втікали, один з них врятувався і після війни приходив на могилу, заходив і до Черніків. Але прізвище його жінка не пам’ятає. Проте, мабуть, хтось таки врятувався, тому що серед населення ходили чутки про деякі моменти, останні хвилини життя лохвицьких євреїв. Зокрема, згадують, що Льова Грінберг так допік німцям, що його розстріляли першим. А Клімовіцка Роза, теж випускниця нашої школи, гарна чорнява дівчина, 1925 р.н., коли розстрілювали, кричала: “Сонце сходить, а я повинна помирать”.

Ось так на північно-східній околиці міста Лохвиці в урочищі Лазірки, біля села Благодарівки були розстріляні євреї Лохвицького гетто. Всі,хто приїздить до Лохвиці,на під'їзді до неї ліворуч бачить високий бугор,а попід ним яр.Саме там лежать  тіла  убитих євреїв.