ШИПШИНОВЕ ЧУДО.

Спогад – есе.

Обриваючи шипшину обов’язково поколете пальці. Оті голочки – шипачки не тільки на гілках,але і на ягідках,як пушок оманливо м’якенькі, теж шпигають пучки. Та хоч кусає пальці,але настрій добрий аж медитативний! Ягода червоно –помаранчева,запашна,блискуча і радує око.

Отак ,воюючи з колючками і обірвала свої два кущики. Пов’ялила на сонці ягоди,а потім досушувала під дахом. Хай буде шипшиновий чай! Адже в цьому році шипшина особливо вродила і своєю красою надихала і мене і друзів. Обриваючи куща треба не жаднитись і потроху залишати ягоди,бо прилетять під зиму наші крилаті друзі рятуватись по-під дахами і буде їм що під’їсти…

…Спогад далекого дитинства – чай із шипшиною,який щороку підкріплював наші сили холодної пори. А пили ми його з великого трилітрового чайника. Щодня в нього закидалися зо дві жменьки цих ягід,кипіли вони хвилин з десять,далі чайник трохи «відпочивав» і ми чаювали… так назбирувалося зо пів чайника ягід, і чай ставав чудово – рожевим,запашним,а що то був за смак! Пречудовий смак дикої троянди,смак вранішнього сонця,чистого повітря,дитинства… Закидати відразу половину чайника ягід не можна,бо загусне кров – порада від мудрої бабусі! Секрет в отій поступовості…

Отож, днів зо п’ять тривала утіха,а потім ставало зрозуміло,що чайник треба спорожняти і починати все спочатку. Декілька разів на рік бувало таке шипшинове чудо,але нам  дітворі цього вистачало,щоб зростати здоровими.

Здавна знаю розповідь від старших про дівчину,яка дуже хворіла і тому за порадою знахарки одного разу пов’язала собі на шию червону стрічку,переночувала, а на ранок прийшла до квітуючого куща шипшини та й пов’язала її на гілку,промовивши:  «На тобі мою хворобу – дай мені своє здоров’я!»

Кажуть,майоріла та стрічка аж поки кущ не всох і дівчина перестала хворіти.

… Доводиться хворіти,іноді і дуже,але куща чомусь шкода,а раптом він і мене «пожаліє» та й пропаде. І залишусь без краси отих простих,рожевих і пахучих квітів навесні,яскраво-оранжевих ягід восени,а взимку без шипшинового чаю.