суботу, 25 лютого 2017 р.

«…І попіл Майдану нам стука у серце!»

20 лютого в сесійній залі Заводської міськради пройшов Урок історичної правди «Небесна сотня – то в серцях вогонь» приурочений до третьої річниці з дня загибелі полеглих на майдані під час революції Гідності. Перед студентами місцевого технологічного технікуму Полтавської ДАА,учнями старших класів Заводської середньої школи №1 та Лохвицького ПТУ №32,які прийшли вшанувати пам’ять героїв виступила спеціаліст з гуманітарних питань Заводської міськради Горбенко Ю.А. Вона згадала події трирічної давності та зв’язала їх із тими ,які відбуваються на Сході України,підкресливши важливість виконання не тільки громадянського обов’язку перед батьківщиною,але і військового.
Далі перед юнацькою аудиторією виступили працівники Заводської міської бібліотеки №1 Єрмакова Л..М.,Лисенко Н.А.,Матяш А.В.,які провели художньо – документальну розповідь про події на майдані 2013 – 2014 р.р.
«… Живи і пам’ятай!»,- такими словами розпочався  Урок історичної правди з  нагоди Дня Героїв Небесної сотні «Небесна сотня – то в серцях вогонь».  Вшанування їхньої пам’яті — це не просто наш святий обов’язок, це наша шана і гордість за справжніх героїв.
Герой — це людина, яка знає, що є блага, дорожчі за життя; людина, яка присвятила своє життя служінню державі, а себе одну — служінню багатьом.
 Прозвучав вірш Тетяни Домашенко «Небесна сотня воїнів Майдану»:
Небесна сотня воїнів Христа
З мечем Архистратига Михаїла,
З молитвою за волю на устах
У вічність із Майдану відлетіла,
Небесна Сотня воїнів святих
І душу, й тіло склали за Свободу,
За розбрат нації взяли на себе гріх,
Освячені любов'ю до народу.
Їх імена у Небі голубім
Золотосяйним променем палають,
І над устами Гімн співають.
Вся України – Мати над Хрестом,
Їй серце меч прошив нестерпним болем,
У душу увірвався напролом,
Сльоза пече й пече кривавим морем.
Цвіт нації узято на приціл,
Все нових кілерів злочинець-кат шукає,
Щоб ми не чули крику породіль,
У зав'язі невинний цвіт вбиває.

О мій народе, мученик святий,
У вічності хвилиною мовчання
І Час, і Простір вмить перехрестив
У серці матері молитвою прощання.
Покров Небесний в зорях золотих,
І «Ще не вмерла...» над Майданом лине –
Молитвою сердець усіх святих
Творець Всевишній славить Україну.

..Небесному українському братству – тим, хто майже 100 років тому творив УНР, учасникам Української Революції та національно – визвольних змагань 1917 – 1921 років, героям Крут, шістдесятникам, учасникам дисидентського руху, Героям Небесної Сотні Революції Гідності і сьогоднішнім захисникам нашої Незалежності і територіальної цілісності – солдатам на Східному фронті –
 присвячується…
Учні мали нагоду переглянути документальне відео тих днів – бої на вул. Грушевського,кадри жорстокого побиття людей переважаючими силами беркутівців, Сергія Нігояна,де він читає вірш Т.Шевченка «Кавказ».
Далі бібліотекарі розповіли лише про окремих учасників тих історичних подій,а це були:
Вербицький Юрій Тарасович – українець, науковець, працював у відділі сейсмічності Карпатського відділення Інституту геофізики НАН України у Львові, викрадений невідомими з Олександрівської лікарні  вранці 21 січня 2014 року. Його тіло було знайдено 22 січня в околицях села Гнідин Бориспільського району Київської області зі слідами тортур –  було очевидно, що ноги перебиті — виднілися кістки, вся спина була синя, обличчя розбите, ребра випирали з правого боку зі шкіри, бо певне, були поламані.
 
Жизневський Михайло Михайлович –  білоруський активіст Євромайдану, член Самооборони. Входив до організації УНА-УНСО. Був позаштатним кореспондентом газети «Соборна Київщина». Протягом останніх двох тижнів життя збирав інформацію для газети. Хотів висвітлювати події об’єктивно. Таким чином проявив свою громадянську позицію.
Хлопець захоплювався історією, міфологією, лицарським рухом, військовою справою, займався страйкболом. Він був у душі бійцем, але не застосовував силу без потреби, мав загострене почуття справедливості. Його характеризували як «особистість сміливу і яскраву».
..«Їду стояти за всіх вас і ваших дітей. Відсиджуватися совість не дозволяє», – пояснював Роман Сеник сестрі. – Він був у захваті від духу революції, гордий тим, що причетний до цих історичних подій. Він дійсно любив Україну, народ».

З початку подій на Євромайдані до Києва їздив тричі, завжди намагався там бути потрібним. Заявляв, що він вийшов на Майдан за народ, оскільки вважав, що хтось має стояти за його родину. Входив до 29-ї Бойківської сотні самооборони Майдану, жодної зброї не мав. Носив з собою прапор України з написом «Турка», через що в сотні його називали «Турківським прапороносцем». Зазвичай Роман чергував з шостої до дев’ятої години ранку. Напередодні 22 січня саме придбав квитки, щоб повернутися додому .
Романа Сеника було поранено 22 січня 2014 року біля стадіону «Динамо» на Грушевського, коли Роман стояв з прапором на передовій. Снайпер прострілив йому легеню та завдав важкого поранення в плече бронебійною кулею спеціального призначення.
     Список загиблих був великий і продовжував збільшуватися.
…Йому було 17 і у батьків він був єдиною дитиною в сім’ї. Наймолодший герой Майдану Назар Войтович.
            Хлопець  навчався  на  третьому курсі  Кооперативного  коледжу  в Тернополі на відділенні дизайну. Він обожнював  живопис.  Усі  роботи  Назара  мали  український  дух.  Він  любив зображати на них калину, тризуб чи козаків. Батько згадує, коли вони минулої  осені  будували  хату,  син власноруч  виклав  мозаїку  у  вигляді калини.

Саме патріотизм підштовхнув юнака в останню хвилину поїхати на Майдан до Києва, розповідають одногрупники. Ще в середу, 19 лютого, він був на парах. Увечері мав тільки віднести до  автобуса,  який  їхав  на  Київ,  речі для столичного Майдану. Але замість цього поїхав сам.  Уже наступного дня, 20 лютого, під час протистоянь хлопця вбили з вогнепальної зброї. Снайперська куля влучила хлопцеві в обличчя і вийшла через хребет. Батьки  втратили єдину дитину.

Під час трагічних подій на Майдані давня пісня згорьованих лемків «Пливе кача Тисиною» стала смутком душі всього українського народу.
Під час прощання із загиблими зі сцени Майдану 21 лютого 2014 року звучала ця жалобна пісня «Пливе кача…», що стала неофіційним гімном «Небесної Сотні». Прослухали її і учасники години історичної правди.
Кожен із героїв Небесної сотні, як і ми з вами, мали свою сім`ю, батьків, друзів, захоплення, свої симпатії і свої невідкладні справи. Але поклик їхньої душі саме в цей час призвав їх до боротьби за вільну, демократичну, чесну Україну.
Юнацтву нагадали імена тих,хто тоді був майже їх ровесниками:
Костенко Ігор. 22 роки, студент географічного факультету Львівського університету, був одним з кращих студентів,  родом з Тернопільщини, працював журналістом Інтернет – видання «Спортаналітика». Хлопець був активним редактором української Вікіпедії, написав понад 280 статей, зробив понад 1600 редагувань. Був убитий в районі Жовтневого палацу вистрілами в голову та груди. За словами його друга Володимира, який переносив тіло Ігоря, його ноги були побиті «так, що їх можна було зав'язати на вузол». Загинув 20 лютого 2014 року.

Гурик Роман, 19 років, з Івано – Франківська, студент Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
 “Зараз або ніколи. Всі на Грушевського. На смерть”, - таким був останній запис на сторінці студента у соцмережі.
     «Юнак з очима, які дуже хотіли жити» — такі слова сказав хірург, котрому принесли закривавленого хлопця з великою раною та сильною кровотечею. Він розповів, що це був хлопчина з очима, в яких було шалене бажання жити. А він, як лікар, не міг нічого для цього зробити, бо рана була смертельна.
Андрій Черненко  36 років
Андрій народився у с. Слободо – Петрівка Полтавської області. Дитинство пройшло в Черкасах, де й тепер залишились його батьки та брати. Андрій був інженером-технологом та працював авто – електриком у Києві.
18 лютого був поранений у груди та загинув у лікарні.
Залишив дружину та 7-місячну донечку Яну. Похований у рідному селі.

Богдан Сольчаник 29 років
Богдан народився в м. Старий Самбір Львівської області. У Львові отримав вищу освіту, а згодом проходив докторську програму у Варшаві, готував до захисту дисертацію.

Богдан був активістом громадської мережі «Опора». Він викладав на кафедрі нової та новітньої історії України Українського католицького університету.
Хлопець брав участь у Революції гідності з листопада. Загинув від кулі снайпера 20 лютого.
Богдана поховали у рідному місті. Він залишив батьків, брата та наречену.

Олександр Плеханов 23 роки
Олександр Плеханов народився і виріс у старовинній частині Києва – на Подолі, його батьки – службовці. Родина Сашка має російське, українське та польське коріння. З раннього дитинства він виявляв неабиякий потяг до творчості.
З дитинства займався греблею та айкідо, пізніше захопився велоспортом. У численних спогадах друзів він – щира, чуйна і талановита людина, справжній друг.
18 лютого близько 15:00 Сашко вийшов з дому. О 18:00 зателефонував додому і повідомив, що з ним все гаразд і через дві години він повернеться. Саме у цей час розгорталися найзапекліші бої у центрі Києва між повсталими людьми і силовими підрозділами бійців, підконтрольними владі. О 20:00 його мама сама подзвонила, але на дзвінок відповів волонтер, який саме у той момент виносив його з – під куль. Чоловік встиг сказати, що Сашко у важкому стані і що він несе його у Будинок Профспілок.
Пізніше на місце подій прибули лікарі і відвезли смертельно пораненого до міської лікарні № 17, куди прибули його мама і сестра. Деякий час медики боролися за життя Сашка, але після операції пояснили рідним, що його поранення несумісне з життям і врятувати його було неможливо.
Іван Тарасюк 21 рік
Навчався в Луцькому медичному коледжі «Монада», відбув строкову службу в армії.
Поїхав у Київ відстоювати волю України, навіть не сповістивши батьків, щоб не хвилювалися. Передзвонив потім татові, що все добре. І разом з друзями пліч – о – пліч — на барикади.
20 лютого вранці вирішив повісити державний прапор на одному з об'єктів барикад, снайперські кулі влучили у голову, пробили легені. Помер на місці.
      Поряд з молодими поклали свої голови і люди старшого віку:
Володимир Кіщук, 58 років
Народився в Запорізький області, проте проживав в Димері, Київської області.
За словами племінниці, був патріотом України, завжди віз у Київ ліки та продукти.
Молодшій доньці Володимира Кіщука Олі 11 років. Вона з батьком на Революції гідності була раніше і знає, за що тата убили: «За всіх людей, які вірять у те, що ми увійдемо в Євросоюз». За словами старшої доньки, «він передзвонив з Майдану, дуже щасливий був; каже, я – на Майдані, відстоюю наші права».
Володимир загинув 18 лютого одним з перших після сутичок біля Верховної Ради. Снайпер стріляв в голову зверху

Віктор Швець,  59 років
Віктор був мешканцем села Гатне Київської області.
Майстер спорту СРСР з академічного веслування, чемпіон і володар Кубка України. Військовослужбовець у відставці, старший мічман.

18 лютого ввечері пішов на барикади, як сам казав, захищати молодь. О 23:00 подзвонив рідним і сказав, що з ним усе добре, а о 04:00 годині ранку його дружині телефоном повідомили, що він загинув від кулі снайпера.

Дзявульський Микола з Шепетівки, 56 років. Вчитель географії та біології, член Всеукраїнського об’єднання Свобода. Застрелений на Інститутській 20 лютого снайпером. Брав активну участь у громасько – політичному житті міста: обирався депутатом міської ради, очолював Спілку підприємців Шепетівщини, довгий час працював на викладацькій роботі вчителем географії шепетівської школи – ліцею, останній час був помічником народного депутата від ВО "Свобода".
Земляки говорять, що усі зусилля Миколи Дзявульського були спрямовані на патріотичне виховання молоді, він переконував, що в цей нелегкий час неможливо стояти осторонь будь – яких подій, необхідно бути свідомим українцем, будівничим своєї держави.

Іван Наконечний,84 роки
Іван – офіцер ВМС СРСР у відставці. З 1982 року він жив із сім’єю в Києві. Два роки тому поховав дружину, уродженку Санкт-Петербурга, якій вдалось пережити блокадну зиму.
У 83 роки брав участь у Революції гідності від часу розгону студентів 30 листопада 2013 року. Всі родичі його вмовляли не ходити на протест у такому віці. У відповідь вони чули, що він давав військову присягу – захищати свій народ.
Помер в одній із київських лікарень від ран, отриманих під час сутичок 19 лютого на вулиці Інститутській. Важкі травми голови і шийного відділу хребта спричинили кому, внаслідок чого до тями Іван так і не прийшов.
Отже, ці люди — справжні герої. Вони загинули як герої. Їхній подвиг неоціненний для України. Їхньою кров’ю омита нова держава. Вони вже вплинули на душі і серця і впливатимуть надалі…
Нашим обов’язком є будувати ту державу за яку вони загинули.
Далі прозвучали такі слова:
Не зрадьмо Героїв Небесної Сотні,
Які полягли у священному серці
В ті памʹятні дні, нелютнево спекотні.
Хай попіл Майдану нам стука у серце!
Гадали, що воля нам буде – як море.
А волі поки що – маленьке відерце.
І влада така ж, як була – непрозора.
І попіл Майдану нам стука у серце!

Країна на Сході трима оборону,
Гримлять канонади шаленими скерцо.
Та тільки міцніше стають батальйони –
Це попіл Майдану їм стука у серце.
Ми вистоїм, брате. – Інакше не можна.
Іще задамо окупантові перцю!
Чекати недовго – вже майже у кожне
Той попіл Майдану колотить у серце.

На Уроці учні прослухали вірша Ліни Костенко «Доборолися!..»,пісню «Не спи,моя рідна земля»,відео «Мамо,не плач..».

Учасники заходу вшанували пам’ять Героїв хвилиною мовчання. На прикрашеному калиною столі було  запалено свічки.

На завершення Урока прозвучав Державний Гімн України.
Урок історичної пам’яті було оголошено закритим, а бібліотекарі побажали світлих днів усім і щастя, миру країні.  

Єрмакова Л.М.

вівторок, 14 лютого 2017 р.

СИЛЬНА ЖІНКА ..
ДЛЯ ВСІХ ВОНА ТАЄМНИЦЯ ....
Буває мудрою ..
Часом сумною ... строгою ..
НЕ смішливою ...
Часом довірливою...
АЛЕ В СЕРЦІ ЇЇ живе ТРІЩИНА ...
ВОНА УСМІХАЄТЬСЯ ВАМ привітно ...
Іноді буває Вона кокетливою ...
АЛЕ НАЙЧАСТІШ  НЕ БУВАЄ В НІЙ фальші ...
В НІЙ МОРЕ ЛЮБОВІ ....
АЛЕ НЕМАЄ ЩАСТЯ ...
Вечорами ..вона ПЛАЧЕ  У ПОДУШКУ ...
АЛЕ ПРО ЦЕ ... НЕ ЗНАЄ НАВІТЬ ПОДРУЖКА ..
А ЗРАНКУ завжди доглянута  І КРАСИВА ...
І Ні каплі слізІ…  пройде мимо ВАС гордовито ...
Обдарувавши Усмішкою..Привітним ПОГЛЯДОМ ...
ВОНА ДАСТЬ ЗРОЗУМІТИ ВАМ..ЧТО ВСЕ У НЕЇ Є ...
І НІЧОГО ЇЙ НЕ ТРЕБА ... ЇЙ ДАРУЮТЬ КВІТИ ...
ПРОПОНУЮТЬ  І РУКУ ...
АЛЕ БУТИ БЕЗ ЛЮБОВІ ВОНА З ВАМИ НЕ БУДЕ ....
ОДИНОКА ЖІНКА ....
ДЛЯ ВСІХ ВОНА ТАЄМНИЦЯ ....
ХОЧЕ ЛЮБВІ..але  ЩОБ БУЛО В НІЙ ЩАСТЯ ...........


середу, 8 лютого 2017 р.

ОДИНОКА.
(Ессе. Саркастично - сумно - глузливе).
У маркеті,складаючи покупки до пакета,вона раптом побачила,як із-за спини вискочив " пан у бордових джинсах". Шмигнув мимо, розчаровано шморгнувши носом. Не встиг! От не встиг же роздивитись,що ж вона туди поклала,що купила? ..Було б про що поговорити з мамою,що і як купила,скільки..От же ж, скільки ото в неї  тих грошей і як же вона для себе живееее!..
Вона ж лише роздратовано поглянула йому в спину. Це скільки їх,отаких кавалерів,бігають поза спиною і кожен про своє..
Вона навіть навіть склала в душі їм свою класифікацію:
ТОРБОлюби
ХАТОлюби
РАБОлюби(ці доволі агресивні,бо зрозумівши,що чіплятися за них,таких пишних вона не буде-та як вона посміла!..показати ,що теж людина?!-починають мстити всіма можливими способами:від пліток,глузів поза спиною,до доносів керівникам..,бо працює в масовому місці а там завжди є до чого причепитися)..
НЯНЬОлюби(кохані мамині синочки,які досиділи за неньчиною спиною до її глибокої старості-ось-ось може  відійти у вічність...Раптом починають виявляти надзвичайну активнсть,аж до агресії..)
ГРОШОлюби(нещодавно один з таких майже падав на місцевому ринку  до її напівпустого гаманця,витягнувши шию...Чим немало перелякав..)
Але особливу категорію складають ті,які поєднують в собі декілька схарактеризованих якостей. От ЦІ вже вважають,що, мабуть, почувають до неї серйозні і глибокі почуття.Гм,з цими найгірше,бо настирливі,як спасівські мухи.
Правда є і ті,яких вона глибоко поважає,бо дійсно проявляють справжні чоловічі і людські риси.Таких вона поважає,бо це ДРУЗІ і вони поза конкуренцією!
..От тільки вона носить таке ім'я,силу почуття якого хотіла б зустріти.Але сам Господь на прикладі її життя хоче показати,що як таке трапляється,то це - виняток, а не правило.
Зазвичай грубий прагматизм править світом...І вона завжди буде ОДИНОКА...

пʼятницю, 3 лютого 2017 р.

Крути: маловідомі факти про українські Термопіли

29 січня в Україні відзначають День пам’яті героїв Крут – саме там у 1918 році відбувся бій,що на довгі роки  став одним із символів боротьби українського народу за свободу і незалежність. Заводська міська бібліотека №1 також приєдналась до цих пам’ятних днів і провела Історичну годину маловідомого факту на тему «Понад Крутами вічність у сурми сурмить» для студентів  Лохвицького технологічного технікуму ПДАА групи  М – 13Б «Експлуатація та ремонт обладнання та ремонт харчових виробництв».  
 
 В ході проведення заходу бібліотекарі запропонували студентам прослухати пісню «Впав на землю січневий мороз..»,Гімн «Ще не вмерла Україна..» у виконанні Олександра Пономарьова,а також невмирущу «Калиноньку».
    Присутні на заході  прослухали інформацію про маловідомі факти битви юнацтва за Крути,які було покладено в основу сценарію Історичної години.
      На початку міроприємства перед учнями  з короткою історичною довідкою виступила бібліотекар  Лисенко Н.
    
 Далі розповідь продовжила завідувачка Єрмакова Л.М.: 
«Героїчна загибель української молоді під станцією «Крути»
майже 100 років тому стала символом національної відданості та самопожертви в ім'я оборони своєї вітчизни від чужоземних поневолювачів. У колах  націоналістично налаштованої української інтелігенції, головно на Галичині, Крути було оповито  напівлегендарним серпанком, вони були прикладом для наслідування у молодших поколінь. 29 січня свідома частина українського народу відзначила 99-ту річницю з дня цієї трагічної події

За 25 років Незалежності  було вже багато сказано про Крути. Тож не зупинялися на перебігові бою,а звернули увагу на ті факти, які звичайному громадянину невідомі, а їх варто було б знати. Таким чином було внесено лепту до повнішого розуміння подвигу крутянців. На думку Івана Гуцуляка події розвивалися за сценарієм,який неможливо було а ні збагнути, а ні повірити в нього. Але факти свідчать про інше.

Факт 1-й - ПРОРОЦТВО, ЩО ЗБУЛОСЯ
Мало кому відомо, що загибель 300 юних патріотів була спророкована. На початку листопада 1917 року в Києві відбувся  Третій  Всеукраїнський  військовий  з'їзд  у  складі 3 тис. делегатів, що представляли 2 мільйони зорганізованого вояцтва. Серед них були і моряки, які піднесли жовто-блакитний стяг над Чорноморським флотом. Делегат з'їзду Першого Українського запасного полку Атамановський, нагадавши легенду про 300 закам'янілих воїнів знаменитого Фрідріха, звернувся до залу зі словами, які виявилися пророчими:

«Народний переказ говорить, що скоро настане час, коли ці 300 вояків пробудяться, підуть у бій і перші проллють свою кров за самостійну Україну! Може, цей час уже настав: багато з вас проллє кров за відбудування української держави. Слава товаришам, які перші ляжуть у цій страшній святій боротьбі».
    Ця промова була виголошена за два з половиною місяці до битви під Крутами.

Факт 2 – й-ЩО НАДИХНУЛО КРУТЯНЦІВ?
Маловідомо й те, що до рішення податися до збройних лав українських студентів і гімназистів, ще буквально дітей, наштовхнуло звернення київської газети «Нова Рада» від 11 (24) січня 1918 року:

«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» (котра нічого спільного не має з ідейним більшовизмом) грабіжницька орда [...] Хай кожен студент-українець пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим. Треба кинути на цей час науку та буденну працю і однією дружньою лавою, як було з початку революції, стати на оборону прав українського народу».

 Факт 3 – й - «ОСОБЛИВО МАЛО ЗНАЛИ МИ СТРІЛЯТИ»
На бій молоді люди йшли майже непідготовленими. Перед від'їздом їх загнали у касарню, видали кожному старі шинелі, штани, черевики без обмоток, «арештантські» шапки і старі, поржавілі рушниці. Багато хто вперше тримав у руках кріса і, звісно, не вмів стріляти.

«Військової муштри мало хто знав, згадав пізніше Іван Шарий, один із небагатьох учасників бою, що залишився живим (розстріляний більшовиками у 1930 р.). Тому спочатку ми попрохали собі учителів, які б навчали нас військової справи. Недовго, одначе, довелося вчитись, потрібно було негайно їхати [...] і вже на місці доповнити свої убогі знання військової науки. Особливо мало знали ми стріляти. Але дарма поїхали».

«Наслідком поганої бойової підготовки було те, що багато козаків не вміли навіть добре стріляти, не знали, як розібрати засуву рушниці», зазначив Борис Монкевич, герой Крут (помер 1971 р. в Канаді).

Факт 4 –й - ПІД СПІВ «ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА» ЕШЕЛОН РУШИВ НА ПІВНІЧ
На фронт майбутні герої рушили, співаючи гімн та інших українських пісень. Студенти весело провели переїзд з Києва до рокової станції. «Мов передчуваючи свою загибель, козаки були бадьорі, веселі й підняли веселий гамір. Українська пісня лунала серед вагонів», згадав той же Борис Монкевич.

Факт 5 –й - «НІХТО НЕ ВІРИВ У МОЖЛИВІСТЬ СЕРЙОЗНОЇ БИТВИ»
Прибувши на станцію, молодь не припускала навіть думки, що завтра накладе кістьми і вкриє холодні поля Чернігівщини. А командування перед боєм навіть пропустило в табір большевицької орди потяг із 2000-ми роззброєних армією Петлюри червоноармійців. Коли спам'яталися, було вже пізно.
«Ніхто не вірив у можливість серйозної битви, написав у своїх спогадах Іван Шарий. Але стрілянина, спочатку нечаста, перейшла в справжній наступ ворога».

Цікаво, що в можливість битви не вірили й самі большевики. Їх перевага була настільки тотальною, що збройна сутичка озброєної до зубів 4000-ї армії Муравйова з кількома сотнями дітей, які до того ж не вміли стріляти, могла викликати лише саркастичний подив.
«… червоні розпочали свій наступ в зімкнутих колонах. Це виглядало так, ніби вони йшли на парад, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки [...] Передні частини червоних, очевидно, були певні нашої втечі», вказав у спогадах Аверкій Гончаренко, командир бою під Крутами (помер 1980 р. в США).


Факт  6 –й  - ПЕРЕПЛУТАЛИ НАКАЗ
Українське вояцтво, будучи слабо підготовленим і значно поступаючись ординцям у чисельності, відчуваючи нестачу в зброї й набоях, протрималося майже цілий день, запекло стримуючи наступ ворожих сил. Коли втримувати позиції стало просто неможливо, командування віддало наказ відступати. Але в хаосі бою наказ неправильно зрозуміли, що коштувало життів не одного десятка молодих бійців.

«… десь по дорозі наказ переплутано, і студентська сотня почула, що треба наступати. В той час, коли праве крило розпочало відступ, ліве рушило вперед», згадав учасник бою Ігор Лоський (помер 1936 р. у Львові).

Факт 7- й - ЗАГИНУЛИ ЧЕРЕЗ ВАЛЯНКИ
Той же Ігор Лоський у спогадах зазначив, що багато його товаришів могли врятуватися, якби не були у валянках: «… вони від снігу намокли, зробилися страшенно важкі тікати в них не було змоги». В результаті бою близько 300 січовиків загинули, а 35 потрапили в полон. 28 з них по-звірячому катували, а потім стратили, заборонивши місцевим селянам хоронити тіла. Семеро полонених дивом врятувалася. Перед розстрілом учень сьомого класу Другої Української гімназії, галичанин Григорій Пипський, затягнув на увесь голос «Ще не вмерла...», а всі решта його підтримали.

Через півмісяця після трагедії трупи розстріляних під Крутами січовиків викопали і привезли до Києва для поховання. Матерям було важко розпізнати своїх синів: «Всіх полонених замордовано звірячим способом: вони були з розбитими головами, повибиваними зубами, повиколюваними очима. Кілька трупів не вдалося розпізнати, так вони були понівечені», згадав Борис Монкевич.

Факт – 8 –й -СПЛЮНДРУВАННЯ МОГИЛ
Коли 1919 року большевики знову захопили Київ, вони не пропустили нагоди ще раз поглумитися над крутянцями, але вже мертвими. «Могилу Крутянських героїв було зрівняно з землею, розповів дослідник бою під Крутами Іван Ільєнко, а в 30-х роках було ліквідовано кладовище на Аскольдовій могилі. Місце поховання страчених січовиків поглинув парк, а їхній подвиг морок забуття. А коли й згадували про них в Радянській Україні, то зі негативом і безсоромною брехнею великодержавної лженауки».

Ми, свідомі українці, повинні пам'ятати подвиг наших попередників. Нехай бій під Крутами й не справив великого впливу на перебіг війни, але він став символом непереможності духу, який не сплюндрувати і не знівечити ворогам української нації. На думку професора Володимира Сергійчука він,все ж був одним із чинників,завдяки якому УНР визнали державою у світі».
    Насамкінець Історичної  години прозвучав вірш Миколи Дяченка «Крути» у читанні бібліотекарки Матяш А.








  





 Ян Райніс  “Cоловейко” Кожен вечір слухаю, Співи соловейка: – Покажися, солов’ю, Пір’я золоте! Відповідав соловейко: – Сам я – птаха сіра, ...