«Наша пам’ять велика долина,де невидимі храми стоять.»

Українською катастрофою  ХХ століття називає сучасна громадська думка голодомор 1932 – 1933 років в Україні. 23 листопада нинішнього року українці вшановуватимуть пам’ять невинно убієнних в ті роки своїх земляків,адже терор голодом,запроваджений тоталітарним режимом в нашій державі,заподіяв смерть мільйонам хліборобів.А від голоду,репресій і депортацій Україна втратила більше ніж за роки Першої світової та громадянської воєн.

В рамках заходів,присвячених цій трагічній даті,у Червонозаводській міській бібліотеці №1  пройшла Година –реквієм під назвою «Україна пам’ятає! Голодомор 1932 – 1933 року.» Присутніми на заході було учні Лохвицького технологічного  технікуму ПДАА  разом зі своїм керівником Харченко Н.М. та Тєтєріна Л.Г.,спеціаліст РАЦС та сталого розвитку  Червонозаводської міськради.

До уваги присутніх на міроприємстві  було влаштовано відкритий перегляд літератури «Чорна сповідь моєї Вкраїни»,де посеред інших експонується картина художника Шевченка В. під назвою «Сумна сторінка української історії» та книга – присуд тоталітарному режиму,що знищив мільйони життів, за назвою «Злочин» під редакцією Петра  Кардаша.

Ведучі Години Єрмакова Л.М.,Матяш А.В. та студенти технікуму Іванина Анастасія і Бойчук Владислав прочитали вірші в пам’ять про замордованих українців,відтворили мелодії та пісні ,присвячені темі Голодомору,також прозвучали спогади людей,які пережили те лихо.

Сьогодні поширена думка, що говорити про голод — це озиратися назад, це блукати десь серед могил. А що ми там знайдемо? Ми повинні дивитися у завтрашній день, а не озиратися назад. То чи треба сьогодні говорити про голод?

 Учні приєдналися до тієї думки, озиратися у минуле треба кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І якщо сьогодні не зробити висновків, історія може повторитися. Отож озирнімося, щоб покаятись. А головне - щоб зрозуміти.

 Іще одна гірка істина. В могилу голодомору зійшли найкращі. Винищували з корінням працьовитих самостійних хазяїв, здібних, талановитих, здорових духом і тілом, що вміли мислити і протестувати.

             Присутні на заході учні пом’янули пам’ять усіх померлих від голоду запаленими свічками.  Також прозвучав вірш:

Боже великий, всевладний,

Яви нам свою могуть,

Дай розпізнати правду -

Праведників не забудь.

Дивляться в твої очі

Мільйони скатованих душ.

Пригорни їх, посели на спочинок,

Та їхнього сну не наруш!

Заступи нас і нашу державу

Од кривавих, лютих негод.

Всі ми - сущі, усопші, прийдешні –

Твій пшеничний, безсмертний народ.

                      В одній із розмов про голодомор довелося мені почути думку про те,що "..ну навіщо згадувать про той голодомор,воно давно пройшло,тих людей уже не вернеш".Так ,дійсно,пройшло і людей не повернути,але мене лякає думка про те,що потрібно забути ті події,залишити в минулому їх пам'ять.От,мов би,так і треба!Але ж дорога в майбутнє пролягає через минуле і відомо,що історія може повторитися.Стає страшно від думки,що ось пройде 100 -200 років і ніхто не згадає про український жах - голодомори,і це правда,бо був і 21-22 рік, і 32-33 рік,і 47 -й..А якщо не згадають,то це буде нашою провиною перед майбуттям,це ми не доробили,не довели,не донесли..То все неправда і від лукавого коли дехто каже,що не треба пам'ятати те страшне минуле,бо ми повинні дивитися вперед,а не назад,забувши про страшну смерть замордованих голодом.Якщо забудемо,то яким буде те майбутнє?
            Нещодавно у фонд нашої бібліотеки надійшла книга за редакцією упорядника Петра Кардаша під назвою "Злочин".Є в ній пам'ятний автограф ,адресований пану Болюху.Книга має 557 сторінок друкованого тексту і величезну кількість спогадів постраждалих від репресій і голодоморів по обидва боки Дніпра,а ще там дуже багато фотографій людей,які померли від голоду..В кінці книги величезний список закордонних українців,які здавали пожертви на те,щоб ця
книга вийшла з друку,і в тому списку прізвища людей і організацій ,які жертвували від 10000доларів до 5.
           А ще різнула по серцю думка ,висловлена в цій книзі,що попри донесення послів про голодомор в Україні він був проігнорований і у цілому світі,бо СРСР в ті роки прийняли до Ліги націй.От же воістину "Байдужість - це прараліч душі"(А.Чехов).

Сьогодні в Інтернет - центрі спостерігала за одним із наших відвідувачів,як він щось швидко набирав на клавіатурі,а потім попросив на принтері  все розрукувати.Я це зробила і він пішов,але залишилась копія на робочому столі..Вірш! Я почала читати і не змогла відірватися,дуже мені сподобалося,а також приємно і гріє душу,що це відбулося саме в цій бібліотеці,де я працюю.Дозволю собі зберегти вірша у своєму блозі.
Отже,автор Анатолій Г.(кому буде цікаво - автора я ,звісно,знаю).Наш Інтернет - центр став місцем,де пишуть вірші!

Последняя осень с тобой, больше нас нет.

Странно, ведь были рядом столько лет,

Теперь ты одна и я один,

И снег сменяет дождь и опустел мой мир.

Будь как будет, мне уже не важно,

Но ты найдешь меня среди листков бумажных...

Жаль, теперь я просыпаюсь не с тобой,

Теперь другие греют меня своим теплом.

Не будет больше тех строк и электронных писем,

Не будет ничего, что говорит о прошлой жизни.

Только память, просто память о тебе,

Просто та любовь, которая живет во мне,

Ты так же скучаешь, как и я у окна.

Четыре часа утра и я лишен сна,

Ты уже не моя, не моя

Помни только о том, что я люблю тебя!

 

Не много, ни мало, но лишь одна из них называла меня самым-самым

И ночами рыдала, вела себя как мама:

Звонила, волновалась, ругалась, орала, врала и давила на жалость...

Копалась в телефоне в поисках женских номеров/смс

И разбор полётов почти до утра:

Кто как на кого смотрит, кто как кого назвал,

Выбирай, я или она, и я выбирал...

Не много, ни мало, но лишь одна из них заставляла меня думать о себе,

Когда я засыпаю;

Брала меня за руку - "Зай, попробуй всё заново..

Я верю у тебя талант и всё делаешь правильно".

Я знаю, счастье в той, с которой я хочу проснуться утром

И мне уже давно стало интересно жутко:

Сын или дочка будут у меня, гадать не стану!

Мне просто кажется, что я знаю, как зовут их маму...

      23 листопада 2013 року - чорна дата в історії України - 80 років пам'яті жертв голодомору 1932 - 1933 років.
       Пропоную вашій увазі сценарій,який ми,ще тільки на підготовчій стадії вичитуючи, вже ридаємо і думаємо собі, як же ми будемо вести той  урок пам'яті.І разом з тим,якщо ми всі не оплачемо те страхіття - то хто ж тоді замість нас ..?І це таки потрібно,в першу чергу,нам і наступним поколінням.

 

  ЧОРНА СПОВІДЬ МОЄЇ ВКРАЇНИ

 

ПРИСВЯЧЕНО ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ 1932-1933 _РР.

 

Хід уроку

 

Ведуча. Рано чи пізно, але обов'язково кожна людина і весь народ усвідомить своє минуле. Не сьогодні це сказано:

Час народжувати і час помирати,

Час руйнувати і час будувати,

 Час розкидати каміння і час збирати,

Час мовчати і час говорити.

Прийшов час говорити після десятиліть мовчання. (Звучить класична музика).

Студент. У 1933 р. був в Україні великий го­лод. Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тіль­ки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки живого люду лягло у могили -старих, молодих, і дітей, і ще не народжених у лонах матерів.

Студентка. Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, а сідало за обрій кольору крові й не пізнавало землю. Чорне вороння згра­ями ширяло над ними, заціпенілими в тяжкому смертному сні.

Студент. Танули на обширах України важкі сніги, волючи світові трупний сморід, апока­ліпсичні картини, співмірні хіба що з картина­ми Страшного Суду.

Студентка. А чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довір­ливі лелеки? Чи співали травневими ночами со­лов'ї? Ніхто того не бачив і не міг бачити.

Студент. На світі - весна, а над селом нави­сла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад - вперед. Скіль­ки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти... Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ - їсти, їсти, їсти...

Студентка. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевер­нутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі сво­їми тривогами і надіями. Ми, єдині спадкоємці всього, що було.

Студент. Тож пом'янімо хоч сьогодні, із запіз­ненням у кілька довгих десятиліть, великому­чеників нашої історії. Пом'янімо і знайдемо в собі сили пройти за ними дорогою їхнього хрес­ного путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

Ведуча.

Відкрийтесь, небеса! Зійдіть на землю.

Всі українські села, присілки та хутори,

Повстаньте всі, кому сказали: вмри!

Засяйте над планетою, невинні душі!

Зійдіть на води й суші,

Збудуйте пам'яті невигасний собор!

 Ведучий.

Мамо, мамо, я скоро помру,

Не рятуйте мене, не треба.

Не ріжте ні брата мого, ні сестру,

А як серце моє навіки засне,

Не вбивайтеся з горя, непе.

Покладіть біля вишні в садочку мене,

Забринить понад нами бджола золота.

А та вишня весняної ночі

Накриватиме цвітом наші чола й уста

І росою вмиватиме очі.

 Ведуча. На вшанування світлої пам'яті жертв голодомору в Україні 1932-1933 років оголошую хвилину скорботи.

Хай ця хвилина для громадян нашої незалеж­ної держави, співвітчизників за кордоном, для всіх людей доброї волі й чистої совісті стане актом поминальним, жестом покаяння і перестороги.

Хай у кожному місті й селі, в кожній оселі, кожній родині старий і малий схилить голову пе­ред пам'яттю невинно убієнних голодом-геноци­дом, уклінно припаде до їхніх могил, поставить свічку перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла. (Студенти запалюють свічки).

Студентка (читає молитву К. Мотрич).

Хто се? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!». Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страж­дання, муки й скорботи роду людського і роз­пинає душу мою на хресті всевишньої педалі? Чий же це мільйонноголосий стогін у мене? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній - ні дна, ні берегів...

Господи Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів? Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, Господи! Страждання, муки й горе мого народу до всевишньої скорботи зара­хуй і біди й погибель від землі й народу сущо­го відведи. Нині, прісно і на віки вічні відведи! Амінь!

Ведучий. А люди біднії в селі,

 Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах -

Та й мруть...

Сумують комини без диму,

 А за городами, за тином

 Могили чорнії ростуть.

Гробокопателі в селі

 Волочать трупи ланцюгами

За царину і засипають

 Без домовини.

Дні минають.

 Минають місяці.

 Село Навік замовкло, оніміло,

 І кропивою поросло.

 Кров холоне в жилах, коли читаєш спогади очевидців.

Ведуча. 1932 рік... Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження, що хліб роздали незаконно, і почали забирати з до­мівок усе, що знаходили.

Шукали хліб усюди - розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи. Поступово насувався голод.

Люди ходили по стерні, шукали нірки ми­шей, розкопували їх, і коли знаходили хоча би   жменьку  зерна,   це  було   велике  щастя.

Найстрашніше почалося весною 1933 ро кінчилися всі крихти зерна, з'явилися ПЄ{ померлі від голоду.

Люди їли все, що можливо було ж Варили цвіт акації, зелену лободу змій з товченими качанами кукурудзи, і щас був той, хто міг додати жменьку висіве такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра.

Люди тихо вмирали, а живим було же, бо вони божеволіли і дичавіли від і Батьки несли на цвинтар мертвих дітей ках, везли на візках, у кого була ще хоч сила. Вимирали цілі родини, особливо / багато дітей. Люди божеволіли від голо; чалося людоїдство.

Ведучий. Мати зарубала свою дворічну дитину і зварила, аби прогодувати решту дітей скламутився у неї розум, кричала тільки: Ваня, Ваня».

Чуєш, Йвану? Чуєш, кличе мама...

 Одягнути чистеньку сорочку.

Білий, день. Така червона пляма.

 Озовись, загублений синочку

! Кличе світ Тебе за свідка, Ваню!

Хоч одне розплющи, синку, очко...

Божевільна мати... Біль...

Страждання...

Подивись, загублений синочку,

 Стративсь розум В ненажернім світі!

Господи, сокира на пеньочку...

І голодні перепухлі діти.

 Не вмирай, зарубаний синочку!

Студентка. Пограбовані, зламані гол жорстокістю влади, люди вже не намагалися шукати вихід. У слабших, вразливіших виникав   безконтрольний   хворобливий Це не моральна категорія, ні, це була тяж роба, зумовлена голодом. З'являлась мот стан і байдужість до мук ближнього, були й випадки канібалізму, скоєні в стані повного відключення кори головного мозку. Ледь прийшовши тями, ці люди у відчаї накладали на себе руки( або назавжди втратили розум.

 Студент.

Про Нього й Неї згадувать несила.

 Грицьку одбило ноги на війні...

 Отож Оксана день у день носила

 Його і до колбуду, й до рідні.

 Та якось...

 Ледь живі узріли Гриця:

 Сам викотивсь, як пень, через поріг.

 

Нажерся й виліз на осоння гріться,

Вчинивши нишком людоїдський гріх...

Над морем Чорним чайка голосила.

І в берег бились хвилі день при дні:

«Нема Оксани, що Грицька носила, -

Нема... ані на лаві, ні в труні...».

 Ведуча. Маленькі рученьки, простягнуті до Бога... Хлопчик, умираючи, просив Бозю:

Дай хоч одненьку картопельку,

Бозю! Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку...

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.

Таж підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я - пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір'їночку дай.

Тато і мама - холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю.

Сніг дуже білий.

 

Бозю, що там у тебе в руці?

 Ведучий. Звали її Параскою. Помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку, і до ран­ку всі померли.

Спіте, діти, спіте, любі.

І не просинайтесь.

Вже не буде мучить згуба.

Забере вас пташка райська.

Спіте міцно, спіте, діти.

Янгол Божий на порозі.

Вже не буде їсти хтітись.

І не будуть пухнуть нозі.

Натопила маковинням,

Затулила лядку й комин.

І в тумані темно-синім

Заспівала колискову.

 Ведуча. А одне дівча підповзло до вікна і жа­лібно просить: «Тітонько, відріжте мені паль­чик, я його з'їм, а то він не перекусюється».

Є страсті Господні, є страсті земні!

Чомусь їм немає кінця.

Дитячі ті пальчики

В тому вікні

Не перекусуються.

Страшний аргумент.

В діалекті арго...

Хоча би невкраденого півслівця.

Холоне уява від страху того!

Не перекусується!

Найбільше прокляття

З проклять усіх!

...Ні матері, і ні вітця.

Нам гризти до самої смерті той гріх.

Не перекусується...

Студент. Почало доспівати жито на городах, люди збирали незрілі колоски і варили кашу. Дозріли вишні, а незабаром дали по 6 кг борош­на з колгоспу, і це була сумна і важка радість. Деяким людям не допомогло ні борошно, ні мо­локо, вони вмирали - було вже пізно.

Живі почали відходити від голоду, і це був жах. Поверталася свідомість, а з нею вся гірка дійсність того, що було. По селах чулися від­чайдушні крики, на цвинтарі голосили жінки, а чоловіки прикопували трупи, ставили дерев'яні хрести. Життя поверталося повільно, тяжко.

Голодомор 1932-1933 рр. - страшна трагедія в історії нашої держави. Голодомор забрав міль­йони людей. Невідома навіть точна цифра. Щоб не повторювалися такі події, ми повинні знати і пам'ятати про них.

 Ведучий.

Боже великий, всевладний,

Яви нам свою могуть,

Дай розпізнати правду -

Праведників не забудь.

Дивляться в твої очі

Мільйони скатованих душ.

Пригорни їх, посели на спочинок,

Та їхнього сну не наруш!

Заступи нас і нашу державу

Од кривавих, лютих негод.

Всі ми - сущі, усопші, прийдешні -

Твій пшеничний, безсмертний народ.

 Ведуча. Сьогодні поширена думка, що говори­ти про голод - це озиратися назад, це блукати десь серед могил. А що ми там знайдемо? Ми повинні дивитися у завтрашній день, а не озиратися назад. То чи треба сьогодні говорити про голод?

Студент. Озиратися у минуле треба кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо істо­рія повторюється. І якщо сьогодні не зробити ви­сновків, історія може повторитися. Отож озирні­мося, щоб покаятись. А головне - щоб зрозуміти.

Іще одна гірка істина. В могилу голодомору зійшли найкращі. Винищували з корінням пра­цьовитих самостійних хазяїв, здібних, талано­витих, здорових духом і тілом, що вміли мисли-лити і протестувати.

Ведучий. Сьогодні запалимо свічки та пом'янімо усіх. Не їм це потрібно, а нам.

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть варево виймали з печі

і забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

 І з торбинок нужденних стариків? Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

 Усе суціль викачували з двору,

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

 Російським людом поспіль заселяв?

 Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

 Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

 І пухлих, і померлих на шляхах.

 І досі ще стоять мені в очах...