Голодомор на Полтавщині (Краєзнавча довідка)

Чим яскравіш Кремля світили зорі,

Чим дужче вождь про щастя дув у вуса,

Народ Вкраїни від голодомору

Мільйонами в землі перевернувся.

М. Московка

Помирало щодня — 25 тис. людей. Щогодини — 1000 людей. Щохвилини — 17 людей.

Ось що зазначає про ті часи відомий український правозахисник Василь Мороз: «…Ми – українці. Й ми маємо гордитися, що ми велика й надпотужна нація. А нація, на думку Валентина Мороза, "творить силове поле землі. Так, те, що в нас є від Бога, духовість наша і загальна вітальна сила, яка є в усьому всесвіті – все це компоненти однієї і тої ж самої сили.... Нація витворюється там, де є силове духове поле..» 
Більшовицька окупаційна влада протягом усього свого панування в Україні намагалася знищити усе національне – від української інтелігенції до української церкви, але особливою "турботою" займанці оточили українського роботящого селянина – цвіт і сіль нашої нації. Однак, наш народ не ніколи не був звабливо-простою мішенню для комнезамівських вурдалаків та шкуродерів, а завжди ставав на захист своєї родини, своїх традицій і свого майна, зрештою, - на захист своєї національної ідентичності. Так, лише у червні 1920 року на Полтавщині відбулося - 76, у липні - 99, а у серпні – 92 селянські повстання, які супроводжувалися розгромом комнезамів, збройним спротивом, вбивствами большевицьких продагентів та активістів, а також озброєних членів так званих продзагонів, які сприймалися селянами як мародери й грабіжники, а не як представники влади, бо були складені здебільлшого із декласованих елементів, а той й відвертих бандитів, якими керували виключно більшовики.
Автор З.Яненко у своїй статті "Настрій селян петлюрівський" на других петлюрівських читаннях у Полтаві 15 серпня 1993 року вказував, що у 1920-21 р.р. на території Лохвицького району діяло 14 повстанських загонів, діяльність яких, на мою думку, базувалася на політичній платформі українських самостійників, боротьбістів-комуністів та анархістів…" Вживались репресивні заходи й до тих, хто відмовлявся служити більшовикам або самовільно залишили службу. Так, 22 лютого 1922 року голова Лохвицького повітвиконкому С.Нелепа видав вказівку своїм підлеглим у Чорнухам, аби "при допомозі і сприянні волміліції заарештувати по одному заложнику з кожного двору, де є дезертир, і всіх заарештованих направити в розпорядження начальника Лохвицького бупру т.Несмачного, де вони й утримуватимуться аж до явки дезертирів в повітвійськомат" ("Український історичний журнал", ч.2, 1992, с.101).
Поступово на всю Україну й на Полтавщину, зокрема, насувався страшенний за своїми наслідками голод. Так, в доповідній записці харківського обкому КП(б)У "Про надзвичайно напружене продовольче становище в окремих районах області" від червня 1932 року наголошувалося, що "...із загальної кількості районів області аналогічні випадки з більшою чи меншою ступінню голоду встановлені в таких районах (не перераховуючи конкретних фактів): Лохвицький – 15" випадків, тобто найбільша (!!) кількість із усіх перечислених в цій страшній за своїм змістом записці 10 районів тодішньої Харківської області ( цит. про "Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів", - К.,1990, с.192). Але комуністичні бузувіри й не думали хоч якимось чином послабляти тиск й вперто продовжували "закручування гайок", як вони казали.  
Боролися як могли... Масова смертність у нашому краї поставила під загрозу можливість проведення більшовиками весняно-польових робіт наступного року. Ось, наприклад, питома вага населення у Лохвицькому районі в 1939 році у порівнянні з 1926 роком (якщо брати кількість наслення у нашому районі у 1926 році за 100 відсотків) складала – міське населення – 114,7, сільське – 88,5, все по району – 92,8, отже скорочення наслення за період з 1926-го по 1939 рік складало у районі – 18,8 %, приросту населення навіть мінімального взагалі не спостерігалось. Свідок тих подій, полтавський краєзнавець Іван Яровий із села Степук у своїй статті п.н. "Терор голодом" писав, що коли пишеш про страшні події голодомору 1932-1933 років на Полтавщині, "…то вириваєш частину своєї душі. Перед очима постає в уяві картина померлої бабусі Василини, умираючого меншого рідного брата Гриші, печальний похорон дідуся Рафона... Тільки той, хто вижив у страшні роки голоду, в кого і зараз шелестять на губах "лип'яники", хто їв бруньки липи, "кашку" цвіту клена, дудки дикої моркви, не осудить мене за печальну розповідь на сторінках газети...". Краєзнавець писав, що згідно з повідомлення італійського консула в Харкові щодоби вмирало біля 25000 осіб, а весною 1933 року смертність стала масовою, органи ГПУ повсюди реєстрували випадки трупоїдства і людоїдства.
Але Голодомор в Україні не закінчився у 1930-их роках. Невдовзі після закінчення Другої світової війни на наших теренах розігралася трагедія голоду 1946-47 років, яка сталася внаслідок людських втрат в часі війни, зруйнування сільськогосподарського виродництва на злочинної політики більшовицького уряду. Безпосередніми організаторами хлібозаготівель, сівби, а отже й голоду на Полтавщині 1946-47 років можна назвати першого секретаря обкому В.С.Маркова, секретаря по пропаганді В.С.Волгіна, голову облвиконкому М.М.Мартиненка, начальника управління МВС М.Я.Приходченка, начальника управління сільського господарства Ф.Т.Доленка та уповноваженого ЦК ВКП(б) в області першого заступника голови Ради Міністрів УРСР Л.Р.Корнійця.
В Полтавській області було навіть створено спеціальну групу із 7 прокурорів, які виїжджали на місця карати за невиконання планів хлібозаготівель. Було введено карткову систему, згідно якої робітники отримували (залежно від категорії) від 700 до 400 грамів хліба на добу, а діти й утриманці мали половинну норму. На початку 1947 року у селах Полтавщини з'явилися тисячі опухлих від недоїдання людей, чимало вмирало від дистрофії. Тоді ж було розгорнуто мережу харчових пунтктів на 25 тисяч осіб, де люди могли отримати суп чи затірку та 100 грамів хліба, аби не вмерти з голоду. Понад 10 днів у жовтні 1946 року не видавався хліб навіть вчителям (ДАПО.-Ф.П.15.Оп.1.-Спр.700, арк.20). Водночас майже у кожному полтавському селі були створені озброєні групи самооброни для захисту від голодаючих. В свою чергу через голод смертність на Полтавщині зросла на 199 відсотків, а один з набільших коефіцієнтів смертності 21,1 був у тодішньому Сенчанському районі.
Народна Пам'ять українців про страшні й суцільні Голодомори на Полтавщині жила в усі часи. Ось поет Василь Симоненко, який народився у 1935 році в самому центрі хліборобської України, - селі Біївцях на Лубенщині у підсовєтські часи змалював надзвичайно близькі й зрозумілі мені, його землякові, образи матері, баби Онисі, тітки Варки, дядька Оверка, колгоспного конюха Федора Кравчука, безбатченка Івася. Дійсно, це не лише літературні імена, але й живі люди з його, а пізніше й мого оточення 1960-70-их років. Мандруючи в якості кореспондента по Полтавщині Василь записав у своєму щоденнику 16 жовтня 1962 року, коли голова одного з колгоспів люто кричав на колгоспників, один з яких взяв щось на полі з незібраного врожаю: "Я вам зроблю новий 33-ій рік!". Якраз тоді й з'явилися пекучі та гіркі Симоненкові рядки про колгосне життя:
"Рвися з горлянки свавільним криком,  
Мій неслухняний вірш! Чому він злодій?
З якої речі? Чому він красти півшов своє?
Дали б той клунок мені на плечі –
Сором у серце мені плює...". …
Ми – українці. Й ми маємо гордитися, що ми велика й надпотужна нація. Своєю пам'яттю про пережиті страждання ми поставимо пересторогу майбутнім агресорам.Хай жах голодомору більше ніколи не повториться на нашій благословенній землі!  

Довга дорога до дому.

Осіннє сонечко вже скупо гріє землю,все швидше й швидше падає за обрій,але і те тепло,що воно дає,покриває голубою імлою голі від опалого листя дерева,ліси,що бовваніють вдалині та чепурні сільські хатки,які розбіглися по навколишніх пагорбах.
Сидячи на ганку самої крайньої сільської хатинки любується всім цим сива стара бабця.Поглядає на дорогу,а чи не пройде хто мимо із земляків та не привітається до неї і останні новини чи бува не розповість.Багато хто заходить до неї на гостину,погомонить,відпочине та і йде собі далі.І людині приємно і їй веселіш.
Пропливають у неї перед очима прожиті роки,невеселі,важкі,сповнені непосильною роботою,образами,але і розбавлені її невгамовною вдачею.Є що згадати і таке,що пече побіля серця і примушує думками проникати через пелену часу.
Час...Він не стер тяжкого гріха і гіркого сорому заподіяного, хай і через нестерпні обставини,гріха перед СИНОМ..синочком,якого мусила вигнати з дому..бо не було чого їсти а,лише,вода,якої пий хоч ти обпийся - річка ж через дорогу.
...Громадянська війна повернула їй покаліченого Василя,але любила так,що на понівечену ногу майже не зважала.Було щастя,був чоловік,а потім щастя подвоїлося,бо народила ще і Данилка. Та біда не дрімала і не дуже довгим було те щастя.
Воєнні рани наздогнали  і забрали її чоловіка,осиротивши разом і Ганну і сина.
Довго жила вдовою разом з Данилком та трапився їй якось Федір,підстаркукватий парубок - лісник,все упадав та упадав за нею і вона все -таки рішилась та і вийшла за нього.Поселились у новозбудованій хатинці на самому краю села,до лісу поближче і річечка Артополот поряд.Розорали величенький клинець родючої землі понад річкою,посадили кущ калини посеред городу - нехай радує око квітом та ягодами - та й почали господарювати.
У Ганиному житті знову настала пора спокійного і тихого сімейного щастя:вона ходила в поле на працю,чоловік лісникував а,десь років через два ,народилася в них уже пізня,але така жадана донечка Марійка.У домі панували чистота та затишок,а потім прийшов і достаток.Як у домі,так і на подвір'ї - видно було чепурно побілену хатину,невеличкі домашні прибудови,понад стежкою до будиночка завжди майоріли прості домашні квіти:нагідки,левкої,чорнобривці і ,обв'язково,рута.
Поміж  цією тихою українською красою зростали її діти.Данилкові йшов 12 -й рік і від добре доглядав свою крихітну сестричку.

..І все було б добре,та не полишала Ганнину душу якась тривога,що ніби не відомо звідки прийшла в її серце та так і поселилася в ньому.Одної ночі проснулася вона від німого крику,бо побачила вві сні геть почорніле рідне село та воронів,які каркаючи кружляли в небі понад ним,а один чорний птах сидів на землі і клював людську плоть.Передчуття лиха тільки підсилилось в її душі...І чому б ,здавалося?Тридцять другий розпочався так собі звичайно,буденно та спокійно та і весь він проходив у домашніх клопотах та праці,радісному спогляданні дітей,що підростали,як з води.
...Ото тільки слухи,тривожні як гайвороння:"..У Степуках двоє вмерло з голоду..","..Ви чули,що у Гаївщині комнезамівці все зерно забрали і жінку з трьома дітьми без куска зоставили,то вона заслінку в печі на ніч закрила і всі четверо не проснулися?"Дивувалася,та де ж це таке має бути,щоб останнє забирали?Свої ж мов би.Та брехня якась.
Прийшла осіння пора,урожай зібрано,все он як вродило:і хліб,і збіжжя! І тут почалося! Раз по дворах проїхав продзагін,зерно забрав. Аж ось незабаром і вдруге приїхали вже з рушницями і забрали зерно для наступного засіву,дехто з людей таки гнівався і кричав,але решта мовчки,нишком і те віддали.Але коли почали лютувати втретє комнезамівці,люди кинулись ховати хто що встиг...Але ж знаходили і судили.
Ганна з Федором тільки і встигли що під зимову завірюху три мішки з пшеницею розкидати по городу та слідом,на щастя, і замело!Коли прийшли продзагонівці,то забрали решту -  дванадцять і вирішили,що таки все з хати і клуні вимели(кум Андрій і в очі не дивився бувши серед них).
Як потім зимували Ганна згадувала наче якийсь сон од якого хотілося прокинутися,але не прокидалося!У найтемнішу ніч вставали,щоб те зерно в дім затягти і щоб,не дай Боже хто це побачив!Варили те зерно,розминали в горщику і їли ту катламаху. Діти весь час плакали і просили їсти.А далі, у весну і завсім знесиліли,Федір раптом лютувати почав і кричати на Ганну,що її Данило он як їсть,Марійці і йому нічого не зостається,а він же таки на роботі і приносить додому 200 грам хліба! Ганні той кусок не ліз у горло і вона старалася його дати синові непомітно,бо ж он як тягнеться вгору,росте! А тим часом сама раз зомліла від голоду,вдруге і так поналякувала всіх,боялися ж бо втратити маму,бо з батьком творилося щось жахливе,він став злий та лютий і все кричав,що Данилко його об'їдає.Ганна на власні очі побачила в ньому не батька своєму синові,а чужого і злого чоловіка.
Навкруг село немов присіло, бо жахіття он які творилися:сім'ями помирали люди,щоранку їздив колгоспний віз по під дворами і збирав почорнілих і худих,мов скелети,покійників.Декого закидали навіть напівживого,сміючись злим сміхом,що "..ось поки довезем тебе ти вже й поспієш на той світ".Ганнині діти страшенно боялися того воза.
Федір все навіснів і навіснів,бувало,щось вполює,то тільки сам з'їсть та Марійку пригостить,а їх обох ненавидить.Ганна зовсім знесиліла,не було снаги боротися за сина,боялася вмерти на ходу,бо що з тими дітьми буде при отакому татові..
Нарешті прийшла довгожданна після лютої зими весна,жайвір у небі забринів,подаючи людям надію.Прийшла пора засівати поля,а сівачів немає,всі від голоду погинули.В її рідні Токи прийшло люте горе,люди падали,як скошена трава,не було вже кому робити труни,відбувати похорони і поминки.Аж тоді схаменулись токівські бузувіри,коли самим прйшлося в поле виходити та спини свої гнути.
Одного сонячного і теплого травневого дня Ганна дала синові шматок зеленого липового хліба і сказала:"Іди,синку,хлібця собі шукати,бо ти тут пропадеш.."
Їй ніколи не забути перелякані очі сина..спочатку переляк,питім подив,а далі - образа.І сльоза,що скупо витекла із куточка ока.Він,раптом,якось зсутулився,а потім пішов потихеньку,оглядаючись..Пішов і пішов попід ліском - туди,де розрослося Заводівське, а далі і зовсім з очей пропав.Щось закаменіло їй біля серця,глуха ненависть і зневага до чоловіка і до себе заполонила душу...Коли ввечері прийшов зі свого лісу - все зрозумів,ні слова не запитав,побачивши її відчай. В раніше такій дзвінкій оселі поселилася сімейна неприязнь та мовчанка.
Життя настало,немов повите сірим туманом,якось спливали дні за днями,не залишаючи в пам'яті жодного малого сліду.Тільки душевний біль нагадував їй,що ще жива.
..Важка праця на городі трохи тамувала біль.Тяжко згадувати,як садилась картопля зі шматочків очистків,як вимінювалось зерно для посадки на старовинні,ще бабусині,червоні кролевецькі рушники..та краще і не згадувати.Скажені комнезамівці трохи принишкли і дали таки перезимувати тим,хто вижив.
  Час спливав і спливав,життя входило у звичне русло і,немов би проходив у людей якийсь чорний хміль..І її Федір,раптом,ніби отямився,почав питати,ховаючи очі,де ж то її Данило пішов?із ким?..не мала що сказати і тільки душу охоплював відчай.Так тільки колись на базарі колишня сусідка,пильно зазираючи у вічі,стала розповідати,що хтось бачив її сина посеред ватаги голодних підлітків,що крали на полях і по людських городах "що хто вхопить".Вислухала,але нічого їй не стала казати а,лише нишком відвернулася,слава Богу,підійшов покупець.
Звідусіль люди приносили жахливі розповіді про голодовку у навколшніх селах,але говорили тихо,оглядаючись,щоб бува не почув хто з активістів,але розповіді від того не ставали менш жахливими...І знову від людей почула про Данилка.Ішов,бачили по-під залізницею вже сам.А іншого разу розповіли їй добрі люди,як викинули її сина із товарняка..Головне,що вона для себе розуміла,що син якось та вижив.Сам.
 Спливали роки за роками,вібравши в себе все:і добре, і лихе.Лихого було більше.Білим павутинням сивина вплелася їй у волосся,якось непомітно ,через постійну працю,почала старіти і ранньою була та старість.Якже було не постаріти,коли довелося в недовгім часі переживати Вітчизняну війну,а потім...Потім знову голодовка.Як страшний сон! Здавалося б,що пережите ніколи більш не повториться,але ж знову судилося.Єдине,що вже не так ганяли по дворах та не витрясали комори,бо не було чого. Недорід 1946 року врозумляв самі гарячі голови. Отож наступний рік став для багатьох останнім.І знову тихий поголос - голосіння як марево розповідав про те,як сестра сестрі не дала вижити,сховавши хліб для себе та двох хлоп'ят - круглих сиріт у яких батьків забрала війна.Або про страшну зустріч у лісопосадці з чоловіком,що сидів біля багаття і варив людське м'ясо. Чи ж про те,як брат брата спас од видимої смерті,бо йдучи степом із роботи на цукроварні,побачив, як активісти вивезли трупи померлих від голоду у ближній лісок до яру та й викинули їх прямо в нього,полінувавшись навіть викопати яму.Загинув би і той чоловік та ,на щастя заховався у кущах і звідти з жахом дивився на таке безчинство.Коли від'їхали,він підповз ближче і почув стогін і,раптом,упізнав свого брата,який ще вранці трохи рухався.То його й схопили "авансом",щоб знову до двору не повертатися.Брат стогнав посеред трупів і не мав сили вибратися з тієї ями.Раптом почув:"Брате,брате!Це ти?" Глянув,аж старший якимось дивом стояв угорі на самім краю,як янгол,що прийшов спасати."Братику,братику,рятуй мене!"То так і був урятований.
 ..Та не тільки Ганна рано посивіла,посивіли - постаріли всі її подружки по ланці,бо після війни майже всі стали удовами з малими дітьми на руках.То тільки у неї вижив нелюбий їй Федір,бо все лісникував і якось уникнув тої війни.Данилко назавжди став поміж ними.Знала з переказів,що пристав її синок до бездітної пари у далекому хуторі Хруляни і став їм за доброго сина. А сталося таке тому,що його напівживого від голоду, впіймав на крадіжці хазяїн двору та так з дружиною і виходили собі хлопця.Знала і про те,що воював на війні і прийшов живим і ,майже неушкодженим.Вчився в технікумі,майже поряд - двадцять хвилин ходу додому.Завів сім'ю,народилося двійко дітей.Все вона знала та тільки дорога до сина стала їй така важка і довга,що не мала сил нею пройти.
 І він теж не йшов.
Так з цим і мусила жити роки і роки.Донька виросла і звила власне гніздо,одружившись із хлопцем,що приїхав працювати на місцевий цукрозавод,з'явилися онуки,радуючи бабцю.А що проживала вона неподалік у квартирі кооперативного будинку,то частенько приходила допомагати  матері по господарству разом з онучатами.Пізніше похоронила Федора та й залишилась жити сама у чепурній хатинці.Розвагою був город,з десяток курей,милування величезним пишним кущем калини,що воріс у неї посеред грядки.Ото вже була краса та відрада для зболеної душі!..Навесні квітнув і пахтів великими кошиками білого цвіту,влітку поміж зеленого листя починали червоніти калинові ягоди,ну а восени після заморозків була пора збору урожаю цілющих кетягів.Чого тільки вона не готувала з них:і запашне варення,і пироги,і солодку наливку,якими частенько пригощала знайомих сельчан,що прямували в Заводівське мимо двору.А там і розмова заходила про життя.Тільки одна кума наважувалась питати іноді про Данила та що було їй відповідати?Вона все знала про нього,але ні з ким це обговорювала,то була її вічна печаль і втрачена надія зустрітися колись із сином.
Якось на Покрову сиділа вона на ганку,закутавшись у теплу шаль і дивилася на присипані золотом верби та річку,а незчулася,як задрімала.Раптом,крізь сон почула рипіння ,відкрила очі і побачила широкоплечого і посивілого чоловіка,що стояв спершись ліктями на невисоку фіртку."Заходьте,заходьте",-мовила до нього,а він все стояв непорушно.Вона встала і пішла до нього,раптом все зрозумівши...Ноги отерпли і стали ватяними і Ганна почала падати.Чоловік мерщій кинувся до неї і підхопив попід руки.То був її Данило,який прийшов нарешті додому.