"...Їхали ми,їхали..."

або святкова подорож бібліотекарів від Лохвиці до Опішні через Гадяч та зіньківщину.

…А почалася вона раненько,бо ж хотілося добратися до Опішні так,щоб більше  побачити. Адже там справжня столиця українського гончарства.

Можливо, хто не знає,що бібліотекарі – це люди універсальні за фахом і героїчні по духу,але і вони не чекали тії дороги,що тягнеться від Лохвиці до Гадяча.На повірку виявилось,що то справжя дорога-смуга перешкод і не скромненьким бусиком там треба їхати,а ревучим позашляховиком з височезними колесами! Показують іноді по телевізору раллі світового значення десь у пустелях Африки чи Латинської Америки,і чого б то туди їхати змагатися,коли воно ось(!!!) своє і під боком! Подивилась би я на ті франтуваті машинки,які там змагаються! Їхали ми разом з іще одним бусиком,в якому знаходились бібліотекарі,що живуть ближче до Лохвиці і наші керівники:директор Людмила Дмитрівна та методисти.Авто наші розділилися у Млинах на розвилці. Думається,що і в тому другому бусові атмосферка була дуже подібною!

І от їдемо ми їдемо,настрій гарний,співати хочеться(до всього іншого ми ж іще і співочі жінки-бібліотекарі!),а бусик  наш так скаче по ямах – виїмках - канавах,як необ'їжджений кінь! І ми всередині підскакуємо,як на трясушці,які вже там співи?!Водій,щоб нас відволікти від тої дороги,музику «врубив» і телевізор включив,…ну як на дискотеці! Давай ми просити,щоб трохи прикрутив звук,а пані Наталя з «гальорки» запропонувала  якби її зовсім вимкнути,та де там!Потім ще запитала у водія чи бува не дрова він везе?

         Ось так і їхали ми майже годину,поки до Гадяча доїхали,вийшли  з буса  всі напівукачані,а настрій  все одно гарний(ч…та з два нас таким проймеш!),бо ми ж іще й стійкі.

         Далі від Гадяча трохи від'їхали і стало нам легше,а на зіньківщину як заїхали,то і зовсім світ розвиднився! Видно там у зіньківчан якесь «економічне чудо»,бо дороги гарні зробили,не те що в нас «у кувейті».І нарахували ми під час поїздки аж 18(!) здоровенних фур  з  різним збіжжям(та і не тільки..)Мда..Запитань багато,та не хочу про це більше…

           Краще опишу отой пречудовий осінній день,що нам природа подарувала на Сікновення(у нас так кажуть).От уявіть собі оте високе синє небо і ніде ані хмаринки,широкі неозорі поля,той милий нашому серцю степовий простір,що дає вільно дихати і зігріває душу і ніжний серпанок,що прикриває осінні ліси і переліски гег-ген там вдалині…А понад дорогою юна дівчинка-осінька взявши золотого пензлика до рук то там, то сям позолотила придорожні тополі та кущі…

…Україно-Полтавщино,як же тебе не любити! І на серці так гарно і тепло і швидше хочеться побачити Опішню.

              Аж ось ми вже і доїхали..І прямо одразу на автостанцію,бо там опішнянські гощики продають,а нас,жінок,в таке щастя тільки запустіть!..Ходили,дивились,вибирали,а ціни -то кусючі!Кажем,що дорого ,а місцеві продавчині возмущаються і бурчать,що аж занадто  їм дешево продавати свій товар,бо то ж ручна робота! Дехто прикупив собі сувенірчика,а решта вирішили поїхати далі,може там на місці,біля виробника буде дешевше?

            Опішню, проїжджаючі повз, можуть прийняти за аж занадто маленьке містечко,вона розкривається поступово,коли в'їжджаєте на її звивисті і вузенькі,ну дуже затишні,вулички. Пообабіч стоять крихітні будиночки,навколо яких ростуть садки вишневі,яблуневі,сливові.І,взагалі,багатенько горбів.На одному такому.найвищому на Полтавщині ми і постояли,любуючись віддаленимси краєвидами на території Національного музею-заповідника українського гончарства.Зустріла нас на вході екскурсовод з розповіддю про історію гончарства на опішненщині,а далі побачили ми дуже багато предивних і дуже оригінальних скульптур із глини і було відчуття неначе живої матерії,що застигла в часі! Одні кумедні,інші сатиричні,багатьом сподобалися співаючі коти,але там не тільки коти співають,а і козаки(вдалося зробити фото)!А ще нове слово почула: не горно,а горінь(це там,де обпалюють посуд).

           Поки мої колежанки ходили дивитися документальний фільм про гончарство, я вмудрилася попроситись і заглянути в майстерню,у святая святих,де виробляють і обпалюють глиняні вироби і побачила там дві спеціальні електропечі,які мені люб'язно показала юна майстриня,а також великого,вже обпаленого чайника,пишного лева,і фігурку дівчинки.Вони були ніжно-теракотового кольору і ще потребували доробки.Взагалі цікаво,як влаштовано зал музею:по одну сторону найрізноманітніші вироби з глини,а по іншу гончарні майстерні,де працюють майстри,в основному,молоді жінки,які ходять повсюди,підперезані або робочими халатами,або фартуками і в робочих рукавичках.

         А на виході з музею були подарунки : дитячі свистунці та проспекти про опішненські музеї.Бібліотекарі трохи погуляли по території музею,любуючись глиняними скульптурами і насолоджуючись навколишньою красою природи і все це в прекрасній гармонії одне з одним,а це була найвища точка Полтавщини(!) та проглядалась вдалині харківщина.Спустившись декоративними східцями,бажаючі могли отримати майстер-клас з виготовлення глиняного посуду,погойдатись на старовинній гойдалці,зробити цікаві фото на фоні скульптур.

         Наступний  музей,який ми відвідали, це меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко.Під'їхали  туди тінистою,вузенькою вуличкою і перед нами постала звичайна селянська крихітна хатка за зеленим парканом,в якій майстрині належала лише половина  і яку вона купила,коли їй виповнилось 33 роки.Зайшовши всередину побачили,малесенькі три кімнатки повністю заставлені виробами цієї жінки,по стінах в рамках ескізи майбутніх розписів на виробах,окремо в шафі глиняні дитячі іграшки,яких там багато-багато і які хочете! Між «прихожою і залою» піч із цегли – сирцю,яка довгий час не хотіла гріти свою господиню взимку(це вже пізніше їй допомогли переробити грубку).Цій жінці не судилося особисте щастя,але вона залишила по собі слід як художник.На подвір'ї стара яблуня,яка ще і досі родить і котик,"приписаний" до садиби,що пішов лащитись до нашої пані Оксани.

         З цікавістю походили бібліотекарі і по території Центру популяризації гончарної спадщини України,надивившись на різноманітні скульптури,виготовлені зі звичайної глини.Всередині будівлі було виставлено такі вироби,які навіть не можна було фотографувати,оскільки,стояли вони там вперше!

         У музеї мистецької родини Кричевських можна було побачити не лише вироби і скульптури з глини,але в спеціальній залі було виставлено ковані паркові вироби,які одержали нагороди на різних мистецьких конкурсах.Там,зокрема,кована оригінальна лавочка,що відкриває дорогу у безкінечність та два ковані стільці,на яких ми сфотографовані разом із пані Людмилою. А ще там продаються гончарні вироби ну за дуууже високу ціну.Так ніхто нічого і не купив,та воно і не дивно.І відразу ж згадали розкладки на автостанції!

         Звичайними сільськими хатинками виявились також і музей-садиба гончарської родини Пошивайлів та музей – садиба філософа і колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа.Біля обох зелені моріжки,яблуневі садки, яблуками з яких пригощаються всі бажаючі(!),а їх так щедро лежить на траві.Ну де ви ще такі музеї знайдете!?А таких більш ніде і немає в світі!Де б можна не тільки яблуком пригоститись,а ще і душу збагатити,надивляючись на неповторний посуд,поробки,книги і альбоми.А рушники які висять по стінах!Старовинні червоні кролевецькі,які так цінує наш народ;а ще вишиті полтавською гладдю…Дійсно,їжа духовна.

…Від цієї екскурсії залишилось відчуття відвідин чистого,енергетично сильного місця,яке додає духовних сил.

         Нажаль, цей світлий осінній день почав спадати і треба було повертатись,а тому аж ніяк не можна було оминути  гончарні розкладки на базарчику біля автостанції.І ми ще раз туди заїхали і вже кожен купував,що зміг!Думаю,що виторг опішненським підприємицям  ми таки зробили,не дарма ж вони там до вечора стояли.

         Ну,а на по дорозі додому відчуття розгорнулися у зворотньому порядку: спочатку нормальна дорога,а потім екстремальна. Пані Людмила весь час кричала: «Дівчата! Горшки бережіть!Ой,бережіть горшки!» Пані Катя мене на особо крутих «підскоках» запитувала: «Люба,як ти?» а я відповідала,що аж «зуби клацнули».і це все під регіт!Пані на «гальорці» взагалі нічого не могли вимовити.Врешті приїхавши до себе в село і вийшовши з бусика та хапнувши свіжого повітря,зрозуміла чому мене так «штормило»...

А колегам моїм ще треба було добиратись добрих 15 км,а тоді,з райцетра,хто куди і хто чим зможе,бо на автобусне сполучення немає чого сподіватись.Ось так і живем,не падаючи духом!

Ну і на закінчення своєї замальоки таки скажу: якщо здолаєте дорогу між Гадячем і Лохвицею,то і в Опішню попадете!

         БУДЕШ,БАТЬКУ,ПАНУВАТИ ПОКИ ЖИВУТЬ ЛЮДИ…

(ІВАНУ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ – 250)

Т.Г.Шевченко

          250 років тому, 1769 року, народився український літератор Іван Петрович Котляревський. Поет, драматург став засновником нової української літератури.

        Іван Котляревський… Ім’я це викликає у кожного низку асоціацій: безсмертний парубок Еней, і незабутня Наталка Полтавка – героїня однойменної п’єси, що стала, за визначенням І. Карпенка-Карого, праматір’ю українського театру, і рядки «Будеш, батьку, панувати…» Тараса Шевченка, який перший передбачив світову славу І. Котляревського, оцінив значення творчості поета для розвитку української літератури, становлення українського національно-культурного середовища на всій території України.

          «Іван Котляревський – це явище дивовижне, …на відкриття …пам’ятника з’їхалися вперше дві України – Наддніпрянська і Західна. І тут, у центральній Україні, вперше побували Василь Стефаник, Леся Українка, Гнат Хоткевич, Михайло Коцюбинський, Михайло Старицький. Його ж «Енеїда» - як прочитання нашої майбутньої долі. Котляревський мріяв про нову "Трою", де буде мир і благодать, пануватимуть справедливість, добро і злагода. Еней мріяв побудувати нову й сильну країну. І в тому була закодована боротьба за волю України. Іван Котляревський тим і близький нам, що говорив про те, чим ми живемо зараз. «Енеїда» Котляревського – прототип нашої української долі», - зазначив у  виступі академік Національної академії наук, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Микола Жулинський.

        "Від часу появи Котляревського наше письменство стає щораз ближче до реального життя, щораз відповідніше до його потреб, входить щораз глибше в душу народну", - написав про Котляревського поет, прозаїк, літературознавець і громадський діяч Іван Франко.

          Івана Котляревського з вдячністю шанують і по всій Україні і на його батьківщині - у Полтаві  та  Полтавщині. Народився видатний поет і драматург

9 вересня 1769 року  у Полтаві в небагатій сім’ї диякона соборної Успенської церкви Богородиці Іоана Котляревського.

       «ЖИВА ДУША НАРОДНА» -  саме під такою назвою пройшов літературний вечір однієї книги у Заводській міській бібліотеці №1 для дорослих,молоді та студентів механіко-технологічного  коледжу ПДАА,які завітали на масовий захід. Разом зі студентами  І курсу груп Т-11Б,Т-12Б,Т-13Б  бібліотеку відвідали  керівники груп   Московець О.М. та  Таранська А.А. .На вечорі була присутньою Горбенко Ю.А.,провідний спеціаліст з гуманітарних питань Заводської міської ради та Ільїних Г.І.,заступник директора Лохвицького ПТУ №32 та читачі дорослого абонемента.Приємно відзначити ,що співведучими  літературного вечора стали студенти І курсу Коледжу  Пархомчук  Юлія,Калач  Мирослав  та  Лук’янець Андрій.

         Для студентів було влаштовано книжкову виставку «…Котляревський  у щасливий час вкраїнським словом розпочав співати..»(до 250-літнього ювілею письменника і драматурга) ,а також «Виставку однієї книги І.Котляревського «Енеїда»,виданої за програмою «Українська книга» у 2008 році на замовлення Держкомітету телебачення та радіомовлення. Книга містить чудові ілюстрації художника Івана Будза.

         Розпочався вечір із віночка веселих українських мелодій ,що викликало посмішки учасників,а це,мабуть,найкраща нагорода  пам’яті видатного  драматурга.

Далі вечір продовжився читанням  вірша  українського  поета  В.Сосюри:

Як день горить, як вітер хилить віти,
Як те, що є на світі доля й час,
Між нас тобі, поете жити,
Як і між тих, що прийдуть після нас.

Пройдуть віки, настане вічне літо,
І так, як ми, як з нами це було,
Над книжкою твоєї "Енеїди"
Нащадок схилить радісне чоло.

Як день горить, як вітер хилить віти,
Як зорі ті,  що світять для очей.
Земля все так же буде вдаль летіти
Й твоє ім'я сіяти між людей!

        Такими пророчими словами поет висловив свою шану видатному драматургові.

        Автор поеми «Енеїда» – першого в українській літературі твору, написаного й видрукованого живою народною мовою, який започаткував якісно новий етап розвитку української літературної мови. Тому цілком слушно 1798 – й рік, коли була надрукована перша, ще недосконала редакція «Енеїди», вважається роком початку нового українського письменства.

            Творча спадщина Івана Петровича Котляревського - це поема "Енеїда", п'єси "Наталка-полтавка" і "Москаль-чарівник", послання-ода "Пісня на новий 1805 рік пану нашому і батьку князю Олексію Куракіну", переклад російською мовою уривків з праці Дюкела "Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...", переспів російською мовою вірша давньогрецької поетеси Сапфо "Ода Сапфо".

Але найвідомішим твором письменника стала, безперечно, поема «Енеїда».

          «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак…». Ці рядки відомі, мабуть, кожному українцю ще зі школи. Та чи все ми знаємо про цей твір? Як народилася його ідея та кого висміював Котляревський? Саме цим та багатьом іншим питанням було присвячено захід.

          Чому ж саме «Енеїду» вважають першим твором нової української літератури? На це є кілька причин. Проте найважливішим, мабуть, є те, що твір написаний живою народною мовою.

Історія написання й видання поеми І. Котляревського “Енеїда” досить складна та цікава. Більше двох десятків років працював І. Котляревський над поемою, але повністю видрукуваної за життя так і не побачив. Над поемою Котляревський почав працювати приблизно у 1794 -1795 рр. У листі до Миколи Івановича Гнєдича він писав: «Я над малороссийской «Энеидою» 26 лет баюшки баю». Це зумовлювалося багатьма обставинами тієї епохи, у яку жив письменник. Літературну діяльність І. П.  Котляревський розпочав у надто складний для України час…

Це була епоха, коли історичні обставини поставили під знак питання майбутнє української мови та й усієї української культури. Царський уряд  позбавляв українців усіх вольностей.

Скасовано гетьманщину, зруйновано Запорізьку Січ, ліквідовано Малоросійську колегію. Українські козацькі полки перетворено в регулярні полки царської російської армії. Цариця Катерина II за відповідні “послуги” щедро наділяла українських чиновників дворянськими званнями та землями разом із селянами, які ставали кріпаками в доморощених поміщиків. У погоні за дворянськими привілеями, маєтками й чинами панівна старшинська верхівка, певна частина української інтелігенції ставали на антинародний шлях, зрікалися своєї національності, культури, мови.

           Друкувалися книги тільки церковного змісту.
В цей час поети України відкидають латинську і польську мови і починають уживати   російську з великою кількістю старослов'янізмів. Послаблюється емоційна сила поезії, вона починає відставати від животрепетних потреб українського життя.

Української літературної еліти вже не було. Засмічена старослов'янізмами література стала незрозумілою для українця. Українська освіта, книга, мова, культура трактувались як щось відстале, “мужицьке”.

        Українцям дісталися випробування, які мало який народ пережив у боротьбі за можливість вільно говорити своєю мовою на своїй землі. Українську мову забороняли усі режими за усіх часів. І інколи єдиною зброєю ставало слово.

Потрібно було, щоб стався якийсь вибух! Щось таке, як гроза з добродавчим дощем, після якого пройде свіжа хвиля! Поезія мала заговорити мовою зневаженого народу.

На кожному крутому історичному зламі в Україні знаходилися люди, які ставали на захист духовних цінностей народу. Громадянські мотиви творчості Григорія Сковороди, його щиру й глибоку любов до простого люду, ідеї гуманізму та демократизму продовжив Іван Петрович Котляревський.

         Отож,1798 року, коли сталася подія, значення якої для української літератури і мови важко переоцінити. У С. – Петербурзьких книгарнях з'явилася невеличка книжка під довгою назвою "Энеида, на малороссийский язык перелицованная И.Котляревским".

         Покупці перегортали сторінки і на окремому аркуші читали присвяту: "Любителям малороссийского слова посвящается".
Поява друкованої книги малоросійською мовою в той час була нечуваною дивиною.
         Це був той самий вибух,  якого так довго чекала українська занедбана література. Народна українська мова, така, якою тоді говорили в Україні, вривається повною силою в літературу і здобуває право громадянства. 

       Працюючи з першоджерелом, автор удвічі скоротив поему Вергілія. Композиційно українська «Енеїда» складається з 6 частин, тоді як у римського поета їх було 12. Хоч Котляревський зачерпнув тему своєї “Енеїди” у древньоримського поета, він дав цікавий, оригінальний вартісний твір.

          По суті, крім імен героїв та основної нитки подій, від Вергілієвого твору нічого не залишилося. Націоналізація теми проявляється в тому напрямі, що Котляревський переніс подію на український ґрунт. Оригінально описані події в поемі, бо витримані в дусі українського фольклору, та й дія відбувається в Україні (названо міста й села Полтавщини, наприклад Лубни, Гадяч, Будища).

        За жанром “Енеїда” – ліро-епічна травестійно-бурлескна поема. Епічна – бо в ній події подаються в розповідній формі; травестійна – бо античні герої “перевдягнені” в українське вбрання, перенесені в історичні умови українського життя; бурлескна – бо події і люди змальовуються в основному в жартівливо-знижувальному тоні.

 Проте гумор “Енеїди” не розважальний. Ніби жартуючи, Котляревський відтворив минуле України, сучасне (другу половину XVIII ст.) і заглянув у майбутнє. Засобами соковитого гумору він зумів оспівати героїзм українського козацтва, його побратимство, нестримну жадобу народу до волі.

         Автор української “Енеїди” порушує низку суспільно важливих для нашого народу проблем: соціальної нерівності, захисту рідної землі від ворогів, громадянського обов’язку, честі сім’ї, виховання дітей, дружби, кохання та інші.

         Загальну картину суспільства та взаємин у ньому поет подає в описі пекла і раю. Рай та пекло населені ним відповідно до народних уявлень, як це зображено в легендах та піснях. У раю – бідні вдови; сироти; ті, які “проценту не лупили”, а допомагали убогим; ті, які “жили голодні під тинами”, з яких глузували, котрих ображали й “випроваджували в потилицю і по плечах”.

        У пеклі ж – пани й чиновники. Автор докладно перелічує всіх, уміщених ним до пекла. На першому плані – поміщики-кріпосники, за ними – козацька старшина, купці, судді, міняйли, чиновники, корчмарі, офіцери. Отже, пекло і рай – це втілення автором народної мрії про соціальну справедливість. Пекло зображене не стільки в бурлескному, як у сатиричному плані.

       Описуючи картини пекла, І.Котляревський висміює тих, хто наживається за рахунок трудових людей:
 
     Панів за те там мордовали
     І жарили зо всіх боків,
     Що людям льготи не давали
     І ставили їх за скотів.
     Були там купчики проворні,
     Що їздили по ярмаркам
     І на аршинець на підборний
     Поганий продавали крам.
     Тут всякії були пронози,
     Перекупки і шмаровози.
     Жиди, міняйли, шинкарі.
     І ті, що фиги-миги возять,
     Що в баклагах гарячий носять,
     Там всі пеклися крамарі.

         Соціально несправедливе суспільство породжує й антигуманну мораль, тоді у людських стосунках немає нічого святого.
     Ти знаєш - дурень не бере:
     У нас хоть трохи хто тямущий,
     Уміє жить по правді сущій,
     То той, хоть з батька та здере.

        Олімп дуже нагадує губернську, а то й столичну канцелярію-департамент із типовими для неї чиношануванням та взаємним недовір’ям, підлабузництвом і здирством, інтригами й круговою порукою, кумівством і хабарництвом, а понад усе – зловживанням своїм становищем і повного байдужістю до інтересів та потреб народу.
     В се время в рай боги зібрались
     К Зевесу в гості на обід
     Пили там, їли, забавлялись,
     Забувши наших людських бід.

         Сміх Івана Котляревського нищівний; він є виявом сили народу, який сміявся не лише з інших, а й із себе. Та в багатьох картинах Котляревський відходить від бурлеску, найчастіше там, де йдеться про високопатріотичні або ліричні мотиви. Майже немає елементів бурлеску в характеристиці Евріала, а також Енея і троянців у 4-5 частинах, в описі втечі Низа та Евріала з рутульського стану, у згадках про Гетьманщину тощо. І там, де поет оспівує найсвятіші для народу почуття любові до рідного краю, бурлеск зникає, розповідь стає поважною: то урочистою, то зворушливою.

         Адже Енеєві троянці, "обсмалені, як гиря, ланці", бурлаки й пройдисвіти, уміють не лише втішатися життєвими благами, але й звитяжно обстоювати при потребі свій край. Вони знають, що там, де жива "любов к отчизні", - "там сила вража не устоїть, там грудь міцніша од меча".

         Максим Рильський назвав «Енеїду» енциклопедією народного життя.

Професор, ректор Полтавського національного педагогічного університету Микола Степаненко сказав про мову «Енеїди» такі слова:

 «Він підняв із заглибив нашу мову, знайшов  найсокровенніші грані її, відшліфував і вивів на широку дорогу. Котляревський перший припинив тенденцію знущання і кепкування з рідної мови. Він почав писати мовою, якою говорило населення цілого краю. Сім тисяч слів видобув Іван Котляревський з надр нашої мови, створив неповторний словник, який є взірцем для сучасних лексикографів, створив шедеври української літератури, які стали прообразом нашого сучасного красного письменства».

      Саме з виданням «Енеїди» Котляревського започаткував своє життя перший український словник,адже у 1798 році в Петербурзі вийшли три перші частини «Енеїди» Івана Котляревського з обсяжним, більш ніж на 1000 слів, українсько – російським словником.

        А полтавський варіант української  мови видатний український поет Б. Олійник називав «українською канонічною».

         В ході вечора студенти переглянули відео «Моя Полтава. 2. Іван Котляревський», буктрейлер на книгу Котляревського «Енеїда», уривок з мультфільму «Енеїда» В. Дахна та  відео «У столичному метро запустили потяг з ілюстраціями та цитатами "Енеїди" Котляревського».

         Отже,  І. Котляревський був відкривачем України і українців, їхньої мови, пісні, слави. Хай святиться ім'я його у віках! Живи, поете, доки житиме твій народ, твоя Україна!