"...Їхали ми,їхали..."

або святкова подорож бібліотекарів від Лохвиці до Опішні через Гадяч та зіньківщину.

…А почалася вона раненько,бо ж хотілося добратися до Опішні так,щоб більше  побачити. Адже там справжня столиця українського гончарства.

Можливо, хто не знає,що бібліотекарі – це люди універсальні за фахом і героїчні по духу,але і вони не чекали тії дороги,що тягнеться від Лохвиці до Гадяча.На повірку виявилось,що то справжя дорога-смуга перешкод і не скромненьким бусиком там треба їхати,а ревучим позашляховиком з височезними колесами! Показують іноді по телевізору раллі світового значення десь у пустелях Африки чи Латинської Америки,і чого б то туди їхати змагатися,коли воно ось(!!!) своє і під боком! Подивилась би я на ті франтуваті машинки,які там змагаються! Їхали ми разом з іще одним бусиком,в якому знаходились бібліотекарі,що живуть ближче до Лохвиці і наші керівники:директор Людмила Дмитрівна та методисти.Авто наші розділилися у Млинах на розвилці. Думається,що і в тому другому бусові атмосферка була дуже подібною!

І от їдемо ми їдемо,настрій гарний,співати хочеться(до всього іншого ми ж іще і співочі жінки-бібліотекарі!),а бусик  наш так скаче по ямах – виїмках - канавах,як необ'їжджений кінь! І ми всередині підскакуємо,як на трясушці,які вже там співи?!Водій,щоб нас відволікти від тої дороги,музику «врубив» і телевізор включив,…ну як на дискотеці! Давай ми просити,щоб трохи прикрутив звук,а пані Наталя з «гальорки» запропонувала  якби її зовсім вимкнути,та де там!Потім ще запитала у водія чи бува не дрова він везе?

         Ось так і їхали ми майже годину,поки до Гадяча доїхали,вийшли  з буса  всі напівукачані,а настрій  все одно гарний(ч…та з два нас таким проймеш!),бо ми ж іще й стійкі.

         Далі від Гадяча трохи від'їхали і стало нам легше,а на зіньківщину як заїхали,то і зовсім світ розвиднився! Видно там у зіньківчан якесь «економічне чудо»,бо дороги гарні зробили,не те що в нас «у кувейті».І нарахували ми під час поїздки аж 18(!) здоровенних фур  з  різним збіжжям(та і не тільки..)Мда..Запитань багато,та не хочу про це більше…

           Краще опишу отой пречудовий осінній день,що нам природа подарувала на Сікновення(у нас так кажуть).От уявіть собі оте високе синє небо і ніде ані хмаринки,широкі неозорі поля,той милий нашому серцю степовий простір,що дає вільно дихати і зігріває душу і ніжний серпанок,що прикриває осінні ліси і переліски гег-ген там вдалині…А понад дорогою юна дівчинка-осінька взявши золотого пензлика до рук то там, то сям позолотила придорожні тополі та кущі…

…Україно-Полтавщино,як же тебе не любити! І на серці так гарно і тепло і швидше хочеться побачити Опішню.

              Аж ось ми вже і доїхали..І прямо одразу на автостанцію,бо там опішнянські гощики продають,а нас,жінок,в таке щастя тільки запустіть!..Ходили,дивились,вибирали,а ціни -то кусючі!Кажем,що дорого ,а місцеві продавчині возмущаються і бурчать,що аж занадто  їм дешево продавати свій товар,бо то ж ручна робота! Дехто прикупив собі сувенірчика,а решта вирішили поїхати далі,може там на місці,біля виробника буде дешевше?

            Опішню, проїжджаючі повз, можуть прийняти за аж занадто маленьке містечко,вона розкривається поступово,коли в'їжджаєте на її звивисті і вузенькі,ну дуже затишні,вулички. Пообабіч стоять крихітні будиночки,навколо яких ростуть садки вишневі,яблуневі,сливові.І,взагалі,багатенько горбів.На одному такому.найвищому на Полтавщині ми і постояли,любуючись віддаленимси краєвидами на території Національного музею-заповідника українського гончарства.Зустріла нас на вході екскурсовод з розповіддю про історію гончарства на опішненщині,а далі побачили ми дуже багато предивних і дуже оригінальних скульптур із глини і було відчуття неначе живої матерії,що застигла в часі! Одні кумедні,інші сатиричні,багатьом сподобалися співаючі коти,але там не тільки коти співають,а і козаки(вдалося зробити фото)!А ще нове слово почула: не горно,а горінь(це там,де обпалюють посуд).

           Поки мої колежанки ходили дивитися документальний фільм про гончарство, я вмудрилася попроситись і заглянути в майстерню,у святая святих,де виробляють і обпалюють глиняні вироби і побачила там дві спеціальні електропечі,які мені люб'язно показала юна майстриня,а також великого,вже обпаленого чайника,пишного лева,і фігурку дівчинки.Вони були ніжно-теракотового кольору і ще потребували доробки.Взагалі цікаво,як влаштовано зал музею:по одну сторону найрізноманітніші вироби з глини,а по іншу гончарні майстерні,де працюють майстри,в основному,молоді жінки,які ходять повсюди,підперезані або робочими халатами,або фартуками і в робочих рукавичках.

         А на виході з музею були подарунки : дитячі свистунці та проспекти про опішненські музеї.Бібліотекарі трохи погуляли по території музею,любуючись глиняними скульптурами і насолоджуючись навколишньою красою природи і все це в прекрасній гармонії одне з одним,а це була найвища точка Полтавщини(!) та проглядалась вдалині харківщина.Спустившись декоративними східцями,бажаючі могли отримати майстер-клас з виготовлення глиняного посуду,погойдатись на старовинній гойдалці,зробити цікаві фото на фоні скульптур.

         Наступний  музей,який ми відвідали, це меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко.Під'їхали  туди тінистою,вузенькою вуличкою і перед нами постала звичайна селянська крихітна хатка за зеленим парканом,в якій майстрині належала лише половина  і яку вона купила,коли їй виповнилось 33 роки.Зайшовши всередину побачили,малесенькі три кімнатки повністю заставлені виробами цієї жінки,по стінах в рамках ескізи майбутніх розписів на виробах,окремо в шафі глиняні дитячі іграшки,яких там багато-багато і які хочете! Між «прихожою і залою» піч із цегли – сирцю,яка довгий час не хотіла гріти свою господиню взимку(це вже пізніше їй допомогли переробити грубку).Цій жінці не судилося особисте щастя,але вона залишила по собі слід як художник.На подвір'ї стара яблуня,яка ще і досі родить і котик,"приписаний" до садиби,що пішов лащитись до нашої пані Оксани.

         З цікавістю походили бібліотекарі і по території Центру популяризації гончарної спадщини України,надивившись на різноманітні скульптури,виготовлені зі звичайної глини.Всередині будівлі було виставлено такі вироби,які навіть не можна було фотографувати,оскільки,стояли вони там вперше!

         У музеї мистецької родини Кричевських можна було побачити не лише вироби і скульптури з глини,але в спеціальній залі було виставлено ковані паркові вироби,які одержали нагороди на різних мистецьких конкурсах.Там,зокрема,кована оригінальна лавочка,що відкриває дорогу у безкінечність та два ковані стільці,на яких ми сфотографовані разом із пані Людмилою. А ще там продаються гончарні вироби ну за дуууже високу ціну.Так ніхто нічого і не купив,та воно і не дивно.І відразу ж згадали розкладки на автостанції!

         Звичайними сільськими хатинками виявились також і музей-садиба гончарської родини Пошивайлів та музей – садиба філософа і колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа.Біля обох зелені моріжки,яблуневі садки, яблуками з яких пригощаються всі бажаючі(!),а їх так щедро лежить на траві.Ну де ви ще такі музеї знайдете!?А таких більш ніде і немає в світі!Де б можна не тільки яблуком пригоститись,а ще і душу збагатити,надивляючись на неповторний посуд,поробки,книги і альбоми.А рушники які висять по стінах!Старовинні червоні кролевецькі,які так цінує наш народ;а ще вишиті полтавською гладдю…Дійсно,їжа духовна.

…Від цієї екскурсії залишилось відчуття відвідин чистого,енергетично сильного місця,яке додає духовних сил.

         Нажаль, цей світлий осінній день почав спадати і треба було повертатись,а тому аж ніяк не можна було оминути  гончарні розкладки на базарчику біля автостанції.І ми ще раз туди заїхали і вже кожен купував,що зміг!Думаю,що виторг опішненським підприємицям  ми таки зробили,не дарма ж вони там до вечора стояли.

         Ну,а на по дорозі додому відчуття розгорнулися у зворотньому порядку: спочатку нормальна дорога,а потім екстремальна. Пані Людмила весь час кричала: «Дівчата! Горшки бережіть!Ой,бережіть горшки!» Пані Катя мене на особо крутих «підскоках» запитувала: «Люба,як ти?» а я відповідала,що аж «зуби клацнули».і це все під регіт!Пані на «гальорці» взагалі нічого не могли вимовити.Врешті приїхавши до себе в село і вийшовши з бусика та хапнувши свіжого повітря,зрозуміла чому мене так «штормило»...

А колегам моїм ще треба було добиратись добрих 15 км,а тоді,з райцетра,хто куди і хто чим зможе,бо на автобусне сполучення немає чого сподіватись.Ось так і живем,не падаючи духом!

Ну і на закінчення своєї замальоки таки скажу: якщо здолаєте дорогу між Гадячем і Лохвицею,то і в Опішню попадете!