«Невідомий Григорій Сковорода : факти біографії».

Краєзнавча біографічна розвідка.

 

Світло відкриває нам те,

про що  ми у темряві лише здогадувалися.
Г. Сковорода

   

У грудні 2017 року вся культурна громадськість світу та України відзначить 295 - ту річницю з дня народження нашого земляка,філософа зі світовим ім'ям,поета Григорія Савича Сковороди. Написано багато книг і статей про його творчість, життєвий шлях. Але інтерес до  цієї людини не згасає і все нові і нові  факти з'являються  в інформаційному просторі,факти,які можуть звучати,як альтернативні до вже загальновідомих. У цьому дослідженні - спроба розширити наше знання про цю видатну особистість.

…Григорій  міг стати ким завгодно. Вельможним, шанованим, багатим… Сковорода був дуже міцним горішком. Інтелектуалом, котрий звик отримувати від життя лише найкраще.

Тож він уклав угоду з самою долею… Умови такі: я тобі віддаю життя, а ти мені - найдорожче, що є у цьому житті - свободу!

Загальновідомий факт: філософ Сковорода блукав селами й жив по хатах. При собі завжди мав торбу і Біблію. Інших особливих прикмет не мав. Він дійсно був близьким до народу.

    Але, насправді, "ходіння у народ" Сковорода розпочав лише через п’ятдесят років після смерті.

     Саме тоді його постать виринула із небуття. Кажуть, навіть портрети Сковороди з’явилися у домівках.

     Насправді ж, за життя народного філософа у народі  не багато хто знав . Не тому, що люди були неписемні чи непутящі. Ще й як були!

    От лише твори Сковороди існували тільки в кількох примірниках. Друг переписав.

    Отже Сковорода ніколи не був "селянським пророком". Він був вільним,  та чхав на авторитети.

Зі справжніми подробицями життя Сковороди - скрутно. Те, що вважається беззаперечним фактом, - насправді є міф, байка, чи навіть… ворожа провокація!

     Вважають, що фізичною працею Сковорода займався лише двічі. Вперше - коли напружував голосові зв’язки у капелі імператриці Єлизавети Петрівни. Вдруге - у 73-річному віці - копаючи собі могилу. Звісно, якщо не брати до уваги той факт, що філософ полюбляв ходити пішки.

    Мандруючи він порпається в архівах, студіює іноземні мови, пише безсмертні пісні та  трактати.

     Легенда бігла наввипередки зі Сковородою і обігнала його. Реальний Сковорода не пересувався пішки. Він подорожував із обозами та у каретах вельможних та вельмизаможних осіб. Його перша велика подорож - до Петербургу - відбулась у грудні 1741 року в обозі з ремісниками, купцями та всілякими волоцюгами.

     А оце вже не легенда. Чудового грудневого дня 19-літній київський спудей Григорій Сковорода потрапив у принадну, проте вкрай небезпечну ситуацію. У покої жінки, котрій підкорялося пів-континенту.

     Імператриця Єлизавета шалено любила музику. І українських хлопців.

Талановитий співак із села Чорнухи Полтавської губернії опинився вчасно і саме там.

      Подальша історія розмита, деталі нечіткі. Та достеменно відомо ось що…

    Одного разу у місті Глухів за дорученням імператриці відбувся конкурс на кращі голоси України.

Серед трьохсот претендентів був і Сковорода. Він переміг у, так би мовити, "фінальному відбірковому турі" та підписав контракт із імператорською капелою.

Незвичайний контракт. То було гран-прі! Відтепер Сковорода стане членом інтимної капели її величності.

     "Інтимна капела" пестила слух імператриці вдень і вночі. Цих хлопчаків Елізавета вмикала як радіо. Вона не засинала без їх супровороду!

Сильна, владна, доволі розбещена, Єлізавета прагнула естетичних насолод. Сковорода втішав її голосом. Непоганий старт для провінційного хлопця, еге ж?

      За кілька років до Сковороди інший співак цієї ж капели - кмітливий український хлопак Олекса Розум пішов далі. Коханець імператриці перетворився на другу особу російської імперії. Олекса Розум став графом Олексієм Розумовським.

    До речі опікувалася Сковородою при дворі та сама особа, котра привела до імператриці її Розумовського. То був впливовий генерал Федір Вишневський. Саме він очолював відбіркову комісію з пошуку в Україні майбутніх зірок вокалу.

Здавалося б, Сковорода вхопив долю за хвіст.

      Щоправда, то було не зовсім солодке життя. За найдрібніші провини юнаків били різками, проте у вільний від музики час вони вчили французьку та італійську. Адже композиторами при дворі Єлизавети були найславетніші італійські музики.

    Сковорода називав своє нове середовище коротким російським словом "мі-ір". Пізніше ми розтлумачимо його значення. У словнику філософа це слово матиме дуже специфічний відтінок.

    Сковорода отримував 25 карбованців на рік, та ще безкоштовні харчі та житло (неабияке житло - бо жили у палаці). До того ж, кожен з хористів мав право на безкоштовні 5 літрів горілки на рік.

    У ті часи за п’ять карбованців можна було придбати невелику сільську хатину, а за три карбованці віддавали коня. Не генеральського, звісна річ, але на ходу. Бараняча туша тоді коштувала 40 коп., півкіло сала - 5 коп. Тож 25 карбованців дозволяли людині існувати не гірше за сучасний "середній клас".

     Крім того, імператриця звільнила батьків хористів від податків та інших повинностей. В указі згадується і "Григорій син Сковорода лубенського полку містечка Чорнух, утримує мати його Пєлагея Степанівна".

За два роки Сковорода перетвориться на уставника, сучасною мовою - художнього керівника інтимної капели. Іншими словами, він став першим музикою в оточенні імператриці!

     У той самий час один знаний придворний бас отримав в дарунок від її величності чин генерала, маєток із сотнею кріпаків та ще річну пенсію у тисячу рублів. Навіть  Ломоносов заробляв тоді майже вдвічі менше за підстаркуватого баса. На Сковороду чекало таке ж щастя…

     На які ще щедроти всесильної меломанки міг сподіватися Сковорода? На посаду міністра? Чи може придворного капельмейстера? Або ж стати другим Розумовським?.. Та якось, під час подорожі до Києва, Сковорода…втік.

    Так,йому остогидли одні й ті самі: "Многая літа… многая літа…"

Ось заради чого він покинув царський палац! Закінчились нічні побудки, "до-ре-мі-до-ре-до", "Многая літа!". Вже інші вгамовуватимуть її імператорське безсоння!

     Нарешті він удома! Замість стилю рококо - драний ліжник бурсака. Поруч із двома сотнями студентів з немитими ногами - Григорій Савич Сковорода, колишній придворний уставник!

     Мертві мови замість італійських кантонів. А замість світських інтриг - пригоди неправильних дієслів. Сократ, Аристотель, та Філон Іудейський перемогли у другому турі змагань за Сковороду. Григорій вчиться читати і писати давньоєврейською, грецькою та латиною. Сковорода впритул наблизився до відкриття головної формули свого життя.

    Тим часом світ вдруге викликав Сковороду. Покровитель Григорія генерал Вишневський не забув талановитого протеже. Сковорода, котрий, окрім давньоєврейської та грецької, встиг опанувати ще й німецьку, потрібен генералові від час подорожі до Угорщини.

      Генерал Вишневський відтепер став командором вин! Завдання місії - відкрити для імператриці "винні моря Європи". Кінцева мета подорожі - виноградники Токаю.

     Сковорода одразу ж погодився. Вино, дорога і ніяких нот! Що може бути краще.

20 тисяч літрів щороку споживав імператорський двір. А це 5 отаких бочок.

Десертне токайське! Навіть молоде, дворічне вино одного з найкращих сортів нині коштує 200 доларів за пляшку. От, що означає "жити як Сковорода!"

    Майже п’ять років солодкого життя у Токаї. Що робив Сковорода у товаристві сомельє та дипломатів - достеменно невідомо. Та, напевно, не був професійним дегустатором.      Скоріше за все, Сковорода працював вчителем та помічником сина генерала Вишневського.

      Рим, Венеція, Будапешт, Відень. Світські тусовки. Містичні одкровення європейських філософів. Тижні високої моди в Мілані… Даруйте - то була Флоренція. Але менше з тим…

      Сковорода занурюється у світську тусовку, шліфує мови та п’є елітне вино.

    Солодка терпкість. Ніжний букет. Колір вичавленого сонця. Королівський смак! Відомий гурман, король Людовік Чотирнадцятий називав це вино вином королів та королем вин!

Покинути оце заради київської бурси міг лише божевільний.  

…Проте Сковорода знов вертається додому.

Хвилина мовчання за Сковородою-дипломатом. Цієї миті він остаточно ступив на шлях мандрівного філософа! Чому так сталося?

Вишневський помер, і Сковорода втратив покровителя при дворі. Інша версія - він вирішив продовжити академічне навчання. Позаяк, Сковорода повернувся у бурсу. Вічний студент!

       А у такий спосіб Сковороду - вже посмертно - перетворили з українського неформала в провінційного учителя-філософа.   Цей міф народився у середині позаминулого століття. Вельможі тоді удавали з себе народолюбців. Нині це роблять заради виборів та піару… Тоді це називалось "просвітництвом".

       Ще через сто років комуністи вирішили, що Сковорода - їхня людина. Його перетворять на революціонера, який закликає до повалення царів. І це Сковороду! Котрий все життя говорив, що у цариці - богиня мудрості в голові!

        Вже за часів незалежної України зображення Сковороди з’явилося на купюрах найбільшого номіналу. Щоправда, за ці гроші навіть півпляшки хорошого токайського не купиш. Бідного Сковороду від такого визнання, напевно, знудило б. Адже він не прагнув грошей чи влади. Він прагнув свободи!

       Мало не кожного листа учень Сковороди Михайло Ковалинський закінчує рядком: "Жена моя посылает вам сыру пармезана и голландского по полпуда." Тобто, шістнадцять кілограмів дорогих сирів супроводжували листи до Сковороди!

      Майже так само легко, як пуд пармезану, Сковорода міг отримати маєток із кріпаками. Знову Михайло Ковалинський пише Григорію Савичу: "Приторговал себе дачку - известна под именем деревни Прилуцкаго - хотел бы видеть вас тут жителем и хозяином".

Сковорода на всі пропозиції відповідає "ні". Він пише: "Издалека месяц светлее, а приятель - приятнее!".

    Його час не продається. Свобода - священна. От лише… сир!

Від цього Сковорода не міг відмовитись. Що поробиш - навіть у філософа були маленькі пристрасті.

Але пробачимо йому. Адже з усіх принад світу він спокусився лише на дорогий сир…

     Ось третє місце роботи Григорія Сковороди. Маєток Степана Томари у селі Коврай.

     Сковорода потрапив сюди, як у заслання. Після п’яти років богемного життя між Віднем та Венецією філософ перетворився на напівкріпака.

Його відрядження з Могилянської академії до пана Томари мало тривати рік.

     Поміщик Томара - місцевий диктатор. Зовні веселий, а направду -  самозакоханий і жорстокий. Такий собі самодержець Томара Коврайський.

      Сковороді тут тоскно. "Скука, любив говорити мандрівник, - це люта мука. Вона тяжча за гори Кавказькі. Від неї не сховатись і на Канарах".

    Отут "скука" візьме Сковороду за горло і триматиме доти, доки він не напише своїх найкращих віршів. Напади нудьги Сковорода завжди долає за письмовим столом.

     Тим часом син поміщика Томари не демонструє симптомів геніальності. Сковорода повідомив малому, що той "мислить, як свиняча голова".

Батько "свинячої голови" образився не на жарт. Філософа вперше вигнали з роботи.

     Тогочасні авторитети Сковороду поважали, але ненавиділи. Ще з однієї посади - викладача Харківського колегіуму - Сковороду виженуть за впровадження власної методики викладання поетики. Адже він спробував навчити учнів писати римовані вірші, єретик!

     То була остання офіційна посада Сковороди. Незабаром він остаточно перетвориться на вільного митця.

    Учнів він оцінював так: "остр" або "туп". Причому тупих було вдвічі більше. Проте своїм улюбленим учням Сковорода викладав протягом усього життя, намагаючись зробити ці уроки легкими і невимушеними.

     Сковорода намагається розтлумачити складні поняття дуже простими образами. Хоча б оцей експеримент із цвинтарем.На тлі могил, граючи на сопілці, Сковорода вчив студентів не боятись мертвих: "Плюнь на гробные прахи и на детские страхи. Покой, смерть - не вред". Боятись, за Сковородою, треба нудьги. Та ще розрум’янених мавп з тієї розмальованої труни, яку філософ називав "світом".

      За такі педагогічні викрутаси Сковороду двічі виганяли з роботи. …Але ті, кому пощастило навчатись у Сковороди, стануть надзвичайно успішними. Михайло Ковалинский працюватиме учителем небожа Розумовского, того самого фаворита императриці, на котрого міг стати схожим і Сковорода. А син поміщика Томари, учень Сковороди, якого той обізвав "свинячою головою", стане послом Російської імперії у турецького султана.

    Поки Сковорода живий, його учні пишуть йому листи, благаючи повернутись. Але Сковорода зі своїм посохом пішов вже надто далеко.

     Сковорода - єдиний європейський філософ, який усім своїм життям доводив просту як лопата істину: "Щастя полягає в тому, щоб, відкривши у собі справжню до чогось здібність, побудувати на ній своє життя. Адже найпотрібніше, - переконує Сковорода, - нам дається легко. А те, що дається найтяжче,  не потрібне нам взагалі". Коли ж люди про цей принцип забувають, світ перетворюється на хаос.

    Кохання Сковороди? "Це дико, безглуздо!" - пишуть історики. Але, кажуть, була одна ситуація…

    Жив собі поміщик із донькою. Таке собі кошлате сонечко.

    Чи звабив її Сковорода? Чи може - вона його? І чи були вони направду близькі? Чи знав Сковорода оце млосне відчуття любові?

Невідомо.

    Та за переказами призначили вже навіть день весілля. На Сковороду чекало спокійне щастя десь у субтропічному кліматі. Затишний дім, необтяжливе господарство, завжди щось ніжне і своє чекало б митця у ліжку.

      Але знову надприродна сила витягла Сковороду зі стану комфорту і кинула у звичний стан неспокою. Правда все це чи вигадка, Сковорода лишився вірним дорозі. Він утік!

     «Світ ловив мене, та не впіймав!», - таку епітафію він заповів написати на власній могилі.

      ...Ніхто не чекав від нього, що він помре. Сковороду усі його друзі ще за життя вважали... вічним.

     Кажуть, одного вечора Сковорода сидів за столом в гостях у свого учня Ковалінського, сміявся, жартував, пив вино. До самої смерті любив він оте - найдорожче, токайське.

    Та коли вже сонце скотилось до обрію, Сковорода почав копати яму. То була могила. Для самого себе. Він точно знав, коли спливе час його вечері

Господар спитав, що він робить, а Сковорода одповів: "Вже час, друже, кінчать мандрівку!"

      На тому місці мала бути могила філософа. Згодом її перенесли.

У сусідньому селі одразу ж склали легенду. Мовляв, труну заховали в іншому місці, бо привид у свиті та з торбиною блукав тут ночами, лякаючи панянок.

    Але,насправді ж, прах Сковороди перенесли до родинного склепу місцевого поміщика. Склеп зруйнували, поміщика забули. Залишилось лише одне прізвище - Сковорода.

    Отож,був вільний козак, самотній філософ, котрий викинув на смітник світськість і владу. Викинув усе чуже.

      Анти-кар’єрист, він був байдужим до грошей та переміг нудьгу. А власний час він поміняв на право все життя бути вільним подорожнім!

    Якщо уявити, що Сковорода - наш сучасник, котрий живе у пострадянській країні часів накопичення капіталів, - його портрет буде приблизно таким: це чоловік, чиї друзі - міністри та керівники державних корпорацій. Вони пропонують йому землевідводи гектарів на сто, номер у списку та міцний дах.

     Та йому не цікаві кріпаки-службовці та бюджетне корито!

Цей дивак дозволяє собі сказати їм: "Біднятко, свиняча ж ти голова!"

А ось іще цікавий і маловідомий факт про…кримсько - татарські корені походження роду  Григорія Сковороди.

     Український філософ і поет Григорій Сковорода добре відомий як основоположник східноєвропейської філософської школи. Його предки по матері були козаками Канівського полку. Материне дівоче прізвище − Шангіреєва. Відомо, що в 1650 році один із предків Пелагеї Степанівни Шангіреєвої  був такий собі Іван Шангіреєв, наказний полковник Канівського полку.

На думку низки дослідників, Іван Шангіреєв був сином кримського хана Саадета ІІ Гірея. Однак добре відомо, що Саадет ІІ помер у 1587 році в Астрахані, і серед його дітей не було сина на ім’я Іван. Навіть якщо припустити, що дитина народилася від невідомої нам наложниці в рік смерті хана, то виглядає досить сумнівним, щоб козака, якому вже йшов сьомий десяток років, призначили наказним полковником. Ймовірно, розгадку таємниці походження роду Шангіреєвих варто шукати в іншому місці.

У Саадета ІІ було четверо синів, двоє з них Мехмед і Шахін народилися в Ногайській орді, коли їх батько був вигнаний з Криму. Пізніше синам вдалося повернутися і долучитися до боротьби за ханський престол. Після довгих поневірянь у 1623 році Мехмед був проголошений Кримським ханом під ім’ям Мехмед ІІІ. Його брат і вірний соратник Шахін отримав другу за значимістю посаду в ханстві − калги.

Однак у 1624 році османським султаном став Мурад IV, який усунув Мехмеда ІІІ і призначив кримським ханом його конкурента Джанібека. Брати відмовилися підкориться султану, вступивши у відкриту боротьбу з османами. У цій боротьбі вони вирішили залучити на свою сторону запорізьких козаків. На переговори в Січ у грудні 1624 року рушив сам калга Шахін. Можна припустити, що вже тоді брати Гіреї виношували плани щодо відторгнення Криму від Османської імперії.

На Січі Шахіну вдалося укласти із запорожцями взаємовигідний договір про спільну боротьбу з османами. Татари зобов’язалися не нападати на землі Війська Запорозького і допомагати за потреби. Козаки зі свого боку обіцяли допомагати братам в боротьбі за ханський трон. Важко сказати, скільки часу пробув Шахін на запорізьких землях, але абсолютно очевидно, що стосунки ці були більш ніж дружні, що і показали наступні події.

Після переговорів з козаками брати Гіреї домовилися про підтримку з урядом Речі Посполитої. У цій ситуації султан Мурад IV ухвалив рішення визнати Мехмеда ІІІ кримським ханом. Слідом за цим султан послав хану наказ напасти на польські землі. Не бажаючи псувати хороші відносини з Варшавою, калга Шахін відправив польській владі лист з попередженням про підготовлюваний набіг.

Новий поворот відбувся у 1628 році, коли султан Мурад IV вчергове змінив рішення і відсторонив братів Гіреїв від управління Кримським ханством. Не чекаючи османської армії, Шахін на чолі кримськотатарського війська рушив на Буджак. Йому вдалося захопити Кілію та Ізмаїл, але в битві під Бабадагом він був розгромлений і втік до Криму. Ось тут йому і знадобилася допомога запорожців. Шахін послав гінця до гетьмана Михайла Дорошенка, який із шеститисячним загоном увійшов до Криму.

У битві на річці Альма татарсько-запорізька армія розгромила війська османів. У запеклому бою загинули гетьман Дорошенко і полковник Голуб. Залишки турецької армії сховалися під стінами фортеці Кафа. На допомогу місту прибули підкріплення зі Стамбула. Мехмед і Шахін разом з козаками покинули Крим і пішли в Запоріжжя. Розв’язка відбулася навесні 1629 року. Запорожцям і братам Гіреям вдалося зібрати нову велику армію (до 40 тис. осіб), разом з якою вони рушили до Перекопу. Їм на зустріч вийшло військо під командуванням хана Джанібека.

Під час бою Мехмед Гірей був убитий (за однією з версій запорожцями, коли він намагався здатися османам), а його брат Шахін був поранений і разом з невеликим загоном пішов у Малу Ногайський орду. Після декількох років поневірянь Північним Кавказом та Іраном Шахіна погодився прийняти султан Мурад IV. Щоб позбутися неспокійного Гірея, він відправив його в почесне заслання на острів Родос. Там у 1641 році Шахін був страчений (задушений) за наказом нового султана Ібрагіма I.

Бурхлива біографія Шахін Гірея, його тривалі контакти з українськими козаками дають достатньо матеріалу для того, щоб допустити, що вже під час свого першого візиту до України він міг одружитися з однією з козачок. Цілком можливо, що від цього шлюбу у нього і народився син Іван Шангіреєв, родоначальник козацького роду, майбутній наказний полковник Прилуцького полку.

На думку кримських дослідників Володимира Казаріна і Марини Новікової, Іван Шангіреєв є предком не тільки Григорія Сковороди, а й  російського поета Михайла Лермонтова.

Єрмакова Л.М.,зав. бібліотекою,
за матеріалами сайту  podrobnosti.ua