23 листопада 2013 року - чорна дата в історії України - 80 років пам'яті жертв голодомору 1932 - 1933 років.
       Пропоную вашій увазі сценарій,який ми,ще тільки на підготовчій стадії вичитуючи, вже ридаємо і думаємо собі, як же ми будемо вести той  урок пам'яті.І разом з тим,якщо ми всі не оплачемо те страхіття - то хто ж тоді замість нас ..?І це таки потрібно,в першу чергу,нам і наступним поколінням.

 

  ЧОРНА СПОВІДЬ МОЄЇ ВКРАЇНИ

 

ПРИСВЯЧЕНО ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ 1932-1933 _РР.

 

Хід уроку

 

Ведуча. Рано чи пізно, але обов'язково кожна людина і весь народ усвідомить своє минуле. Не сьогодні це сказано:

Час народжувати і час помирати,

Час руйнувати і час будувати,

 Час розкидати каміння і час збирати,

Час мовчати і час говорити.

Прийшов час говорити після десятиліть мовчання. (Звучить класична музика).

Студент. У 1933 р. був в Україні великий го­лод. Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тіль­ки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки живого люду лягло у могили -старих, молодих, і дітей, і ще не народжених у лонах матерів.

Студентка. Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, а сідало за обрій кольору крові й не пізнавало землю. Чорне вороння згра­ями ширяло над ними, заціпенілими в тяжкому смертному сні.

Студент. Танули на обширах України важкі сніги, волючи світові трупний сморід, апока­ліпсичні картини, співмірні хіба що з картина­ми Страшного Суду.

Студентка. А чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довір­ливі лелеки? Чи співали травневими ночами со­лов'ї? Ніхто того не бачив і не міг бачити.

Студент. На світі - весна, а над селом нави­сла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад - вперед. Скіль­ки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти... Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ - їсти, їсти, їсти...

Студентка. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевер­нутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі сво­їми тривогами і надіями. Ми, єдині спадкоємці всього, що було.

Студент. Тож пом'янімо хоч сьогодні, із запіз­ненням у кілька довгих десятиліть, великому­чеників нашої історії. Пом'янімо і знайдемо в собі сили пройти за ними дорогою їхнього хрес­ного путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

Ведуча.

Відкрийтесь, небеса! Зійдіть на землю.

Всі українські села, присілки та хутори,

Повстаньте всі, кому сказали: вмри!

Засяйте над планетою, невинні душі!

Зійдіть на води й суші,

Збудуйте пам'яті невигасний собор!

 Ведучий.

Мамо, мамо, я скоро помру,

Не рятуйте мене, не треба.

Не ріжте ні брата мого, ні сестру,

А як серце моє навіки засне,

Не вбивайтеся з горя, непе.

Покладіть біля вишні в садочку мене,

Забринить понад нами бджола золота.

А та вишня весняної ночі

Накриватиме цвітом наші чола й уста

І росою вмиватиме очі.

 Ведуча. На вшанування світлої пам'яті жертв голодомору в Україні 1932-1933 років оголошую хвилину скорботи.

Хай ця хвилина для громадян нашої незалеж­ної держави, співвітчизників за кордоном, для всіх людей доброї волі й чистої совісті стане актом поминальним, жестом покаяння і перестороги.

Хай у кожному місті й селі, в кожній оселі, кожній родині старий і малий схилить голову пе­ред пам'яттю невинно убієнних голодом-геноци­дом, уклінно припаде до їхніх могил, поставить свічку перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла. (Студенти запалюють свічки).

Студентка (читає молитву К. Мотрич).

Хто се? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!». Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страж­дання, муки й скорботи роду людського і роз­пинає душу мою на хресті всевишньої педалі? Чий же це мільйонноголосий стогін у мене? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній - ні дна, ні берегів...

Господи Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів? Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, Господи! Страждання, муки й горе мого народу до всевишньої скорботи зара­хуй і біди й погибель від землі й народу сущо­го відведи. Нині, прісно і на віки вічні відведи! Амінь!

Ведучий. А люди біднії в селі,

 Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах -

Та й мруть...

Сумують комини без диму,

 А за городами, за тином

 Могили чорнії ростуть.

Гробокопателі в селі

 Волочать трупи ланцюгами

За царину і засипають

 Без домовини.

Дні минають.

 Минають місяці.

 Село Навік замовкло, оніміло,

 І кропивою поросло.

 Кров холоне в жилах, коли читаєш спогади очевидців.

Ведуча. 1932 рік... Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження, що хліб роздали незаконно, і почали забирати з до­мівок усе, що знаходили.

Шукали хліб усюди - розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи. Поступово насувався голод.

Люди ходили по стерні, шукали нірки ми­шей, розкопували їх, і коли знаходили хоча би   жменьку  зерна,   це  було   велике  щастя.

Найстрашніше почалося весною 1933 ро кінчилися всі крихти зерна, з'явилися ПЄ{ померлі від голоду.

Люди їли все, що можливо було ж Варили цвіт акації, зелену лободу змій з товченими качанами кукурудзи, і щас був той, хто міг додати жменьку висіве такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра.

Люди тихо вмирали, а живим було же, бо вони божеволіли і дичавіли від і Батьки несли на цвинтар мертвих дітей ках, везли на візках, у кого була ще хоч сила. Вимирали цілі родини, особливо / багато дітей. Люди божеволіли від голо; чалося людоїдство.

Ведучий. Мати зарубала свою дворічну дитину і зварила, аби прогодувати решту дітей скламутився у неї розум, кричала тільки: Ваня, Ваня».

Чуєш, Йвану? Чуєш, кличе мама...

 Одягнути чистеньку сорочку.

Білий, день. Така червона пляма.

 Озовись, загублений синочку

! Кличе світ Тебе за свідка, Ваню!

Хоч одне розплющи, синку, очко...

Божевільна мати... Біль...

Страждання...

Подивись, загублений синочку,

 Стративсь розум В ненажернім світі!

Господи, сокира на пеньочку...

І голодні перепухлі діти.

 Не вмирай, зарубаний синочку!

Студентка. Пограбовані, зламані гол жорстокістю влади, люди вже не намагалися шукати вихід. У слабших, вразливіших виникав   безконтрольний   хворобливий Це не моральна категорія, ні, це була тяж роба, зумовлена голодом. З'являлась мот стан і байдужість до мук ближнього, були й випадки канібалізму, скоєні в стані повного відключення кори головного мозку. Ледь прийшовши тями, ці люди у відчаї накладали на себе руки( або назавжди втратили розум.

 Студент.

Про Нього й Неї згадувать несила.

 Грицьку одбило ноги на війні...

 Отож Оксана день у день носила

 Його і до колбуду, й до рідні.

 Та якось...

 Ледь живі узріли Гриця:

 Сам викотивсь, як пень, через поріг.

 

Нажерся й виліз на осоння гріться,

Вчинивши нишком людоїдський гріх...

Над морем Чорним чайка голосила.

І в берег бились хвилі день при дні:

«Нема Оксани, що Грицька носила, -

Нема... ані на лаві, ні в труні...».

 Ведуча. Маленькі рученьки, простягнуті до Бога... Хлопчик, умираючи, просив Бозю:

Дай хоч одненьку картопельку,

Бозю! Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку...

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.

Таж підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я - пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір'їночку дай.

Тато і мама - холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю.

Сніг дуже білий.

 

Бозю, що там у тебе в руці?

 Ведучий. Звали її Параскою. Помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку, і до ран­ку всі померли.

Спіте, діти, спіте, любі.

І не просинайтесь.

Вже не буде мучить згуба.

Забере вас пташка райська.

Спіте міцно, спіте, діти.

Янгол Божий на порозі.

Вже не буде їсти хтітись.

І не будуть пухнуть нозі.

Натопила маковинням,

Затулила лядку й комин.

І в тумані темно-синім

Заспівала колискову.

 Ведуча. А одне дівча підповзло до вікна і жа­лібно просить: «Тітонько, відріжте мені паль­чик, я його з'їм, а то він не перекусюється».

Є страсті Господні, є страсті земні!

Чомусь їм немає кінця.

Дитячі ті пальчики

В тому вікні

Не перекусуються.

Страшний аргумент.

В діалекті арго...

Хоча би невкраденого півслівця.

Холоне уява від страху того!

Не перекусується!

Найбільше прокляття

З проклять усіх!

...Ні матері, і ні вітця.

Нам гризти до самої смерті той гріх.

Не перекусується...

Студент. Почало доспівати жито на городах, люди збирали незрілі колоски і варили кашу. Дозріли вишні, а незабаром дали по 6 кг борош­на з колгоспу, і це була сумна і важка радість. Деяким людям не допомогло ні борошно, ні мо­локо, вони вмирали - було вже пізно.

Живі почали відходити від голоду, і це був жах. Поверталася свідомість, а з нею вся гірка дійсність того, що було. По селах чулися від­чайдушні крики, на цвинтарі голосили жінки, а чоловіки прикопували трупи, ставили дерев'яні хрести. Життя поверталося повільно, тяжко.

Голодомор 1932-1933 рр. - страшна трагедія в історії нашої держави. Голодомор забрав міль­йони людей. Невідома навіть точна цифра. Щоб не повторювалися такі події, ми повинні знати і пам'ятати про них.

 Ведучий.

Боже великий, всевладний,

Яви нам свою могуть,

Дай розпізнати правду -

Праведників не забудь.

Дивляться в твої очі

Мільйони скатованих душ.

Пригорни їх, посели на спочинок,

Та їхнього сну не наруш!

Заступи нас і нашу державу

Од кривавих, лютих негод.

Всі ми - сущі, усопші, прийдешні -

Твій пшеничний, безсмертний народ.

 Ведуча. Сьогодні поширена думка, що говори­ти про голод - це озиратися назад, це блукати десь серед могил. А що ми там знайдемо? Ми повинні дивитися у завтрашній день, а не озиратися назад. То чи треба сьогодні говорити про голод?

Студент. Озиратися у минуле треба кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо істо­рія повторюється. І якщо сьогодні не зробити ви­сновків, історія може повторитися. Отож озирні­мося, щоб покаятись. А головне - щоб зрозуміти.

Іще одна гірка істина. В могилу голодомору зійшли найкращі. Винищували з корінням пра­цьовитих самостійних хазяїв, здібних, талано­витих, здорових духом і тілом, що вміли мисли-лити і протестувати.

Ведучий. Сьогодні запалимо свічки та пом'янімо усіх. Не їм це потрібно, а нам.

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть варево виймали з печі

і забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

 І з торбинок нужденних стариків? Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

 Усе суціль викачували з двору,

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

 Російським людом поспіль заселяв?

 Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

 Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

 І пухлих, і померлих на шляхах.

 І досі ще стоять мені в очах...