2 –й вед.:Великою була моральна стійкість і сила революційного духу поета. Коли у 1857 році Шевченка, немолоду вже, змучену засланням людину, було звільнено, він написав у своєму щоденнику: “Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо”.

               Людина на десять років викреслена з життя, знову поверталася до своїх друзів міцною духом. Заслання і солдатчина не зломили ні волі, ні її переконань. Але здоров’я поета, його фізичні сили були надламані.

               3 –й вед.:За свідченням редактора “Нижнегородских губернских ведомостей” Георгія Дем’янова, після повернення із заслання на обличчі Шевченка “лежала печать глибокого страждання”. Історик Микола Костомаров справедливо зауважив: “Під червону шапку взяли веселого, бадьорого душею, з густим русявим волоссям, а з-під цієї червоної шапки повернувся він з сивою бородою, зовсім лисою головою, з навіки втраченим здоров’ям”. Лікар А. Й. Козачковський зафіксував, що Тарас Григорович повернувся із заслання з підупалим здоров’ям, з передчасно знесиленим і назавжди скаліченим організмом. Поетові тоді минуло лише 43 роки.

               1 –й вед.:Повертаючись після десятирічного заслання до Петербурга, Шевченко змушений був через хворобу на деякий час зупинитися в Москві. Військовий генерал-губернатор Нижнегородської губернії генерал-майор Муравйов доповідав 18 квітня 1858 р. московському військовому генерал-губернатору: “Художника Тараса Шевченка було віддано у 1848 році за височайшим наказом у військову службу, з призначенням рядовим в Окремий Оренбурзький корпус.

               … В березні місяці (9 числа) Шевченко виїхав з Нижнього Новгорода до Санкт-Петербурга, але з приватних донесень відомо, що, доїхавши до Москви, зупинився в ній через хворобу, яка його спіткала”

 “Тараса Григоровича не можна було впізнати, і, лише придивившись, я впізнав його. Жовто-зелений, у зморшках, худий… Вбитий фізично і морально”,- розповідав про свою зустріч з Т. Г. Шевченком навесні 1858 року в Москві Микита Савичев – “уральський козачина”, як називав його поет.

 2 –й вед.:У своєму “Журналі” на другий день після прибуття до Москви, 13 березня 1858 р., Шевченко писав, що він пішов до Ван-Путерена, свого знайомого лікаря. Лікар уважно оглянув його, виписав ліки, призначив дієту і відповідний режим.

18 березня Тарас Григорович записав у “Журналі”: “В 8 часов вечера громоносный локомотив свистнул и остановился в Петербурге”. Захоплено зустріли Т. Г. Шевченка представники передової інтелігенції столиці.

               3 –й вед.:Зустрічаючись у цей час з видатними діячами культури та мистецтв, Тарас Григорович шукав і знайшов близьких йому духом і ідейними поглядами людей. Він зустрівся і зблизився  з великими російськими письменниками – революційними демократами М. Г. Чернишевським, М. О. Добролюбовим, М, О. Некрасовим , М. Є. Салтиковим-Щедріним та іншими, які об’єднувалися навколо журналу “Современник”. Всім єством, всіма помислами Шевченко був з цими людьми. Це було природно, адже за словами Добролюбова, “все коло дум і співчуттів Шевченка перебувало у цілковитій відповідності із змістом і укладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом не тільки думками, але обставинами життя був з ним міцно і кровно зв’язаний”.

1–й вед.: Героїчне життя великого Кобзаря, його велика моральна сила, непохитлива воля борця, його волелюбна поезія були близькі й дорогі російським революційним демократам. Разом із Герценим і Чернишевським великий Кобзар з глибокою переконливістю проголошує, що треба будити волю, приспану царизмом, кличе Русь до сокири, прямо закликає до збройного повстання.

 …Добра не жди,

 Не жди сподіваної волі -

 Вона заснула: цар Микола

 Її приспав. А щоб збудить

 Хиренну волю, треба миром

 Громадою обух сталить;

 Та добре вигострить сокиру -

 Та й заходиться вже будить.

2–й вед.:  Поезія Тараса Шевченка була могутньою і грізною зброєю в бойовому арсеналі народу, вона кликала маси на боротьбу, вселяла смертельний страх у ворогів…

 …вставайте

 Кайдани порвіте

 І вражою злою кров’ю

 Волю окропіте.

 Ці рядки знаменитого Шевченкового “Заповіту” запалювали народ, загартовували його волю до боротьби, зміцнювали віру в краще майбутнє..

Кирило Стеценко «Шевченкові» ІІ частина.

3–й вед.:   У безсмертній поезії великого Кобзаря, яка то полум’яніла гнівом, то іскрилася бадьорістю, завжди і незмінно звучала віра у світле прийдешнє народу. Шевченко твердо вірив, що пригноблені розірвуть кайдани, в які вони закуті, скинуть ярмо кріпацтва і самодержавства, з’єднаються в єдину вільну й дружню сім’ю і в цьому світі

 Врага не буде, супостата,

 А буде син, і буде мати,

 І будуть люди на землі.

 Чернишевський, Добролюбов та їх бойові соратники – “штурмани бурі”, як образно називав їх Герцен, високо цінили полум’яну поезію Шевченка. М. Г. Чернишевський, який очолював революційно-демократичний рух, називав Т. Г. Шевченка “новою невідомою зіркою, та такої величини і блиску, таким світилом, що, мабуть, і Сіріусу, і Актуру носа втре”.

               1–й вед.:   Незважаючи на фізичну кволість та недугу, Тарас Шевченко до кінця свого життя не припиняв активної творчої праці, всі свої сили віддавав боротьбі за знищення політичного безправ’я, кріпацтва і національного гніту.

               Влітку 1859 року Тарас Григорович поїхав на Україну, в рідне село Кирилівку, де жили його брат і сестра, щоб побачитися з ними після довгої розлуки. Сестра не відразу впізнала в змученій, старій людині, яка важко дихала, свого брата Тараса.

               Художник Віктор Васильович Ковальов, згадуючи своє враження від зустрічі з Т. Г. Шевченком у 1859 році, з глибоким болем писав: “Я був вражений різкою зміною його зовнішнього вигляду. Це не був колишній широкоплечий, кремезний, з густим волоссям на голові, в сірому сюртуку, яким я його знав раніше; преді мною була зовсім схудла, лиса людина, без кровинки на лиці;руки її просвічувались так, що видно було наскрізь (!) кістки і жили… Я мало не заплакав”.

 Все це свідчить про те, що Шевченко повернувся із заслання з цілком підірваним здоров’ям.

2–й вед.:    30 вересня 1859 року Л. Тарновська писала своєму синові В. В. Тарновському, колекціонеру, засновнику музею у Чернігові: “Бідолаха Шевченко хворий, і я боюсь, чи не водянка у нього в грудях; він не лежить, але руки його важкі і лице набрякле”. Друг поета інженер Ф. Черненко розповідав, що “вже в кінці вересня і на самому початку жовтня, відвідуючи Шевченка, не можна було не помітити, що поет дуже хворий”.

 На автопортреті, написаному в 1860 році, лице Шевченка з явними ознаками набряклості.

               3–й вед У другій половині листопада здоров’я Шевченка різко погіршало. Наслідки дистрофії і, головним чином, ревматизм, набутий у засланні, все більше давалися взнаки. Напружена робота, погані житлові умови і загальна невлаштованість побуту багато в чому сприяли розвиткові хвороби.

 Марко Вовчок, вірний друг і послідовник великого Кобзаря, яку Тарас Григорович ніжно і ласкаво називав “світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сила молодая!.. Моя ти доне!”, писала йому у цей час з-за кордону:

 “Мій самий любий Тарасе Григоровичу! Чую, що ви хворієте і нездужаєте, а сама собі вже уявляю, як ви там не бережете себе… Я все це добре знаю та не побоюся сказати Вам: дуже Вас прохаю – бережіть себе!”

                1–й вед: 23 листопада Тарас Григорович звернувся до лікаря Е. Я. Барі – ординатора Петербурзької лікарні св. Марії Магдаліни із скаргами на страшенний біль у грудях. Шевченко мав хворобливий вигляд, лице його було зовсім набрякле. Лікар Барі уважно оглянув Тараса Григоровича, вислухав серце, легені і похмурнів. Він призначив лікування, порадив берегти себе, вести спокійний спосіб життя, не виходити з дому.

         2–й вед: Умови життя поета в цей час у Петербурзі були незадовільними, а для людини з хворим серцем особливо важкими про це свідчить недавно виявлений в архіві Літературного фонду за 1861 рік лист друга Тараса Григоровича поета Володимира Жемчужникова до літератора П. М. Ковалевського – племінника голови Літературного фонду Є. П. Ковалевського:

 “Павле Михайловичу! – прискорте швидше раду Літературного фонду на допомогу бідному Шевченку. У нього водянка в грудях у сильному ступені, і хоч лікує його хороший лікар з приязні , але медична допомога паралізується невлаштованністю життя Шевченка і відсутністю будь-якого за ним догляду; живе він в Академії, у кімнаті, поділеній антресолями на два яруси, спить у верхньому, де вікно знаходиться врівень з підлогою, а працює в нижньому, де холодно. В обох ярусах вогко, дме з вікна, особливо в верхньому, тому, що воно починається від підлоги. Це посилює набряклість ніг і примушує до існуючої хвороби простуду” .

          3–й вед: Такі умови життя Шевченка призвели до різкого погіршення стану здоров’я. Тарас Григорович з кожним днем слабшав. Зима тягнулася для нього надзвичайно довго. Здоров’я продовжувало різко гіршати і на новий 1861 рік, він уже був прикутий до ліжка. У січні і в лютому у Тараса Григоровича були, правда, короткі періоди полегшення, він відчував себе здатним працювати, гравірував, писав портрети. В один із січневих днів “він весело і спокійно працював з 12-ої до 4-ої години”,- згадував О. Лазаревський.

               22 січня поет писав своєму родичеві Варфоломею Шевченку:

 “Погано я зустрів оцей новий поганий рік. Другий тиждень не вихожу з хати: чхаю та кашляю, аж обсіло”.

 Поет у цей час переніс ще й грип, який становить серйозну небезпеку для тяжких серцевих хворих.

         1–й вед: Сили поета слабли, здоров’я з кожним днем все гіршало. В тому ж листі до Варфоломея Шевченка Тарас Григорович писав: ” Багато б ще треба дечого сказать тобі, та нездужаю”. В листі від 29 січня, також адресованому В. Шевченкові, читаємо: “Так мені погано, що я ледве перо в руках держу… Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив”.

               Художник і збирач фольклору Л. М. Жемчужников свідчив на початку 1861 року: “Здоров’я поета-художника, видимо, руйнувалося… На обрій його насувалася темна хмара і вже потягло холодом смертельної хвороби на його полите сльозами життя. Він все ще поривався бачиться з друзями, все мріяв оселитися на батьківшині… Але почував себе дедалі гірше”.

         2–й вед:  Відомий письменник Микола Семенович Лєсков, який відвідував Шевченка в кінці січня 1861 року, докладно описує стан Тараса Григоровича:

 - Ось, пропадаю, – сказав він. – Бачите, яка ледащиця з мене зробилась.

 Я почав вдивлятися пильніше і побачив: насправді, в усій його істоті було щось надзвичайно хворобливе… Він скаржився на біль в грудях і на жорстку задишку.

 - Пропаду, – закінчив він і кинув на стіл ложку, з якої щойно проковтнув ліки…

 - От якби до весни дотягнуть! – сказав він після тривалого роздуму,- та й на Україну… Там, може б, і полегшало, там, може, ще хоч трошки подихав… А їхати треба: помру я тут неодмінно, якщо лишуся”.

         3–й вед:  Відчуваючи близький кінець, поет писав 14 лютого свій останній передсмертний вірш “Чи не покажуть нам, небого” – звернення до Музи з дружніми прощальними словами, сповненими безмірної душевної туги. Поет висловлював ще якусь надію, що лікарі допоможуть йому подолати смерть, яка уже заглядала у вічі.

          1–й вед:  Хворому Шевченку необхідна була серйозна медична допомога, треба було терміново змінити житлові умови. Завжди скромний і невибагливий, ніяковіючи від піклування про нього, Шевченко зрештою дав згоду лягти в лікарню. Його друг поет В. М. Жемчужников (брат художника Л. М. Жемчужникова) 20 лютого 1861 року писав П. М. Ковалевському, щоб той посприяв у поданні термінової допомоги хворому Шевченкові:

 “Я бачив його лікаря, Круневича, і знаю від нього, що при такій невлаштованості життя ненадійне не тільки на одужання Шевченка, але навіть і збереження сил його до весни, щоб він міг принаймні виконати своє бажання: з’їздити на батьківщину, на придбану ним недавно земельку на березі Дніпра, де він потурбувався збудувати собі скромну хату і про яку він так любив мріяти. ..»

 З кожним днем поет фізично слабнув, згасав. 24 лютого Шевченко писав своєму знайомому І. М. Мокрицькому: “Я болен, другой месяц  и не могу віходить не только на улицу.”

          2–й вед:   В ніч з 24 на 25 лютого, за старим стилем ,у Шевченка був тяжкий серцевий приступ. “За словами Тараса Григоровича, з ночі в нього почався страшенний, пекучий біль у грудях, який не давав йому лягти”,- згадував О. Лазаревський.

 25 лютого – це був день народження поета – першим його відвідав вірний, випробуваний друг Михайло Лазаревський і застав його у страшенних муках. Він сидів на ліжку і напружено дихав. “Напиши брату Варфоломею,- сказав він Лазаревському,- що мені дуже недобре”.

          3–й вед:    Незабаром приїхав Едуард Якович Барі. Він вислухав хворого і сказав друзям поета, що знаходить у Шевченка початок набряку легень. “Муки страждальця були неймовірні, кожне слово коштували йому надлюдських зусиль,- свідчить Лазаревський.- Мушка, покладена йому на груди, трохи полегшила страждання. У цей час йому прочитали вітальну депешу з Харкова…

 - Спасибі! – тільки й міг вимовити Тарас Григорович.

 Звідусіль: і з України, і з Москви, і з далекого Нижнього надходили привітання улюбленому поетові з побажанням здоров’я і щастя. З хвилюванням слухав Тарас Григорович ці короткі послання далеких і близьких друзів.

 Дуже зрадів Шевченко привітанню від шанувальників із Полтави: “Батьку! Полтавці поздоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада”.

 - Спасибі, що не забувають,- ледь чутно прошепотів знесилений Тарас Григорович”.

                         1–й вед:    Л. М. Жемчужников, який часто бував у Шевченка в останні дні його життя, підкреслює вийняткову стійкість, з якою поет переносив страждання і муки: “Добрий до наївності, теплий і люблячий, він був твердий, сильний духом – як ідеал його народу. Передсмертні муки не вирвали в нього жодного стогону з грудей. І тоді, коли він затамував у собі найтяжчі болі, зціплюючи зуби і вириваючи зубами вуса, в ньому вистачило влади над собою, щоб, посміхаючись, вимовити “спасибі” – тим, які про нього згадували далеко,на батьківщині. Дружнє співчуття оживило вмираючого”.

           2–й вед:    Шевченко попросив відкрити кватирку, випив склянку води з лимоном і ліг… Близько третьої години дня Тараса Григоровича відвідало ще кілька приятелів. Він сидів на ліжку, кожні п’ять-десять хвилин запитував, коли буде лікар, і висловлював бажання прийняти опій, щоб забутися сном… Коли залишився один В. М. Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити, як хотілося б йому побувати на батьківщині, дихнути рідного повітря, яке відновило б його здоров’я: “От якби додому, там би я, може, одужав”. Кілька разів повторював: “Як не хочеться вмирати”.

 Незабаром знову приїхав лікар Е. Я. Барі, а потім і лікар П. А. Круневич. Вони всіляко полегшували страждання поета. Щоб зменшити болі, поставили на груди другу мушку.

            3–й вед:    О 9-й годині вечора лікарі вислухали Тараса Григоровича і визнали, що стан поета безнадійний. Невдовзі болі відновилися з новою силою. Відчувши, що знову починається приступ, Шевченко запитав, чи не можна його спинити. Лікарі поставили гірчичники на руки, дали серцеві ліки.

 Пізно ввечері Тарас Григорович, ухопившись руками за матрац, сидів на ліжку, важко дихаючи – з великим напруженням. Так без сну Шевченко провів всю ніч з 25 на 26 лютого. Нестерпні передсмертні страждання, тяжкі болі в грудях не давали йому лягти. У кімнаті було душно, повітря сповнене терпкого запаху ліків і отруйних кислот, що їх застосовував Шевченко при гравіруванні.

 Поет вмирав. В його грудях клекотіло, як у кратері згасаючого вулкана. Часом здавалося, що вже кінець, а через якусь мить хворий знову підводив важкі повіки, і з грудей виривався глухий стогін.

                           1–й вед:    Вночі він ніби задрімав. Але близько 5-ої години ранку раптом заметушився, підвівся з ліжка, запалив свічку і, чіпляючись за стіни, вийшов з кімнати. Йому захотілося побути у своїй майстерні, де сиділи кілька найближчих його друзів. Він спустився гвинтовими чавунними сходами, зупинився в дверях, похитнувся, скрикнув і важко впав на підлогу. Люди, що підбігли, підняли його вже мертвим. Так помер великий геній України.

 Це сталося о 5-й годині 30 хвилин ранку 26 лютого за старим стилем, або 10 березня -  за новим.

 Смерть настала моментально, внаслідок паралічу серця, зумовленого хронічною серцево-судинною недостатністю.

 Лікували Т. Г. Шевченка у відповідності з рівнем медицини того часу. Але ніякі лікувальні заходи не могли вже вплинути на перебіг хвороби та її кінець.

           2–й вед:    Чи можна було б врятувати Шевченка, застосовуючи методи сучасної медицини? Медицина наших днів могла б продовжити життя великого Кобзаря. Могутні сучасні лікувальні засоби, безперечно, подовжили б життя поета, але не надовго – надто вже великої, непоправної шкоди було заподіяно здоров’ю Т. Г. Шевченка нестерпно важкими умовами ув’язнення, заслання і солдатчини.

            3–й вед:    Смерть геніального поета, полум’яного борця за волю і щастя людей викликала глибокий сум народу, пекучим болем відгукнувся у серцях мільйонів трударів.

 Для прощання з Т. Г. Шевченком труну з його тілом було встановлено в Академії мистецтв, поруч з кімнатою небіжчика. Багато квітів і лаврових вінків вкривало труну, заповняло кімнату.

 28 лютого 1861 року на панахиді були виголошені промови не тільки російською, але й українською і польською мовами. Відомо, що царський уряд будь-що прагнув опорочити українську мову, заявляючи, що це мова не літературна, а простонародна. І треба було мати велику мужність, щоб виголосити над труною Т. Г. Шевченка промову українською мовою, тим більше, що в храмі цей час були присутні царські жандарми.

                   1–й вед:    До труни великого Кобзаря прийшла також і вся корпорація польських студентів і викладачів. Один з них, демократ В. Ю. Хорошевський, виголосив над труною проникливу промову польською мовою: “Нехай також і польське слово, коротке, але сердечне, лунає біля твоєї труни, славний поете русинський! Ти любив край свій рідний, своє Дніпро синє, свій народ сірячинний; ти був могутнім співцем цього народу… Хвала ж тобі, гідний Тарасе, хвала тобі!”

                           2–й вед:    Ховали Шевченка на Смоленському кладовищі. За труною йшли його численні друзі і знайомі, серед них були М. Некрасов, М. Салтиков-Щедрін, Ф. Достоєвський, М. Лєсков, Л. Жемчужников, І. Панаєв та багато інших. Над свіжою могилою поета були виголошені промови. Виступив революціонер-демократ Микола Курочкін, один з найкращих перекладачів творів Кобзаря на російську мову. Його виступ, пройнятий сердечною простотою і щирістю, весь час переривався риданнями самого промовця і присутніх:

             3–й вед:    “Ще одна могила розкрилася перед нами! Ще одна чиста, чесна, світла особа залишила нас; ще одна людина, яка належала до високої сім’ї обранців, яка висловила за народ найсвітліші його поривання, яка вгадала найсвітліші його бажання і передала все це невмирущим словом,- закінчила гірке життя своє, переповнене боротьбою за переконання і всякого роду стражданнями… Все його життя було низкою випробувань; ледве під кінець йому усміхнулося щастя: він бачив початок тієї суспільної справи, до якої линув всією душею… Не дожив він до здійснення тих начал, поширенню яких сприяв своїми піснями… не про багатьох можна сказати, як про нього: він зробив у житті свою справу! Щастя у житті було не для нього,- його чекає інше, посмертне щастя – слава…”
 

Пісня Марії Бурмаки «Шевченкові».

            
   Бібліотекар :Вже 200 років пройшло як перестало битися благородне, мужнє серце геніального поета революціонера Тараса Григоровича Шевченка.22 травня 1861 року відбулося перепоховання тіла поета в Каневі на Чернечій горі. Але світлий образ великого Кобзаря безсмертний, як і сам народ, що породив його. Вічно нетлінна творчість геніального сина України жива подихом життя, биттям гарячого людського серця. Безсмертні могутня сила його таланту, проникливість і глибина його думки, мужність і ніжність його лірики, гострота і пристрастність його слова, мужність і пісенність його віршів, самовіддана любов його до своєї батьківщини, до свого народу.