Талант,що прагнув до зір…

…Він називав себе романтиком і мріяв прожити до 150 років. Він любив полювати, проте не залишив шансу спецорганам вполювати себе. Для нього цифра 13 була щасливою: народився 13 грудня 1893 року і запланував останню главу свого життєвого роману на 13 травня 1933 року.

       На урочистому  заході,який провела Заводська міська бібліотека №1, йшла  мова про Миколу  Фітільова (літ. псевдонім Хвильовий). Присутні на міроприємстві учні 10 -11 класу Заводської школи №2 та студенти Лохвицького механіко – технологічного коледжу ПДАА - група Т-14 - разом зі своїми керівниками груп – Голінченко Лідією Петрівною,заступником директора  з навчальної частини ЗОШ №2 та Грибко Інною Євгенієвною,завідувачкою навчальної бібліотеки ЛМТКПДАА ,а також Ільїних Ганною Іванівною  заст.директора з навчальної частини ПТУ №32 - вшанували пам’ять письменника,який   який 85 років тому -13 травня- пішов з життя,наклавши на себе руки і якому у грудні цього ж року виповнюється 125 років з дня народження ( нар.13 грудня 1893 р.).

    Доля героїчна і трагічна водночас,доля – приклад,як зберегти свої принципи і переконання від фальсифікацій, відійти від пристосуванства і,нарешті,зберегти себе в пам’яті нащадків як порядну людину.

  Назва   Історико –краєзнавчого  журнала  -  «Два банти Миколи Хвильового,або Талант,що прагнув до зір»… Виникає питання,а яке відношення до нашого міста має цей письменник?Як показує історія,Микола Хвильовий відвідав наше місто(тоді ще Сталінку) у квітні  під час поїздки Україною як гість і друг тодішнього голови райкому партії та директора цукроварні. Це був страшний рік Голодомору в Україні і поїздка справила тяжке враження на письменника. Бібліотекарі нагадали в ході Усного журналу про основні віхи біографії Хвильового,а присутній у читальному залі бібліотеки Дудник Іван Михайлович,член Всеукраїнської спілки краєзнавців, якому було надано слово,зупинився більш детально на поїздці Хвильового в Лохвицький повіт та в наше селище.

       Усний журнал складався з п’яти естетично оформлених сторінок .

Так,1-ша сторінка називалася  «Есер, повстанець, комуніст» і в ній пішла мова про політичні переконання М.Хвильового і те, як він маючи на початку своєї політичної кар’єри есерівські погляди, у 1921 році із запалом «полум’яного революціонера» підхопив лівацькі гасла «Пролеткульту», який декларував розрив з «усіма дотеперішніми традиціями», «чисту» класову пролетарську культуру, створювати яку мають самі робітники. Літературний старт Миколи Хвильового був саме таким – пролеткультівським. Хоча він і визнавав,що не робітник,а учительський син.

2 – га сторінка журнала мала назву «Народження Хвильового».

Ця сторінка розповіла присутнім,як на початку 1921 року Микола Фітільов залишив у Богодухові дружину та маленьку доньку Іраїду й подався «завойовувати» Харків (диво дивне: Іраїда Миколаївна,рідна донька, була жива – у 2009-му з нею зустрічався  Володимир Панченко в Харкові,нині дані відсутні). Фітільова більше немає – далі починається історія МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО. Своє подальше життя він цілковито пов’язував із літературою. В автобіографії писав, що в лютому 1922-го, згідно з «рішенням ЦК», демобілізувався, прослуживши «фактично у двох арміях – у царській і Червоній – понад 7 років».

У 1923-му поет Хвильовий – один із чільних членів «Гарту», Спілки пролетарських письменників, створеної відомим партійним діячем і поетом Василем Блакитним. Тоді ж таки вийшла його перша прозова збірка «Сині етюди». Про Хвильового почали писати як про «основоположника нової української прози» (!). 1923 рік узагалі надзвичайно важливий, фактично переломний, в інтелектуальній біографії Миколи Хвильового. Саме тоді він написав свою новелу «Я (Романтика)», що засвідчила трагічну роздвоєність його героя-чекіста, який у жертву «загірній комуні» приніс життя власної матері. Мати Марія легко асоціювалася з Україною, і це могло означати тільки одне: Хвильовий відчув, що більшовицький режим знищує його національні мріяння. Та й сам він, українець і комуніст, співтворець «загірної комуни» Микола Фітільов-Хвильовий, хіба не є… убивцею Матері?!

1923 рік – це ще й початок політики «коренізації», спроби втілення якої показали неабияку гостроту «боротьби двох культур»: української й російської. Драматичні колізії, пов’язані із зигзагами національної політики, Хвильовий переживав надзвичайно гостро. «Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?» – скаже він вустами свого героя, редактора Карка (новела «Редактор Карк», 1923).

До наростання опозиційних настроїв у Миколи Хвильового спричинилася також надзвичайно гостра дискусія в партії, до якої він належав. Дискусію інспірував Лев Троцький, який очолив «опозицію 1923 року». Цікаво, а на чиєму боці був у ті дні Микола Хвильовий? Без сумніву, що на боці Троцького. Він же теж бачив «тиранію апарату», моральне виродження багатьох чиновних комуністів. І не тільки бачив, а й писав про це «розпеченим пером» у своїй прозі (повість «Іван Іванович»)…

ІІІ-тя сторінка журнала: «Крик серед півночі» розповіла про те,що1925 року Микола Хвильовий включився в дискусію про «боротьбу двох культур». Головним об’єктом критики з боку памфлетиста стали «плужанство» з його «масовізмом», «гаркуни-заду­най­­ські», «червона просвіта», себто провінціалізм, «Хохландія»… Хвильовий зрозумів: гаслами «пролетарської творчості» прикривається Хам. Він шукав альтернатив «гаркунам задунайським» і знаходив їх у «Зерових», які кликали Ad fontеs!  - «До джерел», до класичної спадщини. Альтернативою літературній «Москві» Хвильовий називав «психологічну Європу»… Практичним втіленням його ідеалу мала стати Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), створена 20 листопада 1925 року .

    А в лютому – березні 1926-го в пресі з’явилися найрізкіші памфлети Миколи Хвильового (цикл «Апологети писаризму»). І вже у квітні в хід дискусії втрутився Сталін. У листі до Лазаря Кагановича та членів Політбюро КП(б)У він піддав критиці «комуніста Хвильового» за націонал-ухильництво. Метою політики партії в духовній і національній сфері, наголошував Сталін, є злиття національних культур у культуру радянську. Чому він так сполошився? Відповідь на це запитання проста і ясна як Божий день: бо зрозумів, що СРСР може втратити Україну..

Страх втратити Україну стимулював агресію з боку ВКП(б) і її «карального меча»...

Утім, бунтівничість письменника дивним чином переходила в пристосуванство, свіжа думка – у догматизм. Перепади, злети вільного духу – і «ритуальні» самокартання, часом утікання від себе самого були наслідком трагічних суперечностей Миколи Хвильового, його роздвоєності. Найбільшим же болем цього «українського більшовика» була Україна, яку «підминала» ВКП(б). «Я нерідко «хитаюся» там, де треба діяти рішуче, – зазначав Микола Хвильовий 1924 року в записці для «тройки по чистке партии». – Все це мучить мене…»

4- та сторінка журналу: «Полювання на «Вальдшнепа або Капітуляція» розповіла присутнім про те,що якийсь час Хвильовому здавалося, що він зможе «переграти» систему. Перший покаянний лист Хвильового, написаний під тиском жорсткої партійної критики (4 грудня 1926 року), здавався тактичним ходом. Письменника й справді на якийсь час залишили в спокої. Протягом 1927-го він виступає з новими памфлетами. У журналі «Вапліте» (№ 5) з’являється перша частина його роману «Вальдшнепи». Проте шостий номер, у якому друкувалося закінчення роману, влада конфіскувала, а публікації трактату «Україна чи Малоросія?» взагалі не допустила. А в листопаді того самого року Каганович із трибуни Х з’їзду КП(б)У піддав «ухили» Миколи Хвильового й колишнього наркома освіти Олександра Шумського просто-таки вбивчій критиці.

      ДПУ (Державне політуправління, в подальшому НКВС) заводить «досьє» на письменника – і починається справжнє полювання на «Вальдшнепа» (таким було «псевдо» письменника у слововжитку чекістів)… Хвильовий має стійку репутацію «відомого українського шовініста»; в ДПУ вже уважно прочитали другу частину «Вальдшнепів», роману «про комуніста, який хитається, і про націоналістку-українку, яка його спокушає». Не залишилося непоміченим навіть те, що в уста героїні Аглаї «автор вклав цілі передовиці з Петлюрівського «Тризуба»… Аякже: інформатори, серед яких чимало літераторів, мало не щодня строчать у ДПУ донесення, де фіксується кожен крок неблагонадійних і підозрілих. Може, тому письменників і поселили в одному будинку, щоб легше було за ними стежити?!

     Факти свідчать, що Хвильовий,перебуваючи на лікуванні в Європі, переживав складну світоглядну й психологічну смуту. «Буржуазна» Європа його розчарувала. У компартійній пресі не вщухає шельмування «хвильовізму». Чи ж дивно, що 28 січня 1928 року ВАПЛІТЕ самоліквідується, а 22 лютого з’являється другий покаянний лист Хвильового? Усе повторюється: Микола Хвильовий публікує «ритуальний» лист, а сам повторює друзям свої колишні гасла: «За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. … Вмерла Вільна Академія Пролетарської Літератури – хай живе Державна Літературна академія».

Точкою неповернення для нього стали публічні виступи проти Сергія Єфремова під час березневого (1930 рік) процесу над СВУ (Спілкою визволення України). Хвильовий зламаний. Найгірше, що його статті в газеті «Харківський пролетар» з осудом Єфремова щирі! Адже коло тих, хто проходив у справі СВУ, йому глибоко чуже: то ж усе стара українська інтелігенція, а він із покоління «м’ятежних» революціонерів…

А далі було створено інспіровану  ЦК КП(б)У літорганізацію ВУСПП в яку у  лютому 1931-го під тиском нищівної критики «Пролітфронту» Микола Хвильовий, Павло Тичина, Микола Куліш, Юрій Яновський та ще 14 письменників  і вступають. По суті – це була капітуляція.

5-та сторінка усного журналу: «Таємниця квартири Миколи Хвильового» містила розповідь про останні дні письменника та протирічливі версії його загибелі.

     Якщо проаналізувати всі прізвища, які згадуються, то тільки Миколу Куліша, Майка Йогансена та ще Досвітнього згадують усі. Досвітнього не згадує тільки Юрій Бедзик, але він міг забути,бо був тоді ще дитиною.   

     Треба ще нагадати, що ті, хто бачив Миколу Хвильового в його квартирі за столом, згадують, що він сидів за столом, поклавши голову на нього, а з правої сторони в голові була рана, права рука звисала униз а біля неї на підлозі лежав пістолет. Це згадують усі, хто був у кабінеті, крім Марії Сосюри, вона згадує, що у Хвильового звисала ліва рука і з лівого боку у скроні була рана і під лівою рукою лежав пістолет.

       І на завершення наведу симптоматичний уривок із спогадів Юрія Бедзика ( цитата  по газеті «Література та життя»): «… Наступного ранку я визирнув у вікно. Перше парадне було навпроти нашої квартири. Я побачив розбиту шибку у Хвильових і відчув холод у грудях. Через кілька днів хтось із рідні Хвильового заклеїв дірочку великим аркушем білого паперу. Шість років до самої війни я бачив той білий аркуш – як знак страшної перестороги, і згадував, як убивали Хвильового».

   Хто міг тоді з компетентних органів знати, що непомітний хлопчик, який бавиться у дворі, запам`ятає це на все життя і з часом усе розповість нам!Зазначимо,що це одна з версій загибелі письменника Миколи Хвильового.

          ..А ось і наступна:

У фатальний день 13 травня вдома в Хвильового було четверо людей – він, дружина Юлія Уманцева, Микола Куліш і Олесь Досвітній (Олександр Скрипаль-Міщенко). Письменник страшно переживав, що напередодні заарештували найближчого друга – Ялового, шукав телефону заступника голови ГПУ Карла Карлсона. Вийшов до іншої кімнати. І натиснув на курок.

      Письменник залишив близьким дві посмертні записки,які було розшукано у 1988 році і прочитано на урочистостях з нагоди 95-ої річниці з дня народження Хвильового.

      Присутня на вечорі донька дружини Миколи Хвильового, Любов Григорівна Уманцева, яку Микола Григорович любив безмежно, як власну дитину, вперше почула ці виболені слова свого названого  батька, які долинули до неї через 55 років.

       Одну із записок він завершив білим віршем :

…Так споконвіку було:

одні упирались з ганчіркою в руці,

а другі тяглися до стяга зорі і йшли за хвостами комет,

горіх розкусивши буття. І хіба посміє вічність

шпурнути в моє обличчя докір?..

     Присутній на заході І.М. Дудник розповів більш детально про поїзду письменника на Лохвиччину та сталінську цукроварню,про глибоку душевну трагедію поета з приводу Голодомору в Україні,навів ряд конкретних фактів нелюдського ставлення до народу з боку більшовицької влади. Аркадій Любченко писав у спогадах, що повернувся Хвильовий  із гнітючим враженням – "Голод – явище свідомо організоване. Голод і розруха – хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою".

        До уваги учасників заходу було запропоновано перегляд літератури за висловом Н.Давидовського «Життя митця – то  геніальний міф,а правда потім,правда у безсмерті»..,а також вони прослухали класичну музику за авторства І. – С.Баха, Моцарта, Ліста, Шопена,які звучали в честь пам’яті поета.