Ціна великої Перемоги : український вимір.

Сонячного весняного дня,8 травня 2018 р.,до Заводської міської бібліотеки  №1 завітали студенти Лохвицького механіко – технологічного коледжу ПДАА для участі у проведенні Години історичної пам*яті під назвою

«Україна у ІІ – ій Світовій війні 1939 – 1945 : одна за всіх».

Студенти груп Т -12 Б та Т-14 Б прийшли до бібліотеки разом із викладачем історії і суспільних дисциплін коледжу Роман Нелею Станіславівною.

         На  початком заходу перед студентами виступила провідний спеціаліст з гуманітарних питань Заводської міськради Горбенко Юлія Анатоліївна,яка загострила увагу присутніх на значній кількості втрат українців у ІІ –ій Світовій та на необхідності перегляду історичних цінностей тієї війни у зв*язку з подіями на Сході України та втратами життів вже сучасних воїнів – патріотів. Вона запросила вшанувати пам*ять загиблих в обох війнах хвилиною мовчання.

         Далі перед учнями виступили бібліотекарі  Єрмакова Л.М., Матяш А.В., та  Лисенко Н.О.

         У вступному слові було наголошено,що Україна заплатила найбільшу ціну у тій страхітливій  війні,адже своє життя віддали мільйони українців за честь і свободу не тільки України,але і Європи. Так,у вірші Галини Світличної прозвучало :

…Аби народ мій похитнувсь,не вистояв,

І випустив із рук свій меч і стяг,

І,двадцять міліонів поховавши,

Не повалив до ніг своїх рейхстаг,-

Яким воно було б,сьогодні наше?

Пісня «Перемога свята,Перемога» у виконанні Наталії Бучинської розповіла про вклад українців у Перемогу над фашизмом,її значення не тільки в долі України,але і всієї Європи.

Так сталося, що у грудні 2010 р. на той час прем’єр-міністр Росії Володимир Путін під час спілкування з громадянами в прямому ефірі висловив думку про те, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщо б Україна не входила до складу Радянського Союзу, тому що, на його погляд, Росія є країною переможців. В.Путін також сказав, що найбільших втрат зазнала саме РРФСР – більше 70%.

        Ці некоректні стосовно нашої країни висловлювання спростовуються офіційними даними, за якими населення Української РСР у 1940 p. становило 41,3 млн. На 1 січня 1945 р. в Україні було зареєстровано 27 млн 383 тис. осіб. Різниця становить 13 млн 917 тис. осіб. Отже, у роки Другої світової війни Україна втратила майже 14 млн. млн населення. А це,зверніть увагу,більше половини від загальної цифри втрат!...А ще озвучується цифра у 20 млн. загиблих…

                З початком війни події розгорталися так, що за кілька місяців бойових дій територія України була повністю завойована. Мільйони людей опинились в окупації, надалі з тавром “зрадників” прийнявши на себе тягар лихоліття, поки країна збиралась із силами.

Причини величезних, невиправних втрат знаходимо у спогадах учасників подій.

        У книзі “Від солдата до академіка. Спогади останнього солдата Великої Вітчизняної війни” Володимир Васильович Хільчевський – учасник Великої Вітчизняної війни, “окопник”, орденоносець, тяжкопоранений у боях, у повоєнні роки знаний педагог, учений, заслужений професор НТУУ “КПІ” пише: “На територіях щойно визволених Сумської та Чернігівської областей відразу ж почалася мобілізація, і невдовзі слідом за наступаючими військовими частинами потяглися колони новобранців. Серед них були такі, що вже служили в армії…, але більшість – вісімнадцяти-,  дев’ятнадцятирічні юнаки. Обдерті, обшарпані – за два роки окупації обносилися, із “сидорами” за плечима йшли і йшли нескінченним потоком, не зупиняючись. В одній із таких колон крокував і я – вісімнадцяти з половиною років конотопсько-бахмацько-хуторський хлопчина. …Удень нас вишикували для прийняття присяги, а потім відбувся мітинг… Більшість складали молоді новобранці, ще не обмундировані, у своєму домашньому одязі, які не пройшли бодай якогось мінімального військового вишколу. У мене, наприклад, була лише шинель (зовсім нова, я був першим її власником), гвинтівка і патронташ. Але більше було неозброєних”. Таких новобранців називали “чорнопіджачниками” або “чорносвитками”.

        Комплектуванням “чорнопіджачників” займалися спеціальні польові військкомати. Мобілізація поширювалася на всіх «зрадників», тому мали власною кров’ю довести свою відданість Батьківщині. Ніякої військової підготовки з мобілізованими не проводили, часто їх відправляли у бій, навіть не встигаючи видати військового одягу і зброї.

        Російський дослідник Б. Соколов пише: “Расчет заключался в том, что “чорная пехота” только измотает немцев и вынудит расстрелять запас боеприпасов, чтобы затем свежие части смогли заставить противника отступить из занимаемых позиций” (Соколов Б.В. Неизвестный Жуков: портрет без ретуши в зеркале эпохи. – Мн.: Родиола-плюс, 2000) .Таке ставлення до співвітчизників, особливо новобранців, дивувало навіть німців, які таких солдатів називали “Beutesoldaten” (“трофейні солдати”).

       Зі “Щоденника” О. Довженка, запис за 28 листопада 1943 року: “Сьогодні В.Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться, як на винуватих. “Один генерал дивився на них у бою і плакав”, – розповідав мені Віктор”.

        Подібну історію оповідає письменник Анатолій Дімаров: “Коли село звільнили, усіх чоловіків від 16 до 60 років – усіх, аби була нога – рука, а чи сліпий – глухий – неважливо – стали брати до війська. Нас “озброїли” – дали по півцеглини і – “йдіть, спокутуйте вину кров’ю”, бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, … лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали!” Практично було страчено нізащо мільйони молодих життів..,які навіть нині важко підрахувати!.

        Таке відбувалося по всій Україні. Документальне підтвердження знаходимо у багатотомному історико-меморіальному виданні “Книга Пам’яті України”, на сторінках якого увічнені імена мільйонів загиблих. У 250 томах за областями, за кожним населеним пунктом подані імена полеглих. Дати мобілізації і загибелі воїнів указують на дуже короткий бойовий шлях, а за прізвищами бачимо великі родини.

      А в  зруйнованих війною селах, містах і містечках залишались матері, дружини з малими дітьми, переважна більшість яких незабаром ставали вдовами, а діти – сиротами. На них чекали тяжкі випробування повоєнних років.

Таким є Український вимір Перемоги, і гучні паради знову й знову тривожать пам’ять загиблих.

 Як твердить голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович, треба враховувати, що на території нинішньої Україні фактично точилися кілька воєн : німецько-польська (1939-45), німецько-радянська (1941-45), німецько-українська (1941-44), польсько-українська (1942-1947) та радянсько-українська (1939-54).

 "В українських реаліях не можна навіть визначити чіткі часові рамки цієї війни. Адже перші бойові дії, які були пов'язані із Другою світовою, почалися не у вересні, а у березні 1939 року на Карпатській Україні. Останні постріли українських повстанців пролунали на початку 1960 року. Отже,ці події теж були пов*язані із ІІ – гою Світовою війною.

У всіх цих війнах Україну та українців розглядали як ресурси, каже пан В'ятрович, а звідси і величезна кількість втрат, і те, що українці брали участь у всіх цих війнах на боці різних сторін.

      Щоб краще уявити участь українців у Другій світовій війні, їхню звитягу і жертовність, досить прочитати слова письменника і публіциста Мирослава Небелюка:

     «В гігантському змаганні  останньої війни українці взяли масову участь. Перейдіть лише цвинтарі полеглих у Нормандії, огляньте лише жертви великого союзного десанту на побережжях Франції, і на вояцьких хрестах знайдете стільки українських прізвищ!.. Українська кров лилася під англійським, американським та яким хочете іншим прапором за сильні ідеали».

         Саме тому, каже історик,  Україні не можна нав'язувати чорно-білу схему, де "з одного боку наші, а з іншого - німці". На думку Володимира В'ятровича, враховуючи, що за підсумками тієї війни Україна не стала незалежною, а українці - не стали вільними людьми, для сучасної України логічніше говорити не про визволення, а про вигнання нацистів з території країни, згадувати не про перемоги, а вшановувати пам'ять усіх жертв тієї війни.

  Станіслав Кульчицький, Інститут історії України НАНУ:

"Ще до підписання цього акту Сталін підписав указ Президії Верховної Ради СРСР про проголошення 9 травня Днем перемоги. І ось так ця важлива для людства дата виявилася розділеною навпіл,бо Перший акт про безумовну капітуляцію підписали 7 травня 1945 року після 2 години ночі з німецькою делегацією за присутності представників західних союзників та СРСР у французькому місті Реймс.

Він набув чинності 8 травня після 23 години. На вимогу Сталіна підписання капітуляції продублювали у зоні, яку зайняла Радянська армія. Це сталося 8 травня у передмісті Берліну Карслхорсті о 22 годині 43 хвилини за середньоєвропейським часом. У Москві тоді вже було 9 травня.

       До речі, за Сталіна це свято перемоги протрималося недовго і було скасовано у 1948 році з огляду на жахливі наслідки війни, в тому числі, і велику кількість калік на вулицях. Вони унаочнювали банальну істину: як можна святкувати те, що принесло стільки горя? Поновили День перемоги як свято і вихідний лише за Брежнєва у 1965 році", - нагадує Юрій Шаповал.

         Втримання радянських міфів про війну в Україні сьогодні є надзвичайно важливим для Росії, бо вони стали головним та останнім елементом радянської ідентичності частини наших громадян", - каже Володимир В'ятрович і додає, що саме "острівки цієї радянської ідентичності" стали місцями нових збройних конфліктів.

За останні роки  поєднання чорного із помаранчевим на стрічці набуло різних значень для українців.

           У таких місцях, як каже завідувач відділу історії України 20-30-х років ХХ століття Інституту історії України НАНУ Станіслав Кульчицький, пізнавальним знаком "свій-чужий" стали так звані георгієвські стрічки. Але, якщо залишити поза увагою історичну неточність щодо їхньої назви (бо насправді вони є гвардійськими), і права їх носити, "георгієвські" стрічки є не єдиним символом, запозиченим сучасною Росією як із імперських, так і з радянських часів:

        "Запозичена мелодія гімну Радянського Союзу із іншими словами стала гімном Російської Федерації, а, наприклад, Андріївський прапор із дореволюційного минулого".

Останнім часом громадські діячі та представники влади запропонували і символ для цього дня - квітку червоного маку.

      "Червоний мак - це європейська скорботна символіка, більше, ніж переможна, бо сучасна Європа складається із тих країн, які воювали між собою у Другій світовій війні. І мені важко уявити, щоб, наприклад, французи сідали на мотоцикли і намагалися встановити якісь свої державні символи десь у Берліні. Україна за ХХ століття пережила так багато трагедій, що нас не повинні турбувати якісь звитяги. Ми були частиною імперії, але ми не є імперія, тому для нас важливий День пам'яті, як день скорботи", - зауважує Станіслав Кульчицький. 

             "Мої французькі, німецькі колеги кажуть, що коли ми говоримо про війну, у першу чергу ми повинні говорити про трагедію людей, хоча героїзм і подвиги теж були. Але війна - це завжди трагедія. І зараз про це кажуть молоді українці - по 20 років, які служать у зоні АТО. Вони на своєму досвіді, ще не встигнувши закінчити університети, зараз відчули це, - проводить певні паралелі із сьогоденням і Анатолій Подольський. - Україна нарешті має приєднатися до європейського сприйняття війни як трагедії. Ми не відповідальні за минуле. Ми відповідальні за пам'ять про минуле".

         Почуття скорботи і болю якнайкраще передва вірш Ліни Костенко:

Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
Високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
А не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
У снах юнацьких не побув…

Так,за зміною дат і символів має відбутися і переосмислення того,чим була Друга Світова війна для України. Отже,нинішній конфлікт на Сході країни певним чином допоможе українцям  зрозуміти  об*єктивну картину  тієї великої війни  та  ролі  українців у ній.

Далі прозвучала пісня у виконанні Наталії Май «Маки червоні».

Студентській аудиторії було представлено до уваги Презентацію «Війна – це завжди трагедія» та проведено бесіду біля перегляду літератури за однойменною назвою заходу.

         На завершення Години історичної пам*яті викладач Роман Н.С. висловила подяку бібліотекарям за актуальний захід,що не дає забути про ціну українського вкладу у перемогу в ІІ – гій Світовій війні.