«5 книг на лето, рекомендованных Биллом Гейтсом»

 (рекомендаційний список літератури для юнацтва)

 Бизнесмен, филантроп и соучредитель Microsoft подготовился к летнему сезону и составил список «отпускных» книг, которые будут полезны в любом приключении.

«Когда я собирал этот список из пяти книг, я понял, что некоторые из них оперируют большими вопросами: что делает человека гением, почему плохие вещи случаются с хорошими людьми? Как появилось человечество и к чему оно идет? Несмотря на серьезные вопросы, эти книги легко читать, и они достаточно короткие», — предупредил Билл Гейтс.

«Леонардо да Винчи»

Уолтер Айзексон

Автор самых известных биографий Стива Джобса, Бенджамина Франклина и Альберта Эйнштейна выпустил новый бестселлер.

Айзексон показывает связь художественного таланта Леонардо и его научных открытий, демонстрируя, как гений этой личности рос благодаря совершенствованию таких черт, как любопытство, наблюдательность и воображение, тесно переплетающихся с богатой фантазией.

Леонардо да Винчи создал самые известные в истории шедевры — «Тайную вечерю» и «Мону Лизу». Однако он не казался себе величайшим гением, а считал себя интересующейся личностью, человеком науки. Со страстью, иногда переходящей в навязчивую идею, он занимался исследованиями, изучая анатомию, ботанику, геологию. Уникальное владение гуманитарными и техническими знаниями сделало его величайшим гением в истории.

Книга оказалась в списке десяти самых продаваемых на Amazon, ее рекомендовали к прочтению ведущие американские издания. Выпущенная в 2017 году, она пока не издавалась на русском языке.

Комментарий Билла Гейтса: «Айзексон проделал лучшую работу, показав разные вехи жизни Леонардо и объяснив, что сделало его исключительным».

«Всему есть причина, и другая ложь, которая мне нравилась»

Кейт Боулер

Мемуары профессора богословия из университета Дьюка Кейт Боулер о том, что происходит, когда жизнь переворачивается с ног на голову. Идея книги родилась после того, как 35-летнему автору диагностировали рак толстой кишки в четвертой стадии. Мрачные перспективы, которые сулил диагноз, заставили Кейт осознать, что она молчаливо следует «воле божьей» и надеется на лучшее, убеждая себя, что может контролировать свою жизнь решительной верой в Бога. Однако никакое позитивное мышление не могло уменьшить рост опухоли. Кейт пришлось погрузиться в рефлексию о том, что значит понятие смерти для общества, которое настаивает на божьем провидении. Автор лишилась этого социального «навыка», чтобы в конце концов понять, что жизнь прекрасна, как никогда раньше.  ​

Комментарий Билла Гейтса: «Душераздирающий, удивительно смешной роман о судьбе, вере и наших попытках справиться с перспективой собственной смертности».

«Линкольн в бардо»

Джордж Сондерс

В романе Джорджа Сондерса смешаны реальные и вымышленные факты биографии Авраама Линкольна. Американский президент в момент кончины сына, Уильяма, ведет беседы с душами умерших людей, находясь на кладбище. При этом он пребывает в «бардо» — переходном состоянии между жизнью и смертью. Книга, удостоенная Букеровской премии, вышла на русском языке весной 2018 года.

Комментарий Билла Гейтса: «Я ощутил, как подавлен был Линкольн под гнетом горя и ответственности. Это одна из самых захватывающих и неоднозначных книг, которую вы обязательно захотите обсудить с друзьями, когда закончите читать».

«Большая история всего»

Дэвид Кристиан

Большинство историков сосредотачиваются на отдельных периодах времени, фиксируя конкретные даты, отдельные события и документы или рассказывая об исторической личности. Кристиан предлагает проследить историю человечества от самого начала до далекого будущего и узнать, как мы воспринимаем Вселенную, Землю и само наше существование.

Если вы когда-нибудь смотрели на звезды и испытывали восторг от величия пространства, вам обязательно понравится эта книга.

Комментарий Билла Гейтса: «Это отличный шанс переосмыслить свои знания. В любом случае, книга даст вам глубокое понимание места человечества во Вселенной».

«Фактологичность»

Ганс Рослинг

Ганс Рослинг, профессор по вопросам международного здравоохранения и участник форумов TED, предлагает объяснение современных явлений в обществе — от желания разделить мир на два лагеря до феноменов fake news в средствах массовой информации. Как люди воспринимают прогресс, как относятся к научным открытиям, каков в мире процент людей, живущих в нищете, сколько девочек оканчивают среднюю школу — лишь немногие примеры вопросов, на которые отвечает автор книги. Рослинг сопоставляет факты и предлагает новые пути, следуя которым можно улучшить мир там, где это необходимо.​

Комментарий Билла Гейтса: «Ганс, великолепный наставник по международному здравоохранению, который покинул нас в прошлом году, успел оставить нам потрясающую возможность понять простые истины о мире и о том, где он нуждается в улучшении. Я рекомендовал эту книгу с того дня, как она появилась на полках магазинов. Одна из лучших книг, которые я когда-либо читал».

Підготовано за матеріалами Інтернет - видань.

Талант,що прагнув до зір…

…Він називав себе романтиком і мріяв прожити до 150 років. Він любив полювати, проте не залишив шансу спецорганам вполювати себе. Для нього цифра 13 була щасливою: народився 13 грудня 1893 року і запланував останню главу свого життєвого роману на 13 травня 1933 року.

       На урочистому  заході,який провела Заводська міська бібліотека №1, йшла  мова про Миколу  Фітільова (літ. псевдонім Хвильовий). Присутні на міроприємстві учні 10 -11 класу Заводської школи №2 та студенти Лохвицького механіко – технологічного коледжу ПДАА - група Т-14 - разом зі своїми керівниками груп – Голінченко Лідією Петрівною,заступником директора  з навчальної частини ЗОШ №2 та Грибко Інною Євгенієвною,завідувачкою навчальної бібліотеки ЛМТКПДАА ,а також Ільїних Ганною Іванівною  заст.директора з навчальної частини ПТУ №32 - вшанували пам’ять письменника,який   який 85 років тому -13 травня- пішов з життя,наклавши на себе руки і якому у грудні цього ж року виповнюється 125 років з дня народження ( нар.13 грудня 1893 р.).

    Доля героїчна і трагічна водночас,доля – приклад,як зберегти свої принципи і переконання від фальсифікацій, відійти від пристосуванства і,нарешті,зберегти себе в пам’яті нащадків як порядну людину.

  Назва   Історико –краєзнавчого  журнала  -  «Два банти Миколи Хвильового,або Талант,що прагнув до зір»… Виникає питання,а яке відношення до нашого міста має цей письменник?Як показує історія,Микола Хвильовий відвідав наше місто(тоді ще Сталінку) у квітні  під час поїздки Україною як гість і друг тодішнього голови райкому партії та директора цукроварні. Це був страшний рік Голодомору в Україні і поїздка справила тяжке враження на письменника. Бібліотекарі нагадали в ході Усного журналу про основні віхи біографії Хвильового,а присутній у читальному залі бібліотеки Дудник Іван Михайлович,член Всеукраїнської спілки краєзнавців, якому було надано слово,зупинився більш детально на поїздці Хвильового в Лохвицький повіт та в наше селище.

       Усний журнал складався з п’яти естетично оформлених сторінок .

Так,1-ша сторінка називалася  «Есер, повстанець, комуніст» і в ній пішла мова про політичні переконання М.Хвильового і те, як він маючи на початку своєї політичної кар’єри есерівські погляди, у 1921 році із запалом «полум’яного революціонера» підхопив лівацькі гасла «Пролеткульту», який декларував розрив з «усіма дотеперішніми традиціями», «чисту» класову пролетарську культуру, створювати яку мають самі робітники. Літературний старт Миколи Хвильового був саме таким – пролеткультівським. Хоча він і визнавав,що не робітник,а учительський син.

2 – га сторінка журнала мала назву «Народження Хвильового».

Ця сторінка розповіла присутнім,як на початку 1921 року Микола Фітільов залишив у Богодухові дружину та маленьку доньку Іраїду й подався «завойовувати» Харків (диво дивне: Іраїда Миколаївна,рідна донька, була жива – у 2009-му з нею зустрічався  Володимир Панченко в Харкові,нині дані відсутні). Фітільова більше немає – далі починається історія МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО. Своє подальше життя він цілковито пов’язував із літературою. В автобіографії писав, що в лютому 1922-го, згідно з «рішенням ЦК», демобілізувався, прослуживши «фактично у двох арміях – у царській і Червоній – понад 7 років».

У 1923-му поет Хвильовий – один із чільних членів «Гарту», Спілки пролетарських письменників, створеної відомим партійним діячем і поетом Василем Блакитним. Тоді ж таки вийшла його перша прозова збірка «Сині етюди». Про Хвильового почали писати як про «основоположника нової української прози» (!). 1923 рік узагалі надзвичайно важливий, фактично переломний, в інтелектуальній біографії Миколи Хвильового. Саме тоді він написав свою новелу «Я (Романтика)», що засвідчила трагічну роздвоєність його героя-чекіста, який у жертву «загірній комуні» приніс життя власної матері. Мати Марія легко асоціювалася з Україною, і це могло означати тільки одне: Хвильовий відчув, що більшовицький режим знищує його національні мріяння. Та й сам він, українець і комуніст, співтворець «загірної комуни» Микола Фітільов-Хвильовий, хіба не є… убивцею Матері?!

1923 рік – це ще й початок політики «коренізації», спроби втілення якої показали неабияку гостроту «боротьби двох культур»: української й російської. Драматичні колізії, пов’язані із зигзагами національної політики, Хвильовий переживав надзвичайно гостро. «Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?» – скаже він вустами свого героя, редактора Карка (новела «Редактор Карк», 1923).

До наростання опозиційних настроїв у Миколи Хвильового спричинилася також надзвичайно гостра дискусія в партії, до якої він належав. Дискусію інспірував Лев Троцький, який очолив «опозицію 1923 року». Цікаво, а на чиєму боці був у ті дні Микола Хвильовий? Без сумніву, що на боці Троцького. Він же теж бачив «тиранію апарату», моральне виродження багатьох чиновних комуністів. І не тільки бачив, а й писав про це «розпеченим пером» у своїй прозі (повість «Іван Іванович»)…

ІІІ-тя сторінка журнала: «Крик серед півночі» розповіла про те,що1925 року Микола Хвильовий включився в дискусію про «боротьбу двох культур». Головним об’єктом критики з боку памфлетиста стали «плужанство» з його «масовізмом», «гаркуни-заду­най­­ські», «червона просвіта», себто провінціалізм, «Хохландія»… Хвильовий зрозумів: гаслами «пролетарської творчості» прикривається Хам. Він шукав альтернатив «гаркунам задунайським» і знаходив їх у «Зерових», які кликали Ad fontеs!  - «До джерел», до класичної спадщини. Альтернативою літературній «Москві» Хвильовий називав «психологічну Європу»… Практичним втіленням його ідеалу мала стати Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), створена 20 листопада 1925 року .

    А в лютому – березні 1926-го в пресі з’явилися найрізкіші памфлети Миколи Хвильового (цикл «Апологети писаризму»). І вже у квітні в хід дискусії втрутився Сталін. У листі до Лазаря Кагановича та членів Політбюро КП(б)У він піддав критиці «комуніста Хвильового» за націонал-ухильництво. Метою політики партії в духовній і національній сфері, наголошував Сталін, є злиття національних культур у культуру радянську. Чому він так сполошився? Відповідь на це запитання проста і ясна як Божий день: бо зрозумів, що СРСР може втратити Україну..

Страх втратити Україну стимулював агресію з боку ВКП(б) і її «карального меча»...

Утім, бунтівничість письменника дивним чином переходила в пристосуванство, свіжа думка – у догматизм. Перепади, злети вільного духу – і «ритуальні» самокартання, часом утікання від себе самого були наслідком трагічних суперечностей Миколи Хвильового, його роздвоєності. Найбільшим же болем цього «українського більшовика» була Україна, яку «підминала» ВКП(б). «Я нерідко «хитаюся» там, де треба діяти рішуче, – зазначав Микола Хвильовий 1924 року в записці для «тройки по чистке партии». – Все це мучить мене…»

4- та сторінка журналу: «Полювання на «Вальдшнепа або Капітуляція» розповіла присутнім про те,що якийсь час Хвильовому здавалося, що він зможе «переграти» систему. Перший покаянний лист Хвильового, написаний під тиском жорсткої партійної критики (4 грудня 1926 року), здавався тактичним ходом. Письменника й справді на якийсь час залишили в спокої. Протягом 1927-го він виступає з новими памфлетами. У журналі «Вапліте» (№ 5) з’являється перша частина його роману «Вальдшнепи». Проте шостий номер, у якому друкувалося закінчення роману, влада конфіскувала, а публікації трактату «Україна чи Малоросія?» взагалі не допустила. А в листопаді того самого року Каганович із трибуни Х з’їзду КП(б)У піддав «ухили» Миколи Хвильового й колишнього наркома освіти Олександра Шумського просто-таки вбивчій критиці.

      ДПУ (Державне політуправління, в подальшому НКВС) заводить «досьє» на письменника – і починається справжнє полювання на «Вальдшнепа» (таким було «псевдо» письменника у слововжитку чекістів)… Хвильовий має стійку репутацію «відомого українського шовініста»; в ДПУ вже уважно прочитали другу частину «Вальдшнепів», роману «про комуніста, який хитається, і про націоналістку-українку, яка його спокушає». Не залишилося непоміченим навіть те, що в уста героїні Аглаї «автор вклав цілі передовиці з Петлюрівського «Тризуба»… Аякже: інформатори, серед яких чимало літераторів, мало не щодня строчать у ДПУ донесення, де фіксується кожен крок неблагонадійних і підозрілих. Може, тому письменників і поселили в одному будинку, щоб легше було за ними стежити?!

     Факти свідчать, що Хвильовий,перебуваючи на лікуванні в Європі, переживав складну світоглядну й психологічну смуту. «Буржуазна» Європа його розчарувала. У компартійній пресі не вщухає шельмування «хвильовізму». Чи ж дивно, що 28 січня 1928 року ВАПЛІТЕ самоліквідується, а 22 лютого з’являється другий покаянний лист Хвильового? Усе повторюється: Микола Хвильовий публікує «ритуальний» лист, а сам повторює друзям свої колишні гасла: «За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. … Вмерла Вільна Академія Пролетарської Літератури – хай живе Державна Літературна академія».

Точкою неповернення для нього стали публічні виступи проти Сергія Єфремова під час березневого (1930 рік) процесу над СВУ (Спілкою визволення України). Хвильовий зламаний. Найгірше, що його статті в газеті «Харківський пролетар» з осудом Єфремова щирі! Адже коло тих, хто проходив у справі СВУ, йому глибоко чуже: то ж усе стара українська інтелігенція, а він із покоління «м’ятежних» революціонерів…

А далі було створено інспіровану  ЦК КП(б)У літорганізацію ВУСПП в яку у  лютому 1931-го під тиском нищівної критики «Пролітфронту» Микола Хвильовий, Павло Тичина, Микола Куліш, Юрій Яновський та ще 14 письменників  і вступають. По суті – це була капітуляція.

5-та сторінка усного журналу: «Таємниця квартири Миколи Хвильового» містила розповідь про останні дні письменника та протирічливі версії його загибелі.

     Якщо проаналізувати всі прізвища, які згадуються, то тільки Миколу Куліша, Майка Йогансена та ще Досвітнього згадують усі. Досвітнього не згадує тільки Юрій Бедзик, але він міг забути,бо був тоді ще дитиною.   

     Треба ще нагадати, що ті, хто бачив Миколу Хвильового в його квартирі за столом, згадують, що він сидів за столом, поклавши голову на нього, а з правої сторони в голові була рана, права рука звисала униз а біля неї на підлозі лежав пістолет. Це згадують усі, хто був у кабінеті, крім Марії Сосюри, вона згадує, що у Хвильового звисала ліва рука і з лівого боку у скроні була рана і під лівою рукою лежав пістолет.

       І на завершення наведу симптоматичний уривок із спогадів Юрія Бедзика ( цитата  по газеті «Література та життя»): «… Наступного ранку я визирнув у вікно. Перше парадне було навпроти нашої квартири. Я побачив розбиту шибку у Хвильових і відчув холод у грудях. Через кілька днів хтось із рідні Хвильового заклеїв дірочку великим аркушем білого паперу. Шість років до самої війни я бачив той білий аркуш – як знак страшної перестороги, і згадував, як убивали Хвильового».

   Хто міг тоді з компетентних органів знати, що непомітний хлопчик, який бавиться у дворі, запам`ятає це на все життя і з часом усе розповість нам!Зазначимо,що це одна з версій загибелі письменника Миколи Хвильового.

          ..А ось і наступна:

У фатальний день 13 травня вдома в Хвильового було четверо людей – він, дружина Юлія Уманцева, Микола Куліш і Олесь Досвітній (Олександр Скрипаль-Міщенко). Письменник страшно переживав, що напередодні заарештували найближчого друга – Ялового, шукав телефону заступника голови ГПУ Карла Карлсона. Вийшов до іншої кімнати. І натиснув на курок.

      Письменник залишив близьким дві посмертні записки,які було розшукано у 1988 році і прочитано на урочистостях з нагоди 95-ої річниці з дня народження Хвильового.

      Присутня на вечорі донька дружини Миколи Хвильового, Любов Григорівна Уманцева, яку Микола Григорович любив безмежно, як власну дитину, вперше почула ці виболені слова свого названого  батька, які долинули до неї через 55 років.

       Одну із записок він завершив білим віршем :

…Так споконвіку було:

одні упирались з ганчіркою в руці,

а другі тяглися до стяга зорі і йшли за хвостами комет,

горіх розкусивши буття. І хіба посміє вічність

шпурнути в моє обличчя докір?..

     Присутній на заході І.М. Дудник розповів більш детально про поїзду письменника на Лохвиччину та сталінську цукроварню,про глибоку душевну трагедію поета з приводу Голодомору в Україні,навів ряд конкретних фактів нелюдського ставлення до народу з боку більшовицької влади. Аркадій Любченко писав у спогадах, що повернувся Хвильовий  із гнітючим враженням – "Голод – явище свідомо організоване. Голод і розруха – хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою".

        До уваги учасників заходу було запропоновано перегляд літератури за висловом Н.Давидовського «Життя митця – то  геніальний міф,а правда потім,правда у безсмерті»..,а також вони прослухали класичну музику за авторства І. – С.Баха, Моцарта, Ліста, Шопена,які звучали в честь пам’яті поета.

Ціна великої Перемоги : український вимір.

Сонячного весняного дня,8 травня 2018 р.,до Заводської міської бібліотеки  №1 завітали студенти Лохвицького механіко – технологічного коледжу ПДАА для участі у проведенні Години історичної пам*яті під назвою

«Україна у ІІ – ій Світовій війні 1939 – 1945 : одна за всіх».

Студенти груп Т -12 Б та Т-14 Б прийшли до бібліотеки разом із викладачем історії і суспільних дисциплін коледжу Роман Нелею Станіславівною.

         На  початком заходу перед студентами виступила провідний спеціаліст з гуманітарних питань Заводської міськради Горбенко Юлія Анатоліївна,яка загострила увагу присутніх на значній кількості втрат українців у ІІ –ій Світовій та на необхідності перегляду історичних цінностей тієї війни у зв*язку з подіями на Сході України та втратами життів вже сучасних воїнів – патріотів. Вона запросила вшанувати пам*ять загиблих в обох війнах хвилиною мовчання.

         Далі перед учнями виступили бібліотекарі  Єрмакова Л.М., Матяш А.В., та  Лисенко Н.О.

         У вступному слові було наголошено,що Україна заплатила найбільшу ціну у тій страхітливій  війні,адже своє життя віддали мільйони українців за честь і свободу не тільки України,але і Європи. Так,у вірші Галини Світличної прозвучало :

…Аби народ мій похитнувсь,не вистояв,

І випустив із рук свій меч і стяг,

І,двадцять міліонів поховавши,

Не повалив до ніг своїх рейхстаг,-

Яким воно було б,сьогодні наше?

Пісня «Перемога свята,Перемога» у виконанні Наталії Бучинської розповіла про вклад українців у Перемогу над фашизмом,її значення не тільки в долі України,але і всієї Європи.

Так сталося, що у грудні 2010 р. на той час прем’єр-міністр Росії Володимир Путін під час спілкування з громадянами в прямому ефірі висловив думку про те, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщо б Україна не входила до складу Радянського Союзу, тому що, на його погляд, Росія є країною переможців. В.Путін також сказав, що найбільших втрат зазнала саме РРФСР – більше 70%.

        Ці некоректні стосовно нашої країни висловлювання спростовуються офіційними даними, за якими населення Української РСР у 1940 p. становило 41,3 млн. На 1 січня 1945 р. в Україні було зареєстровано 27 млн 383 тис. осіб. Різниця становить 13 млн 917 тис. осіб. Отже, у роки Другої світової війни Україна втратила майже 14 млн. млн населення. А це,зверніть увагу,більше половини від загальної цифри втрат!...А ще озвучується цифра у 20 млн. загиблих…

                З початком війни події розгорталися так, що за кілька місяців бойових дій територія України була повністю завойована. Мільйони людей опинились в окупації, надалі з тавром “зрадників” прийнявши на себе тягар лихоліття, поки країна збиралась із силами.

Причини величезних, невиправних втрат знаходимо у спогадах учасників подій.

        У книзі “Від солдата до академіка. Спогади останнього солдата Великої Вітчизняної війни” Володимир Васильович Хільчевський – учасник Великої Вітчизняної війни, “окопник”, орденоносець, тяжкопоранений у боях, у повоєнні роки знаний педагог, учений, заслужений професор НТУУ “КПІ” пише: “На територіях щойно визволених Сумської та Чернігівської областей відразу ж почалася мобілізація, і невдовзі слідом за наступаючими військовими частинами потяглися колони новобранців. Серед них були такі, що вже служили в армії…, але більшість – вісімнадцяти-,  дев’ятнадцятирічні юнаки. Обдерті, обшарпані – за два роки окупації обносилися, із “сидорами” за плечима йшли і йшли нескінченним потоком, не зупиняючись. В одній із таких колон крокував і я – вісімнадцяти з половиною років конотопсько-бахмацько-хуторський хлопчина. …Удень нас вишикували для прийняття присяги, а потім відбувся мітинг… Більшість складали молоді новобранці, ще не обмундировані, у своєму домашньому одязі, які не пройшли бодай якогось мінімального військового вишколу. У мене, наприклад, була лише шинель (зовсім нова, я був першим її власником), гвинтівка і патронташ. Але більше було неозброєних”. Таких новобранців називали “чорнопіджачниками” або “чорносвитками”.

        Комплектуванням “чорнопіджачників” займалися спеціальні польові військкомати. Мобілізація поширювалася на всіх «зрадників», тому мали власною кров’ю довести свою відданість Батьківщині. Ніякої військової підготовки з мобілізованими не проводили, часто їх відправляли у бій, навіть не встигаючи видати військового одягу і зброї.

        Російський дослідник Б. Соколов пише: “Расчет заключался в том, что “чорная пехота” только измотает немцев и вынудит расстрелять запас боеприпасов, чтобы затем свежие части смогли заставить противника отступить из занимаемых позиций” (Соколов Б.В. Неизвестный Жуков: портрет без ретуши в зеркале эпохи. – Мн.: Родиола-плюс, 2000) .Таке ставлення до співвітчизників, особливо новобранців, дивувало навіть німців, які таких солдатів називали “Beutesoldaten” (“трофейні солдати”).

       Зі “Щоденника” О. Довженка, запис за 28 листопада 1943 року: “Сьогодні В.Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться, як на винуватих. “Один генерал дивився на них у бою і плакав”, – розповідав мені Віктор”.

        Подібну історію оповідає письменник Анатолій Дімаров: “Коли село звільнили, усіх чоловіків від 16 до 60 років – усіх, аби була нога – рука, а чи сліпий – глухий – неважливо – стали брати до війська. Нас “озброїли” – дали по півцеглини і – “йдіть, спокутуйте вину кров’ю”, бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, … лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали!” Практично було страчено нізащо мільйони молодих життів..,які навіть нині важко підрахувати!.

        Таке відбувалося по всій Україні. Документальне підтвердження знаходимо у багатотомному історико-меморіальному виданні “Книга Пам’яті України”, на сторінках якого увічнені імена мільйонів загиблих. У 250 томах за областями, за кожним населеним пунктом подані імена полеглих. Дати мобілізації і загибелі воїнів указують на дуже короткий бойовий шлях, а за прізвищами бачимо великі родини.

      А в  зруйнованих війною селах, містах і містечках залишались матері, дружини з малими дітьми, переважна більшість яких незабаром ставали вдовами, а діти – сиротами. На них чекали тяжкі випробування повоєнних років.

Таким є Український вимір Перемоги, і гучні паради знову й знову тривожать пам’ять загиблих.

 Як твердить голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович, треба враховувати, що на території нинішньої Україні фактично точилися кілька воєн : німецько-польська (1939-45), німецько-радянська (1941-45), німецько-українська (1941-44), польсько-українська (1942-1947) та радянсько-українська (1939-54).

 "В українських реаліях не можна навіть визначити чіткі часові рамки цієї війни. Адже перші бойові дії, які були пов'язані із Другою світовою, почалися не у вересні, а у березні 1939 року на Карпатській Україні. Останні постріли українських повстанців пролунали на початку 1960 року. Отже,ці події теж були пов*язані із ІІ – гою Світовою війною.

У всіх цих війнах Україну та українців розглядали як ресурси, каже пан В'ятрович, а звідси і величезна кількість втрат, і те, що українці брали участь у всіх цих війнах на боці різних сторін.

      Щоб краще уявити участь українців у Другій світовій війні, їхню звитягу і жертовність, досить прочитати слова письменника і публіциста Мирослава Небелюка:

     «В гігантському змаганні  останньої війни українці взяли масову участь. Перейдіть лише цвинтарі полеглих у Нормандії, огляньте лише жертви великого союзного десанту на побережжях Франції, і на вояцьких хрестах знайдете стільки українських прізвищ!.. Українська кров лилася під англійським, американським та яким хочете іншим прапором за сильні ідеали».

         Саме тому, каже історик,  Україні не можна нав'язувати чорно-білу схему, де "з одного боку наші, а з іншого - німці". На думку Володимира В'ятровича, враховуючи, що за підсумками тієї війни Україна не стала незалежною, а українці - не стали вільними людьми, для сучасної України логічніше говорити не про визволення, а про вигнання нацистів з території країни, згадувати не про перемоги, а вшановувати пам'ять усіх жертв тієї війни.

  Станіслав Кульчицький, Інститут історії України НАНУ:

"Ще до підписання цього акту Сталін підписав указ Президії Верховної Ради СРСР про проголошення 9 травня Днем перемоги. І ось так ця важлива для людства дата виявилася розділеною навпіл,бо Перший акт про безумовну капітуляцію підписали 7 травня 1945 року після 2 години ночі з німецькою делегацією за присутності представників західних союзників та СРСР у французькому місті Реймс.

Він набув чинності 8 травня після 23 години. На вимогу Сталіна підписання капітуляції продублювали у зоні, яку зайняла Радянська армія. Це сталося 8 травня у передмісті Берліну Карслхорсті о 22 годині 43 хвилини за середньоєвропейським часом. У Москві тоді вже було 9 травня.

       До речі, за Сталіна це свято перемоги протрималося недовго і було скасовано у 1948 році з огляду на жахливі наслідки війни, в тому числі, і велику кількість калік на вулицях. Вони унаочнювали банальну істину: як можна святкувати те, що принесло стільки горя? Поновили День перемоги як свято і вихідний лише за Брежнєва у 1965 році", - нагадує Юрій Шаповал.

         Втримання радянських міфів про війну в Україні сьогодні є надзвичайно важливим для Росії, бо вони стали головним та останнім елементом радянської ідентичності частини наших громадян", - каже Володимир В'ятрович і додає, що саме "острівки цієї радянської ідентичності" стали місцями нових збройних конфліктів.

За останні роки  поєднання чорного із помаранчевим на стрічці набуло різних значень для українців.

           У таких місцях, як каже завідувач відділу історії України 20-30-х років ХХ століття Інституту історії України НАНУ Станіслав Кульчицький, пізнавальним знаком "свій-чужий" стали так звані георгієвські стрічки. Але, якщо залишити поза увагою історичну неточність щодо їхньої назви (бо насправді вони є гвардійськими), і права їх носити, "георгієвські" стрічки є не єдиним символом, запозиченим сучасною Росією як із імперських, так і з радянських часів:

        "Запозичена мелодія гімну Радянського Союзу із іншими словами стала гімном Російської Федерації, а, наприклад, Андріївський прапор із дореволюційного минулого".

Останнім часом громадські діячі та представники влади запропонували і символ для цього дня - квітку червоного маку.

      "Червоний мак - це європейська скорботна символіка, більше, ніж переможна, бо сучасна Європа складається із тих країн, які воювали між собою у Другій світовій війні. І мені важко уявити, щоб, наприклад, французи сідали на мотоцикли і намагалися встановити якісь свої державні символи десь у Берліні. Україна за ХХ століття пережила так багато трагедій, що нас не повинні турбувати якісь звитяги. Ми були частиною імперії, але ми не є імперія, тому для нас важливий День пам'яті, як день скорботи", - зауважує Станіслав Кульчицький. 

             "Мої французькі, німецькі колеги кажуть, що коли ми говоримо про війну, у першу чергу ми повинні говорити про трагедію людей, хоча героїзм і подвиги теж були. Але війна - це завжди трагедія. І зараз про це кажуть молоді українці - по 20 років, які служать у зоні АТО. Вони на своєму досвіді, ще не встигнувши закінчити університети, зараз відчули це, - проводить певні паралелі із сьогоденням і Анатолій Подольський. - Україна нарешті має приєднатися до європейського сприйняття війни як трагедії. Ми не відповідальні за минуле. Ми відповідальні за пам'ять про минуле".

         Почуття скорботи і болю якнайкраще передва вірш Ліни Костенко:

Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
Високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
А не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
У снах юнацьких не побув…

Так,за зміною дат і символів має відбутися і переосмислення того,чим була Друга Світова війна для України. Отже,нинішній конфлікт на Сході країни певним чином допоможе українцям  зрозуміти  об*єктивну картину  тієї великої війни  та  ролі  українців у ній.

Далі прозвучала пісня у виконанні Наталії Май «Маки червоні».

Студентській аудиторії було представлено до уваги Презентацію «Війна – це завжди трагедія» та проведено бесіду біля перегляду літератури за однойменною назвою заходу.

         На завершення Години історичної пам*яті викладач Роман Н.С. висловила подяку бібліотекарям за актуальний захід,що не дає забути про ціну українського вкладу у перемогу в ІІ – гій Світовій війні.