Літературна візитка  «Собор української душі»

( 3 квітня 2018 року - 100 – річчя з  дня народження Олеся Гончара)

1. У жовтні 1991 р. на Хрещатику, якраз довкола пам’ятника «вождеві всіх народів», на знак рішучого протесту проти існуючого уряду голодували студенти з Києва та інших міст України… Серед них була і онука Олеся Гончара Леся, студентка КДУ… В ті дні у своєму привітанні учасникам міжнародних наукових конференцій, що відбулись у Вашингтоні та Філадельфії, він сказав: «Голодують студенти на Хрещатику, бачу бліді, виснажені обличчя, але це обличчя незломлених, одухотворених людей. Це твій завтрашній день, Україно, це найвірніша надія твоя! Не завжди будеш ти чорнобильна, не завжди будеш сколонізована, зневажена й пограбована – ще побачить світ у сонці тебе, у красі твоїх прийдешніх весен» .

2. Подібну солідарність із молоддю висловив Олесь Гончар і в пресі. Тоді ж і написав свою заяву про вихід із КПРС. Колись, у далекому 1946 р. він із гордістю одержував свій партійний квиток, тепер повертав його без тіні сумнівів.

3. А почався його життєвий шлях у селі Ломівка 3 квітня 1918 року неподалік Катеринослава (нині у межах Дніпропетровська) у родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків. Він прийшов на світ, коли з любові й муки після сивих віків борні народжувалася наша держава – Українська Народна Республіка. Він, як ровесник її, прожив з вірою, що Україна, хоч і була розіп’ята на хресті, ще не вмерла і не вмре. Він дожив з цією вірою до Великодня її воскресіння і урочисто вітав цю святу годину на всенародному вічі.

4. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської області. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір. Перші уроки йому дала неписьменна селянка, і були то уроки добра і краси, чесності й душевного максималізму. Над усе мріяла вона, щоб хоч онук вивчився і став великим чоловіком.

5. Мову і літературу у семирічці викладав у нього старий досвідчений вчитель, який прищеплював молоді «палку любов до рідного слова, красного письменства». Як згадує Гончар, саме він дав йому і «це чисто українське ім’я «Олесь». Першими літературними вчителями його були, окрім Т. Шевченко, чий «Кобзар» він читав вечорами в бабусі й тіткам, Леся Українка, Панас Мирний, Іван Франко, Іван Нечуй- Левицький, Григорій Косинка.

6. Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник.

7. : У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Через багато років письменник згадував: «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…»

8. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» тощо) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті. 1936 р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету у червні 1941 р. пішов добровольцем на фронт. Він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї - не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом.

9. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Лише через 40 років Олесь Гончар укладе окрему їх книжку під назвою «Фронтові поезії» (1985р.) Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його новел і романів, передусім «Прапороносців».

10. Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки у місті Дніпропетровськ, де він жив у районі Ломівка в домі у своєї сестри. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання у вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці».

11. Олесь Гончар пообіцяв побратимам :» Якщо лишуся живим, розповім про вас… "Про вас" — то про своїх друзів, побратимів, з ким судилося ділити важку солдатську долю

     Після війни він виконав свою обіцянку: роман "Прапороносці" був написаний. Думка про створення цієї книги вперше зародилася в Празі, в бурхливім травні 1945 року. Після грандіозних боїв… виникла книга, котру маєте перед собою.

12. Фронтова «наука» навіки закарбується в серці Олеся Гончара. Навчить сприймати не тільки світлі, барвисті кольори довколишнього світу, а примусить серйозно замислитися на вічними людськими проблемами, тривожитися за долю всієї планети. На початку 60-х рр.. українське мистецтво переживало другу хвилю свого ренесансу. У літературу влилися молоді, ще не зіпсуті тоталітаризмом, таланти – В. Симоненко, І. Драч, Л.Костенко, Д.Павличко, М.Вінграновський, В.Шевчук, В.Дрозд – ціла плеяда «шістдесятників». А з ними з’явилися нові теми, ідеї, образи, молодечий максималізм, романтична окриленість, сміливий новаторський пошук у царині форми.

13. Найпліднішими  для Олеся Гончара як митця були саме 60-ті роки позначені «Хрущовською відлигою». Тоді були написані такі непересічні в українській літературі романи, як «Людина і зброя», за яку автор одержує Шевченківську премію, «Тронка», «Собор».

Серед них — романи «Тронка» (1963), (в грудні 1964 передав у бібліотечний фонд грошову винагороду Ленінської премії, присудженої йому за роман «Тронка»), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

14. Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964 р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася менш успішно. Кампанія проти роману «Собор» Роман «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» у 1968 році. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

15. Ще в роки свого життя на Дніпропетровщині, Олесь Гончар жив на тій же самій вулиці, де був збудований без єдиного цвяха дерев'яний козацький собор, що руйнувався. Цей собор стояв у центрі Новомосковська, недалеко від того місця де жила його сестра. У 90-их роках собор, який пов'язують з образом собору у книжці «Собор», був відбудований. У 1968 році Григір Тютюнник, привітавши автора з творчим успіхом писав до Олеся Гончара: «Щойно прочитав «Собор». Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман- набат! О, як засичить ота ретроградська гидь, упізнавши сама себе, яке невдоволення Вами висловлять…»

16. Якими актуальними на сьогодні є проблеми, підняті Олесем Гончарем в 70-х роках ХХ ст. у романі «Собор». Не перевелись, на жаль, у нас браконьєри, батькопродавці, кар’єристи, подібні до Володьки Лободи – героя твору. Відступники від свого народу, від рідної мови… Чи захистять вони собори власних понівечених душ, як заповідав їм вчитель Хома Іванович? Образ собору у творі - це художній символ самої України, остання опора українського духу, якому загрожує смертельна небезпека.

17. «Думаймо про велике», - такими словами звернувся Олесь Гончар, голова Cпілки письменників України, до учасників V з’їзду письменників. З його іменем тісно пов’язане наше національне відродження. Особливо часто можна було почути його пристрасний, схвильований голос в останні роки. Це він відкрив установчу конференцію Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка, Установчий з’їзд Народного руху України, виступав на мітингах і різноманітних демократичних з’їздах, у такий спосіб мовби благословляючи всіх нас будь-що обстояти незалежну тепер Україну, підняти її з руїни.

18. 16 липня 1995 року відійшов у вічність Олесь Гончар. Упала духовна опора, що на верховині другого тисячоліття тримала українське небо. Доля Олеся Гончара, патріарха української літератури, совісті нації, виписана в його слові, з пречистого духу якого він воздвигнув недосяжний собор.