Голодомор на Полтавщині (Краєзнавча довідка)

Чим яскравіш Кремля світили зорі,

Чим дужче вождь про щастя дув у вуса,

Народ Вкраїни від голодомору

Мільйонами в землі перевернувся.

М. Московка

Помирало щодня — 25 тис. людей. Щогодини — 1000 людей. Щохвилини — 17 людей.

Ось що зазначає про ті часи відомий український правозахисник Василь Мороз: «…Ми – українці. Й ми маємо гордитися, що ми велика й надпотужна нація. А нація, на думку Валентина Мороза, "творить силове поле землі. Так, те, що в нас є від Бога, духовість наша і загальна вітальна сила, яка є в усьому всесвіті – все це компоненти однієї і тої ж самої сили.... Нація витворюється там, де є силове духове поле..» 
Більшовицька окупаційна влада протягом усього свого панування в Україні намагалася знищити усе національне – від української інтелігенції до української церкви, але особливою "турботою" займанці оточили українського роботящого селянина – цвіт і сіль нашої нації. Однак, наш народ не ніколи не був звабливо-простою мішенню для комнезамівських вурдалаків та шкуродерів, а завжди ставав на захист своєї родини, своїх традицій і свого майна, зрештою, - на захист своєї національної ідентичності. Так, лише у червні 1920 року на Полтавщині відбулося - 76, у липні - 99, а у серпні – 92 селянські повстання, які супроводжувалися розгромом комнезамів, збройним спротивом, вбивствами большевицьких продагентів та активістів, а також озброєних членів так званих продзагонів, які сприймалися селянами як мародери й грабіжники, а не як представники влади, бо були складені здебільлшого із декласованих елементів, а той й відвертих бандитів, якими керували виключно більшовики.
Автор З.Яненко у своїй статті "Настрій селян петлюрівський" на других петлюрівських читаннях у Полтаві 15 серпня 1993 року вказував, що у 1920-21 р.р. на території Лохвицького району діяло 14 повстанських загонів, діяльність яких, на мою думку, базувалася на політичній платформі українських самостійників, боротьбістів-комуністів та анархістів…" Вживались репресивні заходи й до тих, хто відмовлявся служити більшовикам або самовільно залишили службу. Так, 22 лютого 1922 року голова Лохвицького повітвиконкому С.Нелепа видав вказівку своїм підлеглим у Чорнухам, аби "при допомозі і сприянні волміліції заарештувати по одному заложнику з кожного двору, де є дезертир, і всіх заарештованих направити в розпорядження начальника Лохвицького бупру т.Несмачного, де вони й утримуватимуться аж до явки дезертирів в повітвійськомат" ("Український історичний журнал", ч.2, 1992, с.101).
Поступово на всю Україну й на Полтавщину, зокрема, насувався страшенний за своїми наслідками голод. Так, в доповідній записці харківського обкому КП(б)У "Про надзвичайно напружене продовольче становище в окремих районах області" від червня 1932 року наголошувалося, що "...із загальної кількості районів області аналогічні випадки з більшою чи меншою ступінню голоду встановлені в таких районах (не перераховуючи конкретних фактів): Лохвицький – 15" випадків, тобто найбільша (!!) кількість із усіх перечислених в цій страшній за своїм змістом записці 10 районів тодішньої Харківської області ( цит. про "Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів", - К.,1990, с.192). Але комуністичні бузувіри й не думали хоч якимось чином послабляти тиск й вперто продовжували "закручування гайок", як вони казали.  
Боролися як могли... Масова смертність у нашому краї поставила під загрозу можливість проведення більшовиками весняно-польових робіт наступного року. Ось, наприклад, питома вага населення у Лохвицькому районі в 1939 році у порівнянні з 1926 роком (якщо брати кількість наслення у нашому районі у 1926 році за 100 відсотків) складала – міське населення – 114,7, сільське – 88,5, все по району – 92,8, отже скорочення наслення за період з 1926-го по 1939 рік складало у районі – 18,8 %, приросту населення навіть мінімального взагалі не спостерігалось. Свідок тих подій, полтавський краєзнавець Іван Яровий із села Степук у своїй статті п.н. "Терор голодом" писав, що коли пишеш про страшні події голодомору 1932-1933 років на Полтавщині, "…то вириваєш частину своєї душі. Перед очима постає в уяві картина померлої бабусі Василини, умираючого меншого рідного брата Гриші, печальний похорон дідуся Рафона... Тільки той, хто вижив у страшні роки голоду, в кого і зараз шелестять на губах "лип'яники", хто їв бруньки липи, "кашку" цвіту клена, дудки дикої моркви, не осудить мене за печальну розповідь на сторінках газети...". Краєзнавець писав, що згідно з повідомлення італійського консула в Харкові щодоби вмирало біля 25000 осіб, а весною 1933 року смертність стала масовою, органи ГПУ повсюди реєстрували випадки трупоїдства і людоїдства.
Але Голодомор в Україні не закінчився у 1930-их роках. Невдовзі після закінчення Другої світової війни на наших теренах розігралася трагедія голоду 1946-47 років, яка сталася внаслідок людських втрат в часі війни, зруйнування сільськогосподарського виродництва на злочинної політики більшовицького уряду. Безпосередніми організаторами хлібозаготівель, сівби, а отже й голоду на Полтавщині 1946-47 років можна назвати першого секретаря обкому В.С.Маркова, секретаря по пропаганді В.С.Волгіна, голову облвиконкому М.М.Мартиненка, начальника управління МВС М.Я.Приходченка, начальника управління сільського господарства Ф.Т.Доленка та уповноваженого ЦК ВКП(б) в області першого заступника голови Ради Міністрів УРСР Л.Р.Корнійця.
В Полтавській області було навіть створено спеціальну групу із 7 прокурорів, які виїжджали на місця карати за невиконання планів хлібозаготівель. Було введено карткову систему, згідно якої робітники отримували (залежно від категорії) від 700 до 400 грамів хліба на добу, а діти й утриманці мали половинну норму. На початку 1947 року у селах Полтавщини з'явилися тисячі опухлих від недоїдання людей, чимало вмирало від дистрофії. Тоді ж було розгорнуто мережу харчових пунтктів на 25 тисяч осіб, де люди могли отримати суп чи затірку та 100 грамів хліба, аби не вмерти з голоду. Понад 10 днів у жовтні 1946 року не видавався хліб навіть вчителям (ДАПО.-Ф.П.15.Оп.1.-Спр.700, арк.20). Водночас майже у кожному полтавському селі були створені озброєні групи самооброни для захисту від голодаючих. В свою чергу через голод смертність на Полтавщині зросла на 199 відсотків, а один з набільших коефіцієнтів смертності 21,1 був у тодішньому Сенчанському районі.
Народна Пам'ять українців про страшні й суцільні Голодомори на Полтавщині жила в усі часи. Ось поет Василь Симоненко, який народився у 1935 році в самому центрі хліборобської України, - селі Біївцях на Лубенщині у підсовєтські часи змалював надзвичайно близькі й зрозумілі мені, його землякові, образи матері, баби Онисі, тітки Варки, дядька Оверка, колгоспного конюха Федора Кравчука, безбатченка Івася. Дійсно, це не лише літературні імена, але й живі люди з його, а пізніше й мого оточення 1960-70-их років. Мандруючи в якості кореспондента по Полтавщині Василь записав у своєму щоденнику 16 жовтня 1962 року, коли голова одного з колгоспів люто кричав на колгоспників, один з яких взяв щось на полі з незібраного врожаю: "Я вам зроблю новий 33-ій рік!". Якраз тоді й з'явилися пекучі та гіркі Симоненкові рядки про колгосне життя:
"Рвися з горлянки свавільним криком,  
Мій неслухняний вірш! Чому він злодій?
З якої речі? Чому він красти півшов своє?
Дали б той клунок мені на плечі –
Сором у серце мені плює...". …
Ми – українці. Й ми маємо гордитися, що ми велика й надпотужна нація. Своєю пам'яттю про пережиті страждання ми поставимо пересторогу майбутнім агресорам.Хай жах голодомору більше ніколи не повториться на нашій благословенній землі!