Дослідження :«Визволення рідного краю від німецько – фашистських загарбників : підпільно –партизанський рух.70 – ті роковини визволення Лохвиччини від німецько – фашистських загарбників».
У вересні 2013 року громадськість Полтавщини відзначає 70 – річчя визволення краю від німецько – фашистських загарбників.Саме у вересні цього року вона прийняла Всеукраїнську естафету пам’яті відзначення цієї річниці.
Лохвиччину і наше місто не оминули трагічні події Великої Вітчизняної війни.Коли над країною нависла смертельна небезпека,на боротьбу піднявся весь народ від малого до великого .Воїни ж відстоювали своєю кров’ю кожен метр рідної землі.Ніколи не померкне в нашій пам’яті подвиг бійців Південно –західного фронту,які потрапивши в оточення запекло билися з ворогом в урочищі Шумейковому під Лохвицею.Бійці і командири,на чолі яких стояли генерал – полковник ,Герой Радянського Союзу,командуючий фронтом М.П.Кирпонос,члени військової ради фронту М.Бурмистенко,дивізійний комісар Є.П.Риков і начальник штабу В.І.Тупиков,билися з ворогом до останнього патрона.Смертю хоробрих у Шумейковому полягли близько 800 воїнів.Герої з честю виконали свій обов’язок перед Батьківщиною.
Вже 12 вересня 1941 року фашисти увірвалися в селище і вже взимку 1941- 1942 років було створено підпільну групу з місцевих жителів та воїнів,які потрапили в оточення.Їх керівниками були М.І. Гаркавенко – механік Лохвицького цукрокомбінату та Н.А. Ольтеціан – керівник наркомату зв’язку СРСР.До групи входили інженер О.І.Кузнєцов,танкіст В.Кульбаба,ст.лейтенант В.Зайченко,І.Стріха,М.Рубанцев та ін.
Слід зазначити,що на території Полтавщини планувалося розгорнути діяльність 150 партизанських загонів і груп. Деяким загонам вдалося досить швидко розпочати активні дії. Наприклад, бійці партизанського загону “Перемога” Миргородського району, очоленого І.О.Іващенком, проводили розвідки фашистських військ, передаючи відомості частинам Червоної Армії, що потрапили в оточення, виявляли місця безпечного виходу з окупованої території (вивели понад 20 тис. червоноармійців та багато військової техніки), виконали ряд диверсій на мостах і шляхах району, налагодили випуск і розповсюдження листівок (всього було випущено 15 листівок загальним тиражем до 8000 примірників) тощо.
На території Миргородського та Шишацького районів виникли цілі партизанські села: Велика Обухівка, Олефірівка, Панасівка.
28 листопада 1941 року приймається рішення про створення в гадяцьких лісах обласного партизанського з’єднання. До нього увійшли партизанські загони Гадяцького, Миргородського, Комишнянського районів, рейдові загони І.Й.Копьонкіна із Запоріжжя та Скобелєва з Луганської області. За період з 30 листопада 1941 року по 15 січня 1942 року загін провів 10 бойових операцій, знищив понад 300 гітлерівців, поліцаїв, чиновників окупаційної адміністрації. 17 січня біля хутора Веселий Гадяцького району загін провів останній бій з карателями. Загинули керівники підпілля в області С.Ф.Кондратенко і Г.Ф.Яценко.
Активно діяли також партизани Шишацького, Зіньківського, Карлівського та інших районів.
Перший період підпільного та партизанського руху на Полтавщині завершився невдало. В боях з окупантами загинуло понад 6 тисяч партизан і підпільників. За активну допомогу, яку надавали патріотично настроєні селяни партизанським загонам, села Велика Обухівка, Сакалівка, Панасівка, Олефірівка були майже повністю, а село Баранівка – повністю знищені.
Та боротьба продовжувалася.
У 1943 році партизанський рух активізувався. У результаті об’єднання підпільників Лохвицького і Сенчанського районів було утворено Лохвицько-Сенчанський підпільний партійний центр.
У Лохвицькому районі в с.Степуки сформувався партизанський загін “Сокіл”, який згодом виріс у рейдове з’єднання Є.Х.Соколовського. За час свого існування партизанське з’єднання знищило ряд комендатур, сільських управ, поліцейських і жандармських дільниць, сотні автомашин, десятки мостів, сотні гітлерівців. Серед населення було розповсюджено 11,5 тис. екземплярів зведень Радінформбюро, близько 630 листівок. У вересні 1943 року партизани з’єднання “Сокіл” разом із частинами Червоної Армії визволяли Полтавщину від окупантів.
Як свідчать офіційні документи, Сенчанським підпільникам допомагали дві бабусі:Пелагея Трохимівна Сухоніс, 1888 року народження, і Євдокія Трохимівна Пономаренко, 1886 року народження. Їх помешкання слугували притулком, де підпільники писали листівки, які потім поширювали серед населення. Згідно довідки Лохвицького райкому партії, перед приходом Червоної армії підпільники створили бойові групи, до складу яких увійшло близько 180 чоловік. У Жданах групу очолював І.І. Пономаренко, в Окопі — І.Куксань, у Сенчі — Г. Жежеря, в Бодакві — С.Ярмиш і в Ісківцях — K.I. Рось.
Члени Бодаквівської групи вбили одного поліцая,обстріляли на дорозі два німецьких автомобілі, між Сенчею і Ромоданом пустили під укіс ешелон з боєприпасами та спорудили для бійців Червоної армії примітивну переправу через Сулу. Бойовики інших груп вбили в Окопі старосту села, в Ригах —обеззброїли чотирьох поліцаїв, у Жданах і Сенчі — обстрілювали відступаючі німецькі війська, у Васильках — вбили шістьох німців.
Стосовно нашого рідного міста зазначимо,що влітку 1942 року Червонозаводська підпільна група об’єдналася з Гирявоїсківською. У квітні 1943 року налагоджено регулярні зв’язки з партизанським загоном «Сокіл»,який діяв на території Лохвиччини. Тоді ж було створено партизанську диверсійну групу на чолі з М. С. Кукленком. Народні месники руйнували колії на лініях Андріяшівка - Сенча, Їсківці – Сталінська цукроварня. Партизан О. К. Аронський пустив під укіс ешелон з солдатами ворога.
Лікарі А. О. Руденко, І. Л. Дадачко, М. П. Герасимов, К. С. Великанов врятували від фашиського рабства багатьох юнаків і дівчат, видаючи їм довідки про поганий стан здоров’я. Ці лікарі підтримували і тісний зв’язок з підпільниками.
Коли почала наступати Червона армія , підпільники надавали їй активну допомогу. О. Кузнецов, Г. Сердюк, В. Ус, будучи членами підпілля, розміновували німецькі склади з боєприпасами у лісі біля Гирявих Їсківців, міст через річку Сулу. Нажаль , патріоти не встигли врятувати селище, яке німці, відступаючи, підірвали. Це був вокзал,промислові підприємства, житлові будинки.
Сталінку – нині Черванозаводське –було,як і м.Лохвицю, визволено від німецьких окупантів 12 вересня 1943 року-святкуємо ж ми цю подію 13 вересня- а вже 14 вересня жителі селища почали розбирати руїну. Перемога дісталася великою ціною, з війни не повернулося 183 земляки. Люди збирали все , могло стати в нагоді для відновлення заводів та ін. будівель, крихта за крихтою. Більшість заводів вже до кінця війни давали продукцію. Восени 1945 року став до ладу і цукрокомбінат. Потужність заводу невпинно зростала і в 1949 році досягла довоєнного рівня.
Спогадами про буремні роки Великої Вітчизняної ділиться Андрій Іванович ЛИСЕНКО,житель колишнього радгоспу ім.Мічуріна.
Ось що він розповів. « Я з покоління тих, кого називають дітьми війни. Народився 9 жовтня 1929 р. на Дніпропетровщині. З 1935 року наша сім’я проживала на Полтавщині, в Лохвицькому районі, селищі радгоспу імені Мічуріна. Трудову діяльність почав з 11 років у радгоспі, працюючи їздовим на конях і волах та на садових роботах, а ще раніше в с. Ждани Лубенського району пас корів. Уже в 12 років — з вересня 1941-го, коли німецька орда загарбала мою малу батьківщину, я пізнав, що таке війна. Два роки ми перебували під фашистською окупацією. Дитяча пам’ять закарбувала незгладимі події воєнного лихоліття, які назавжди позначилися на моєму характері, виробили відчуття справедливості й співучасті.
Уперше розриви ворожих бомб ми почули на значній віддалі — казали, що то німці бомбили станцію Гребінка. А вже вранці наступного дня німецькі бомбардувальники з’явилися десь за кілометр від нашого селища, наносячи удари по відступаючих по дорозі Пирятин — Чорнухи — Лохвиця військах Червоної Армії.
Через півгодини я і троє моїх друзів уже були на місці бомбардування. Обабіч дороги стояли дві розбиті вантажівки ЗІС-5.
Та найбільш нас зацікавила велика авіабомба на проїжджій частині. За хвилину ми вже обсіли її, так ніби це була якась досі невідома дитяча іграшка. Збоку бомби виднівся підривник (як нам пізніше пояснили). Якби під рукою були інструменти — почали б відгвинчувати. Та нам пощастило. Об’їжджаючи бомбу на безпечній відстані, легковий автомобіль (звали ми «ямкою») зупинився, з нього вийшов військовий і лагідно погукав до себе. Він розповів, яка небезпека чекає на нас. Що німці часом скидають бомби затяжної дії. «Ідіть, хлопчики, звідси і ні в якому разі не повертайтеся», — сказав на прощання. Але згодом ми вирішили повернутися, як раптом почули вибух. Бомби вже не було, знайшли тільки осколки (один, розміром з долоню, я приніс додому як трофей).
У перші дні війни мого тата призвали в армію. Пам’ятаю, як мама, я і моя молодша сестра проводжали його на станцію Сенча. Під Дніпропетровськом батько попав у оточення, будучи пораненим в ногу під час мінометного обстрілу. В числі багатьох наші санітари підібрали й помістили його в госпіталь, де близько дев’яноста червоноармійців захворіли правцем. Вижили лише двоє, в тім числі й батько, головним чином завдяки знайомій лікарці, яка зуміла знайти потрібну вакцину і зробила своєчасне щеплення. За кілька місяців на милицях він повернувся додому.
Та це було пізніше, а під час наступу німців я бачив як відступали наші червоноармійці й навіть запам’ятав: були в них гвинтівки СВТ (десятизарядні). Одну з них я знайшов і заховав, навіть додумався постріляти. Та постріл здійснив лише один — стріляна гільза застрягла в патроннику. То був, мабуть, один з недоліків гвинтівки СВТ, чому вона й не пішла в широке серійне виробництво.
В один із цих днів я сидів на вишні, як з’явилися ворожі «юнкерси», що полювали за відступаючими червоноармійцями. І ось на бриючому польоті пролетів такий стерв’ятник і обстріляв мене, благо, не попав. Посипались як ножем зрізані гілочки й листя, а я миттю злетів долу, заховався в підвалі разом з іншими.
Два з «юнкерсів», коли наші військові зуміли нанести прицільні постріли, здійснили вимушені посадки на полі за радгоспним садком. Певний час стримувалось бажання наблизитись до літаків. Та коли зрозуміли, що їх ніхто не охороняє, почали, як уміли, їх демонтувати, а простіше — нищити. Щоправда, озброєння (кулемети в крилах і в кабіні радиста-стрілка) німці зняли.
Один із хлопців зумів зняти козирок кабіни і пристосував під будку для собаки. Хто різав гуму, хто нищив крісла. Особисто я демонтував жалюзі перед радіатором двигуна. За броньованою спинкою кабіни, у хвостовій частині літака зняв приймач-передавач. Додому принести побоявся, і заховав у радгоспному садку. Порізав тросики, що йшли до хвостового оперення. Порозбивав прилади управління…
З наближенням фронту німці на цьому полі облаштували польовий аеродром, а штаб і особовий склад розмістили на центральній садибі радгоспу, зайнявши клуб, контору та гуртожиток. І почалося:
- Матка, курки, яйко, млєко, масло, — це я особисто чув, як німець вимагав у моєї мами.
А частіше забирали самовільно, що було їм потрібно. Тільки в нашої сім’ї забрали табунчик гусей (14 штук), знищили пасіку, забравши рамки з медом, виловлювали курей. І подібне робили скрізь.
У перший вечір окупації до нас у вікно постукали. Зайшли двоє, один у цивільному одязі, другий — у військовому. Це був Володимир Володимирович Полатьєв, майор Червоної Армії (якщо не помиляюсь: у нього були на петлицях по дві шпали). Попросили одяг, щоб переодягти військового в цивільне. Мама дала батьків робочий костюм і демісезонне пальто (ночі вже були холодні). Він залишив командирську сумку, деякі документи у т. ч. ощадну книжку на 1 тис. карбованців, що були покладені до ощадкаси м. Рівного. Лишив також пістолет. Усе це я зберігав майже 2 роки окупації, а потім пістолет з 16 патронами передав партизану Улященку.
Відступаючи, фашисти нищили все, що могли. У радгоспі спалили всі помешкання та виробничі приміщення. Як навіжені, бігали з факелами і палили все, в тому числі сарайчики для худоби і птиці, стіжки сіна, стріляли худобу. В мене вистачило фантазії нашу корівку загнати в центр садка в омшаник (так звали приміщення, де проводили сортування, упаковку та відвантаження яблук для відправки). Так і врятувалася корівка, яка потім не дала нам померти з голоду.
Радгоспний клуб згорів, а гуртожиток вдалося зберегти. Разом із моєю одноліткою Валею Шеховцевою з Харкова (вони з мамою та братом переживали в радгоспі воєнне лихоліття) ми оглядали приміщення (старші боялись і ховалися, а нам і море по коліна). В одній із кімнат на ліжку горів матрац, почала тліти підлога та простінок. Ми знайшли відро, принесли води і загасили пожежу, за що нам в одному з перших післяокупаційних наказів по радгоспу оголосили подяку, а нашій сім’ї тимчасово в цьому гуртожитку дали кімнату для проживання.
Вище я згадував військового, що в перший день окупації перевдягався в нас у цивільний одяг. Так от, з приходом Радянської Армії він заїхав у селище, та зустрітися з нами не вдалося, бо на той момент нашій сім’ї дали житло в Лохвиці, а в нього, певно, не було часу, щоб відшукати нас, подякувати за підтримку в лиху годину.
Довгий час мама шукала цього військового, листувалася з багатьма службами. І лише по війні мамі надіслали його адресу, а, вже будучи студентом, я відвідав його в Києві, повернув його речі. Звичайно, випили по чарці, згадали ті буремні роки та висловили побажання, щоб вони ніколи не поверталися, чого і бажаю всім сущим на землі.»
Багато фактів народного героїзму,не розрахованого на уславлення,так і поглинув час і вже складно щось зібрати і залишити нащадкам. Останнім часом з’явилося багато нової інформації про ту епоху,інформації різко критичної,підтвердженої документально,як книзі Д.Бровара «Не стріляйте в білих журавлів». - Видавництво «Гадяч»,2005р.Є над чим подумати людям не байдужим..
Але за складними переплетіннями світла і тіней тієї епохи не повинно тьмяніти безсмертя народу – переможця.
Любов Єрмакова.
