Вшанували пам’ять земляка

          Сонячного весняного дня студенти груп Т-11 та М-13 Лохвицького механіко-технологічного коледжу ПДАА стали гостями Літературної вітальні,яка відбулася в стінах Заводської міської бібліотеки №1.Сюди ж звітали читачі Абонемента для дорослих. Захід було присвячено 100- річчю з дня народження Олексія Коломійця,уродженця Лохвицького краю. Студенти відвідали захід разом зі своїми викладачами Таранською Аллою Анатоліївною та Мірошник Наталією Леонідівною. Долучилася до міроприємства також Галина Іванівна Ільїних,бібліотекар та заступник директора ПТУ №32 з навчальної частини.
           Бібліотекарі Єрмакова Л.М. та Лисенко Н.О. розповіли студентам про життя письменника і драматурга,що уславив Лохвиччину своєю творчістю.

Народився Олексій Федотович Коломієць 17 березня 1919 року в хатині під соломою у сім’ї селянина – бідняка. Він був шостою, найменшою дитиною в родині. Його батько тяжко працював по наймах і тому дуже рано помер. У 1922 році його не стало. Малому Олексію було лише три роки.

Залишилася мати письменника, Мотря, вдовою із шістьма дітьми. Усі чоловічі турботи про родину звалив на свої ще немічні плечі найстарший син Григорій. Потім він поїхав навчатися до Харкова, пізніше забрав до себе і своїх сестер, які здобувши освіту, стали вчителями. А згодом і брат Степан став педагогом.

        Залишився з матір’ю лише Олексійко. У 1927 році малий Олекса йде до школи, де навчається сім років. Яким він був, наш драматург? Олексій Федотович був смаглявим, карооким хлопчиком з чорним густим волоссям. Він був дуже веселий, рухливий, такий як і всі діти, але відрізнявся від них тим, що був занадто допитливим.

Як тільки Олексій навчився читати, то вже ніколи не полишав книги. Його цікавило все, особливо він цікавився історією свого рідного села. На той час у селі проживали поважні діди – дід Сила і дід Жура, так між собою їх прозивали люди. Сільська дітвора боялася цих сивобородих дідів, а малий Олекса розмовляв з ними на рівних. Любив хлопчик веселитися разом з однолітками, грав в різні дитячі ігри на вигоні, улітку пас корів.

У своїй  неопублікованій  біографії О. Коломієць  писав: 

"Народився я в маленькій сільській хаті, у маленькому селі. У цій хаті поміщалося все моє дитинство, а ще були піч, лежанка, прилавок, стіл, лави, скриня, жердки, сволок, ослінчик – скільки всього поміщалось? Одежа, подушки, глечики, миски всякого добра уйма. А в цій хаті ще жила моя – тому найкраща, що моя – мама. А в тій маленькій хатинці, в тому величезному будинку ще мої брати: Грицько, Степан, сестри – Палажка, Ориська, Пріська. Тут усі ми поміщались, бігали, стрибали, навесні до нас прилучалися телята, ягнята... Село називалось Харківці. Маленьке, між маленькими пагорбами, а для мене було величезною країною, а кожна людина з мого села - як багатотомне зібрання пісень, казок, пригод. Усі читали, усі любили книжки, усі пишалися, що в нашому селі народився Архип Тесленко".

Після закінчення  семирічки Олексій Коломієць навчався в газетному технікумі. Іван Цюпа згадує: "Тоді  я був заочником  Українського  комуністичного  інституту журналістики,  а  в газетному  технікумі  ім. Миколи Островського  навчалися  полтавські  юнаки – Олесь Гончар, Григорій Тютюнник і Олексій Коломієць. Третій полтавець Олекса Коломієць наголошував, що  він земляк  Архипа  Тесленка,  і  вражав  балакучістю, сипав  жартами,  умів  посміхатися  самими очима, трохи розкосими  і лукавенькими". Згодом він учився  на робітфаці Харківського  інституту радянської торгівлі, а  потім – на  історичному  факультеті Харківського державного  університету  ім. М. Горького.

На війні  був з перших днів. Брав  участь  у  боях як  командир  взводу  управління батареї  в складі 37-ї армії  Південного  Фронту. Лейтенантом- артилеристом пройшов фронтами  Другої Світової  війни.

 В  серпні  1942 р.  був  поранений  і після госпіталю  демобілізований  за  інвалідністю. Олекса Федотович не любив  вдаватися  у  фронтові  спогади,  коли він, скороспечений артилерист на  кінній  тязі, прямо  з  короткотермінових курсів  був кинутий  у криваве  місиво війни. Коли ж  і згадував, то  відшукував  якісь  комічні  випадки, в котрі потрапляв  з волі  справжніх  чи  вигаданих  ним обставин.

 Його донька Оксана поділилася спогадами: «Під час війни батько був командиром артилерійського підрозділу. Техніки не вистачало, тому використовували коней. Одного разу кобила, на якій їхав батько, підірвалася на міні і загинула. Батько дуже жалкував за нею. Вона, власне, врятувала йому життя. Кобила була розумною, слухалася його і під час обстрілів ховалася і не рухалася. Звали її чомусь Табуретка.

        Іншим разом батька, пораненого і контуженого, кинули на гору трупів, подумали що мертвий. Лише дивовижний випадок його врятував. Молодий солдат, побачивши кліпання батькових очей, звільнив  його з – під трупів і відніс до шпиталю. Довго бідкався потім батько, але так і не знайшов свого рятівника».

 У повоєнний період  до 1950 р. перебував  на комсомольській роботі:  спочатку лектором  ЦК ЛКСМУ,  а  пізніше – секретарем  по  пропаганді  Чернівецького  обкому  комсомолу. Працював  також  і  в пресі.  З 1950 року -  працівник преси, головний редактор газети "Молодь України";  в 1953- 1960 рр. - завідувач  відділом  журналу "Зміна" (пізніше – "Ранок").

Друкуватись  Олексій  Федотович розпочав  ще   у 1940 році,  але художні твори  стали  з'являтися  лише  з 1953 року. Перша збірка  оповідань "Біла криниця"  вийшла  1960 року. В ті роки  написав  повість про Архипа Тесленка  "Втрачене життя".

Незабаром  він  виявляє  себе  як  талановитий  драматург. Першим  драматичнимтвором  письменника  була  комедія  "Фараони". Використовуючи давно відомі сюжетні мотиви, драматург зумів написати п'єсу, сповнену гумору і дотепності, в якій крився глибокий зміст і порушувалися актуальні соціально – етичні проблеми.

На сіруватому  тлі  завиробничених тем  п'єса  «Фараони»  стала  справжнім  фейєрверком  і  водогра-

єм  здорового українського гумору,  цілим гроном  характерів,  які зламали  стереотип  жіночої, так  званої «слабої» статі  і  чоловічої – сильної.  Весь  комізм  у тому, що  до нині  сильна  сторона  виявилася  до  безпорядності недотепна  без жіноцтва.  Як на  теперішню  лексику, Коломієць  ще шістесят літ  тому  досить  оптимально  вирішив  актуалізовану  нині «гендерну проблему».

Комедія «Фараони» принесла О. Коломійцю широке визнання: вперше зіграна в Московському театрі ім. М. В. Гоголя, п'єса в 1962 ставилася вже в 71 театрі країни. У 1978 в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п'ятисота постановка.

Кожна нова п'єса розкривала нові грані творчої майстерності Олексія Коломійця, він не повторювався у тематиці, образах, конфліктах, морально-етичній проблематиці. Герої Коломійця — це завжди звичайні, рядові люди, які захоплюють кришталевою чистотою своєї душі, прагненням зробити людей і весь світ чесними, прекрасними. У своїх п'єсах драматург порушує «вічні проблеми»: добра і зла, любові і ненависті, відданості і вірності.

Персонажі багатьох п’єс Коломійця – представники переважно молодого покоління, носії двох життєдайних сил: праці і кохання. Людську працю автор розуміє як засіб своєрідного очищення, облагородження.

Найбільшої чистоти й пастельності барв, тонкої проникливої задушевності досяг Коломієць у п'єсі "Голубі олені", удостоєній Державної премії ім. Т. Шевченка (1977). П'єса "Голубі олені" – це поетична розповідь про справжнє кохання, пронесене крізь усе життя, про цільність людської особистості. На тлі численних батальних творів п’єса прозвучала винятково ніжною ліричною нотою.

Тема вірності в коханні звучить у Коломійця як тема людської стійкості і відданості високим ідеалам у повсякденному житті.

Шістдесяті – сімдесяті роки стають надзвичайно плідними для Олексія Коломійця в творчому плані, він багато пише, його п'єси мають успіх. Він не повторювався у тематиці, образах, конфліктах, морально – етичній проблематиці. У 1961 він пише драматичний памфлет «Дванадцята година», потім психологічну драму «Чебрець пахне сонцем» (1963), п'єсу «Прошу слова сьогодні» (1964), драматичну дилогію «Планета Сперанта» (1965), «Спасибі тобі, моє кохання» (1966), «Келих вина для адвоката» (1969), психологічну дилогію «Горлиця» та п'єсу «Перший гріх» (1970).

Лірична драма «Спасибі тобі, моє кохання» і дилогія «Горлиця» у 1970 були відзначені республіканською премією ім. М. Островського. У 1972 виходить п'єса «Одіссея в сім днів», в 1973 — «Голубі олені», потім — «Кравцов» (1975) і «Срібна павутина» (1977). 

У 1978 році побачила світ драма «Дикий Ангел», яка у 1980 була відзначена Державною премією СРСР.

 «Повість про сім'ю» - так визначив найголовнішу проблему п'єси Олексій Коломієць. Справді, йдеться про сім'ю, в якій кожен пізнає моральні основи людської особистості. Диким Ангелом назвав драматург головного героя п'єси. Старий робітник Платон Ангел за деякими мірками - людина "дика". Увесь свій вік він працює, не покладаючи рук, навіть на пенсії підробляє, як може. Своїх дорослих уже дітей тримає під суворим батьківським контролем, ведучи детальний облік їхніх заробітків. Всі сімейні прибутки збирає докупи і розпоряджається ними самостійно й дуже ощадливо.

 У розмові з журналістом Ангел, відповідаючи на запитання про вищу мету свого життя, говорить: "жити як слід". Платон Микитович не відділяє себе від держави, а вважає її частиною. "Ми разом з державою і плануємо, і багатіємо ... Правда, я трошки попереду. Бо в неї є ще чимало дармоїдів: або не працюють зовсім, або багато балакають і мало роблять. А в моїй державі цього немає. Як заробив, так і їж! Як заробив, так і одягайся", - пояснює він журналісту.

Ангел виступає за сувору експансію, бо в ній - запорука зростання нашого добробуту, багатства країни. Кожна людина повинна вболівати за народне добро, не залишатися байдужою до безгосподарності. Такий собі сімейний "монарх" обертається до нас іншим боком, де за зовнішньою скупістю й домашньою "тиранією" проглядає висока вимогливість до себе, до своїх дітей, до інших.

Автор у виразно полемічній формі порушує одну з найболючіших проблем: виховання свідомих, дбайливих і далекоглядних у господарських питаннях громадян - насамперед, підростаючого покоління - у праці і через працю. Устами своїх героїв письменник підводить читачів до думки, що наша держава буде багатою, а люди матимуть добробут лише тоді, коли кожен - від робітника до державного службовця - ставитиметься до своїх обов'язків відповідально, своєю працею збагачуючи державу, в якій живе. Драма Коломійця несе в собі потужний морально – виховний заряд, в якій утверджуються високі моральні принципи суспільства.

О.Коломієць створив три десятки драматичних творів, у кожному з яких – Людина. Сьогодні все змінилося: і час, і люди. Але немає сумніву, що все написане нашим талановитим земляком чекає нове прочитання. Адже теми, сюжети, образи списані ним з життя народу, з реальних подій.

        А це не вмирає.

 «Слово Олекси Коломійця не тільки на сцені, а й на сторінках його чудових книг. Бо справжнє мистецтво – вічне» - так сказав про творчість письменника Борис Олійник.

Як  драматург  О.Коломієць  схильний  до  театру 

 інтелектуального, де  порушуються  морально – етичні  проблеми. Його п'єси  відзначаються  актуальністю, вони  ставлять  проблеми,  спрямовані  на  відстоювання  моральних норм  і  пошуків  сенсу життя. "Це  твори, - писав М. Шевченко,-  пройняті  гострим  публіцистичним  звучанням,  це надрив душі,  аби всі почули  трагедію,  яка  посідає  весь народ: ми  втрачаємо головну  цінність нації – Людину!  Аморальність,  бездуховність,  розлад стає   нормою.  Прокиньтеся!"

Так міг і  повинен був  зробити  справжній  майстер  духовного  цеху  і  справжній  син  свого народу. Так  він діяв завжди,  не лише  в творах,  а  й  у  житті.  Як,  скажімо, ось тоді, коли  виступив  з  ініціативою  вшанувати  пам'ять жертв Голодоморунасипати   жалобний   курган:   встановити  пам'ятник  застороги  під Лубнами, при  Мгарському  монастирі,Дзвін  пам'яті.  Виступив   від імені й  іменем народу  ще  задовго  до всіх  урядових  постанов.

Той  дзвін  став,  по  суті,  прижиттєвим  пам'ятником  і  самому Олексію  Федотовичу:  коли,  лубенці  й гості  збираються  на панахиду  біля  вже  знаного  по всій Україні Дзвону,  завжди з пошаною згадують  ім'я  славного  полтавця.

Своїми  думками  і  почуттями – він  завжди  з рідним селом. Буваючи  на  Лохвиччині, зокрема  в Харківцях, письменник  цікавився життям  людей. Коли  в  Харківцях було  відкрито  літературно – меморіальний  музей А. Ю. Тесленка,  він  вельми зрадів  цій  події.

. Незважаючи на свою зайнятість і слабке здоров’я, в останні роки життя Олексій Федотович часто приїздив у своє рідне село, про яке говорив: «Харківці – колиска мого життя, колиска моїх думок, колиска моїх мрій, колиска моїх почуттів, колиска моєї долі».

Невисокий на зріст, усміхнений, з непокірним пасмом на голові, допитливий, по – селянськи розсудливий, майстер невимушеної і жартівливої розмови – таким запам’ятали його земляки. А ще – закоханим у рідний край. Як любив Олексій Федотович поїздити полями, відвідати улюблені місця дитинства, вдихаючи цілюще лісове повітря Яруватого, набираючись сил із холодних та прозорих вод Жаданки. Влітку він жив у будиночку недалеко від мальовничої річки.

Хоча майже все його життя пройшло далеко від Харківець, та батьківська земля так і не відпустила свого сина від себе. Помер Олексій Коломієць 23 листопада 1994 року і на вічний спочинок повернувся в рідне село, під білокурі берізки, які так любив за життя.

 Поховали письменника в центрі  його  улюблених  Харківців, поруч  із могилою  Архипа  Тесленка.

Ось такі рядки присвятила драматургові  місцева авторка Ліна Яковенко,тонко відчувши душевний стан письменника:

…У біле полум’я сповитий

Старезний Київ у вогні свічок каштанів білопінних,

Що розквітають навесні.

І насолоджуючись дивом,

Все раз у раз душа моя так рветься

В рідну Полтавщину, в куточок затишку й тепла.

Дорога завжди повертає у любе й миле те село,

Яке, мов сонце зігріває, що б там на серці не було…

Село моє, мов на долоні правічних велетнів лісів.

Тут сиві верби на осонні нагадують про козаків.

Завжди прилину – прилечу,

Неначе швидкокрилий птах.

В село стежину протопчу

По водній гладі й по зірках.