Ціна великої Перемоги : український вимір.

Сонячного весняного дня,8 травня 2018 р.,до Заводської міської бібліотеки  №1 завітали студенти Лохвицького механіко – технологічного коледжу ПДАА для участі у проведенні Години історичної пам*яті під назвою

«Україна у ІІ – ій Світовій війні 1939 – 1945 : одна за всіх».

Студенти груп Т -12 Б та Т-14 Б прийшли до бібліотеки разом із викладачем історії і суспільних дисциплін коледжу Роман Нелею Станіславівною.

         На  початком заходу перед студентами виступила провідний спеціаліст з гуманітарних питань Заводської міськради Горбенко Юлія Анатоліївна,яка загострила увагу присутніх на значній кількості втрат українців у ІІ –ій Світовій та на необхідності перегляду історичних цінностей тієї війни у зв*язку з подіями на Сході України та втратами життів вже сучасних воїнів – патріотів. Вона запросила вшанувати пам*ять загиблих в обох війнах хвилиною мовчання.

         Далі перед учнями виступили бібліотекарі  Єрмакова Л.М., Матяш А.В., та  Лисенко Н.О.

         У вступному слові було наголошено,що Україна заплатила найбільшу ціну у тій страхітливій  війні,адже своє життя віддали мільйони українців за честь і свободу не тільки України,але і Європи. Так,у вірші Галини Світличної прозвучало :

…Аби народ мій похитнувсь,не вистояв,

І випустив із рук свій меч і стяг,

І,двадцять міліонів поховавши,

Не повалив до ніг своїх рейхстаг,-

Яким воно було б,сьогодні наше?

Пісня «Перемога свята,Перемога» у виконанні Наталії Бучинської розповіла про вклад українців у Перемогу над фашизмом,її значення не тільки в долі України,але і всієї Європи.

Так сталося, що у грудні 2010 р. на той час прем’єр-міністр Росії Володимир Путін під час спілкування з громадянами в прямому ефірі висловив думку про те, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщо б Україна не входила до складу Радянського Союзу, тому що, на його погляд, Росія є країною переможців. В.Путін також сказав, що найбільших втрат зазнала саме РРФСР – більше 70%.

        Ці некоректні стосовно нашої країни висловлювання спростовуються офіційними даними, за якими населення Української РСР у 1940 p. становило 41,3 млн. На 1 січня 1945 р. в Україні було зареєстровано 27 млн 383 тис. осіб. Різниця становить 13 млн 917 тис. осіб. Отже, у роки Другої світової війни Україна втратила майже 14 млн. млн населення. А це,зверніть увагу,більше половини від загальної цифри втрат!...А ще озвучується цифра у 20 млн. загиблих…

                З початком війни події розгорталися так, що за кілька місяців бойових дій територія України була повністю завойована. Мільйони людей опинились в окупації, надалі з тавром “зрадників” прийнявши на себе тягар лихоліття, поки країна збиралась із силами.

Причини величезних, невиправних втрат знаходимо у спогадах учасників подій.

        У книзі “Від солдата до академіка. Спогади останнього солдата Великої Вітчизняної війни” Володимир Васильович Хільчевський – учасник Великої Вітчизняної війни, “окопник”, орденоносець, тяжкопоранений у боях, у повоєнні роки знаний педагог, учений, заслужений професор НТУУ “КПІ” пише: “На територіях щойно визволених Сумської та Чернігівської областей відразу ж почалася мобілізація, і невдовзі слідом за наступаючими військовими частинами потяглися колони новобранців. Серед них були такі, що вже служили в армії…, але більшість – вісімнадцяти-,  дев’ятнадцятирічні юнаки. Обдерті, обшарпані – за два роки окупації обносилися, із “сидорами” за плечима йшли і йшли нескінченним потоком, не зупиняючись. В одній із таких колон крокував і я – вісімнадцяти з половиною років конотопсько-бахмацько-хуторський хлопчина. …Удень нас вишикували для прийняття присяги, а потім відбувся мітинг… Більшість складали молоді новобранці, ще не обмундировані, у своєму домашньому одязі, які не пройшли бодай якогось мінімального військового вишколу. У мене, наприклад, була лише шинель (зовсім нова, я був першим її власником), гвинтівка і патронташ. Але більше було неозброєних”. Таких новобранців називали “чорнопіджачниками” або “чорносвитками”.

        Комплектуванням “чорнопіджачників” займалися спеціальні польові військкомати. Мобілізація поширювалася на всіх «зрадників», тому мали власною кров’ю довести свою відданість Батьківщині. Ніякої військової підготовки з мобілізованими не проводили, часто їх відправляли у бій, навіть не встигаючи видати військового одягу і зброї.

        Російський дослідник Б. Соколов пише: “Расчет заключался в том, что “чорная пехота” только измотает немцев и вынудит расстрелять запас боеприпасов, чтобы затем свежие части смогли заставить противника отступить из занимаемых позиций” (Соколов Б.В. Неизвестный Жуков: портрет без ретуши в зеркале эпохи. – Мн.: Родиола-плюс, 2000) .Таке ставлення до співвітчизників, особливо новобранців, дивувало навіть німців, які таких солдатів називали “Beutesoldaten” (“трофейні солдати”).

       Зі “Щоденника” О. Довженка, запис за 28 листопада 1943 року: “Сьогодні В.Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться, як на винуватих. “Один генерал дивився на них у бою і плакав”, – розповідав мені Віктор”.

        Подібну історію оповідає письменник Анатолій Дімаров: “Коли село звільнили, усіх чоловіків від 16 до 60 років – усіх, аби була нога – рука, а чи сліпий – глухий – неважливо – стали брати до війська. Нас “озброїли” – дали по півцеглини і – “йдіть, спокутуйте вину кров’ю”, бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, … лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали!” Практично було страчено нізащо мільйони молодих життів..,які навіть нині важко підрахувати!.

        Таке відбувалося по всій Україні. Документальне підтвердження знаходимо у багатотомному історико-меморіальному виданні “Книга Пам’яті України”, на сторінках якого увічнені імена мільйонів загиблих. У 250 томах за областями, за кожним населеним пунктом подані імена полеглих. Дати мобілізації і загибелі воїнів указують на дуже короткий бойовий шлях, а за прізвищами бачимо великі родини.

      А в  зруйнованих війною селах, містах і містечках залишались матері, дружини з малими дітьми, переважна більшість яких незабаром ставали вдовами, а діти – сиротами. На них чекали тяжкі випробування повоєнних років.

Таким є Український вимір Перемоги, і гучні паради знову й знову тривожать пам’ять загиблих.

 Як твердить голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович, треба враховувати, що на території нинішньої Україні фактично точилися кілька воєн : німецько-польська (1939-45), німецько-радянська (1941-45), німецько-українська (1941-44), польсько-українська (1942-1947) та радянсько-українська (1939-54).

 "В українських реаліях не можна навіть визначити чіткі часові рамки цієї війни. Адже перші бойові дії, які були пов'язані із Другою світовою, почалися не у вересні, а у березні 1939 року на Карпатській Україні. Останні постріли українських повстанців пролунали на початку 1960 року. Отже,ці події теж були пов*язані із ІІ – гою Світовою війною.

У всіх цих війнах Україну та українців розглядали як ресурси, каже пан В'ятрович, а звідси і величезна кількість втрат, і те, що українці брали участь у всіх цих війнах на боці різних сторін.

      Щоб краще уявити участь українців у Другій світовій війні, їхню звитягу і жертовність, досить прочитати слова письменника і публіциста Мирослава Небелюка:

     «В гігантському змаганні  останньої війни українці взяли масову участь. Перейдіть лише цвинтарі полеглих у Нормандії, огляньте лише жертви великого союзного десанту на побережжях Франції, і на вояцьких хрестах знайдете стільки українських прізвищ!.. Українська кров лилася під англійським, американським та яким хочете іншим прапором за сильні ідеали».

         Саме тому, каже історик,  Україні не можна нав'язувати чорно-білу схему, де "з одного боку наші, а з іншого - німці". На думку Володимира В'ятровича, враховуючи, що за підсумками тієї війни Україна не стала незалежною, а українці - не стали вільними людьми, для сучасної України логічніше говорити не про визволення, а про вигнання нацистів з території країни, згадувати не про перемоги, а вшановувати пам'ять усіх жертв тієї війни.

  Станіслав Кульчицький, Інститут історії України НАНУ:

"Ще до підписання цього акту Сталін підписав указ Президії Верховної Ради СРСР про проголошення 9 травня Днем перемоги. І ось так ця важлива для людства дата виявилася розділеною навпіл,бо Перший акт про безумовну капітуляцію підписали 7 травня 1945 року після 2 години ночі з німецькою делегацією за присутності представників західних союзників та СРСР у французькому місті Реймс.

Він набув чинності 8 травня після 23 години. На вимогу Сталіна підписання капітуляції продублювали у зоні, яку зайняла Радянська армія. Це сталося 8 травня у передмісті Берліну Карслхорсті о 22 годині 43 хвилини за середньоєвропейським часом. У Москві тоді вже було 9 травня.

       До речі, за Сталіна це свято перемоги протрималося недовго і було скасовано у 1948 році з огляду на жахливі наслідки війни, в тому числі, і велику кількість калік на вулицях. Вони унаочнювали банальну істину: як можна святкувати те, що принесло стільки горя? Поновили День перемоги як свято і вихідний лише за Брежнєва у 1965 році", - нагадує Юрій Шаповал.

         Втримання радянських міфів про війну в Україні сьогодні є надзвичайно важливим для Росії, бо вони стали головним та останнім елементом радянської ідентичності частини наших громадян", - каже Володимир В'ятрович і додає, що саме "острівки цієї радянської ідентичності" стали місцями нових збройних конфліктів.

За останні роки  поєднання чорного із помаранчевим на стрічці набуло різних значень для українців.

           У таких місцях, як каже завідувач відділу історії України 20-30-х років ХХ століття Інституту історії України НАНУ Станіслав Кульчицький, пізнавальним знаком "свій-чужий" стали так звані георгієвські стрічки. Але, якщо залишити поза увагою історичну неточність щодо їхньої назви (бо насправді вони є гвардійськими), і права їх носити, "георгієвські" стрічки є не єдиним символом, запозиченим сучасною Росією як із імперських, так і з радянських часів:

        "Запозичена мелодія гімну Радянського Союзу із іншими словами стала гімном Російської Федерації, а, наприклад, Андріївський прапор із дореволюційного минулого".

Останнім часом громадські діячі та представники влади запропонували і символ для цього дня - квітку червоного маку.

      "Червоний мак - це європейська скорботна символіка, більше, ніж переможна, бо сучасна Європа складається із тих країн, які воювали між собою у Другій світовій війні. І мені важко уявити, щоб, наприклад, французи сідали на мотоцикли і намагалися встановити якісь свої державні символи десь у Берліні. Україна за ХХ століття пережила так багато трагедій, що нас не повинні турбувати якісь звитяги. Ми були частиною імперії, але ми не є імперія, тому для нас важливий День пам'яті, як день скорботи", - зауважує Станіслав Кульчицький. 

             "Мої французькі, німецькі колеги кажуть, що коли ми говоримо про війну, у першу чергу ми повинні говорити про трагедію людей, хоча героїзм і подвиги теж були. Але війна - це завжди трагедія. І зараз про це кажуть молоді українці - по 20 років, які служать у зоні АТО. Вони на своєму досвіді, ще не встигнувши закінчити університети, зараз відчули це, - проводить певні паралелі із сьогоденням і Анатолій Подольський. - Україна нарешті має приєднатися до європейського сприйняття війни як трагедії. Ми не відповідальні за минуле. Ми відповідальні за пам'ять про минуле".

         Почуття скорботи і болю якнайкраще передва вірш Ліни Костенко:

Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
Високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
А не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
У снах юнацьких не побув…

Так,за зміною дат і символів має відбутися і переосмислення того,чим була Друга Світова війна для України. Отже,нинішній конфлікт на Сході країни певним чином допоможе українцям  зрозуміти  об*єктивну картину  тієї великої війни  та  ролі  українців у ній.

Далі прозвучала пісня у виконанні Наталії Май «Маки червоні».

Студентській аудиторії було представлено до уваги Презентацію «Війна – це завжди трагедія» та проведено бесіду біля перегляду літератури за однойменною назвою заходу.

         На завершення Години історичної пам*яті викладач Роман Н.С. висловила подяку бібліотекарям за актуальний захід,що не дає забути про ціну українського вкладу у перемогу в ІІ – гій Світовій війні.

Подарунок  міській  бібліотеці від автора.

        Приємно,коли дізнаєшся про творчість відомих людей,а надто,відомих у нашому місті  авторів.Валерій Олексійович Червоненко,який вже тривалий час є директором Заводської загальноосвітньої школи №2, відноситься саме до таких.Неодноразово під час концертів заводчани (та й інші теж) чули зі сцени авторське виконання пісень Валерія Олексійовича на його ж власну музику і вірші.Бібліотекарі час від часу зустрічалися з публікаціями його віршів і музики.Завдяки такому всебічно обдарованому  директору школи і учні,які навчаються в ній, і педагоги, теж прагнуть проявляти і розвивати свої таланти. Неодноразово учні цієї школи були переможцями конкурсів,які влаштовувала міська бібліотека №1 і на міському рівні, і на районному. Фестиваль "Веселкові кольори" теж неодноразово  нагороджував грамотами переможців учнів щколи №2,яку очолює Валерій Олексійович.

       Цими весняними днями поет завітав до нашої бібліотеки з подарунком,збірочкою віршів під назвою "За хвилями буття".Ми з цікавістю ознайомились із нею і з радістю пропонуємо нашим читачам до уваги вірші,які раніше не були відомими...А ще в ній балади,сонети,які містять глибокі філософські роздуми автора,переживання його ліричного героя. 

       І вітаємо Валерія Олексійовича з виходом його збірки! Творчих вам успіхів! 

 

«Славетні земляки – ювіляри рідного краю».

Саме під такою назвою 12 квітня нинішнього року у Заводській міській бібілотеці №1 пройшла Краєзнавча година за участі студентів механіко – технологічного коледжу ПДАА гр. Т-11,яка відвідала захід на чолі з завідувачкою начальною частиною коледжу та викладачем української мови і літератури Таранськю Аллою Анатоліївною.

         До студентів зі вступним словом звернулася зав.бібліотекою Єрмакова Л.М. та спеціаліст ССДСМ Заводської міськради          Ященко Ю.В. Також з розгорнутою розповіддю про О.Гончара виступила перед студентами Таранська А.А.

     Увазі студентів було запропоновано дві Презентації під назвами :      «Скульптр і воїн» - до 110 –літнього ювілею Пивоварова Г.Л.,скульптора і уродженця м.Лохвиці та «Собор душі Олеся Гончара»,якому 3 квітня 2018 року виповнилося 100 років з дня народження. Також було влаштовано відкритий перегляд літератури  «Вони з талановитого сузір'я Полтавщини»,на якому було представлено твори Олеся Гончара та газетні публікації про нього та Краєзнавча розвідка про Григорія Пивоварова. Було зазначено,що творчий шлях Пивоварова Г.Л. знаходиться на початку свого вивчення і дослвдження і являє собою значний інтерес для краєзнавців.

Літературна візитка  «Собор української душі»

( 3 квітня 2018 року - 100 – річчя з  дня народження Олеся Гончара)

1. У жовтні 1991 р. на Хрещатику, якраз довкола пам’ятника «вождеві всіх народів», на знак рішучого протесту проти існуючого уряду голодували студенти з Києва та інших міст України… Серед них була і онука Олеся Гончара Леся, студентка КДУ… В ті дні у своєму привітанні учасникам міжнародних наукових конференцій, що відбулись у Вашингтоні та Філадельфії, він сказав: «Голодують студенти на Хрещатику, бачу бліді, виснажені обличчя, але це обличчя незломлених, одухотворених людей. Це твій завтрашній день, Україно, це найвірніша надія твоя! Не завжди будеш ти чорнобильна, не завжди будеш сколонізована, зневажена й пограбована – ще побачить світ у сонці тебе, у красі твоїх прийдешніх весен» .

2. Подібну солідарність із молоддю висловив Олесь Гончар і в пресі. Тоді ж і написав свою заяву про вихід із КПРС. Колись, у далекому 1946 р. він із гордістю одержував свій партійний квиток, тепер повертав його без тіні сумнівів.

3. А почався його життєвий шлях у селі Ломівка 3 квітня 1918 року неподалік Катеринослава (нині у межах Дніпропетровська) у родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків. Він прийшов на світ, коли з любові й муки після сивих віків борні народжувалася наша держава – Українська Народна Республіка. Він, як ровесник її, прожив з вірою, що Україна, хоч і була розіп’ята на хресті, ще не вмерла і не вмре. Він дожив з цією вірою до Великодня її воскресіння і урочисто вітав цю святу годину на всенародному вічі.

4. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської області. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір. Перші уроки йому дала неписьменна селянка, і були то уроки добра і краси, чесності й душевного максималізму. Над усе мріяла вона, щоб хоч онук вивчився і став великим чоловіком.

5. Мову і літературу у семирічці викладав у нього старий досвідчений вчитель, який прищеплював молоді «палку любов до рідного слова, красного письменства». Як згадує Гончар, саме він дав йому і «це чисто українське ім’я «Олесь». Першими літературними вчителями його були, окрім Т. Шевченко, чий «Кобзар» він читав вечорами в бабусі й тіткам, Леся Українка, Панас Мирний, Іван Франко, Іван Нечуй- Левицький, Григорій Косинка.

6. Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник.

7. : У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Через багато років письменник згадував: «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…»

8. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» тощо) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті. 1936 р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету у червні 1941 р. пішов добровольцем на фронт. Він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї - не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом.

9. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Лише через 40 років Олесь Гончар укладе окрему їх книжку під назвою «Фронтові поезії» (1985р.) Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його новел і романів, передусім «Прапороносців».

10. Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки у місті Дніпропетровськ, де він жив у районі Ломівка в домі у своєї сестри. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання у вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці».

11. Олесь Гончар пообіцяв побратимам :» Якщо лишуся живим, розповім про вас… "Про вас" — то про своїх друзів, побратимів, з ким судилося ділити важку солдатську долю

     Після війни він виконав свою обіцянку: роман "Прапороносці" був написаний. Думка про створення цієї книги вперше зародилася в Празі, в бурхливім травні 1945 року. Після грандіозних боїв… виникла книга, котру маєте перед собою.

12. Фронтова «наука» навіки закарбується в серці Олеся Гончара. Навчить сприймати не тільки світлі, барвисті кольори довколишнього світу, а примусить серйозно замислитися на вічними людськими проблемами, тривожитися за долю всієї планети. На початку 60-х рр.. українське мистецтво переживало другу хвилю свого ренесансу. У літературу влилися молоді, ще не зіпсуті тоталітаризмом, таланти – В. Симоненко, І. Драч, Л.Костенко, Д.Павличко, М.Вінграновський, В.Шевчук, В.Дрозд – ціла плеяда «шістдесятників». А з ними з’явилися нові теми, ідеї, образи, молодечий максималізм, романтична окриленість, сміливий новаторський пошук у царині форми.

13. Найпліднішими  для Олеся Гончара як митця були саме 60-ті роки позначені «Хрущовською відлигою». Тоді були написані такі непересічні в українській літературі романи, як «Людина і зброя», за яку автор одержує Шевченківську премію, «Тронка», «Собор».

Серед них — романи «Тронка» (1963), (в грудні 1964 передав у бібліотечний фонд грошову винагороду Ленінської премії, присудженої йому за роман «Тронка»), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

14. Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964 р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася менш успішно. Кампанія проти роману «Собор» Роман «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» у 1968 році. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

15. Ще в роки свого життя на Дніпропетровщині, Олесь Гончар жив на тій же самій вулиці, де був збудований без єдиного цвяха дерев'яний козацький собор, що руйнувався. Цей собор стояв у центрі Новомосковська, недалеко від того місця де жила його сестра. У 90-их роках собор, який пов'язують з образом собору у книжці «Собор», був відбудований. У 1968 році Григір Тютюнник, привітавши автора з творчим успіхом писав до Олеся Гончара: «Щойно прочитав «Собор». Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман- набат! О, як засичить ота ретроградська гидь, упізнавши сама себе, яке невдоволення Вами висловлять…»

16. Якими актуальними на сьогодні є проблеми, підняті Олесем Гончарем в 70-х роках ХХ ст. у романі «Собор». Не перевелись, на жаль, у нас браконьєри, батькопродавці, кар’єристи, подібні до Володьки Лободи – героя твору. Відступники від свого народу, від рідної мови… Чи захистять вони собори власних понівечених душ, як заповідав їм вчитель Хома Іванович? Образ собору у творі - це художній символ самої України, остання опора українського духу, якому загрожує смертельна небезпека.

17. «Думаймо про велике», - такими словами звернувся Олесь Гончар, голова Cпілки письменників України, до учасників V з’їзду письменників. З його іменем тісно пов’язане наше національне відродження. Особливо часто можна було почути його пристрасний, схвильований голос в останні роки. Це він відкрив установчу конференцію Товариства української мови імені Т.Г. Шевченка, Установчий з’їзд Народного руху України, виступав на мітингах і різноманітних демократичних з’їздах, у такий спосіб мовби благословляючи всіх нас будь-що обстояти незалежну тепер Україну, підняти її з руїни.

18. 16 липня 1995 року відійшов у вічність Олесь Гончар. Упала духовна опора, що на верховині другого тисячоліття тримала українське небо. Доля Олеся Гончара, патріарха української літератури, совісті нації, виписана в його слові, з пречистого духу якого він воздвигнув недосяжний собор.

Краєзнавча розвідка «Скульптор і воїн»

(22 березня 110 років від дня народження Григорія Леонтійовича

Пивоварова (1908–15.05.1942), українського скульптора – монументаліста,

уродженця м. Лохвиця)

            

22  березня 2018 року виповнюється 110 років від дня народження Григорія Пивоварова.

Його творчість належить до кращих надбань українського образотворчого мистецтва першої половини ХХ століття .Життя Григорія Леонтійовича Пивоварова  обірвало лихоліття Другої світової війни.

      Він народився по старому стилю 9 березня 1908 р. у Лохвиці (Полтавщина), в багатодітній родині вчителя. У хлопця рано проявився хист до малювання, який також багато читав, був спостережливим і наполегливим у досягненні поставленої мети. Ймовірно, що його здібностям допомогли розвинутися і професійні малярі Ф. Артамонов і В. Журавльов, які на той час викладали у реальному училищі міста. У них, до речі, вчився також ще один талановитий лохвичанин, ровесник Григорія Пивоварова  Михайло Дмитренко (1908—1989), у подальшому відомий маляр-монументаліст, портретист, графік, котрий створив за власними ескізами унікальні композиції з внутрішнього оздоблення у різних техніках католицьких і православних храмів у містах Канади, США, Франції.

У 1924 році Григорій Пивоваров їде до Києва. Тут він спочатку навчається у художній профшколі, а через два роки успішно складає вступні іспити до художнього інституту, який закінчує 1931 року.

На початку своєї творчої діяльності митець плідно займався монументальною пластикою і здійснював проекти пам’ятників діячам тієї доби у Новоград-Волинському, у Донецьку, на Чернігівщині, а у 1937 році разом зі скульпторами Ю. Білостоцьким, Е. Фрідманом створює багатофігурні композиції для павільйону Української РСР на ВДНГ у Москві.

У 1939 році Григорій Пивоваров виготовив погруддя свого земляка, письменника А. Тесленка. Він встановлений у його рідному селі Харківці Лохвицького району. Але найбільшу віддушину під час виконання офіційних замовлень талановитий скульптор знаходив у праці над портретами, які позначені емоційністю і яскравою виразністю. Григорій Пивоваров тут виступає як талановитий майстер психологічного портрета. Із великим натхненням він працював над образами улюблених письменників, поетів, діячів культури і мистецтва. Ним створена скульптурна галерея видатних історичних постатей і сучасників: О. Пушкіна, Т. Шевченка, І. Франка, В. Маяковського,  О. Довженка та ін.

Досягаючи максимальної портретної схожості, митець водночас по-своєму розкривав складний внутрішній світ людини. Перед глядачами постають особистості, що відображають у собі типове і характерне для своєї епохи — неповторний талант, високий духовний злет, відданість світлим ідеалам. Так, портрет О. Довженка за силою психологічної характеристики і виразністю ліплення критики віднесли до кращих творів української пластики 30-х років.

Ознайомившись на одній із виставок з портретами майстра, наділеного великим талантом, Максим Рильський пророче сказав: «Роботи Григорія Пивоварова увійдуть до золотого фонду українського мистецтва». Так до митця прийшло заслужене велике визнання. У нього було багато творчих задумів і надій. Їм, на жаль, не судилося здійснитись. Із перших днів Другої світової війни Григорій Пивоваров йде на фронт, а у травні 1942 р. в одному із тяжких боїв він загинув від фашистської кулі на Керченському півострові.

Дочка скульптора, киянка Ада Григорівна Пивоварова розшукала однополчан батька і зав’язала з ними листування. Журналісту Григорію Шибанову вона і надіслала кілька дорогих для неї листів. І ось тепер, через сорок років, вшановуючи світлу пам’ять видатного митця, він назвав імена тих, хто зберіг спогади у своєму серці про скульптора, громадянина, мужнього захисника Вітчизни Григорія Пивоварова... Це О. Сазонов, К. Сущий, О. Донецький,

С. Зінченко, О. Матвєєв, які на той час проживали у різних містах країни. Вони, зокрема, писали, що Григорій Пивоваров поєднував у собі риси талановитої людини з добрим, ніжним серцем і сміливого бійця, котрий не раз перебував на лінії вогню, мужньо дивлячись смерті у вічі. У перервах між боям він робив малюнки, зарисовки з поля бою, читав бойовим побратимам вірші, розповідав їм про мистецтво, про його велику життєстверджуючу силу.+

У Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури (колишній Київський державний художній інститут) є скромна біломармурова меморіальна дошка. На ній викарбуване ім’я Григорія Леонтійовича Пивоварова, який пішов у безсмертя. Його тут пам’ятають і пишаються ним. Твори видатного митця височать на людних майданах, зберігаються у музеях України.                 

Цікаві матеріали про Тараса Шевченка.

Червона кімната і чай з ромом - маловідомі факти з життя Тараса Шевченка

9 березня 1814 року у селі Моринці – тепер Звенигородський район на Черкащині народився поет і художник Тарас Шевченко.

1843 року Тарас Шевченко покохав Теодосію, доньку попа Григорія Кошиця з села Кирилівка. У нього хлопець наймитував. З дівчиною хотіли одружитись, але Кошиці були проти. Мати Теодосії умовила знайомих кликати за хрещених до своєї дитини Тодосю й Тараса. Кумі й кумові в ті часи не можна було за звичаєм та законом одружуватися. Дівчина здогадалася про задум, взяла дитину і пішла з нею до іншого попа й охрестила з іншим кумом. Тоді Кошиці відкрито відмовили Шевченку. Поет змушений був відступитися. Цікаво, що сама Теодосія так і не відцуралася свого кохання. Вона відмовилася виходити заміж, збожеволіла і вмерла 1884 року.

Якось художникові-кріпакові у Петербурзі генерал замовив свій портрет. Намалював художник гарно і дуже схоже. Але генерал був насправді некрасивим і роботу приймати відмовився. Тоді Шевченко переробив картину: зафарбував генеральські атрибути, намалював натомість рушника і інструменти для гоління і віддав роботу у цирульню як вивіску. Розлючений генерал запропонував Енгельгардтові викупити кріпака щоб покарати. Дізнавшись про це поет Василь Жуковський вмовив імператрицю змусити поміщика призупинити перемовини з покупцем. Щоб віддячити їй художник Карл Брюллов закінчив давно розпочатий портрет Жуковського, який розіграли лотерею.

Автор: freehost.com.ua

Приятель Шевченка Іван Сошенко згадує, що в житті не бачив веселішої і щасливішої людини, ніж Тарас під час візиту до Брюлова.
- Невже Брюллов завжди такий добрий, такий ласкавий?- питав він у Сошенка.
- Завжди, - відповідав той.
- А ця червона кімната його улюблена?
- Улюблена.
- Все червоне! Кімната червона, диван червоний, завіси край вікна червоні, халат червоний і малюнок червоний! Все червоне! Чи побачу я ще колись його так близько?! – захоплено заплакав Тарас.
Ця червона кімната лишилася поетові пам'ятна до кінця днів його. Багато чого він забув, але останніми його словами були "червона кімната" і "Карл Петрович".

Улюбленим напоєм Тараса Шевченка був чай, а улюбленою їжею борщ "затертий пшонцем і затовчений старим салом", вареники з сиром з грубої гречаної муки та такі ж самі галушки, рибні страви. Історик Микола Костомаров згадував як Шевченко випиває "десяток склянок чаю з додаванням рому", але лише раз зустрів поета по-справжньому п'яним.

У 1845-1846 роках Тарас Шевченко жив у Переяславі у свого приятеля Андрія Козачковського. Той підмітив, що нового одягу художник шити не любив, ходив у старому. Довідавшись, коли Шевченко мав отримати гроші від Київської Археографічної комісії, Козачковський за тиждень до того покликав кравця. Поки поет спав зняли мірку із його старої одежі. Коли одержав гроші, кравець приніс нового жупана. Шевченка це дуже здивувало.
- Як? Який жупан?
- Ви ж, панотчику, замовляли жупан на сьогодні, й мірку знімав із вас.
- Що за біс? Нічого не згадаю! І торгувався?
- Аякже.
Шевченко віддав гроші і заспокоївся.

Один із перших біографів поета Олександр Кониський стверджує, що знаковою подією в житті Шевченка був 1847 рік, коли Тарас Григорович готувався до від'їзду в Рим для продовження професійного навчання співу. Про успіх співака самородка залишив спогад Пантелеймон Куліш при описанні свого весілля, на якому Тарас був у нього старшим боярином. Куліш згадував, що на весіллі гостей були повні кімнати, як водиться, присутні розважалися, гучно розмовляли, і тут старший боярин заспівав. Усі присутні, почувши як співає поет, притихли. Стояла така тиша – ніби в залі залишився тільки сам співак. Він виконував пісню за піснею. Тільки закінчував співати ту чи іншу пісню, гості зразу ж жваво просили співати ще і ще.

Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, сам він був чисто виголений, наче зібрався до когось з візитом. Губернатор Фундуклей, який був добре знайомий з Шевченком, здивувався, побачивши, що той при такому параді:
- Чого це ви, Тарасе Григоровичу, так прибралися? - спитав він.
- Та бачте, - відповів Шевченко, - я поспішав до Костомарова на вінчання. Він запросив мене боярином, так я ото, заки у Броварах мені перепрягли коней, поголився і причепурився, щоб з воза просто до молодого.
- Еге! - відповів Фундуклей. - Коли так, дак куди судженого, туди й боярина.

На засланні в Раїмській фортеці з ним трапилася мисливська пригода. Якось четверо солдат убили здоровенного кабана. Витягли з очерету і покинули на березі, щоб приїхати за ним возом. Коли приїхали, виявили, що половину кабана було з'їдено. З ініціативи Шевченка вирішили встановити рушниці на підпорках і відвели від кабана до курків шнурки. Вранці побачили, що всі рушниці вистрілили, м'ясо лежало ціле, а довкола були калюжі крові й криваві сліди, які вели в степ. Пішли по слідах і за версту знайшли мертвого тигра. В ньому було шість куль. Він був справжнім велетнем.

Автор: t-shevchenko.name

Після експедиції по Аральському морі в 1848-му Шевченко зійшов на берег на острові Косарал з широкою бородою і в цивільному. Козаки гарнізону подумали, що це засланий розкольницький піп. Донесли одразу своєму командиру. Той попросив Шевченка відійти в очерети. Там раптом упав перед ним на коліна
- Благословіть, батюшко! Ми, — каже, — усе знаємо!
Шевченко зміркував гумор ситуації і обдарував осавула найсправжнісіньким розкольницьким благословенням. Урадуваний осавул поцілував Шевченка в руку, а ввечері справив прибулим таку гостину, що їм і не снилося.

Коли переходив в Новопетровськ, то знайшов вербову ломаку. Вона служила йому палицею в дорозі. Прибувши у форт, застромив палицю в землю на солдатському городі. З неї виросло перше дерево в Новопетровську. Пізніше, при підтримці коменданта фортеці Ускова, вибрав він місце для саду. Зробив план, де які дерева садити. Восени 1853 року на тому місці закипіла робота. Дерева виписали з Астрахані і з Гур'єва. Перевезли, за порадою Шевченка, великі шовковиці з Ханга-Баби. В саду збудували для родини коменданта літній дімець і альтанку. Біля альтанки спорудили землянку для Шевченка. Форт Новопетровський було скасовано 1857 року і перейменовано в Олександрівське. Сад став міським і звався весь час садом Шевченка, а землянка — дімцем Шевченка.

Живучи в 1859 році в Києві на Пріорці, поет дуже здружився з дітворою.
- Дядьку, розкажіть нам ще одну казочку! – бігали за ним.
По обіді поет ішов у сад, лягав під яблунею і кликав до себе дітей. Вони лазили по ньому, пустували.
- Кого люблять діти, — казав про себе поет, — той не зовсім ще поганий чоловік.
Якось наймичка Оришка, перучи одяг, знайшла гроші, про які Шевченко забув. Він на ці гроші влаштував для сусідських дітей "бенкет". Пішов на базар, накупив силу іграшок та ласощів, ледве доніс. Двір посипали свіжою травою, дітвора раділа, гралася, качалася по траві, поет теж радів. По обіді перекупка привезла цілий візок яблук, груш, пряників, бубликів. З двору "бенкет" перейшов на вигін.

- Оцей старий, певне, божевільний! - казали дорослі. Шевченко бігав разом з дітьми, повчав їх, сміявся, змагавсь із хлопцями.

На 46 році життя закохався у Ликеру Полусмакову, збирався з нею одружитися. Купував посаг, найняв для грубуватої Ликери вчителя, аби "зліпити" з неї дівчину-мрію. Але не судилося. Серед причин розриву називають кілька версій. Перша — що Шевченко застав дівчину в обіймах того-таки вчителя. Інша – що сама Ликера не схотіла їхати з Шевченком до Петербургу, а воліла залишитися у звичній для себе обстановці. Найімовірніше, він зрозумів, що була Ликера жадібною, грубою, неохайною, і погодилась на шлюб з Шевченком тільки з корисливою метою.

В неділю 19 лютого 1861 року за старим стилем до важкохворого Тараса Шевченка зайшов його знайомий інженер Федір Черненко. Всі того дня сподівалися на оголошення маніфесту про скасування кріпацтва.
- Що? Є? Є воля? Є маніфест? — замість привітання запитав поет. Глянувши в очі Черненкові, зітхнув важко. — Так нема? Нема? Коли ж буде?
Затулив обличчя руками і, впавши на ліжко, заплакав. Черненко почав заспокоювати його - цар ніби підписав маніфеста, але оголошувати його до посту заборонив, щоб народ зустрів свою волю не по шинках, а по церквах. Тарас гірко всміхнувся і вилаявся.

1384 пам'ятники Тарасу Шевченку встановлено у світі. Це друге місце за кількістю пам'ятників одній особі, після Ісуса Христа. Більшість монументів розташовані на території України — 1256.

Автор: 24tv

На це цікаво подивитися, провівши паралель з Миколою Гоголем. Він пропагував космополітичні ідеї. Вважав, що російська мова має бути спільною для всіх слов'ян — навіть чехів, сербів. Письменник не дуже добре відгукувався про творчість Шевченка, бо він писав українською. Єпідозра, що у глибині душі Гоголь заздрив поету. Бо Шевченко зміг піти на жертву заради своїх переконань. Поки Гоголь їздив на царські гранти грітися під італійським сонечком, то Тарас пішов у не-волю, і це був свідомий вибір.

Елітний ром і шлюб з 14-річною: Невідомі факти з життя Тараса Шевченка, про які у школі не розкажуть

09/03/20

Сьогодні, 9 березня, виповнюється 204 роки з дня народження безсмертного українського поета, художника і прозаїка Тараса Григоровича Шевченка

Життєвий шлях митця безліч разів відображений в тисячах біографій, скрупульозно вивчається в школах і вважається обов’язковим для знання кожним українцем. Однак, все ще залишаються факти, упущені шкільною програмою та досі невідомі більшості шанувальників поета.

1. Дворічна школа

Безперечно, Шевченко був глибоко та різнонаправлено освідченим, однак формальне навчання, що складало тодішню “основну” освіту, для поета тривало всього два роки. Саме стільки провів майбутній поет в церковно-приходській школі.

2. Неприємний тип

Зовнішність Шевченка кожен українець впізнає здалеку – ще б пак, портрет митця прикрашає вітчизняні гроші. Та описи молодого поета сходяться на дивній деталі – тридцятирічний Шевченко був неприємним для багатьох своїх сучасників. “При першій зустрічі у ньому не примічалося нічого привабливого, навпаки, він здавався холоднуватим, сухим, хоч і простим, приступним. До людей ставився спершу недовірливо і перед першим-ліпшим не відкривав своєї душі, особливо бував замкнутий супроти тих, хто добивався викликати в нього одвертість та щирість”, – описували Шевченка сучасники.

3. Модник

Безперечно, в юні роки Шевченко не міг собі дозволити жодної моди в підборі одягу. Але під час життя у Петербурзі, ставши популярним портретистом і заробляючи добрі гроші, Шевченко перетворився у справжнього франта. Зокрема, у своєму щоденнику він написав про особливе задоволення від придбання гумового плаща-макінтоша, який тоді коштував 100 карбованців (в археологічній комісій Шевченко заробляв 150 карбованців на рік, себто це були досить серйозні гроші). Також Шевченко любив білі парусинові костюми і якось з гонорару навіть купив собі єнотову шубу.

4. Чай і ром

Про любов Тараса Григоровича до українських страв написано багато – і борщ Шевченко нахвалював, і вареники з сиром і старе добре українське сало. А от з напоїв митець обирав переважно чай та…недешевий тоді, навіть елітний, ром. Такий алкоголь завозили з-за кордону, тому дістати його було не лише дорого,а й просто важко.

5. Голий кобзар

Всім відомо, що Шевченко був не лише геніальним поетом, а й талановитим художником – його спадщину складають близько 800 картин та малюнків. Серед них є також маловідомий, однак вельми інтригуючий твір – автопортрет Шевченка. Однак не звичайний, а, як пишуть дослідники, жартівливий – ну ще б, не жартівлий, адже на картині український художник зобразив себе…голим. Безперечно, цензура не оминула цей витвір мистецтва.

6. Скульптор для дружини

Поет так і не повязав себе путами шлюбу, однак кохання в його житті, як відомо, було, і не раз. На 46-тому році життя Шевченко закохався в 20-річну наймичку Ликеру Полусмакову. Не лише закохався, а навіть збирався одружитися, почавши купувати принагідне для весілля вбрання і прикраси. Ликера, щоправда, була дівчиною простою, грубою та неосвідченою, однак Шевченка це не зупиняло – митець вирішив найняти для нареченої вчителя і “зліпити” з неотесаної селянки свою жінку мрії. Задум самотушки виховати собі дружину, звичайно, провалився – Тарас так і не знайшов спільної мови з дівчиною та весілля не відбулося.

7. Безталанний Шевченко

Загальновідомо, що Шевченко, відкривши у собі художні здібності і бажання навчатися малювати, втік у сусіднє село Тарасівку до дяка-маляра. Однак мало хто знає, що саме відповів хлопчині маляр на прохання допомогти з опануванням мистецтва: “Він подивився уважно на мою ліву руку і відмовив мені навідріз. Він заявив мені, на мій великий жаль, що в мене немає здібностей ні до чого, ні навіть до шевства або бондарства”. Саме так згадує Шевеченко першу оцінку свого таланту, як бачимо, митець не здався та став справжнім магнітом для загальних захоплень та похвали.

8. Шлюб з 14-річною

Дами серця Тараса Григоровича з кожним роком ставали все молодшими. Так, 34-річному Шевченку раптом приглянулася молодша на 30 років актриса – Катерина Піунова, та так приглянулася, що прозаїк зробив дівчині пропозицію одружитися. Однак Катерині ледве виповнилося 14 років, тому батьки обраниці поета виступили категорично проти такого раннього шлюбу доньки.

9. Несмак імперії

Шевченко був першим митцем, який зауважив неестетичність і навіть несмак російської імперської культури. Шевченко не лише критикував тодішню Росію за гніт українскього народу, а й започаткував сумніви з приводу цінності мистецтва східних загарбників, тоді як саме художня діяльність російських митців визволила Шевченка з кріпацтва.

10. Український да Вінчі

Лише на письменництві творчість видатного українця не закінчувалася. Він захопився ліпленням та гравіруванням наприкінці свого життя. Сучасники згадують також, що поет був доволі непоганим вокалістом, а на балах митець показав неабияку майстерність танцю.

Мешканці України більше, ніж іншими своїми співвітчизниками, пишаються поетом і художником Тарасом Шевченком. Про це свідчать дані опитування.

Нагадаємо, що минулого року під час святкувань дня народження Тараса Шевченка координатор молодіжної організації «Молода гвардія» крім іншого заявив, що Шевченко «є, по суті і по духу, російським».  

(За матеріалами :Politekа, )