"Окраса краю - рідне Заводське"-

краєзнавча панорама міста.

 На фото :
14 вересня 2017 року, студенти Лохвицького механіко - технологічного коледжу, Міський голова Сидоренко В.В. у Заводській міській бібілотеці №1 під час проведення
краєзнавчої панорами міста під назвою "Окраса краю - рідне Заводське".
Напередодні Дня міста Заводське, яке відзначає 89 років з часу першої забудови житлових масивів,  студенти І курсу разом з викладачами Мірошник В. О. та Таранською А. А. відвідали Заводську міську бібліотеку. 

• Захід пройшов у читальному залі міської бібліотеки. Приміщення було прикрашено квітами.На столі було влаштовано відкритий перегляд літератури за однойменною назвою міроприємства.
• Спочатку перед студентами виступив Міський голова Сидоренко Віталій Володимирович із розповіддю про минуле та сьогодення Заводського і відповів на деякі запитання студентів.
• Далі прозвучав Гімн міста.
• Із бесідою - розповіддю "Заводське їм путівку дало у життя перед учнями виступила завідуюча бібліотекою Єрмакова Л.М.
• Вона ж провела презентацію "Історія побудови Лохвицького цукрозаводу".
• Провідний бібліотекар Лисенко Н.О. провела для студентів бібогляд під назвою "Щедре місто своїми талантами".
• Далі пройшла ще одна презентація "Чудові місця Заводського",яку представила Єрмакова Л.М.
• Студенти також ознайомилися із книжковою виставкою "Заводське - рідне місто моє",яку влаштувала ст.бібліотекар дитячого абонемента Матяш А.В.
• А ще учні переглянули виставку витинанок місцевої художниці Гребенюк В.І. 
• На завершення панорами учні коледжу зробили колективне фото разом з Міським головою Сидоренком В.В. 

"Заводське їм путівку дало у життя" - бесіда - розповідь

Історія Заводського нерозривно пов’язана із будівництвом Лохвицького  цукрозаводу,осердя міста,його основи основ,а також Лохвицького спиртокомбінату.

        У вересні 1928 р. уряд прийняв рішення про будівництво потужних цукрових заводів, найпотужнішим з яких повинен був стати цукрозавод в Лохвиці. Місце будівництва після всебічного обговорення, було прийнято на стику нинішніх Полтавської, Сумської та Чернігівської областей, на відстані 12 км від м. Лохвиця та на відстані 6 км від залізничної станції Лохвиця та с. Піски. Саме тому будівництво спершу назвали Піскобуд.

Це було поле, яке заросло полином і суріпицею. Через нього проходила залізниця Кременчук - Бахмач. Усього за 1,5 км несла свої води тиха Сула.

Будівництву та виробництву цукру потрібні були залізниця, впорядковані шляхи і вода. З цього погляду місце будівництва цукрозаводу було вибрано вдало.

    6 вересня 1928 р. на місце будівництва цукрозаводу прибула група з 22 інженерів та робітників. На будівництво з усіх кінців Лохвицького та сусідніх районів потяглися селянські підводи, запряжені кіньми та волами.

    7 листопада 1928 р. в чистому полі Роменського округу, в який тоді входила і Лохвиччина, що у свою чергу входив у тодішню Харківську область, відбулося урочисте закладання цукрового заводу. Серед прибулих на будівництво були мулярі, столярі - теслі, землекопи, та в основному це була молодь, яка не мала ніякої спеціальності і яка проживала у навколишніх селах та хуторах. Через 2 місяці в колективі будівельників було 1000 робітників та 57 технічно-інженерних працівників.

    В першу чергу будувалися житлові будинки, контора, їдальня, лазня, фундамент головного корпусу. В зимовий холод майже неможливо було вести зовнішні роботи.   Завдяки звитяжному труду робітників   завод фактично був побудований за шість з половиною місяців. 30 вересня 1929 року розпочалося випробування  заводського обладнання. В цей же день була відкрита залізнична станція «Сталінська цукроварня», яка тепер носить назву «Сула».

     Перший виробничий сезон завод розпочав з жовтня 1929 року.

     У 1937 році завод об'єднався з бурякогосподарством  і був створений «Лохвицький цукровий комбінат».

В 30-ті роки серед багатьох проблем, які виникли в країні, була проблема каучуку. Каучук закуплявся за величезні кошти за кордоном. І ось далі розпочалася трудова звитяга будівничих заводу. Розширювалося підприємство, зростали його кадри. Чимало з робітників, які працювали на будівництві заводу грабарями, теслярами та ін., стали висококваліфікованими спеціалістами.

          Були започатковані цілі сімейні робітничі династії. Так, робітник Ф. Г. Мілютенко вивчився на інженера і був призначений головним механіком підприємства. За відмінну роботу його нагородили орденом Трудового Червоного Прапора.  Слюсар П. І. Букрєєв виріс в начальника цеху, а Я. А. Васильченко — в помічника начальника цеху. З села прийшов на завод  Г. А. Теркун. Працював і вчився. У 1939 році він закінчив механічний технікум. Як кращого стахановця його було нагороджено орденом «Знак пошани».

      А хто не знав, у селищі комсомолки Г. П. Ковтун, заспівувача стахановського руху на цукрових заводах? Спочатку вона працювала офіціанткою, а потім стала апаратницею цеху. На цій роботі дівчина добилась чудових успіхів. За сумлінну працю вона отримала нагороду. Напередодні війни колектив заводу направив її вчитися у Московську промислову академію.

         Робітники цукрокомбінату успішно оволодівали новою технікою, поповнювали ряди спеціалістів. Так, муляр Г. Я. Перчина став начальником продуктового цеху, слюсар О. Г. Тера — помічником змінного інженера. Колишня прибиральниця Є. М. Резник працювала  змінним хіміком. У 1949 році в селищі близько 2000 чоловік навчалися в школі ФЗУ(нинішнє ПТУ №32), технікумі харчової промисловості, двох десятирічках і вечірній середній школі. Тисячі робітників оволодівали складними професіями на заводах.

       В 1959 році на цукровому заводі розгорнувся рух за комуністичне ставлення до праці. Його ініціаторами були партгрупа механічної майстерні (парторг М. М. Антипов) і бригада Ю. П. Кравчука. Включившись у змагання, зміна інженера П. Я. Шабаля досягла рекордних показників — за 10 днів жовтня переробила понад 18 тис. цнт цукрових буряків.

У 1960 році за високі виробничі показники колективу цукрозаводу було вручено перехідний Червоний прапор Полтавського обкому КП(б)У та Полтавського облвиконкому. Ці успіхи були досягнуті під керівництвом парторганізації, яка в 1954 році налічувала 134 комуністи.

        Протягом 1959—1965 рр. була проведена нова реконструкція заводу — модернізовано обладнання та устаткування.

       На заводі добре знали і поважали  робітничу династію Ланіних. Її глава — Юхим Іванович був одним з перших будівників підприємства. Потім  тут працювали  2 його сини і 2 дочки.

     Федір Ланін — слюсар ремонтно-силового цеху, передовик виробництва. Його брат Василь теж був слюсарем, а потім завод послав молодого здібного робітника вчитися у Київський технологічний інститут харчової промисловості. Закінчивши його у 1965 році, комсомолець В. Ю. Ланін працював  на комбінаті начальником зміни. У 1966 році його зміна не раз завойовувала Прапор трудової слави. Сестри Килина і Любов Ланіни   теж трудилися на цукрокомбінаті. Ветераном підприємства є і С. Г. Давиденко. Разом з ним працювали  дружина і молодша дочка, що закінчила середню школу в 1965 році. Старша донька навчалася  у Київському технологічному інституті харчової промисловості.  Вона одержала  диплом інженера. Також була знаною  в місті і сім’я Світашових.

     Вчений хімік Лєбедев С. В. розробив технологію промислового виробництва каучуку методом синтезу, основним компонентом в якому був етиловий спирт. Разом з тим в країні була велика потреба в спирті для технічних цілей.

      В зв'язку з цим уряд прийняв, рішення про будівництво семи великих спиртових заводів, в т. ч. і Лохвицького.

       Вибір місця будівництва Лохвицького спиртозаводу орієнтований на сировину - мелясу, яку він повинен був отримувати з гіганта тодішньої цукрової промисловості - Лохвицького цукрокомбінату. Підготовчі роботи розпочалися в кінці 1931 року, а в 1 кварталі 1932 року було розгорнуте будівництво основних об'єктів: головного корпусу, цеху вуглекислоти, механічної майстерні, матеріального складу. З другого півріччя 1933 року всі будівельно-монтажні роботи почали вестися господарським способом. Будувати було надзвичайно тяжко. Вся механізація того часу складалася з кількох каменедробилок, на яких заготовлявся щебінь для бетону. А потрібно було будувати майже 40-метрову споруду з монолітними залізобетонними каркасами. Будували його вручну.

     На будівництві працювало 1200 робітників, жили вони в гуртожитках барачного типу. Будівництво і монтаж основних промислових об'єктів, а також будівництво та благоустрій житлового селища були, закінчені в жовтні 1934 року.

7 грудня 1934 року Народний Комісаріат харчової промисловості СРСР видав наказ про введення в число діючих підприємств і  Лохвицький спиртзавод.

      В тридцятих роках намітився один із шляхів утилізації барди з метою отримання ціаністих з'єднань. Вони були потрібними народному господарству. Тому в 1934 році було прийняте рішення про будівництво дослідного заводу «ЦС № 1». Будівельні роботи були закінчені в 1937 році. Це був єдиний завод в Радянському Союзі. В Європі був ще один такий завод в Німеччині в м. Дессау.

      Нові підприємства вимагали молодих висококваліфікованих працівників тому в 1931 році на території селища відкрився хіміко-механічний технікум, який готував спеціалістів для цукрової промисловості. З 1944 року технікум готував і спеціалістів бродильного виробництва.

      Отже,у 60 – х – 90 –х р.р. минулого століття  Червонозаводське  було процвітаючим містом, в осерді його успіху знаходився цукрокомбінат – найбільший у Європі. З його конвеєрів  цукор  - пісок  відправлявся в інші області України, Росію, Казахстан, Єгипет, Йємен, Монголію,Сомалі  та ін. країни.

  Серед  п’яти  спиртових підприємств області Лохвицький спиртокомбінат був одним з провідних у своїй галузі. Його потужність сягала 11 тис. дел. на добу. Супутні продукти його   виробництва – хлібопекарські дріжджі, вуглекислота, медпрепарат ацедин – пексин вироблялася на відходах цукрокомбінату (меляси) . Промислові  підприємства Заводського : спиртокомбінат, завод кормових дріжджів,молокозавод, комбікормовий завод, хлібозавод та ін. – щороку  давали  країні  на  мільйон крб. цукру, хлібопекарських та кормових дріжджів, масла, сиру,спирту, ефіру, гліцерину, термометрів, різного лабораторного  обладнання, лікувальних препаратів. Було чим пишатися!

         У 1977 році селище    Червонозаводське  отримало статус  міста районного підпорядкування.

        У 1986 році Указом Президії ВР України  с .Брисі  було введено в межі  Заводського.

         У 2016 році місто було перейменовано у Заводське.

      Cучасні  ринкові   умови  стали  випробуванням і для всіх  підприємств міста. На початку  не витримав  ринкової конкуренції  один з першостворених ще в 30 – ті  роки  молокозавод. Не   стало в Заводському і заводу кормових дріжджів, який  був побудовано  у 1978 році.  Вже  у 1996 році у зв’язку з реорганізацією, підприємства набуває статусу «Товариства  Агро Сервіс». Не стало ровесника молокозаводу МТС,міжрайбази та ін..підприємств.

      Приладобудівний завод працює, але з перебоями.

      В складному становищі знаходиться і сам цукрозавод, який так і не зумів переорієнтуватися на нові умови. 2018 року він відзначатиме  – 90 - річний ювілей з дня свого заснування. Але і донині не випускає солодкої продукції.

      Але попри всі складнощі   жителі міста, а це робітники  і службовці, юнацтво, підростаюче покоління, вони залишаються працьовитими, мужніми, талановитими і оптимістичними,адже мають таку славну історію свого міста. Представники славних робітничих династій і донині працюють тут на різних посадах, це вчителі,вихователі,інженери,які вірять у майбутнє Заводського.

                                                                                                                           Єрмакова Л.М.

                                                                                                                       зав.бібліотекою.

(див. продовження далі)