«Вивчаємо інновації,покращуємо роботу..»

         В останній тиждень травня Червонозаводська міська бібліотека №1 приймала у своїх стінах, в рамках школи профмайстерності,                                                                                                     шановних гостей – колег – бібліотекарів  з філій Лохвицької ЦБС  на чолі з дирктором  Лохвицької ЦРБ  Пономаренко Л.Д.,заступником   Грипась Т.І.та   провідним методистом Карпець Л.Я.

      Темою занять школи  профмайстерності  були  «Інноваційні форми та методи роботи в бібліотечній справі». Завітала на заняття до бібліотекарів також   Горбенко Ю.А.,керівник філії Лохвицького районного ЦССДСДМ в м.Червонозаводському . Вона виступила перед аудиторією і розповіла про  співпрацю Червонозаводської міськради  та міської бібліотеки №1,як однієї з  установ міста,що займаються обслуговуванням міських жителів та жителів прилеглих населених пунктів. Особливо зазначила значну кількість масових заходів,тематичних вечорів,годин історичної пам’яті в бібліотеці ,які проходять   за участю та за підтримки Червонозаводської  міськради .

           Надалі з фаховою консультацією виступила провідний методист районної біблотеки  Карпець Л.Я.,яка пояснила значимість інноваційних форм роботи в сучасній бібліотеці  та коротко схарактеризувала  кожну з них.

          Поглибили дану тему бібліотекарі міської бібліотеки №1. Так,завідувачка бібліотекою Єрмакова Л.М. розповіла  про асортимент інноваційних послуг у бібліотеці,особливо підкресливши,що саме облаштування книгозбірні   комп’ютерами з безкоштовним доступом до Інтернету дало реальний поштовх до впровадження інновацій в масовій роботі бібліотеки,в оформленні книжкових виставок,у створенні бібліотечних  блогів. Бібліотека регулярно проводить літературно – музичні години,фреші,години історичної пам’яті,прем’єри книг,конкурси літературних фантазій і багато іншого. І,хоча бібліотеки займають одне з ключових місць серед постачальників інформації, а комп’ютерну революцію не зупинити,все ж книга – ось той носій соціальної і культурної пам’яті народу,розвивати потребу в якому – покликання бібліотеки.

            Провідний бібліотекар Лисенко Н.О. розповіла про інноваційні підходи в роботі бібліотеки з юнацькою групою користувачів,про нетрадиційне оформлення масових міроприємств і використання електронних ресурсів та ПК для більшого впливу на дану групу читачів. Вона продемонструвала фото ,на яких зафіксовані цікаві моменти бібліотечної роботи.

           Бібліотекар 1-ої категорії  Матяш А.В. розповіла про роботу дитячого абонемента бібліотеки,куди також прийшли інновації,зокрема,в оформленні даного абонемента як «Читай – міста» з літературними героями та вуличками,на яких вони живуть.

          Далі увазі бібліотекарів було запропоновано презентацію «Жінки в історії України»  та літературний квест «Дніпровими порогами,козацькими дорогами»,де бібліотекарі в ігровій формі шукали відповіді на запитання з історії українського, Лохвицького, Сенчанського і відновленого Червонозаводського  козацтв.

      На закінчення дійства бібліотекарі запросили своїх колег до столу і пригостили традиційними для української кухні  варениками та пирогами.

        Хочеться сказати слово вдячності нашим спонсорам,які підтримали бібліотеку. Це  Червонозаводська філія ПАТ «Компанія – Райз» та її директор  Бойко Олександр Юрійович,вони надали бібліотеці фарбу для поточного ремонту та допомогли з оформленням фасаду бібліотеки. Не залишила поза увагою потреби бібліотеки і Червонозаводська міськрада,яка сприяла оформленню солодкого столу для гостей  міста.        

                                                                  Єрмакова Л.М.,завідувачка бібліотекою.

 

Збережемо пам’ять про подвиг

 2015 рік є ювілейним в історії України. Це рік 70 –ої річниці Перемоги

 над фашистськими загарбниками у 2-ій Світовій та Великій Вітчизняній

 війні,а також Рік Ветерана.

    В суспільстві існує думка про те,щоб не відзначати цю дату в нашій

 державі у зв’зку з кривавими подіями на Сході України. Але ж дата 9

 Травня – священна для нас,нашого народу,бо саме наші батьки,діди та

 прадіди ціною титанічних зусиль зупинили лютого ворога,не давши йому

 завоювати світ. За Перемогу було віддано кожне друге життя народу. Не

 має сім’ї ,яка б не втратила когось на тій війні.

     Літературно – музичну годину мужності під назвою «Вічна пам’ять

 жива», яка пройшла у  Червонозаводській  міській бібліотеці №1,було

 присвячено пам’яті полеглих солдатів та їхніх вдів,а також тих,хто

 повернувся та розділив з нами всі наступні випробування і доніс до нас

 пам’ять про криваві події  - нашим ветеранам.

    На  міроприємстві був присутнім Моцний Олександр Іванович,ветеран

 Великої Вітчизняної війни,а також Горбенко Юлія  Анатоліївнв,керівник

 філії  Лохвицького районного центру соціальних служб для сім’ї,дітей

 та молоді при Червонозаводській міськраді. Вона звернулася до

 аудиторії з вітальним словом.

      Послухати спогади ветерана прийшли учні Лохвицького

 технологічного технікуму ПДАА механічного відділення за спеціальністю

 «Експлуатація та ремонт обладнання харчових виробництв» групи М 13 – б

 на чолі з керівником групи Москаленком Сергієм Ярославовичем та

 заступником директора з навчально – виховної роботи Таранською Аллою

 Анатоліївною.

     Усі присутні прикрасили свої свої груди стилізованими квітами

 маку,як символа  Перемоги у 2 – ій Світовій війні. Маки власноруч

 виготовили бібліотекарі.

    Захід пройшов у рамках героїко – патріотичних читань під назвою «Ми

 йшли до тебе,Перемого!»

    Ведучі години мужності бібліотекарі Лисенко Н.О. та Матяш  А.В.

 зазначили,що  давно відлунали канонади грізних боїв, давно рвучкі

 весняні вітри пошматували їх й тануть у мареві часу. І тільки все

 світле, людяне й величне на довгі віки зберігає пам’ять народна.

     Майже півмільйона загиблих солдатів прийняла в себе Полтавська

 земля. 60 братських могил залишила війна на рідній Лохвицькій землі.

    1418 днів і ночей тривала друга світова війна. І кожний з цих днів

 – це кров і смерть, біль і гіркота втрат, радість великих і малих

 перемог.

     Серед тих, хто йшов дорогами війни, були і наші червонозаводчани.

 Не всі повернулися з боїв. 291 солдат навіки спить у землі, залишивши

 вдів, дітей – сиріт та одиноких матерів.

     Пам’ять полеглих в боях було пошановано хвилиною мовчання. Також

 прозвучали відеокліпи  пісень про війну:«Журавлі», «Пісня про Дніпро»,

 «Маки червоні», «Балада про мальви» та ін.

 З хвилюючими спогадами про ту страшну війну перед учнями

 та іншими учасниками заходу виступив ветеран 2-ої Світової війни та

 Великої Вітчизняної Моцний Олександр Іванович. Він поділився

 розповіддю про перші дні війни,про бомбардування,які завдавали фашисти

 та навів цифри полеглих у війні радянських воїнів  - 28 мільйонів.

 Цифри інших країн – учасниць антифашистського руху були суттєво

 нижчими – від 320 тисяч до 400 тисяч.

 Отже, за Перемогу над фашистами саме  наш народ заплатив надто високу

 ціну,щоб не пам’ятати про неї.

  Під час проведення години прозвучав вірш:

 До обеліска я в задумі стану,

 До сивини своєї на путі.

 Скажу «спасибі» тихо ветерану,

 Що вдруге народив мене в житті.

 На картах не знайти мої дороги –

 Мій бойовий, мій босоногий шлях.

 За вбитим батьком йшов до перемоги

 Траншеями по спалених полях.

 Сльоза зорі стоїть над обеліском,

 Сховавши клопоти людські і сни.

 Сьогодні треба поклонитися всім низько,

 Усім хто не прийшов з війни!

 По закінченню масового заходу ветеранові було вручено букети весняних

 квітів і всі учасники міроприємства  сфотографувалися напам’ять про

 цей день зустрічі   та пам’яті про Перенмогу.

 Єрмакова Л.М.,зав.бібліотекою.

Героям Небесної сотні присвячується

Їх назвали Небесною сотнею – українців, які загинули в Києві на Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській. Гинули за честь, за волю, за право бути Українцем і за свою Батьківщину. Героїчна сотня, зробивши перший крок, журавлиним ключем полинула у вирій вічності, ставши нашими Ангелами-Охоронцями на небі.

Описати, а тим більше відчути глибину трагедії і болю, які впали невимовним тягарем на Україну, нині не під силу нікому. Гіркі події сьогодення не могли залишити байдужими і студентів  4 курсу  Технологічного відділення  групи  Т – 44 б Лохвицького технологічного технікуму ПДАА,які на чолі з викладачем Мірошник Вікторією Олександрівною прийшли 20 лютого до Червонозаводської міської бібліотеки №1,щоб пошанувати  світлу пам’ять загиблих на Майдані  Годиною Пам’яті.На заході також були присутні  Добруля  С.В.,заступник міського Голови та Мащенко Л.О.,секретар Червонозаводської  міськради.

Ведучі Години ,завідуюча бібліотекою Єрмакова Л.М.,провідний бібліотекар  Лисенко Н.О.,бібліотекар 1-ої категорії  Матяш А.В.,відзначили  що Майдан став символом боротьби, символом утвердження прагнень до європейських цінностей у споконвічноєвропейській державі. І за цю боротьбу, за нашу з вами свободу й оновлення країни заплачено страшну ціну: своє життя віддали найкращі. І більшість із них - молоді, сильні. Ті, що тільки починали жити. І сьогодні ми зібралися для того, щоб пом'янути й вшанувати Небесну Сотню.

  Вони підняли людей на боротьбу. Сотні проповідей є ніщо порівняно з тим, що вчинили для нас ці люди. Адже їхній вчинок - то велика жертовна любов. І якщо ми збагнемо це - не буде поміж нами зла.

Головним у світі є любов, і люди, яких ми поминаємо, власне, засвідчили свою любов до Бога й до своєї країни, свого народу.

 Вони дивилися у небо високе,

У небо - високе-високе...

Відкриті здивовані очі:

- Невже це кінець? Кінець!

Вони дивилися в небо...

Підстрелене серце тріпоче,

Христос у багряній тузі

Терновий кладе вінець.

Вони дивилися в небо...

А небо - таке ласкаве,

А сонце таке погідне,

Немов поцілунок весни…

Паи’ять загиблих на Майдані було вшановано хвилиною мовчання та запалено свічки.

 

Присутні не могли стримати сліз,коли звучала пісня Оксани Максимишин «Мамо ,не плач»,пісня – балада «Про мальви» та «Гей,пливе кача по Тисині..» у виконанні гурту «Пікардійська терція».

Дуже зворушливо прозвучав вірш «Звернення сина до матері» у виконанні Бузуна Максима,студента технікуму.

Вибач, мамо, за те, що не зміг вберегтись

Від підступної снайпера кулі,

Не почую повік, як у нашім саду

Навесні закує зозуля,

Вибач, рідна, за те, що пішов на Майдан

Навіть супроти твоєї волі.

 Я хотів, усім серцем юначим бажав

 Для Вкраїни щасливої долі.

На закінчення заходу було зазначено,гідність,відданість,патріотизм сьогодні засяяли новими гранями,стали своєрідним поштовхом для переосмислення глибокої суті людського буття.

Нам треба об’єднатись воєдино,

Бо мрії й прагнення у нас одні –

Щоб стала вільна й сильна Україна,

Ми скажем усі разом «Ні – війні»!

Єрмакова Л.М.,завідувачка бібліотекою.

 

Тематика людської долі в розрізі певних історичних подій а,особливо,подій трагічних,як -то: Голодомор,Голокост,Друга світова війна,Афганістан,Чорнобиль,а нині вже і Південно - Східна війна - це тематика трагічна,але саме вона має довести і донести до свідомості тих,хто байдуже і високомірно ставиться до звичайного людського життя,що не буває помилкових випадковостей,не буває пустих життів! То сама найвища цінність - життя людини і те,як вона його проживе - самий найважливіший сенс буття.

Голодомор на Полтавщині (Краєзнавча довідка)

Чим яскравіш Кремля світили зорі,

Чим дужче вождь про щастя дув у вуса,

Народ Вкраїни від голодомору

Мільйонами в землі перевернувся.

М. Московка

Помирало щодня — 25 тис. людей. Щогодини — 1000 людей. Щохвилини — 17 людей.

Ось що зазначає про ті часи відомий український правозахисник Василь Мороз: «…Ми – українці. Й ми маємо гордитися, що ми велика й надпотужна нація. А нація, на думку Валентина Мороза, "творить силове поле землі. Так, те, що в нас є від Бога, духовість наша і загальна вітальна сила, яка є в усьому всесвіті – все це компоненти однієї і тої ж самої сили.... Нація витворюється там, де є силове духове поле..» 
Більшовицька окупаційна влада протягом усього свого панування в Україні намагалася знищити усе національне – від української інтелігенції до української церкви, але особливою "турботою" займанці оточили українського роботящого селянина – цвіт і сіль нашої нації. Однак, наш народ не ніколи не був звабливо-простою мішенню для комнезамівських вурдалаків та шкуродерів, а завжди ставав на захист своєї родини, своїх традицій і свого майна, зрештою, - на захист своєї національної ідентичності. Так, лише у червні 1920 року на Полтавщині відбулося - 76, у липні - 99, а у серпні – 92 селянські повстання, які супроводжувалися розгромом комнезамів, збройним спротивом, вбивствами большевицьких продагентів та активістів, а також озброєних членів так званих продзагонів, які сприймалися селянами як мародери й грабіжники, а не як представники влади, бо були складені здебільлшого із декласованих елементів, а той й відвертих бандитів, якими керували виключно більшовики.
Автор З.Яненко у своїй статті "Настрій селян петлюрівський" на других петлюрівських читаннях у Полтаві 15 серпня 1993 року вказував, що у 1920-21 р.р. на території Лохвицького району діяло 14 повстанських загонів, діяльність яких, на мою думку, базувалася на політичній платформі українських самостійників, боротьбістів-комуністів та анархістів…" Вживались репресивні заходи й до тих, хто відмовлявся служити більшовикам або самовільно залишили службу. Так, 22 лютого 1922 року голова Лохвицького повітвиконкому С.Нелепа видав вказівку своїм підлеглим у Чорнухам, аби "при допомозі і сприянні волміліції заарештувати по одному заложнику з кожного двору, де є дезертир, і всіх заарештованих направити в розпорядження начальника Лохвицького бупру т.Несмачного, де вони й утримуватимуться аж до явки дезертирів в повітвійськомат" ("Український історичний журнал", ч.2, 1992, с.101).
Поступово на всю Україну й на Полтавщину, зокрема, насувався страшенний за своїми наслідками голод. Так, в доповідній записці харківського обкому КП(б)У "Про надзвичайно напружене продовольче становище в окремих районах області" від червня 1932 року наголошувалося, що "...із загальної кількості районів області аналогічні випадки з більшою чи меншою ступінню голоду встановлені в таких районах (не перераховуючи конкретних фактів): Лохвицький – 15" випадків, тобто найбільша (!!) кількість із усіх перечислених в цій страшній за своїм змістом записці 10 районів тодішньої Харківської області ( цит. про "Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів", - К.,1990, с.192). Але комуністичні бузувіри й не думали хоч якимось чином послабляти тиск й вперто продовжували "закручування гайок", як вони казали.  
Боролися як могли... Масова смертність у нашому краї поставила під загрозу можливість проведення більшовиками весняно-польових робіт наступного року. Ось, наприклад, питома вага населення у Лохвицькому районі в 1939 році у порівнянні з 1926 роком (якщо брати кількість наслення у нашому районі у 1926 році за 100 відсотків) складала – міське населення – 114,7, сільське – 88,5, все по району – 92,8, отже скорочення наслення за період з 1926-го по 1939 рік складало у районі – 18,8 %, приросту населення навіть мінімального взагалі не спостерігалось. Свідок тих подій, полтавський краєзнавець Іван Яровий із села Степук у своїй статті п.н. "Терор голодом" писав, що коли пишеш про страшні події голодомору 1932-1933 років на Полтавщині, "…то вириваєш частину своєї душі. Перед очима постає в уяві картина померлої бабусі Василини, умираючого меншого рідного брата Гриші, печальний похорон дідуся Рафона... Тільки той, хто вижив у страшні роки голоду, в кого і зараз шелестять на губах "лип'яники", хто їв бруньки липи, "кашку" цвіту клена, дудки дикої моркви, не осудить мене за печальну розповідь на сторінках газети...". Краєзнавець писав, що згідно з повідомлення італійського консула в Харкові щодоби вмирало біля 25000 осіб, а весною 1933 року смертність стала масовою, органи ГПУ повсюди реєстрували випадки трупоїдства і людоїдства.
Але Голодомор в Україні не закінчився у 1930-их роках. Невдовзі після закінчення Другої світової війни на наших теренах розігралася трагедія голоду 1946-47 років, яка сталася внаслідок людських втрат в часі війни, зруйнування сільськогосподарського виродництва на злочинної політики більшовицького уряду. Безпосередніми організаторами хлібозаготівель, сівби, а отже й голоду на Полтавщині 1946-47 років можна назвати першого секретаря обкому В.С.Маркова, секретаря по пропаганді В.С.Волгіна, голову облвиконкому М.М.Мартиненка, начальника управління МВС М.Я.Приходченка, начальника управління сільського господарства Ф.Т.Доленка та уповноваженого ЦК ВКП(б) в області першого заступника голови Ради Міністрів УРСР Л.Р.Корнійця.
В Полтавській області було навіть створено спеціальну групу із 7 прокурорів, які виїжджали на місця карати за невиконання планів хлібозаготівель. Було введено карткову систему, згідно якої робітники отримували (залежно від категорії) від 700 до 400 грамів хліба на добу, а діти й утриманці мали половинну норму. На початку 1947 року у селах Полтавщини з'явилися тисячі опухлих від недоїдання людей, чимало вмирало від дистрофії. Тоді ж було розгорнуто мережу харчових пунтктів на 25 тисяч осіб, де люди могли отримати суп чи затірку та 100 грамів хліба, аби не вмерти з голоду. Понад 10 днів у жовтні 1946 року не видавався хліб навіть вчителям (ДАПО.-Ф.П.15.Оп.1.-Спр.700, арк.20). Водночас майже у кожному полтавському селі були створені озброєні групи самооброни для захисту від голодаючих. В свою чергу через голод смертність на Полтавщині зросла на 199 відсотків, а один з набільших коефіцієнтів смертності 21,1 був у тодішньому Сенчанському районі.
Народна Пам'ять українців про страшні й суцільні Голодомори на Полтавщині жила в усі часи. Ось поет Василь Симоненко, який народився у 1935 році в самому центрі хліборобської України, - селі Біївцях на Лубенщині у підсовєтські часи змалював надзвичайно близькі й зрозумілі мені, його землякові, образи матері, баби Онисі, тітки Варки, дядька Оверка, колгоспного конюха Федора Кравчука, безбатченка Івася. Дійсно, це не лише літературні імена, але й живі люди з його, а пізніше й мого оточення 1960-70-их років. Мандруючи в якості кореспондента по Полтавщині Василь записав у своєму щоденнику 16 жовтня 1962 року, коли голова одного з колгоспів люто кричав на колгоспників, один з яких взяв щось на полі з незібраного врожаю: "Я вам зроблю новий 33-ій рік!". Якраз тоді й з'явилися пекучі та гіркі Симоненкові рядки про колгосне життя:
"Рвися з горлянки свавільним криком,  
Мій неслухняний вірш! Чому він злодій?
З якої речі? Чому він красти півшов своє?
Дали б той клунок мені на плечі –
Сором у серце мені плює...". …
Ми – українці. Й ми маємо гордитися, що ми велика й надпотужна нація. Своєю пам'яттю про пережиті страждання ми поставимо пересторогу майбутнім агресорам.Хай жах голодомору більше ніколи не повториться на нашій благословенній землі!  

Довга дорога до дому.

Осіннє сонечко вже скупо гріє землю,все швидше й швидше падає за обрій,але і те тепло,що воно дає,покриває голубою імлою голі від опалого листя дерева,ліси,що бовваніють вдалині та чепурні сільські хатки,які розбіглися по навколишніх пагорбах.
Сидячи на ганку самої крайньої сільської хатинки любується всім цим сива стара бабця.Поглядає на дорогу,а чи не пройде хто мимо із земляків та не привітається до неї і останні новини чи бува не розповість.Багато хто заходить до неї на гостину,погомонить,відпочине та і йде собі далі.І людині приємно і їй веселіш.
Пропливають у неї перед очима прожиті роки,невеселі,важкі,сповнені непосильною роботою,образами,але і розбавлені її невгамовною вдачею.Є що згадати і таке,що пече побіля серця і примушує думками проникати через пелену часу.
Час...Він не стер тяжкого гріха і гіркого сорому заподіяного, хай і через нестерпні обставини,гріха перед СИНОМ..синочком,якого мусила вигнати з дому..бо не було чого їсти а,лише,вода,якої пий хоч ти обпийся - річка ж через дорогу.
...Громадянська війна повернула їй покаліченого Василя,але любила так,що на понівечену ногу майже не зважала.Було щастя,був чоловік,а потім щастя подвоїлося,бо народила ще і Данилка. Та біда не дрімала і не дуже довгим було те щастя.
Воєнні рани наздогнали  і забрали її чоловіка,осиротивши разом і Ганну і сина.
Довго жила вдовою разом з Данилком та трапився їй якось Федір,підстаркукватий парубок - лісник,все упадав та упадав за нею і вона все -таки рішилась та і вийшла за нього.Поселились у новозбудованій хатинці на самому краю села,до лісу поближче і річечка Артополот поряд.Розорали величенький клинець родючої землі понад річкою,посадили кущ калини посеред городу - нехай радує око квітом та ягодами - та й почали господарювати.
У Ганиному житті знову настала пора спокійного і тихого сімейного щастя:вона ходила в поле на працю,чоловік лісникував а,десь років через два ,народилася в них уже пізня,але така жадана донечка Марійка.У домі панували чистота та затишок,а потім прийшов і достаток.Як у домі,так і на подвір'ї - видно було чепурно побілену хатину,невеличкі домашні прибудови,понад стежкою до будиночка завжди майоріли прості домашні квіти:нагідки,левкої,чорнобривці і ,обв'язково,рута.
Поміж  цією тихою українською красою зростали її діти.Данилкові йшов 12 -й рік і від добре доглядав свою крихітну сестричку.

..І все було б добре,та не полишала Ганнину душу якась тривога,що ніби не відомо звідки прийшла в її серце та так і поселилася в ньому.Одної ночі проснулася вона від німого крику,бо побачила вві сні геть почорніле рідне село та воронів,які каркаючи кружляли в небі понад ним,а один чорний птах сидів на землі і клював людську плоть.Передчуття лиха тільки підсилилось в її душі...І чому б ,здавалося?Тридцять другий розпочався так собі звичайно,буденно та спокійно та і весь він проходив у домашніх клопотах та праці,радісному спогляданні дітей,що підростали,як з води.
...Ото тільки слухи,тривожні як гайвороння:"..У Степуках двоє вмерло з голоду..","..Ви чули,що у Гаївщині комнезамівці все зерно забрали і жінку з трьома дітьми без куска зоставили,то вона заслінку в печі на ніч закрила і всі четверо не проснулися?"Дивувалася,та де ж це таке має бути,щоб останнє забирали?Свої ж мов би.Та брехня якась.
Прийшла осіння пора,урожай зібрано,все он як вродило:і хліб,і збіжжя! І тут почалося! Раз по дворах проїхав продзагін,зерно забрав. Аж ось незабаром і вдруге приїхали вже з рушницями і забрали зерно для наступного засіву,дехто з людей таки гнівався і кричав,але решта мовчки,нишком і те віддали.Але коли почали лютувати втретє комнезамівці,люди кинулись ховати хто що встиг...Але ж знаходили і судили.
Ганна з Федором тільки і встигли що під зимову завірюху три мішки з пшеницею розкидати по городу та слідом,на щастя, і замело!Коли прийшли продзагонівці,то забрали решту -  дванадцять і вирішили,що таки все з хати і клуні вимели(кум Андрій і в очі не дивився бувши серед них).
Як потім зимували Ганна згадувала наче якийсь сон од якого хотілося прокинутися,але не прокидалося!У найтемнішу ніч вставали,щоб те зерно в дім затягти і щоб,не дай Боже хто це побачив!Варили те зерно,розминали в горщику і їли ту катламаху. Діти весь час плакали і просили їсти.А далі, у весну і завсім знесиліли,Федір раптом лютувати почав і кричати на Ганну,що її Данило он як їсть,Марійці і йому нічого не зостається,а він же таки на роботі і приносить додому 200 грам хліба! Ганні той кусок не ліз у горло і вона старалася його дати синові непомітно,бо ж он як тягнеться вгору,росте! А тим часом сама раз зомліла від голоду,вдруге і так поналякувала всіх,боялися ж бо втратити маму,бо з батьком творилося щось жахливе,він став злий та лютий і все кричав,що Данилко його об'їдає.Ганна на власні очі побачила в ньому не батька своєму синові,а чужого і злого чоловіка.
Навкруг село немов присіло, бо жахіття он які творилися:сім'ями помирали люди,щоранку їздив колгоспний віз по під дворами і збирав почорнілих і худих,мов скелети,покійників.Декого закидали навіть напівживого,сміючись злим сміхом,що "..ось поки довезем тебе ти вже й поспієш на той світ".Ганнині діти страшенно боялися того воза.
Федір все навіснів і навіснів,бувало,щось вполює,то тільки сам з'їсть та Марійку пригостить,а їх обох ненавидить.Ганна зовсім знесиліла,не було снаги боротися за сина,боялася вмерти на ходу,бо що з тими дітьми буде при отакому татові..
Нарешті прийшла довгожданна після лютої зими весна,жайвір у небі забринів,подаючи людям надію.Прийшла пора засівати поля,а сівачів немає,всі від голоду погинули.В її рідні Токи прийшло люте горе,люди падали,як скошена трава,не було вже кому робити труни,відбувати похорони і поминки.Аж тоді схаменулись токівські бузувіри,коли самим прйшлося в поле виходити та спини свої гнути.
Одного сонячного і теплого травневого дня Ганна дала синові шматок зеленого липового хліба і сказала:"Іди,синку,хлібця собі шукати,бо ти тут пропадеш.."
Їй ніколи не забути перелякані очі сина..спочатку переляк,питім подив,а далі - образа.І сльоза,що скупо витекла із куточка ока.Він,раптом,якось зсутулився,а потім пішов потихеньку,оглядаючись..Пішов і пішов попід ліском - туди,де розрослося Заводівське, а далі і зовсім з очей пропав.Щось закаменіло їй біля серця,глуха ненависть і зневага до чоловіка і до себе заполонила душу...Коли ввечері прийшов зі свого лісу - все зрозумів,ні слова не запитав,побачивши її відчай. В раніше такій дзвінкій оселі поселилася сімейна неприязнь та мовчанка.
Життя настало,немов повите сірим туманом,якось спливали дні за днями,не залишаючи в пам'яті жодного малого сліду.Тільки душевний біль нагадував їй,що ще жива.
..Важка праця на городі трохи тамувала біль.Тяжко згадувати,як садилась картопля зі шматочків очистків,як вимінювалось зерно для посадки на старовинні,ще бабусині,червоні кролевецькі рушники..та краще і не згадувати.Скажені комнезамівці трохи принишкли і дали таки перезимувати тим,хто вижив.
  Час спливав і спливав,життя входило у звичне русло і,немов би проходив у людей якийсь чорний хміль..І її Федір,раптом,ніби отямився,почав питати,ховаючи очі,де ж то її Данило пішов?із ким?..не мала що сказати і тільки душу охоплював відчай.Так тільки колись на базарі колишня сусідка,пильно зазираючи у вічі,стала розповідати,що хтось бачив її сина посеред ватаги голодних підлітків,що крали на полях і по людських городах "що хто вхопить".Вислухала,але нічого їй не стала казати а,лише нишком відвернулася,слава Богу,підійшов покупець.
Звідусіль люди приносили жахливі розповіді про голодовку у навколшніх селах,але говорили тихо,оглядаючись,щоб бува не почув хто з активістів,але розповіді від того не ставали менш жахливими...І знову від людей почула про Данилка.Ішов,бачили по-під залізницею вже сам.А іншого разу розповіли їй добрі люди,як викинули її сина із товарняка..Головне,що вона для себе розуміла,що син якось та вижив.Сам.
 Спливали роки за роками,вібравши в себе все:і добре, і лихе.Лихого було більше.Білим павутинням сивина вплелася їй у волосся,якось непомітно ,через постійну працю,почала старіти і ранньою була та старість.Якже було не постаріти,коли довелося в недовгім часі переживати Вітчизняну війну,а потім...Потім знову голодовка.Як страшний сон! Здавалося б,що пережите ніколи більш не повториться,але ж знову судилося.Єдине,що вже не так ганяли по дворах та не витрясали комори,бо не було чого. Недорід 1946 року врозумляв самі гарячі голови. Отож наступний рік став для багатьох останнім.І знову тихий поголос - голосіння як марево розповідав про те,як сестра сестрі не дала вижити,сховавши хліб для себе та двох хлоп'ят - круглих сиріт у яких батьків забрала війна.Або про страшну зустріч у лісопосадці з чоловіком,що сидів біля багаття і варив людське м'ясо. Чи ж про те,як брат брата спас од видимої смерті,бо йдучи степом із роботи на цукроварні,побачив, як активісти вивезли трупи померлих від голоду у ближній лісок до яру та й викинули їх прямо в нього,полінувавшись навіть викопати яму.Загинув би і той чоловік та ,на щастя заховався у кущах і звідти з жахом дивився на таке безчинство.Коли від'їхали,він підповз ближче і почув стогін і,раптом,упізнав свого брата,який ще вранці трохи рухався.То його й схопили "авансом",щоб знову до двору не повертатися.Брат стогнав посеред трупів і не мав сили вибратися з тієї ями.Раптом почув:"Брате,брате!Це ти?" Глянув,аж старший якимось дивом стояв угорі на самім краю,як янгол,що прийшов спасати."Братику,братику,рятуй мене!"То так і був урятований.
 ..Та не тільки Ганна рано посивіла,посивіли - постаріли всі її подружки по ланці,бо після війни майже всі стали удовами з малими дітьми на руках.То тільки у неї вижив нелюбий їй Федір,бо все лісникував і якось уникнув тої війни.Данилко назавжди став поміж ними.Знала з переказів,що пристав її синок до бездітної пари у далекому хуторі Хруляни і став їм за доброго сина. А сталося таке тому,що його напівживого від голоду, впіймав на крадіжці хазяїн двору та так з дружиною і виходили собі хлопця.Знала і про те,що воював на війні і прийшов живим і ,майже неушкодженим.Вчився в технікумі,майже поряд - двадцять хвилин ходу додому.Завів сім'ю,народилося двійко дітей.Все вона знала та тільки дорога до сина стала їй така важка і довга,що не мала сил нею пройти.
 І він теж не йшов.
Так з цим і мусила жити роки і роки.Донька виросла і звила власне гніздо,одружившись із хлопцем,що приїхав працювати на місцевий цукрозавод,з'явилися онуки,радуючи бабцю.А що проживала вона неподалік у квартирі кооперативного будинку,то частенько приходила допомагати  матері по господарству разом з онучатами.Пізніше похоронила Федора та й залишилась жити сама у чепурній хатинці.Розвагою був город,з десяток курей,милування величезним пишним кущем калини,що воріс у неї посеред грядки.Ото вже була краса та відрада для зболеної душі!..Навесні квітнув і пахтів великими кошиками білого цвіту,влітку поміж зеленого листя починали червоніти калинові ягоди,ну а восени після заморозків була пора збору урожаю цілющих кетягів.Чого тільки вона не готувала з них:і запашне варення,і пироги,і солодку наливку,якими частенько пригощала знайомих сельчан,що прямували в Заводівське мимо двору.А там і розмова заходила про життя.Тільки одна кума наважувалась питати іноді про Данила та що було їй відповідати?Вона все знала про нього,але ні з ким це обговорювала,то була її вічна печаль і втрачена надія зустрітися колись із сином.
Якось на Покрову сиділа вона на ганку,закутавшись у теплу шаль і дивилася на присипані золотом верби та річку,а незчулася,як задрімала.Раптом,крізь сон почула рипіння ,відкрила очі і побачила широкоплечого і посивілого чоловіка,що стояв спершись ліктями на невисоку фіртку."Заходьте,заходьте",-мовила до нього,а він все стояв непорушно.Вона встала і пішла до нього,раптом все зрозумівши...Ноги отерпли і стали ватяними і Ганна почала падати.Чоловік мерщій кинувся до неї і підхопив попід руки.То був її Данило,який прийшов нарешті додому.

Щось таке осіннє...

Осінь на струнах павутин заграла

Мелодію закоханих  вітрів.

І пальці дерева  вплітають їй у  коси

Жовте листя і  кришталь 

Похмурих вечорів.

 

Любов,любов,

ця осінь не для тебе!

Чому ж гориш ,як  цвіт осіннього морозу,

Що жде зими… ось-ось прийде..

І – все: поб’є той цвіт!

 

..Цвітеш,бо сподіваєшся

 на теплу зиму й на милосердя  сіверка,

який - а,раптом – загубить

в твій край,любове,

сонячну дорогу.