Зараз наша бібліотека як і інші установи перебуває на карантині.Бібліотекарі,звичайно,чергують і працюють з фондами та каталогами і картотеками.Книг не видаємо і не приймаємо.Щоб вийти на контакт з нашими читачами спробую використати інтернет.Творче життя в бібліотеці не зупиняється і ми готуємо різні цікавинки з тим,щоб показати їх після карантину,який раніше чи пізніше завершиться!
Так,у читальному залі буде оновлено всі чотири стенди з виставками.Хочу запропонувати вашій увазі віртуальну рекомендаційну бесіду про одну з них,виставку в стилі ЕКО,адже питання екології нині стоїть так гостро,як ніколи і COVID-19 тому є підтвердженням.
Перш,ніж розпочати, висловлю свою думку про нагальну зараз проблему,якою ,думаю,доведеться займатися після пандемії.Це проблема чистоплотності як особистої ,так і загальнопланетної. Часто бачу у Фейсбуці фото стихійних смітників,які викладають на загал користувачі мережі.А хочеться не змовчати про ті,які ми всі знаємо тут де живемо і які ніхто не викладає нікуди!Кажуть корон вірус прийшов до нас із Китаю,з якогось їхнього ринку,де не було чисто і де їдять все підряд,що ворушиться.Ми,звичайно,такого не робимо,але наші смітники нічим не кращі від китайських і не факт,що звідти теж щось таке не вилізе!
... І все ж хочеться розповісти щось інше і краще,цікавіше,тим більше ,що світ збагатився появою дівчинки на ім'я Грета Тунберг,яка немов діамант зосередила в собі весь спектр людських надій та сподівань не перемогу здорового глузду над бездумністю

Отже, віртуальна рекомендаційна бесіда

Без молока, одягу та цементу. Екологічні тренди 2020 року, які стосуватимуться кожного.

"Жодна крапля крові,пролита за батьківщину,не буває даремною..."

                                                                              

20 лютого нинішнього року Заводська міська бібліотека №1 провела  Героїко - патріотичну годину до вшанування героїв Небесної сотні та АТО (ООС) під назвою "Всі твої ,Україно,ми діти..." Для проведення заходу в бібліотеку завітали студенти   1 - го курсу групи  механіків  М-13Б Лохвицького механіко - технологічного коледжу ПДАА разом зі своїм керівником Общим Сергієм Анатолійовичом. В ході заходу бібліотекар розповіла учням про буремні події на Майдані під час революції Гідності,адже у листопаді   2013 року Україна стояла перед важливим історичним кроком  –  стати незалежною Європейською державою. Але колишня влада злякалась цього.  Корупція, мільярдні  грошові зв’язки із Російським Кремлем стали перепоною до європейського вибору. Підписання історичного документу було цинічно зірвано.

      Українська молодь, студенти, школярі вийшли на Майдан, вибираючи та відстоюючи свою гідність, право стати європейською державою. В їх руках були лише прапори України та Євросоюзу, а в очах – надія та віра у майбутнє. 30 листопада 2013 р. уночі бійці спецпідрозділу МВС «Беркут» розігнали Євромайдан, де на той час стояли переважно студенти.
      Формальним приводом для розгону стало те, що протестуючі заважали встановити на центральній площі міста новорічну ялинку. Міліція переслідувала демонстрантів на прилеглих вулицях. Люди рятувалися у Михайлівському Золотоверхому соборі, де провели ніч. Кадри розгону протестувальників облетіли весь світ. Вони вразили мільйони українців.

      Далі студенти згадали про подвиги Майдану і про жорстокий розстріл протестувальників беркутівцями та снайперами.Прозвучали класичні твори М.Глінки,

М.Шмітца,Альбіоні,Є.Доги.Також студенти прослухали пісні "Не спи,моя рідна земля...","Заспіваймо пісню про Україну".Не обійшлося і без сумнозвісної мелодії "Гей,пливе кача..." під яку пройшла хвилина мовчання по загиблих на Майдані та було запалено свічку,що горіла до кінця заходу.Також було переглянуто відео про розгін Майдану та презентацію "Зима,що всіх змінила."

       Далі пішла мова про те як навесні 2014 року   українці обрали нову владу, європейський шлях розвитку та реформ. Здавалось все скінчилося, минуло і більш ніхто не пройде шляхом тих кривавих подій. Та не так склалось, як здавалось.

 Кремлівська влада та колишні керівники України, які грабували народ і знищили українську армію,  приготували для українців  ще одне страшне випробування – ВІЙНУ!

           Ніхто навіть не міг уявити, що у 21 столітті розпочнеться братовбивча війна між народами, які пліч-о-пліч боролись за свободу і Перемогу у Великій Вітчизняній війні. Російська армія,  ховаючись за спинами мирних жителів Донбасу, прикриваючись гаслами про захист російськомовних українців від фашистської хунти, розпочала знищення України зі Сходу.

       Тисячі українців, що вистояли на Майдані, взявши в руки зброю, вирушили на Схід України, на Донбас, в зону анти терористичної операції, щоб захистити завоювання Революції гідності.

       Ніхто не очікував, що за півроку український народ так зміцніє духом. Тисячі добровольців та воїнів запасу ідуть на війну, обороняти Україну від російської армії, від  свавілля кремлівських бойовиків.

        Серед перших воїнів АТО, які добровільно за покликом серця вирушили на війну  – наші земляки. Із вірою в серці, без жодних вагань вони їхали боронити Схід України від російських бойовиків. 

       Було згадано імена загиблих на тій війні земляків:Матійчука Олександра та нещодавно полеглого 22-х річного Максима  Хітайлова,солдата 72 -ої бригади Чорних запорожців з с.Вирішальне.

       Пісня "Повертайся живим" якнаглибше передала почуття присутніх.

Були названі й імена героїв - заводчан,які теж воювали але зараз із нами "топчуть ряст" і  раз за разом знову їздять на Схід. Далі прозвучала пісня Наталії Май "Свіча".

           На завершення заходу до студентів звернулася провідний спеціаліст з гуманітарних питань Заводської міськради Горбенко Юлія Анатоліївна.У своєму виступі вона порушила питання відповідальності за скоєні на Майдані злочини і навела приклад материнської самовідданості однієї з жінок,сина якої було вбито під час революційних подій,адже вона дала згоду на видачу в Росію злочинців,які відповідальні за смерть сина,сказавши при цьому що "сина вже не повернеш,але нехай повертаються ті,хто живий".Також було висловлено надію на те,що справедливість переможе і Україна матиме шанс для розквіту.

«УСМІХНЕНЕ ОБЛИЧЧЯ ПОЛТАВЩИНИ»-

 (до 130 р. з д.н. Остапа Вишні), саме під такою назвою пройшов у Заводській міській бібліотеці Усний журнал під однойменною назвою.

Слухачами і глядачами стали відвідувачі абонемента для дорослих,а також студенти Лохвицького механіко-технологічного коледжу ПДАА  груп Т-11Б,Т-12Б,Т-21Б,Т-22Б разом зі своїм керівником Таранською Аллою Анатоліївною.

Саме 13 листопада 1889 року і народився видатний гуморист на хуторі Чечва Полтавської губернії(тепер Сумська обл.) У вступному слові до заходу бібліотекар наголосила,що О. Вишня, із життям і творчістю якого студенти розпочали знайомство, писав: «Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне» та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко»,— а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному і духовному розвиткові, бо ото і є справжні українці». Як актуально звучать ці слова і в наш час! Письменник обрав своєю зброєю в боротьбі за людину сміх — то дошкульний, то доброзичливий, то гіркий крізь сльози, який завжди супроводжував наш народ у його багатостраждальній історії. На поневолення й зневагу українці часто відповідали в’їдливим висміюванням (згадаймо хоча б знаменитий лист запорожців турецькому султану). Сам Остап Вишня замислювався: «Оце я собі думаю: що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати?..» І сам відповідав: «Треба — любити людину. Більше ніж самого себе.»

Журнал містив у собі шість сторінок.

Перша сторінка була присвячена спогадам про письменника. Як розповідала Сестра гумориста, заслужена вчителька УРСР Катерина Михайлівна Даценко, згадувала: «Мрійником був Павлуша, рано навчився читати, любив книжку, не розлучався з нею. Дома на піддашку сидить і читає, в поле, в ліс побіжить — читає, а коли грати захочеться з хлопцями, бережно ховає книжку в кашкет. Природу любив Павлуша, усе живе любив. Голубів любив і вони його. Сяде голуб на плече і ходить з ним Пав-луша. А старі люди казали: коли голуб любить — добра людина буде».

Перші спроби пера юний Павло Губенко розпочав працюючи в редакції  газети «Селянська правда» на технічних роботах. Він написав усмішку, і то дуже вдалу,про комічні епізоди з життя редакції. . Колеги твір схвалили щирим сміхом і запропонували написати фейлетон.

«Я їм кажу:

— Та не вийде в мене!

— А вони мені:

— А ви спробуйте! Про редакційні ж справи вийшло! Напишіть! Почав писати. Іноді виходило, іноді не виходило. Згодом почало частіше «виходити», ніж «не виходити». Почало частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова…

         Читав, думав: «Чому смішно? Звідки сміх? Дістав словники, збірники приказок… І прислухався. Прислухався і в трамваях, і в базарах, і по ярмарках, і по поїздах,— чому сміються, чого так весело?.. І записував».

Сторінка друга, репресивна розповіла учасникам заходу про сумні сторінки біографії гумориста.

На початку 1930-х років Остап Вишня був одним із найулюбленіших і найпопулярніших письменників в Україні. Видано величезними тиражами кілька його збірок, він пише для сатирично-гумористичного журналу «Червоний перець», якийсь час навіть редагує його.

Але настає страшний час наклепів, доносів, навішування ярликів і репресій. Під прицілом — українська інтелігенція, особливо письменники, надто ж сатирики (обов’язково когось із владних зачепили!).

1931 року Остап Вишня подає заяву до ВУСППу, але його не приймають, бо в нього, виявляється, «підозріле» оточення — «попутники» й «націоналісти» Хвильовий, Довженко, Курбас, Куліш, Гірняк та ін.

Письменник довго не може отямитися після звістки про самогубство М. Хвильового у травні 1933 року. У грудні цього ж сумнозвісного 33-го був заарештований і сам Остап Вишня. Він сидів у харківській тюрмі НКВС, з нього «вибили» зізнання про участь у контрреволюційному заколоті. Його засудили до розстрілу, а через рік вирок замінили десятьма роками ув’язнення. Покарання відбував у сталінських таборах Ухти, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта. Зміг вижити тільки завдяки стійкості характеру, життєвому оптимізму й почуттю гумору. А ще — завдяки підтримці дружини Варвари Олексіївни, яка зі своєю дочкою поїхала за ним, оселилася неподалік (разом жити не дозволили), слала посилки й листи.

Звільнили дещо раптово (зазвичай, строк постійно додавали), на початку 1944 року, а реабілітували — тільки через одинадцять років, за рік до смерті.

Про письменника клопоталися М. Хрущов і О. Довженко.

На засланні Остап Вишня практично нічого не писав, крім щоденника.

Сторінка третя, цікава.

З особистістю Остапа Вишні пов’язано багато «цікавинок», анекдотів і навіть легенд.

Рідний брат Остапа Вишні — В. Чечвянський — теж став письменником-гумористом, був репресований.

Популярність і дієвість творів Остапа Вишні була такою великою, що в народі склали прислів’я: «Де Остап Вишня, там міліція лишня».

До письменника приходили зі скаргою жіночки, і завіщо він їх так змалював у своїх фейлетонах, що тепер над ними сміється все село.

Завдяки творам Остапа Вишні тираж газети «Вісті ВУЦВКу» зріс майже до мільйона.

Перебуваючи на засланні, Остап Вишня деякий час завідував медпунктом як людина, що мала медичну освіту. У цьому закладі не було ніяких ліків, крім «Зеленки». А люди зверталися з виразкою шлунку, головним болем, О. Вишня лікував їх сміхом: розкаже анекдот, смішну бувальщину, дивись, посміється чоловік — і вже легше йому стане.

Після звільнення Остап Вишня дуже захоплювався полюванням,але не вбив жодної тварини,бо любив «тихе» полювання,а щоб підтримувати авторитет мисливця ішов до київського магазину і купував кроля та прийшовши додому видавав його за вбитого зайця!

Він взагалі був дуже гуманною людиною.

Сторінка четверта, літературознавча розповіла учасникам заходу про

письменницькі набутки гумориста,адже він став родоначальником нового жанру  — усмішки. Від звичайної гуморески усмішка відрізняється тонким ліризмом і чудовими описами природи, що не є притаманним для сатиричних творів. Особливість жанру усмішки — це поєднання побутових зарисовок, жанрових сценок з авторськими відступами. Усмішки завжди лаконічні й дотепні.

         Жанрові різновиди гумористичних творів Остапа Вишні є такими:

Автобіографічні оповідання:    «Моя автобіографія», «Отак і пишу», «Перший диктант»

Мистецький силует: «Олександр Довженко», «Мар’ян Крушельницький»

Гуморески:        «Федько Зошит», «Геометрія»

Фейлетони:       «Музична історія», «Драстуйте!» та ін.

«Реп’яшки»       «Богодухівська голова», «Ізюмська свиня», «На себе глядя…»

Усмішка-нарис:         «Ленінград і ленінградці»

Усмішка-оповідання:         «Зенітка»

Усмішка-фейлетон:  «Каченята плачуть»

Усмішка-жарт: «Ведмідь», «Бенгальський тигр», «Дикий кабан, або вепр» (за змістом), «Не сваріться!» (за визначенням автора).

Над робочим столом у нього висів аркуш паперу з надрукованим списком: «Мої «друзі», будь вони трижди прокляті, про що я, нещасний, мушу думати й писати».

Мої «друзі», будь вони трижди прокляті:

Бюрократи

Вельможі

Перестраховщики

Окозамилювачі

Хапуги

Зажимщики критики

Підлабузники

Хабарники

Спекулянти

Круглодобові патякали

Дрімучі дурні

Чваньки

Замасковані паразити

Одверті мерзотники

Сутяги й склочники

Халтурщики

Пошляки

Хами

Здирщики

Ханжі

Браконьєри

Грубіяни

Задаваки

Аліментщики-літуни

та інші сукини сини й про хвости

Про що я, нещасний, мушу думати й писати:

Про хуліганство, грубість і невихованість

Про виховання лоботрясів і шалопаїв

Про легковажне ставлення до кохання, до шлюбу, до сім’ї

Про широкі натури за державний кошт

Про начотчиків і талмудистів у науці

Про консерваторів у сільському господарстві й промисловості

Про винищувачів природи

Про всяке, одне слово, дермо!

Господи, Боже мій! Поможи мені!

П’ята сторінка була присвячена відгукам про письменника,адже кращі з творів гумориста заслуговують на те, щоб про них висловилися інші автори.

А тому,ось відгуки про творчість Остапа Вишні та його особистість, до речі,іноді протирічливі.

М. Хвильовий : Я — не критик, не теоретик і навіть не публіцист. Я — звичайнісінький собі читач. Читав я, звичайно, й твори Остапа Вишні (хто не читав творів Остапа Вишні?). «Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні, за те, що вони часто глибоко трагічні, за те, що вони злободенні. за те, що вони близькі робітничо-селянським масам, за те, що на них виховувалась і виховується наша письменницька молодь.

       Сталінський редакторський апарат одержав настанову не просто на, сказати б, ідеологічне «виправлення» літературних творів, а на пряме знищення тих, які не вписувалися у задану схему природно, що правовірний український журнал «Нова генерація» тут же заходився виконувати сталінську вказівку,повідомивши, що починає друкувати детальний аналіз творчості низки сучасних українських письменників. Природно також, що розпочався цей «аналіз» нищівним ударом по жанру, найбільш небезпечному для режиму — по сатирі. Почався безсовісною і провокаційною статтею Олексія Полторацького «Що таке Остап Вишня?». Автор бездоганно виконав високе замовлення.

 І от уже українська мова «науково» поділяється на «куркульську», якою писав Вишня, та «мову колгоспника і пролетаря». А пише Вишня такою мовою виключно з метою «зробити наклеп на ленінську національну політику». Сам же письменник «без сумніву є постать реакційна, гальмо на потягові культурної революції на Україні», «контрреволюціонер, націоналіст», а разом з письменниками Михайлом Яловим та Олесем Досвітнім вони — «бездарності, шпигуни, для яких література є маскування основного їхнього заняття — шпигунства та шкідництва».

        Але не всі критики були такими реакційними! Ось,прямо протилежні думки про творчість Остапа Вишні.

«Розум він мав вольтерівської гостроти, викривач він був незрівнянний, та все ж визначальним, мені здається, в його вдачі було саме це: ніжність, душевність, поетичність. Ніякі найстуденіші вітри тяжких часів не могли остудити в його душі жар любові — невгасимої любові до народу, до Вітчизни, до краси життя й мистецтва». (О. Гончар)

…Його люблять і заокеанські українці — в Канаді, в Сполучених Штатах Америки. Його чудові гуморески й фейлетони читали й читають десятки тисяч українців, яких… доля закинула за океан…

 (П. Кравчук ,Канада)

Дуже емоційно висловився про творчість Остапа Вишні С. Смирнов, поет : Остап Вишня — серцем промовляю і бачу усміхнене, добре, розумне, випромінююче світло обличчя людини, умудреної життям, але молоде, як сама поезія. Чую інтонацію його мови, в якій сонце, гумор, влучність, народна звучність і глибина! Чудова людина! Спасибі тобі, Україно, за такого ангела сатири і гумору.

Сторінка шоста, мистецька, на ній присутні переглянули виступ видатного читця творів Остапа Вишні, актора Анатолія Паламаренка. Він прочитав усмішку «Дикий кабан або вепр».

      Також студентів було ознайомлено з відкритим переглядом літератури «Він світив,як сонце,до нього люди тягнулися як до сонця…» на якому було представлено твори письменника,які знаходяться у фондах міської бібліотеки.

"...Їхали ми,їхали..."

або святкова подорож бібліотекарів від Лохвиці до Опішні через Гадяч та зіньківщину.

…А почалася вона раненько,бо ж хотілося добратися до Опішні так,щоб більше  побачити. Адже там справжня столиця українського гончарства.

Можливо, хто не знає,що бібліотекарі – це люди універсальні за фахом і героїчні по духу,але і вони не чекали тії дороги,що тягнеться від Лохвиці до Гадяча.На повірку виявилось,що то справжя дорога-смуга перешкод і не скромненьким бусиком там треба їхати,а ревучим позашляховиком з височезними колесами! Показують іноді по телевізору раллі світового значення десь у пустелях Африки чи Латинської Америки,і чого б то туди їхати змагатися,коли воно ось(!!!) своє і під боком! Подивилась би я на ті франтуваті машинки,які там змагаються! Їхали ми разом з іще одним бусиком,в якому знаходились бібліотекарі,що живуть ближче до Лохвиці і наші керівники:директор Людмила Дмитрівна та методисти.Авто наші розділилися у Млинах на розвилці. Думається,що і в тому другому бусові атмосферка була дуже подібною!

І от їдемо ми їдемо,настрій гарний,співати хочеться(до всього іншого ми ж іще і співочі жінки-бібліотекарі!),а бусик  наш так скаче по ямах – виїмках - канавах,як необ'їжджений кінь! І ми всередині підскакуємо,як на трясушці,які вже там співи?!Водій,щоб нас відволікти від тої дороги,музику «врубив» і телевізор включив,…ну як на дискотеці! Давай ми просити,щоб трохи прикрутив звук,а пані Наталя з «гальорки» запропонувала  якби її зовсім вимкнути,та де там!Потім ще запитала у водія чи бува не дрова він везе?

         Ось так і їхали ми майже годину,поки до Гадяча доїхали,вийшли  з буса  всі напівукачані,а настрій  все одно гарний(ч…та з два нас таким проймеш!),бо ми ж іще й стійкі.

         Далі від Гадяча трохи від'їхали і стало нам легше,а на зіньківщину як заїхали,то і зовсім світ розвиднився! Видно там у зіньківчан якесь «економічне чудо»,бо дороги гарні зробили,не те що в нас «у кувейті».І нарахували ми під час поїздки аж 18(!) здоровенних фур  з  різним збіжжям(та і не тільки..)Мда..Запитань багато,та не хочу про це більше…

           Краще опишу отой пречудовий осінній день,що нам природа подарувала на Сікновення(у нас так кажуть).От уявіть собі оте високе синє небо і ніде ані хмаринки,широкі неозорі поля,той милий нашому серцю степовий простір,що дає вільно дихати і зігріває душу і ніжний серпанок,що прикриває осінні ліси і переліски гег-ген там вдалині…А понад дорогою юна дівчинка-осінька взявши золотого пензлика до рук то там, то сям позолотила придорожні тополі та кущі…

…Україно-Полтавщино,як же тебе не любити! І на серці так гарно і тепло і швидше хочеться побачити Опішню.

              Аж ось ми вже і доїхали..І прямо одразу на автостанцію,бо там опішнянські гощики продають,а нас,жінок,в таке щастя тільки запустіть!..Ходили,дивились,вибирали,а ціни -то кусючі!Кажем,що дорого ,а місцеві продавчині возмущаються і бурчать,що аж занадто  їм дешево продавати свій товар,бо то ж ручна робота! Дехто прикупив собі сувенірчика,а решта вирішили поїхати далі,може там на місці,біля виробника буде дешевше?

            Опішню, проїжджаючі повз, можуть прийняти за аж занадто маленьке містечко,вона розкривається поступово,коли в'їжджаєте на її звивисті і вузенькі,ну дуже затишні,вулички. Пообабіч стоять крихітні будиночки,навколо яких ростуть садки вишневі,яблуневі,сливові.І,взагалі,багатенько горбів.На одному такому.найвищому на Полтавщині ми і постояли,любуючись віддаленимси краєвидами на території Національного музею-заповідника українського гончарства.Зустріла нас на вході екскурсовод з розповіддю про історію гончарства на опішненщині,а далі побачили ми дуже багато предивних і дуже оригінальних скульптур із глини і було відчуття неначе живої матерії,що застигла в часі! Одні кумедні,інші сатиричні,багатьом сподобалися співаючі коти,але там не тільки коти співають,а і козаки(вдалося зробити фото)!А ще нове слово почула: не горно,а горінь(це там,де обпалюють посуд).

           Поки мої колежанки ходили дивитися документальний фільм про гончарство, я вмудрилася попроситись і заглянути в майстерню,у святая святих,де виробляють і обпалюють глиняні вироби і побачила там дві спеціальні електропечі,які мені люб'язно показала юна майстриня,а також великого,вже обпаленого чайника,пишного лева,і фігурку дівчинки.Вони були ніжно-теракотового кольору і ще потребували доробки.Взагалі цікаво,як влаштовано зал музею:по одну сторону найрізноманітніші вироби з глини,а по іншу гончарні майстерні,де працюють майстри,в основному,молоді жінки,які ходять повсюди,підперезані або робочими халатами,або фартуками і в робочих рукавичках.

         А на виході з музею були подарунки : дитячі свистунці та проспекти про опішненські музеї.Бібліотекарі трохи погуляли по території музею,любуючись глиняними скульптурами і насолоджуючись навколишньою красою природи і все це в прекрасній гармонії одне з одним,а це була найвища точка Полтавщини(!) та проглядалась вдалині харківщина.Спустившись декоративними східцями,бажаючі могли отримати майстер-клас з виготовлення глиняного посуду,погойдатись на старовинній гойдалці,зробити цікаві фото на фоні скульптур.

         Наступний  музей,який ми відвідали, це меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко.Під'їхали  туди тінистою,вузенькою вуличкою і перед нами постала звичайна селянська крихітна хатка за зеленим парканом,в якій майстрині належала лише половина  і яку вона купила,коли їй виповнилось 33 роки.Зайшовши всередину побачили,малесенькі три кімнатки повністю заставлені виробами цієї жінки,по стінах в рамках ескізи майбутніх розписів на виробах,окремо в шафі глиняні дитячі іграшки,яких там багато-багато і які хочете! Між «прихожою і залою» піч із цегли – сирцю,яка довгий час не хотіла гріти свою господиню взимку(це вже пізніше їй допомогли переробити грубку).Цій жінці не судилося особисте щастя,але вона залишила по собі слід як художник.На подвір'ї стара яблуня,яка ще і досі родить і котик,"приписаний" до садиби,що пішов лащитись до нашої пані Оксани.

         З цікавістю походили бібліотекарі і по території Центру популяризації гончарної спадщини України,надивившись на різноманітні скульптури,виготовлені зі звичайної глини.Всередині будівлі було виставлено такі вироби,які навіть не можна було фотографувати,оскільки,стояли вони там вперше!

         У музеї мистецької родини Кричевських можна було побачити не лише вироби і скульптури з глини,але в спеціальній залі було виставлено ковані паркові вироби,які одержали нагороди на різних мистецьких конкурсах.Там,зокрема,кована оригінальна лавочка,що відкриває дорогу у безкінечність та два ковані стільці,на яких ми сфотографовані разом із пані Людмилою. А ще там продаються гончарні вироби ну за дуууже високу ціну.Так ніхто нічого і не купив,та воно і не дивно.І відразу ж згадали розкладки на автостанції!

         Звичайними сільськими хатинками виявились також і музей-садиба гончарської родини Пошивайлів та музей – садиба філософа і колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа.Біля обох зелені моріжки,яблуневі садки, яблуками з яких пригощаються всі бажаючі(!),а їх так щедро лежить на траві.Ну де ви ще такі музеї знайдете!?А таких більш ніде і немає в світі!Де б можна не тільки яблуком пригоститись,а ще і душу збагатити,надивляючись на неповторний посуд,поробки,книги і альбоми.А рушники які висять по стінах!Старовинні червоні кролевецькі,які так цінує наш народ;а ще вишиті полтавською гладдю…Дійсно,їжа духовна.

…Від цієї екскурсії залишилось відчуття відвідин чистого,енергетично сильного місця,яке додає духовних сил.

         Нажаль, цей світлий осінній день почав спадати і треба було повертатись,а тому аж ніяк не можна було оминути  гончарні розкладки на базарчику біля автостанції.І ми ще раз туди заїхали і вже кожен купував,що зміг!Думаю,що виторг опішненським підприємицям  ми таки зробили,не дарма ж вони там до вечора стояли.

         Ну,а на по дорозі додому відчуття розгорнулися у зворотньому порядку: спочатку нормальна дорога,а потім екстремальна. Пані Людмила весь час кричала: «Дівчата! Горшки бережіть!Ой,бережіть горшки!» Пані Катя мене на особо крутих «підскоках» запитувала: «Люба,як ти?» а я відповідала,що аж «зуби клацнули».і це все під регіт!Пані на «гальорці» взагалі нічого не могли вимовити.Врешті приїхавши до себе в село і вийшовши з бусика та хапнувши свіжого повітря,зрозуміла чому мене так «штормило»...

А колегам моїм ще треба було добиратись добрих 15 км,а тоді,з райцетра,хто куди і хто чим зможе,бо на автобусне сполучення немає чого сподіватись.Ось так і живем,не падаючи духом!

Ну і на закінчення своєї замальоки таки скажу: якщо здолаєте дорогу між Гадячем і Лохвицею,то і в Опішню попадете!