"...Їхали ми,їхали..."

або святкова подорож бібліотекарів від Лохвиці до Опішні через Гадяч та зіньківщину.

…А почалася вона раненько,бо ж хотілося добратися до Опішні так,щоб більше  побачити. Адже там справжня столиця українського гончарства.

Можливо, хто не знає,що бібліотекарі – це люди універсальні за фахом і героїчні по духу,але і вони не чекали тії дороги,що тягнеться від Лохвиці до Гадяча.На повірку виявилось,що то справжя дорога-смуга перешкод і не скромненьким бусиком там треба їхати,а ревучим позашляховиком з височезними колесами! Показують іноді по телевізору раллі світового значення десь у пустелях Африки чи Латинської Америки,і чого б то туди їхати змагатися,коли воно ось(!!!) своє і під боком! Подивилась би я на ті франтуваті машинки,які там змагаються! Їхали ми разом з іще одним бусиком,в якому знаходились бібліотекарі,що живуть ближче до Лохвиці і наші керівники:директор Людмила Дмитрівна та методисти.Авто наші розділилися у Млинах на розвилці. Думається,що і в тому другому бусові атмосферка була дуже подібною!

І от їдемо ми їдемо,настрій гарний,співати хочеться(до всього іншого ми ж іще і співочі жінки-бібліотекарі!),а бусик  наш так скаче по ямах – виїмках - канавах,як необ'їжджений кінь! І ми всередині підскакуємо,як на трясушці,які вже там співи?!Водій,щоб нас відволікти від тої дороги,музику «врубив» і телевізор включив,…ну як на дискотеці! Давай ми просити,щоб трохи прикрутив звук,а пані Наталя з «гальорки» запропонувала  якби її зовсім вимкнути,та де там!Потім ще запитала у водія чи бува не дрова він везе?

         Ось так і їхали ми майже годину,поки до Гадяча доїхали,вийшли  з буса  всі напівукачані,а настрій  все одно гарний(ч…та з два нас таким проймеш!),бо ми ж іще й стійкі.

         Далі від Гадяча трохи від'їхали і стало нам легше,а на зіньківщину як заїхали,то і зовсім світ розвиднився! Видно там у зіньківчан якесь «економічне чудо»,бо дороги гарні зробили,не те що в нас «у кувейті».І нарахували ми під час поїздки аж 18(!) здоровенних фур  з  різним збіжжям(та і не тільки..)Мда..Запитань багато,та не хочу про це більше…

           Краще опишу отой пречудовий осінній день,що нам природа подарувала на Сікновення(у нас так кажуть).От уявіть собі оте високе синє небо і ніде ані хмаринки,широкі неозорі поля,той милий нашому серцю степовий простір,що дає вільно дихати і зігріває душу і ніжний серпанок,що прикриває осінні ліси і переліски гег-ген там вдалині…А понад дорогою юна дівчинка-осінька взявши золотого пензлика до рук то там, то сям позолотила придорожні тополі та кущі…

…Україно-Полтавщино,як же тебе не любити! І на серці так гарно і тепло і швидше хочеться побачити Опішню.

              Аж ось ми вже і доїхали..І прямо одразу на автостанцію,бо там опішнянські гощики продають,а нас,жінок,в таке щастя тільки запустіть!..Ходили,дивились,вибирали,а ціни -то кусючі!Кажем,що дорого ,а місцеві продавчині возмущаються і бурчать,що аж занадто  їм дешево продавати свій товар,бо то ж ручна робота! Дехто прикупив собі сувенірчика,а решта вирішили поїхати далі,може там на місці,біля виробника буде дешевше?

            Опішню, проїжджаючі повз, можуть прийняти за аж занадто маленьке містечко,вона розкривається поступово,коли в'їжджаєте на її звивисті і вузенькі,ну дуже затишні,вулички. Пообабіч стоять крихітні будиночки,навколо яких ростуть садки вишневі,яблуневі,сливові.І,взагалі,багатенько горбів.На одному такому.найвищому на Полтавщині ми і постояли,любуючись віддаленимси краєвидами на території Національного музею-заповідника українського гончарства.Зустріла нас на вході екскурсовод з розповіддю про історію гончарства на опішненщині,а далі побачили ми дуже багато предивних і дуже оригінальних скульптур із глини і було відчуття неначе живої матерії,що застигла в часі! Одні кумедні,інші сатиричні,багатьом сподобалися співаючі коти,але там не тільки коти співають,а і козаки(вдалося зробити фото)!А ще нове слово почула: не горно,а горінь(це там,де обпалюють посуд).

           Поки мої колежанки ходили дивитися документальний фільм про гончарство, я вмудрилася попроситись і заглянути в майстерню,у святая святих,де виробляють і обпалюють глиняні вироби і побачила там дві спеціальні електропечі,які мені люб'язно показала юна майстриня,а також великого,вже обпаленого чайника,пишного лева,і фігурку дівчинки.Вони були ніжно-теракотового кольору і ще потребували доробки.Взагалі цікаво,як влаштовано зал музею:по одну сторону найрізноманітніші вироби з глини,а по іншу гончарні майстерні,де працюють майстри,в основному,молоді жінки,які ходять повсюди,підперезані або робочими халатами,або фартуками і в робочих рукавичках.

         А на виході з музею були подарунки : дитячі свистунці та проспекти про опішненські музеї.Бібліотекарі трохи погуляли по території музею,любуючись глиняними скульптурами і насолоджуючись навколишньою красою природи і все це в прекрасній гармонії одне з одним,а це була найвища точка Полтавщини(!) та проглядалась вдалині харківщина.Спустившись декоративними східцями,бажаючі могли отримати майстер-клас з виготовлення глиняного посуду,погойдатись на старовинній гойдалці,зробити цікаві фото на фоні скульптур.

         Наступний  музей,який ми відвідали, це меморіальний музей-садиба гончарки Олександри Селюченко.Під'їхали  туди тінистою,вузенькою вуличкою і перед нами постала звичайна селянська крихітна хатка за зеленим парканом,в якій майстрині належала лише половина  і яку вона купила,коли їй виповнилось 33 роки.Зайшовши всередину побачили,малесенькі три кімнатки повністю заставлені виробами цієї жінки,по стінах в рамках ескізи майбутніх розписів на виробах,окремо в шафі глиняні дитячі іграшки,яких там багато-багато і які хочете! Між «прихожою і залою» піч із цегли – сирцю,яка довгий час не хотіла гріти свою господиню взимку(це вже пізніше їй допомогли переробити грубку).Цій жінці не судилося особисте щастя,але вона залишила по собі слід як художник.На подвір'ї стара яблуня,яка ще і досі родить і котик,"приписаний" до садиби,що пішов лащитись до нашої пані Оксани.

         З цікавістю походили бібліотекарі і по території Центру популяризації гончарної спадщини України,надивившись на різноманітні скульптури,виготовлені зі звичайної глини.Всередині будівлі було виставлено такі вироби,які навіть не можна було фотографувати,оскільки,стояли вони там вперше!

         У музеї мистецької родини Кричевських можна було побачити не лише вироби і скульптури з глини,але в спеціальній залі було виставлено ковані паркові вироби,які одержали нагороди на різних мистецьких конкурсах.Там,зокрема,кована оригінальна лавочка,що відкриває дорогу у безкінечність та два ковані стільці,на яких ми сфотографовані разом із пані Людмилою. А ще там продаються гончарні вироби ну за дуууже високу ціну.Так ніхто нічого і не купив,та воно і не дивно.І відразу ж згадали розкладки на автостанції!

         Звичайними сільськими хатинками виявились також і музей-садиба гончарської родини Пошивайлів та музей – садиба філософа і колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа.Біля обох зелені моріжки,яблуневі садки, яблуками з яких пригощаються всі бажаючі(!),а їх так щедро лежить на траві.Ну де ви ще такі музеї знайдете!?А таких більш ніде і немає в світі!Де б можна не тільки яблуком пригоститись,а ще і душу збагатити,надивляючись на неповторний посуд,поробки,книги і альбоми.А рушники які висять по стінах!Старовинні червоні кролевецькі,які так цінує наш народ;а ще вишиті полтавською гладдю…Дійсно,їжа духовна.

…Від цієї екскурсії залишилось відчуття відвідин чистого,енергетично сильного місця,яке додає духовних сил.

         Нажаль, цей світлий осінній день почав спадати і треба було повертатись,а тому аж ніяк не можна було оминути  гончарні розкладки на базарчику біля автостанції.І ми ще раз туди заїхали і вже кожен купував,що зміг!Думаю,що виторг опішненським підприємицям  ми таки зробили,не дарма ж вони там до вечора стояли.

         Ну,а на по дорозі додому відчуття розгорнулися у зворотньому порядку: спочатку нормальна дорога,а потім екстремальна. Пані Людмила весь час кричала: «Дівчата! Горшки бережіть!Ой,бережіть горшки!» Пані Катя мене на особо крутих «підскоках» запитувала: «Люба,як ти?» а я відповідала,що аж «зуби клацнули».і це все під регіт!Пані на «гальорці» взагалі нічого не могли вимовити.Врешті приїхавши до себе в село і вийшовши з бусика та хапнувши свіжого повітря,зрозуміла чому мене так «штормило»...

А колегам моїм ще треба було добиратись добрих 15 км,а тоді,з райцетра,хто куди і хто чим зможе,бо на автобусне сполучення немає чого сподіватись.Ось так і живем,не падаючи духом!

Ну і на закінчення своєї замальоки таки скажу: якщо здолаєте дорогу між Гадячем і Лохвицею,то і в Опішню попадете!

         БУДЕШ,БАТЬКУ,ПАНУВАТИ ПОКИ ЖИВУТЬ ЛЮДИ…

(ІВАНУ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ – 250)

Т.Г.Шевченко

          250 років тому, 1769 року, народився український літератор Іван Петрович Котляревський. Поет, драматург став засновником нової української літератури.

        Іван Котляревський… Ім’я це викликає у кожного низку асоціацій: безсмертний парубок Еней, і незабутня Наталка Полтавка – героїня однойменної п’єси, що стала, за визначенням І. Карпенка-Карого, праматір’ю українського театру, і рядки «Будеш, батьку, панувати…» Тараса Шевченка, який перший передбачив світову славу І. Котляревського, оцінив значення творчості поета для розвитку української літератури, становлення українського національно-культурного середовища на всій території України.

          «Іван Котляревський – це явище дивовижне, …на відкриття …пам’ятника з’їхалися вперше дві України – Наддніпрянська і Західна. І тут, у центральній Україні, вперше побували Василь Стефаник, Леся Українка, Гнат Хоткевич, Михайло Коцюбинський, Михайло Старицький. Його ж «Енеїда» - як прочитання нашої майбутньої долі. Котляревський мріяв про нову "Трою", де буде мир і благодать, пануватимуть справедливість, добро і злагода. Еней мріяв побудувати нову й сильну країну. І в тому була закодована боротьба за волю України. Іван Котляревський тим і близький нам, що говорив про те, чим ми живемо зараз. «Енеїда» Котляревського – прототип нашої української долі», - зазначив у  виступі академік Національної академії наук, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Микола Жулинський.

        "Від часу появи Котляревського наше письменство стає щораз ближче до реального життя, щораз відповідніше до його потреб, входить щораз глибше в душу народну", - написав про Котляревського поет, прозаїк, літературознавець і громадський діяч Іван Франко.

          Івана Котляревського з вдячністю шанують і по всій Україні і на його батьківщині - у Полтаві  та  Полтавщині. Народився видатний поет і драматург

9 вересня 1769 року  у Полтаві в небагатій сім’ї диякона соборної Успенської церкви Богородиці Іоана Котляревського.

       «ЖИВА ДУША НАРОДНА» -  саме під такою назвою пройшов літературний вечір однієї книги у Заводській міській бібліотеці №1 для дорослих,молоді та студентів механіко-технологічного  коледжу ПДАА,які завітали на масовий захід. Разом зі студентами  І курсу груп Т-11Б,Т-12Б,Т-13Б  бібліотеку відвідали  керівники груп   Московець О.М. та  Таранська А.А. .На вечорі була присутньою Горбенко Ю.А.,провідний спеціаліст з гуманітарних питань Заводської міської ради та Ільїних Г.І.,заступник директора Лохвицького ПТУ №32 та читачі дорослого абонемента.Приємно відзначити ,що співведучими  літературного вечора стали студенти І курсу Коледжу  Пархомчук  Юлія,Калач  Мирослав  та  Лук’янець Андрій.

         Для студентів було влаштовано книжкову виставку «…Котляревський  у щасливий час вкраїнським словом розпочав співати..»(до 250-літнього ювілею письменника і драматурга) ,а також «Виставку однієї книги І.Котляревського «Енеїда»,виданої за програмою «Українська книга» у 2008 році на замовлення Держкомітету телебачення та радіомовлення. Книга містить чудові ілюстрації художника Івана Будза.

         Розпочався вечір із віночка веселих українських мелодій ,що викликало посмішки учасників,а це,мабуть,найкраща нагорода  пам’яті видатного  драматурга.

Далі вечір продовжився читанням  вірша  українського  поета  В.Сосюри:

Як день горить, як вітер хилить віти,
Як те, що є на світі доля й час,
Між нас тобі, поете жити,
Як і між тих, що прийдуть після нас.

Пройдуть віки, настане вічне літо,
І так, як ми, як з нами це було,
Над книжкою твоєї "Енеїди"
Нащадок схилить радісне чоло.

Як день горить, як вітер хилить віти,
Як зорі ті,  що світять для очей.
Земля все так же буде вдаль летіти
Й твоє ім'я сіяти між людей!

        Такими пророчими словами поет висловив свою шану видатному драматургові.

        Автор поеми «Енеїда» – першого в українській літературі твору, написаного й видрукованого живою народною мовою, який започаткував якісно новий етап розвитку української літературної мови. Тому цілком слушно 1798 – й рік, коли була надрукована перша, ще недосконала редакція «Енеїди», вважається роком початку нового українського письменства.

            Творча спадщина Івана Петровича Котляревського - це поема "Енеїда", п'єси "Наталка-полтавка" і "Москаль-чарівник", послання-ода "Пісня на новий 1805 рік пану нашому і батьку князю Олексію Куракіну", переклад російською мовою уривків з праці Дюкела "Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...", переспів російською мовою вірша давньогрецької поетеси Сапфо "Ода Сапфо".

Але найвідомішим твором письменника стала, безперечно, поема «Енеїда».

          «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак…». Ці рядки відомі, мабуть, кожному українцю ще зі школи. Та чи все ми знаємо про цей твір? Як народилася його ідея та кого висміював Котляревський? Саме цим та багатьом іншим питанням було присвячено захід.

          Чому ж саме «Енеїду» вважають першим твором нової української літератури? На це є кілька причин. Проте найважливішим, мабуть, є те, що твір написаний живою народною мовою.

Історія написання й видання поеми І. Котляревського “Енеїда” досить складна та цікава. Більше двох десятків років працював І. Котляревський над поемою, але повністю видрукуваної за життя так і не побачив. Над поемою Котляревський почав працювати приблизно у 1794 -1795 рр. У листі до Миколи Івановича Гнєдича він писав: «Я над малороссийской «Энеидою» 26 лет баюшки баю». Це зумовлювалося багатьма обставинами тієї епохи, у яку жив письменник. Літературну діяльність І. П.  Котляревський розпочав у надто складний для України час…

Це була епоха, коли історичні обставини поставили під знак питання майбутнє української мови та й усієї української культури. Царський уряд  позбавляв українців усіх вольностей.

Скасовано гетьманщину, зруйновано Запорізьку Січ, ліквідовано Малоросійську колегію. Українські козацькі полки перетворено в регулярні полки царської російської армії. Цариця Катерина II за відповідні “послуги” щедро наділяла українських чиновників дворянськими званнями та землями разом із селянами, які ставали кріпаками в доморощених поміщиків. У погоні за дворянськими привілеями, маєтками й чинами панівна старшинська верхівка, певна частина української інтелігенції ставали на антинародний шлях, зрікалися своєї національності, культури, мови.

           Друкувалися книги тільки церковного змісту.
В цей час поети України відкидають латинську і польську мови і починають уживати   російську з великою кількістю старослов'янізмів. Послаблюється емоційна сила поезії, вона починає відставати від животрепетних потреб українського життя.

Української літературної еліти вже не було. Засмічена старослов'янізмами література стала незрозумілою для українця. Українська освіта, книга, мова, культура трактувались як щось відстале, “мужицьке”.

        Українцям дісталися випробування, які мало який народ пережив у боротьбі за можливість вільно говорити своєю мовою на своїй землі. Українську мову забороняли усі режими за усіх часів. І інколи єдиною зброєю ставало слово.

Потрібно було, щоб стався якийсь вибух! Щось таке, як гроза з добродавчим дощем, після якого пройде свіжа хвиля! Поезія мала заговорити мовою зневаженого народу.

На кожному крутому історичному зламі в Україні знаходилися люди, які ставали на захист духовних цінностей народу. Громадянські мотиви творчості Григорія Сковороди, його щиру й глибоку любов до простого люду, ідеї гуманізму та демократизму продовжив Іван Петрович Котляревський.

         Отож,1798 року, коли сталася подія, значення якої для української літератури і мови важко переоцінити. У С. – Петербурзьких книгарнях з'явилася невеличка книжка під довгою назвою "Энеида, на малороссийский язык перелицованная И.Котляревским".

         Покупці перегортали сторінки і на окремому аркуші читали присвяту: "Любителям малороссийского слова посвящается".
Поява друкованої книги малоросійською мовою в той час була нечуваною дивиною.
         Це був той самий вибух,  якого так довго чекала українська занедбана література. Народна українська мова, така, якою тоді говорили в Україні, вривається повною силою в літературу і здобуває право громадянства. 

       Працюючи з першоджерелом, автор удвічі скоротив поему Вергілія. Композиційно українська «Енеїда» складається з 6 частин, тоді як у римського поета їх було 12. Хоч Котляревський зачерпнув тему своєї “Енеїди” у древньоримського поета, він дав цікавий, оригінальний вартісний твір.

          По суті, крім імен героїв та основної нитки подій, від Вергілієвого твору нічого не залишилося. Націоналізація теми проявляється в тому напрямі, що Котляревський переніс подію на український ґрунт. Оригінально описані події в поемі, бо витримані в дусі українського фольклору, та й дія відбувається в Україні (названо міста й села Полтавщини, наприклад Лубни, Гадяч, Будища).

        За жанром “Енеїда” – ліро-епічна травестійно-бурлескна поема. Епічна – бо в ній події подаються в розповідній формі; травестійна – бо античні герої “перевдягнені” в українське вбрання, перенесені в історичні умови українського життя; бурлескна – бо події і люди змальовуються в основному в жартівливо-знижувальному тоні.

 Проте гумор “Енеїди” не розважальний. Ніби жартуючи, Котляревський відтворив минуле України, сучасне (другу половину XVIII ст.) і заглянув у майбутнє. Засобами соковитого гумору він зумів оспівати героїзм українського козацтва, його побратимство, нестримну жадобу народу до волі.

         Автор української “Енеїди” порушує низку суспільно важливих для нашого народу проблем: соціальної нерівності, захисту рідної землі від ворогів, громадянського обов’язку, честі сім’ї, виховання дітей, дружби, кохання та інші.

         Загальну картину суспільства та взаємин у ньому поет подає в описі пекла і раю. Рай та пекло населені ним відповідно до народних уявлень, як це зображено в легендах та піснях. У раю – бідні вдови; сироти; ті, які “проценту не лупили”, а допомагали убогим; ті, які “жили голодні під тинами”, з яких глузували, котрих ображали й “випроваджували в потилицю і по плечах”.

        У пеклі ж – пани й чиновники. Автор докладно перелічує всіх, уміщених ним до пекла. На першому плані – поміщики-кріпосники, за ними – козацька старшина, купці, судді, міняйли, чиновники, корчмарі, офіцери. Отже, пекло і рай – це втілення автором народної мрії про соціальну справедливість. Пекло зображене не стільки в бурлескному, як у сатиричному плані.

       Описуючи картини пекла, І.Котляревський висміює тих, хто наживається за рахунок трудових людей:
 
     Панів за те там мордовали
     І жарили зо всіх боків,
     Що людям льготи не давали
     І ставили їх за скотів.
     Були там купчики проворні,
     Що їздили по ярмаркам
     І на аршинець на підборний
     Поганий продавали крам.
     Тут всякії були пронози,
     Перекупки і шмаровози.
     Жиди, міняйли, шинкарі.
     І ті, що фиги-миги возять,
     Що в баклагах гарячий носять,
     Там всі пеклися крамарі.

         Соціально несправедливе суспільство породжує й антигуманну мораль, тоді у людських стосунках немає нічого святого.
     Ти знаєш - дурень не бере:
     У нас хоть трохи хто тямущий,
     Уміє жить по правді сущій,
     То той, хоть з батька та здере.

        Олімп дуже нагадує губернську, а то й столичну канцелярію-департамент із типовими для неї чиношануванням та взаємним недовір’ям, підлабузництвом і здирством, інтригами й круговою порукою, кумівством і хабарництвом, а понад усе – зловживанням своїм становищем і повного байдужістю до інтересів та потреб народу.
     В се время в рай боги зібрались
     К Зевесу в гості на обід
     Пили там, їли, забавлялись,
     Забувши наших людських бід.

         Сміх Івана Котляревського нищівний; він є виявом сили народу, який сміявся не лише з інших, а й із себе. Та в багатьох картинах Котляревський відходить від бурлеску, найчастіше там, де йдеться про високопатріотичні або ліричні мотиви. Майже немає елементів бурлеску в характеристиці Евріала, а також Енея і троянців у 4-5 частинах, в описі втечі Низа та Евріала з рутульського стану, у згадках про Гетьманщину тощо. І там, де поет оспівує найсвятіші для народу почуття любові до рідного краю, бурлеск зникає, розповідь стає поважною: то урочистою, то зворушливою.

         Адже Енеєві троянці, "обсмалені, як гиря, ланці", бурлаки й пройдисвіти, уміють не лише втішатися життєвими благами, але й звитяжно обстоювати при потребі свій край. Вони знають, що там, де жива "любов к отчизні", - "там сила вража не устоїть, там грудь міцніша од меча".

         Максим Рильський назвав «Енеїду» енциклопедією народного життя.

Професор, ректор Полтавського національного педагогічного університету Микола Степаненко сказав про мову «Енеїди» такі слова:

 «Він підняв із заглибив нашу мову, знайшов  найсокровенніші грані її, відшліфував і вивів на широку дорогу. Котляревський перший припинив тенденцію знущання і кепкування з рідної мови. Він почав писати мовою, якою говорило населення цілого краю. Сім тисяч слів видобув Іван Котляревський з надр нашої мови, створив неповторний словник, який є взірцем для сучасних лексикографів, створив шедеври української літератури, які стали прообразом нашого сучасного красного письменства».

      Саме з виданням «Енеїди» Котляревського започаткував своє життя перший український словник,адже у 1798 році в Петербурзі вийшли три перші частини «Енеїди» Івана Котляревського з обсяжним, більш ніж на 1000 слів, українсько – російським словником.

        А полтавський варіант української  мови видатний український поет Б. Олійник називав «українською канонічною».

         В ході вечора студенти переглянули відео «Моя Полтава. 2. Іван Котляревський», буктрейлер на книгу Котляревського «Енеїда», уривок з мультфільму «Енеїда» В. Дахна та  відео «У столичному метро запустили потяг з ілюстраціями та цитатами "Енеїди" Котляревського».

         Отже,  І. Котляревський був відкривачем України і українців, їхньої мови, пісні, слави. Хай святиться ім'я його у віках! Живи, поете, доки житиме твій народ, твоя Україна!

Конституція України — наш Основний Закон

для злагоди і миру.

    

 

        Чинна Конституція України була прийнята 28 червня 1996 року Верховною Радою нашої незалежної держави і пройшла складний шлях становлення і розвитку, еволюціонуючи у контексті розвитку вітчизняного конституційного права. Вона стала вершиною, найбільш значущим здобутком української теорії та практики конституціоналізму. Конституція України 1996 року стала першою загальновизнаною у всьому світі вітчизняною конституцією незалежної Української держави, що визначила основи суспільного і державного ладу, права і свободи людини і громадянина, порядок організації та функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування та правовий захист Конституції. На відміну від Конституції Пилипа Орлика 1710 року, Конституції УНР 1918 року та низки українських радянських конституцій, чинна Конституція України ефективно діє впродовж багатьох років самостійного і незалежного існування нашої держави.

      Цими, вже літніми,  днями до Заводської міської бібліотеки №1 завітали учні середніх та старших класів загальноосвітніх шкіл №1 та №2 разом зі своїми вчителями та вихователями. А,оскільки,у червні в Україні відзначається День Конституції,бібліотекарі провели для учнів 4-х – 9 –х та 10 -11-х класів Годину правових знань «Конституція – основний закон України» та презентацію – тестування на знання Конституції «Конституція – основний закон держави». Разом з бібліотекарем учні переглянули основні пункти та статті цього документа і проявили добре знання Основного закону та розуміння його суті,чим і порадували оповідачів. Ось,основні положення Конституції, де діти проявили добрі знання:

        Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (стаття 1 Конституції України).

Державною мовою України є українська мова (стаття 10).

Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України  (стаття 20).

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (стаття 21).

          Діти рівні у своїх правах незалежно від походження... Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються законом (стаття 52).

         Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України (стаття 65).

Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки(стаття 66).

Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (стаття 67).

Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності(стаття 68).

Єдиним джерелом влади в Україні є народ (Стаття 5).

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України (стаття 75).

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (стаття 102).

Далі бібліотекарі провели для учнів оглядові екскурсії по бібліотеці та ознайомили із системою каталогів та картотек,що входять до складу довідково-бібліографічного апарату бібліотеки. Велике зацікавлення в учнів викликали експонати Краєзнавчого куточка в читальному залі бібліотеки.

Насамкінець,бібліотекар дитячого абонемента Матяш А.В. провела для учнів майстер – класи із виготовлення соняшників. Діти не тільки їх виготовили,а ще і понесли додому,щоб подарувати рідним.

Вшанували пам’ять земляка

          Сонячного весняного дня студенти груп Т-11 та М-13 Лохвицького механіко-технологічного коледжу ПДАА стали гостями Літературної вітальні,яка відбулася в стінах Заводської міської бібліотеки №1.Сюди ж звітали читачі Абонемента для дорослих. Захід було присвячено 100- річчю з дня народження Олексія Коломійця,уродженця Лохвицького краю. Студенти відвідали захід разом зі своїми викладачами Таранською Аллою Анатоліївною та Мірошник Наталією Леонідівною. Долучилася до міроприємства також Галина Іванівна Ільїних,бібліотекар та заступник директора ПТУ №32 з навчальної частини.
           Бібліотекарі Єрмакова Л.М. та Лисенко Н.О. розповіли студентам про життя письменника і драматурга,що уславив Лохвиччину своєю творчістю.

Народився Олексій Федотович Коломієць 17 березня 1919 року в хатині під соломою у сім’ї селянина – бідняка. Він був шостою, найменшою дитиною в родині. Його батько тяжко працював по наймах і тому дуже рано помер. У 1922 році його не стало. Малому Олексію було лише три роки.

Залишилася мати письменника, Мотря, вдовою із шістьма дітьми. Усі чоловічі турботи про родину звалив на свої ще немічні плечі найстарший син Григорій. Потім він поїхав навчатися до Харкова, пізніше забрав до себе і своїх сестер, які здобувши освіту, стали вчителями. А згодом і брат Степан став педагогом.

        Залишився з матір’ю лише Олексійко. У 1927 році малий Олекса йде до школи, де навчається сім років. Яким він був, наш драматург? Олексій Федотович був смаглявим, карооким хлопчиком з чорним густим волоссям. Він був дуже веселий, рухливий, такий як і всі діти, але відрізнявся від них тим, що був занадто допитливим.

Як тільки Олексій навчився читати, то вже ніколи не полишав книги. Його цікавило все, особливо він цікавився історією свого рідного села. На той час у селі проживали поважні діди – дід Сила і дід Жура, так між собою їх прозивали люди. Сільська дітвора боялася цих сивобородих дідів, а малий Олекса розмовляв з ними на рівних. Любив хлопчик веселитися разом з однолітками, грав в різні дитячі ігри на вигоні, улітку пас корів.

У своїй  неопублікованій  біографії О. Коломієць  писав: 

"Народився я в маленькій сільській хаті, у маленькому селі. У цій хаті поміщалося все моє дитинство, а ще були піч, лежанка, прилавок, стіл, лави, скриня, жердки, сволок, ослінчик – скільки всього поміщалось? Одежа, подушки, глечики, миски всякого добра уйма. А в цій хаті ще жила моя – тому найкраща, що моя – мама. А в тій маленькій хатинці, в тому величезному будинку ще мої брати: Грицько, Степан, сестри – Палажка, Ориська, Пріська. Тут усі ми поміщались, бігали, стрибали, навесні до нас прилучалися телята, ягнята... Село називалось Харківці. Маленьке, між маленькими пагорбами, а для мене було величезною країною, а кожна людина з мого села - як багатотомне зібрання пісень, казок, пригод. Усі читали, усі любили книжки, усі пишалися, що в нашому селі народився Архип Тесленко".

Після закінчення  семирічки Олексій Коломієць навчався в газетному технікумі. Іван Цюпа згадує: "Тоді  я був заочником  Українського  комуністичного  інституту журналістики,  а  в газетному  технікумі  ім. Миколи Островського  навчалися  полтавські  юнаки – Олесь Гончар, Григорій Тютюнник і Олексій Коломієць. Третій полтавець Олекса Коломієць наголошував, що  він земляк  Архипа  Тесленка,  і  вражав  балакучістю, сипав  жартами,  умів  посміхатися  самими очима, трохи розкосими  і лукавенькими". Згодом він учився  на робітфаці Харківського  інституту радянської торгівлі, а  потім – на  історичному  факультеті Харківського державного  університету  ім. М. Горького.

На війні  був з перших днів. Брав  участь  у  боях як  командир  взводу  управління батареї  в складі 37-ї армії  Південного  Фронту. Лейтенантом- артилеристом пройшов фронтами  Другої Світової  війни.

 В  серпні  1942 р.  був  поранений  і після госпіталю  демобілізований  за  інвалідністю. Олекса Федотович не любив  вдаватися  у  фронтові  спогади,  коли він, скороспечений артилерист на  кінній  тязі, прямо  з  короткотермінових курсів  був кинутий  у криваве  місиво війни. Коли ж  і згадував, то  відшукував  якісь  комічні  випадки, в котрі потрапляв  з волі  справжніх  чи  вигаданих  ним обставин.

 Його донька Оксана поділилася спогадами: «Під час війни батько був командиром артилерійського підрозділу. Техніки не вистачало, тому використовували коней. Одного разу кобила, на якій їхав батько, підірвалася на міні і загинула. Батько дуже жалкував за нею. Вона, власне, врятувала йому життя. Кобила була розумною, слухалася його і під час обстрілів ховалася і не рухалася. Звали її чомусь Табуретка.

        Іншим разом батька, пораненого і контуженого, кинули на гору трупів, подумали що мертвий. Лише дивовижний випадок його врятував. Молодий солдат, побачивши кліпання батькових очей, звільнив  його з – під трупів і відніс до шпиталю. Довго бідкався потім батько, але так і не знайшов свого рятівника».

 У повоєнний період  до 1950 р. перебував  на комсомольській роботі:  спочатку лектором  ЦК ЛКСМУ,  а  пізніше – секретарем  по  пропаганді  Чернівецького  обкому  комсомолу. Працював  також  і  в пресі.  З 1950 року -  працівник преси, головний редактор газети "Молодь України";  в 1953- 1960 рр. - завідувач  відділом  журналу "Зміна" (пізніше – "Ранок").

Друкуватись  Олексій  Федотович розпочав  ще   у 1940 році,  але художні твори  стали  з'являтися  лише  з 1953 року. Перша збірка  оповідань "Біла криниця"  вийшла  1960 року. В ті роки  написав  повість про Архипа Тесленка  "Втрачене життя".

Незабаром  він  виявляє  себе  як  талановитий  драматург. Першим  драматичнимтвором  письменника  була  комедія  "Фараони". Використовуючи давно відомі сюжетні мотиви, драматург зумів написати п'єсу, сповнену гумору і дотепності, в якій крився глибокий зміст і порушувалися актуальні соціально – етичні проблеми.

На сіруватому  тлі  завиробничених тем  п'єса  «Фараони»  стала  справжнім  фейєрверком  і  водогра-

єм  здорового українського гумору,  цілим гроном  характерів,  які зламали  стереотип  жіночої, так  званої «слабої» статі  і  чоловічої – сильної.  Весь  комізм  у тому, що  до нині  сильна  сторона  виявилася  до  безпорядності недотепна  без жіноцтва.  Як на  теперішню  лексику, Коломієць  ще шістесят літ  тому  досить  оптимально  вирішив  актуалізовану  нині «гендерну проблему».

Комедія «Фараони» принесла О. Коломійцю широке визнання: вперше зіграна в Московському театрі ім. М. В. Гоголя, п'єса в 1962 ставилася вже в 71 театрі країни. У 1978 в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п'ятисота постановка.

Кожна нова п'єса розкривала нові грані творчої майстерності Олексія Коломійця, він не повторювався у тематиці, образах, конфліктах, морально-етичній проблематиці. Герої Коломійця — це завжди звичайні, рядові люди, які захоплюють кришталевою чистотою своєї душі, прагненням зробити людей і весь світ чесними, прекрасними. У своїх п'єсах драматург порушує «вічні проблеми»: добра і зла, любові і ненависті, відданості і вірності.

Персонажі багатьох п’єс Коломійця – представники переважно молодого покоління, носії двох життєдайних сил: праці і кохання. Людську працю автор розуміє як засіб своєрідного очищення, облагородження.

Найбільшої чистоти й пастельності барв, тонкої проникливої задушевності досяг Коломієць у п'єсі "Голубі олені", удостоєній Державної премії ім. Т. Шевченка (1977). П'єса "Голубі олені" – це поетична розповідь про справжнє кохання, пронесене крізь усе життя, про цільність людської особистості. На тлі численних батальних творів п’єса прозвучала винятково ніжною ліричною нотою.

Тема вірності в коханні звучить у Коломійця як тема людської стійкості і відданості високим ідеалам у повсякденному житті.

Шістдесяті – сімдесяті роки стають надзвичайно плідними для Олексія Коломійця в творчому плані, він багато пише, його п'єси мають успіх. Він не повторювався у тематиці, образах, конфліктах, морально – етичній проблематиці. У 1961 він пише драматичний памфлет «Дванадцята година», потім психологічну драму «Чебрець пахне сонцем» (1963), п'єсу «Прошу слова сьогодні» (1964), драматичну дилогію «Планета Сперанта» (1965), «Спасибі тобі, моє кохання» (1966), «Келих вина для адвоката» (1969), психологічну дилогію «Горлиця» та п'єсу «Перший гріх» (1970).

Лірична драма «Спасибі тобі, моє кохання» і дилогія «Горлиця» у 1970 були відзначені республіканською премією ім. М. Островського. У 1972 виходить п'єса «Одіссея в сім днів», в 1973 — «Голубі олені», потім — «Кравцов» (1975) і «Срібна павутина» (1977). 

У 1978 році побачила світ драма «Дикий Ангел», яка у 1980 була відзначена Державною премією СРСР.

 «Повість про сім'ю» - так визначив найголовнішу проблему п'єси Олексій Коломієць. Справді, йдеться про сім'ю, в якій кожен пізнає моральні основи людської особистості. Диким Ангелом назвав драматург головного героя п'єси. Старий робітник Платон Ангел за деякими мірками - людина "дика". Увесь свій вік він працює, не покладаючи рук, навіть на пенсії підробляє, як може. Своїх дорослих уже дітей тримає під суворим батьківським контролем, ведучи детальний облік їхніх заробітків. Всі сімейні прибутки збирає докупи і розпоряджається ними самостійно й дуже ощадливо.

 У розмові з журналістом Ангел, відповідаючи на запитання про вищу мету свого життя, говорить: "жити як слід". Платон Микитович не відділяє себе від держави, а вважає її частиною. "Ми разом з державою і плануємо, і багатіємо ... Правда, я трошки попереду. Бо в неї є ще чимало дармоїдів: або не працюють зовсім, або багато балакають і мало роблять. А в моїй державі цього немає. Як заробив, так і їж! Як заробив, так і одягайся", - пояснює він журналісту.

Ангел виступає за сувору експансію, бо в ній - запорука зростання нашого добробуту, багатства країни. Кожна людина повинна вболівати за народне добро, не залишатися байдужою до безгосподарності. Такий собі сімейний "монарх" обертається до нас іншим боком, де за зовнішньою скупістю й домашньою "тиранією" проглядає висока вимогливість до себе, до своїх дітей, до інших.

Автор у виразно полемічній формі порушує одну з найболючіших проблем: виховання свідомих, дбайливих і далекоглядних у господарських питаннях громадян - насамперед, підростаючого покоління - у праці і через працю. Устами своїх героїв письменник підводить читачів до думки, що наша держава буде багатою, а люди матимуть добробут лише тоді, коли кожен - від робітника до державного службовця - ставитиметься до своїх обов'язків відповідально, своєю працею збагачуючи державу, в якій живе. Драма Коломійця несе в собі потужний морально – виховний заряд, в якій утверджуються високі моральні принципи суспільства.

О.Коломієць створив три десятки драматичних творів, у кожному з яких – Людина. Сьогодні все змінилося: і час, і люди. Але немає сумніву, що все написане нашим талановитим земляком чекає нове прочитання. Адже теми, сюжети, образи списані ним з життя народу, з реальних подій.

        А це не вмирає.

 «Слово Олекси Коломійця не тільки на сцені, а й на сторінках його чудових книг. Бо справжнє мистецтво – вічне» - так сказав про творчість письменника Борис Олійник.

Як  драматург  О.Коломієць  схильний  до  театру 

 інтелектуального, де  порушуються  морально – етичні  проблеми. Його п'єси  відзначаються  актуальністю, вони  ставлять  проблеми,  спрямовані  на  відстоювання  моральних норм  і  пошуків  сенсу життя. "Це  твори, - писав М. Шевченко,-  пройняті  гострим  публіцистичним  звучанням,  це надрив душі,  аби всі почули  трагедію,  яка  посідає  весь народ: ми  втрачаємо головну  цінність нації – Людину!  Аморальність,  бездуховність,  розлад стає   нормою.  Прокиньтеся!"

Так міг і  повинен був  зробити  справжній  майстер  духовного  цеху  і  справжній  син  свого народу. Так  він діяв завжди,  не лише  в творах,  а  й  у  житті.  Як,  скажімо, ось тоді, коли  виступив  з  ініціативою  вшанувати  пам'ять жертв Голодоморунасипати   жалобний   курган:   встановити  пам'ятник  застороги  під Лубнами, при  Мгарському  монастирі,Дзвін  пам'яті.  Виступив   від імені й  іменем народу  ще  задовго  до всіх  урядових  постанов.

Той  дзвін  став,  по  суті,  прижиттєвим  пам'ятником  і  самому Олексію  Федотовичу:  коли,  лубенці  й гості  збираються  на панахиду  біля  вже  знаного  по всій Україні Дзвону,  завжди з пошаною згадують  ім'я  славного  полтавця.

Своїми  думками  і  почуттями – він  завжди  з рідним селом. Буваючи  на  Лохвиччині, зокрема  в Харківцях, письменник  цікавився життям  людей. Коли  в  Харківцях було  відкрито  літературно – меморіальний  музей А. Ю. Тесленка,  він  вельми зрадів  цій  події.

. Незважаючи на свою зайнятість і слабке здоров’я, в останні роки життя Олексій Федотович часто приїздив у своє рідне село, про яке говорив: «Харківці – колиска мого життя, колиска моїх думок, колиска моїх мрій, колиска моїх почуттів, колиска моєї долі».

Невисокий на зріст, усміхнений, з непокірним пасмом на голові, допитливий, по – селянськи розсудливий, майстер невимушеної і жартівливої розмови – таким запам’ятали його земляки. А ще – закоханим у рідний край. Як любив Олексій Федотович поїздити полями, відвідати улюблені місця дитинства, вдихаючи цілюще лісове повітря Яруватого, набираючись сил із холодних та прозорих вод Жаданки. Влітку він жив у будиночку недалеко від мальовничої річки.

Хоча майже все його життя пройшло далеко від Харківець, та батьківська земля так і не відпустила свого сина від себе. Помер Олексій Коломієць 23 листопада 1994 року і на вічний спочинок повернувся в рідне село, під білокурі берізки, які так любив за життя.

 Поховали письменника в центрі  його  улюблених  Харківців, поруч  із могилою  Архипа  Тесленка.

Ось такі рядки присвятила драматургові  місцева авторка Ліна Яковенко,тонко відчувши душевний стан письменника:

…У біле полум’я сповитий

Старезний Київ у вогні свічок каштанів білопінних,

Що розквітають навесні.

І насолоджуючись дивом,

Все раз у раз душа моя так рветься

В рідну Полтавщину, в куточок затишку й тепла.

Дорога завжди повертає у любе й миле те село,

Яке, мов сонце зігріває, що б там на серці не було…

Село моє, мов на долоні правічних велетнів лісів.

Тут сиві верби на осонні нагадують про козаків.

Завжди прилину – прилечу,

Неначе швидкокрилий птах.

В село стежину протопчу

По водній гладі й по зірках.