Вшанували пам’ять земляка

          Сонячного весняного дня студенти груп Т-11 та М-13 Лохвицького механіко-технологічного коледжу ПДАА стали гостями Літературної вітальні,яка відбулася в стінах Заводської міської бібліотеки №1.Сюди ж звітали читачі Абонемента для дорослих. Захід було присвячено 100- річчю з дня народження Олексія Коломійця,уродженця Лохвицького краю. Студенти відвідали захід разом зі своїми викладачами Таранською Аллою Анатоліївною та Мірошник Наталією Леонідівною. Долучилася до міроприємства також Галина Іванівна Ільїних,бібліотекар та заступник директора ПТУ №32 з навчальної частини.
           Бібліотекарі Єрмакова Л.М. та Лисенко Н.О. розповіли студентам про життя письменника і драматурга,що уславив Лохвиччину своєю творчістю.

Народився Олексій Федотович Коломієць 17 березня 1919 року в хатині під соломою у сім’ї селянина – бідняка. Він був шостою, найменшою дитиною в родині. Його батько тяжко працював по наймах і тому дуже рано помер. У 1922 році його не стало. Малому Олексію було лише три роки.

Залишилася мати письменника, Мотря, вдовою із шістьма дітьми. Усі чоловічі турботи про родину звалив на свої ще немічні плечі найстарший син Григорій. Потім він поїхав навчатися до Харкова, пізніше забрав до себе і своїх сестер, які здобувши освіту, стали вчителями. А згодом і брат Степан став педагогом.

        Залишився з матір’ю лише Олексійко. У 1927 році малий Олекса йде до школи, де навчається сім років. Яким він був, наш драматург? Олексій Федотович був смаглявим, карооким хлопчиком з чорним густим волоссям. Він був дуже веселий, рухливий, такий як і всі діти, але відрізнявся від них тим, що був занадто допитливим.

Як тільки Олексій навчився читати, то вже ніколи не полишав книги. Його цікавило все, особливо він цікавився історією свого рідного села. На той час у селі проживали поважні діди – дід Сила і дід Жура, так між собою їх прозивали люди. Сільська дітвора боялася цих сивобородих дідів, а малий Олекса розмовляв з ними на рівних. Любив хлопчик веселитися разом з однолітками, грав в різні дитячі ігри на вигоні, улітку пас корів.

У своїй  неопублікованій  біографії О. Коломієць  писав: 

"Народився я в маленькій сільській хаті, у маленькому селі. У цій хаті поміщалося все моє дитинство, а ще були піч, лежанка, прилавок, стіл, лави, скриня, жердки, сволок, ослінчик – скільки всього поміщалось? Одежа, подушки, глечики, миски всякого добра уйма. А в цій хаті ще жила моя – тому найкраща, що моя – мама. А в тій маленькій хатинці, в тому величезному будинку ще мої брати: Грицько, Степан, сестри – Палажка, Ориська, Пріська. Тут усі ми поміщались, бігали, стрибали, навесні до нас прилучалися телята, ягнята... Село називалось Харківці. Маленьке, між маленькими пагорбами, а для мене було величезною країною, а кожна людина з мого села - як багатотомне зібрання пісень, казок, пригод. Усі читали, усі любили книжки, усі пишалися, що в нашому селі народився Архип Тесленко".

Після закінчення  семирічки Олексій Коломієць навчався в газетному технікумі. Іван Цюпа згадує: "Тоді  я був заочником  Українського  комуністичного  інституту журналістики,  а  в газетному  технікумі  ім. Миколи Островського  навчалися  полтавські  юнаки – Олесь Гончар, Григорій Тютюнник і Олексій Коломієць. Третій полтавець Олекса Коломієць наголошував, що  він земляк  Архипа  Тесленка,  і  вражав  балакучістю, сипав  жартами,  умів  посміхатися  самими очима, трохи розкосими  і лукавенькими". Згодом він учився  на робітфаці Харківського  інституту радянської торгівлі, а  потім – на  історичному  факультеті Харківського державного  університету  ім. М. Горького.

На війні  був з перших днів. Брав  участь  у  боях як  командир  взводу  управління батареї  в складі 37-ї армії  Південного  Фронту. Лейтенантом- артилеристом пройшов фронтами  Другої Світової  війни.

 В  серпні  1942 р.  був  поранений  і після госпіталю  демобілізований  за  інвалідністю. Олекса Федотович не любив  вдаватися  у  фронтові  спогади,  коли він, скороспечений артилерист на  кінній  тязі, прямо  з  короткотермінових курсів  був кинутий  у криваве  місиво війни. Коли ж  і згадував, то  відшукував  якісь  комічні  випадки, в котрі потрапляв  з волі  справжніх  чи  вигаданих  ним обставин.

 Його донька Оксана поділилася спогадами: «Під час війни батько був командиром артилерійського підрозділу. Техніки не вистачало, тому використовували коней. Одного разу кобила, на якій їхав батько, підірвалася на міні і загинула. Батько дуже жалкував за нею. Вона, власне, врятувала йому життя. Кобила була розумною, слухалася його і під час обстрілів ховалася і не рухалася. Звали її чомусь Табуретка.

        Іншим разом батька, пораненого і контуженого, кинули на гору трупів, подумали що мертвий. Лише дивовижний випадок його врятував. Молодий солдат, побачивши кліпання батькових очей, звільнив  його з – під трупів і відніс до шпиталю. Довго бідкався потім батько, але так і не знайшов свого рятівника».

 У повоєнний період  до 1950 р. перебував  на комсомольській роботі:  спочатку лектором  ЦК ЛКСМУ,  а  пізніше – секретарем  по  пропаганді  Чернівецького  обкому  комсомолу. Працював  також  і  в пресі.  З 1950 року -  працівник преси, головний редактор газети "Молодь України";  в 1953- 1960 рр. - завідувач  відділом  журналу "Зміна" (пізніше – "Ранок").

Друкуватись  Олексій  Федотович розпочав  ще   у 1940 році,  але художні твори  стали  з'являтися  лише  з 1953 року. Перша збірка  оповідань "Біла криниця"  вийшла  1960 року. В ті роки  написав  повість про Архипа Тесленка  "Втрачене життя".

Незабаром  він  виявляє  себе  як  талановитий  драматург. Першим  драматичнимтвором  письменника  була  комедія  "Фараони". Використовуючи давно відомі сюжетні мотиви, драматург зумів написати п'єсу, сповнену гумору і дотепності, в якій крився глибокий зміст і порушувалися актуальні соціально – етичні проблеми.

На сіруватому  тлі  завиробничених тем  п'єса  «Фараони»  стала  справжнім  фейєрверком  і  водогра-

єм  здорового українського гумору,  цілим гроном  характерів,  які зламали  стереотип  жіночої, так  званої «слабої» статі  і  чоловічої – сильної.  Весь  комізм  у тому, що  до нині  сильна  сторона  виявилася  до  безпорядності недотепна  без жіноцтва.  Як на  теперішню  лексику, Коломієць  ще шістесят літ  тому  досить  оптимально  вирішив  актуалізовану  нині «гендерну проблему».

Комедія «Фараони» принесла О. Коломійцю широке визнання: вперше зіграна в Московському театрі ім. М. В. Гоголя, п'єса в 1962 ставилася вже в 71 театрі країни. У 1978 в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п'ятисота постановка.

Кожна нова п'єса розкривала нові грані творчої майстерності Олексія Коломійця, він не повторювався у тематиці, образах, конфліктах, морально-етичній проблематиці. Герої Коломійця — це завжди звичайні, рядові люди, які захоплюють кришталевою чистотою своєї душі, прагненням зробити людей і весь світ чесними, прекрасними. У своїх п'єсах драматург порушує «вічні проблеми»: добра і зла, любові і ненависті, відданості і вірності.

Персонажі багатьох п’єс Коломійця – представники переважно молодого покоління, носії двох життєдайних сил: праці і кохання. Людську працю автор розуміє як засіб своєрідного очищення, облагородження.

Найбільшої чистоти й пастельності барв, тонкої проникливої задушевності досяг Коломієць у п'єсі "Голубі олені", удостоєній Державної премії ім. Т. Шевченка (1977). П'єса "Голубі олені" – це поетична розповідь про справжнє кохання, пронесене крізь усе життя, про цільність людської особистості. На тлі численних батальних творів п’єса прозвучала винятково ніжною ліричною нотою.

Тема вірності в коханні звучить у Коломійця як тема людської стійкості і відданості високим ідеалам у повсякденному житті.

Шістдесяті – сімдесяті роки стають надзвичайно плідними для Олексія Коломійця в творчому плані, він багато пише, його п'єси мають успіх. Він не повторювався у тематиці, образах, конфліктах, морально – етичній проблематиці. У 1961 він пише драматичний памфлет «Дванадцята година», потім психологічну драму «Чебрець пахне сонцем» (1963), п'єсу «Прошу слова сьогодні» (1964), драматичну дилогію «Планета Сперанта» (1965), «Спасибі тобі, моє кохання» (1966), «Келих вина для адвоката» (1969), психологічну дилогію «Горлиця» та п'єсу «Перший гріх» (1970).

Лірична драма «Спасибі тобі, моє кохання» і дилогія «Горлиця» у 1970 були відзначені республіканською премією ім. М. Островського. У 1972 виходить п'єса «Одіссея в сім днів», в 1973 — «Голубі олені», потім — «Кравцов» (1975) і «Срібна павутина» (1977). 

У 1978 році побачила світ драма «Дикий Ангел», яка у 1980 була відзначена Державною премією СРСР.

 «Повість про сім'ю» - так визначив найголовнішу проблему п'єси Олексій Коломієць. Справді, йдеться про сім'ю, в якій кожен пізнає моральні основи людської особистості. Диким Ангелом назвав драматург головного героя п'єси. Старий робітник Платон Ангел за деякими мірками - людина "дика". Увесь свій вік він працює, не покладаючи рук, навіть на пенсії підробляє, як може. Своїх дорослих уже дітей тримає під суворим батьківським контролем, ведучи детальний облік їхніх заробітків. Всі сімейні прибутки збирає докупи і розпоряджається ними самостійно й дуже ощадливо.

 У розмові з журналістом Ангел, відповідаючи на запитання про вищу мету свого життя, говорить: "жити як слід". Платон Микитович не відділяє себе від держави, а вважає її частиною. "Ми разом з державою і плануємо, і багатіємо ... Правда, я трошки попереду. Бо в неї є ще чимало дармоїдів: або не працюють зовсім, або багато балакають і мало роблять. А в моїй державі цього немає. Як заробив, так і їж! Як заробив, так і одягайся", - пояснює він журналісту.

Ангел виступає за сувору експансію, бо в ній - запорука зростання нашого добробуту, багатства країни. Кожна людина повинна вболівати за народне добро, не залишатися байдужою до безгосподарності. Такий собі сімейний "монарх" обертається до нас іншим боком, де за зовнішньою скупістю й домашньою "тиранією" проглядає висока вимогливість до себе, до своїх дітей, до інших.

Автор у виразно полемічній формі порушує одну з найболючіших проблем: виховання свідомих, дбайливих і далекоглядних у господарських питаннях громадян - насамперед, підростаючого покоління - у праці і через працю. Устами своїх героїв письменник підводить читачів до думки, що наша держава буде багатою, а люди матимуть добробут лише тоді, коли кожен - від робітника до державного службовця - ставитиметься до своїх обов'язків відповідально, своєю працею збагачуючи державу, в якій живе. Драма Коломійця несе в собі потужний морально – виховний заряд, в якій утверджуються високі моральні принципи суспільства.

О.Коломієць створив три десятки драматичних творів, у кожному з яких – Людина. Сьогодні все змінилося: і час, і люди. Але немає сумніву, що все написане нашим талановитим земляком чекає нове прочитання. Адже теми, сюжети, образи списані ним з життя народу, з реальних подій.

        А це не вмирає.

 «Слово Олекси Коломійця не тільки на сцені, а й на сторінках його чудових книг. Бо справжнє мистецтво – вічне» - так сказав про творчість письменника Борис Олійник.

Як  драматург  О.Коломієць  схильний  до  театру 

 інтелектуального, де  порушуються  морально – етичні  проблеми. Його п'єси  відзначаються  актуальністю, вони  ставлять  проблеми,  спрямовані  на  відстоювання  моральних норм  і  пошуків  сенсу життя. "Це  твори, - писав М. Шевченко,-  пройняті  гострим  публіцистичним  звучанням,  це надрив душі,  аби всі почули  трагедію,  яка  посідає  весь народ: ми  втрачаємо головну  цінність нації – Людину!  Аморальність,  бездуховність,  розлад стає   нормою.  Прокиньтеся!"

Так міг і  повинен був  зробити  справжній  майстер  духовного  цеху  і  справжній  син  свого народу. Так  він діяв завжди,  не лише  в творах,  а  й  у  житті.  Як,  скажімо, ось тоді, коли  виступив  з  ініціативою  вшанувати  пам'ять жертв Голодоморунасипати   жалобний   курган:   встановити  пам'ятник  застороги  під Лубнами, при  Мгарському  монастирі,Дзвін  пам'яті.  Виступив   від імені й  іменем народу  ще  задовго  до всіх  урядових  постанов.

Той  дзвін  став,  по  суті,  прижиттєвим  пам'ятником  і  самому Олексію  Федотовичу:  коли,  лубенці  й гості  збираються  на панахиду  біля  вже  знаного  по всій Україні Дзвону,  завжди з пошаною згадують  ім'я  славного  полтавця.

Своїми  думками  і  почуттями – він  завжди  з рідним селом. Буваючи  на  Лохвиччині, зокрема  в Харківцях, письменник  цікавився життям  людей. Коли  в  Харківцях було  відкрито  літературно – меморіальний  музей А. Ю. Тесленка,  він  вельми зрадів  цій  події.

. Незважаючи на свою зайнятість і слабке здоров’я, в останні роки життя Олексій Федотович часто приїздив у своє рідне село, про яке говорив: «Харківці – колиска мого життя, колиска моїх думок, колиска моїх мрій, колиска моїх почуттів, колиска моєї долі».

Невисокий на зріст, усміхнений, з непокірним пасмом на голові, допитливий, по – селянськи розсудливий, майстер невимушеної і жартівливої розмови – таким запам’ятали його земляки. А ще – закоханим у рідний край. Як любив Олексій Федотович поїздити полями, відвідати улюблені місця дитинства, вдихаючи цілюще лісове повітря Яруватого, набираючись сил із холодних та прозорих вод Жаданки. Влітку він жив у будиночку недалеко від мальовничої річки.

Хоча майже все його життя пройшло далеко від Харківець, та батьківська земля так і не відпустила свого сина від себе. Помер Олексій Коломієць 23 листопада 1994 року і на вічний спочинок повернувся в рідне село, під білокурі берізки, які так любив за життя.

 Поховали письменника в центрі  його  улюблених  Харківців, поруч  із могилою  Архипа  Тесленка.

Ось такі рядки присвятила драматургові  місцева авторка Ліна Яковенко,тонко відчувши душевний стан письменника:

…У біле полум’я сповитий

Старезний Київ у вогні свічок каштанів білопінних,

Що розквітають навесні.

І насолоджуючись дивом,

Все раз у раз душа моя так рветься

В рідну Полтавщину, в куточок затишку й тепла.

Дорога завжди повертає у любе й миле те село,

Яке, мов сонце зігріває, що б там на серці не було…

Село моє, мов на долоні правічних велетнів лісів.

Тут сиві верби на осонні нагадують про козаків.

Завжди прилину – прилечу,

Неначе швидкокрилий птах.

В село стежину протопчу

По водній гладі й по зірках.

В очікуванні визначної дати в історії України та Полтавщини - 250-річчя з дня народження Івана Петровича Котляревського,розпочинаю збирати матеріали про нього для різноманітних заходів.Адже з цим видатним ім'ям пов'язані долі багатьох працівників культури Полтавщини і не тільки.Згадаймо незабутнє Гадяцьке училище культури,яке носить ім'я І.П.Котляревького! У 1980-му я теж закінчувала його.

Іван Котляревський | 5 цікавих фактів про письменника народженого 9 вересня 1769 року.

9 вересня 1769 року - народився Іван Котляревський - український письменник, поет, драматург, громадський діяч. Його поема «Енеїда» стала першим в Україні літературним твором, написаним народною українською мовою.

1. Багато біографів схиляються до того, що саме через нещасливе кохання учитель Котляревський пішов в армію і до кінця життя так і не одружився. Коли 25-річний Котляревський працював домашнім учителем у пана в селі Золотоноша, закохався в 20-річну Марію – бідну родичку господаря. Батько її до Котляревського ставився добре, але Марія вже була обіцяна іншому, про що й сказали учителеві. Він негайно покинув і той маєток, і цивільне життя, й пішов в армію. У 27 років став кадетом Сіверського карабінерського полку. Із армії пішов капітаном, хоч міг дослужитися до вищих чинів.

2. Віддав 25 років службі на посаді наглядача (директора) дому виховання дітей бідних дворян у Полтаві. За це одержав від царя чин майора. Цар Олександр І приїхав до Полтави 1818 року та запитав, чи не нагородити за громадські заслуги відставного капітана Котляревського гідним цивільним чиновницьким титулом. Полтавські чиновники відказали що він смертельно образиться і краще дати йому чин майора. Із армії у відставку Котляревський пішов "с правом ношения мундира". Це давало меншу зарплату, ніж у звичайного цивільного чиновника. Але він не хотів розлучатися з мундиром.

3. "Енеїда" Котляревського була в бібліотеці Наполеона. Великий князь Микола Павлович — майбутній цар Микола І — попросив собі аж два примірники. А радянські дослідники підкреслювали, що "Енеїда" Котляревського була у Леніновій бібліотеці. "Енеїду" Котляревського російською перекладали тричі.

4. Краєзнавцям вдалося дізнатися, що в Івана Котляревського була таємна покровителька. На початку ХІХ століття в Полтаві створилося таємне «Товариство малоросійське». Одним з його членів і співавтором програмних документів був Котляревський. Після повстання декабристів у цій справі проводилося слідство, але Івана Петровича до відповідальності не притягнули. Знавець літератури Євген Руднєв знайшов в одному з сибірських архівів лист Сергія Волконського, де є такий рядок: «Котляревського від каторги врятувала жінка, яка його любила».

Науковці перебрали всіх мешканок округи і вирахували найбільш підходящу кандидатуру: Варвара Рєпніна – дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна, вони 17 років прожили в Полтаві та тісно спілкувалися з Котляревським. Микола навіть подарував письменнику свій портрет. А Варвара замовила йому переклад з французької роботи Дюкена для Полтавського інституту шляхетних дівчат - три томи по 500 сторінок французького чтива він перекладав 15 років.

5. Прямих нащадків Котляревський не залишив. Перед смертю відпустив на волю кріпаків — шість душ. А дім на горі в Полтаві заповів своїй економці, Мотрі Векливечивій, унтер-офіцерській вдові.

Джерело: holos.fm

Таємниці біографії Котляревського.

Більшість джерел стверджує, що до кінця свого життя Котляревський так і не одружився. І раптом ми знаходимо несподівану інформацію : Котляревський нібито мав дружину зі шляхетного роду Максимовичів. Джерело інформації не оприлюднено і питання,звичайно,дискусійне: перебував у шлюбі Іван Петрович чи залишився вірним своєму єдиному втраченому коханню? Яка з версій насправді мала місце?

Ось допис, що вніс сум'яття.

"Рід Котляревських належав до найдавніших і найповажніших вихідців із Запорозької Січі. Іван Петрович нарахував у ньому не менше 15 колін.

Отримавши у двадцятитрирічному віці свідоцтво про шляхетство, він дістав право брати участь у роботі дворянського зібрання в Катеринославі.

З 1808 року Котляревський стає активним учасником Полтавського губернського зібрання, де розглядалися питання національного буття, стану козацтва та ін.

У шляхетній кар'єрі письменника допомогли й родинні зв'язки з уславленим родом Максимовичів: дружиною Котляревського стала донька маршалка Лохвицького дворянства Корнія Максимовича - Параска."

Так ось де сховалась цікавинка для наших земляків лохвичан: а чи й справді видатний поет і драматург мав відношення до нашого Лохвицького краю?

За матеріалами інтернетвидань .

"Ніколи Україна не забуде цих душ нескорений політ" 

(Історичний урок - вернісаж про бій під Крутами для юнацтва).

У читальному залі бібліотеки було розміщено відкритий перегляд літератури про бій під Крутами "Вічна слава в кетягах калини"на якому знаходились книги та друковані матеріали з періодичних видань.

Також лежали кетяги калини та стояла свічка у підсвічнику.

У вступному слові було сказано:101 рік тому, 29 січня 1918 року, українці стримали наступ ворога на Київ, проявивши жертовність і героїзм заради незалежності України.

Бій українських вояків проти більшовицької армії на станції Крути затримав ворога на чотири дні. Таким чином добровольці утримали столицю на час, необхідний для укладання Брест-Литовського миру, який de-facto означав міжнародне визнання української незалежності.

Минув  101 рік, а ми ізнову змушені обороняти власну незалежність ціною людських жертв.

«Пам’ятати своїх героїв дуже важливо, адже герої – це ті найкращі, яких ми втрачаємо. Тих, хто поповнили український національний пантеон на сьогодні, напевно, вистачить для виховання патріотизму на сотні років уперед. Але ми не знаємо/не пам'ятаємо їх, тому прагнемо нових, вважаючи, ніби їх бракує. Їх не бракує в нашій історії, крутянці в цьому пантеоні посідають особливе місце – вони одні з перших віддали свої життя за новопроголошену Українську державу», – вважає Голова Українського інституту на На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях та розгорнули наступ на Київ. 24–27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. 

Коли українські війська  відступили до станції Крути, на їх підтримку було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів і 20 старшин (офіцерів) та першу сотню (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. До них приєдналися ще близько 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина.

Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські війська організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. 27 студентів та гімназистів, які перебували у резерві, під час відступу потрапили у полон. Наступного дня вони були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

Утрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих, за сучасними підрахунками. Серед них – 37–39 вбитих у бою та розстріляних студентів i гімназистів. Досі  біографічні дані були відомі  лише про вісьмох крутянців. Але нещодавно віднайдені архівні та газетні матеріали розкривають життєпис ще одного із вояків Студентського куреня – Олександра Борозенка-Конончука

Отже, в результаті пошукових робіт,на сьогодні вiдомi прізвища 20 з них. Це студенти Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти університету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гімназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).

Сьогодні ми ознайомимось зі спогадами очевидців тих подій:

Аверкія Гончаренка

Івана Шарого

Бурка Демида

І спробуємо відтворити події бою по крихтах проявляючи важливі деталі.

Бесіда "Волі народної дзвін"

Спробуємо відтворити події того часу через спогади його учасників,по крихтах проявляючи загальну картину бою.

Спогади про героїв крут

 Спогад «Бій під Крутами» вперше опублікували 1938 року у військовому журналі «За Державність», який видавало Українське воєнно-історичне товариство у Варшаві. У 1962 році Аверкій Гончаренко його оприлюднив в бюлетені діаспорної громадської організації - «Союзу бувших українських вояків у Канаді».  

               «Чорна гайворонь підіймалася з Московщини…»

Герой Крут і Холодноярської республіки Іван Шарий став автором перших спогадів про бій під Крутами. Впродовж 1918 року столична земська управа видавала громадський, економічний, літературний, сільськогосподарський та кооперативний тижневик «Народня справа». У архівах зберігся №12-13 цієї газети, де опубліковано його статтю «Січовики під Крутами».   

Шарий Іван - "Січовики під Крутами"

              Ми бачили, що Україна гине. Чорна гайворонь підіймалася з Московщини і непереможно сунула на наш край, голодна, хижа, дика... Це була московська «Красна гвардія», яку організувало правительство Леніна і Троцького для боротьби з вільною Україною, щоб накласти на неї старі кайдани неволі і користуватись її багатствами так само дурно, як користувалась Росія і попередніх більше ніж 200 літ.

         «Красна гвардія» йшла на Україну... Вірні сини Батьківщини завзято боролися і не пускали хижаків плюндрувати свій край. Але сили в них було мало. Ряди їхні рідшали, нової ж підмоги мало припливало. Чого ж до оборонців не йшла українська народна маса широкою лавою?Адже ж це була боротьба проти насильників за кращу долю свого рідного краю...

         Ми добре знали, що над українським народом майже 300 літ лежав важкий могильний камінь московської неволі і від його ще не прийшов до пам'яті поневолений люд. Це було на світанні великої будуччини нашого народу, коли ще народ від ясного, болючого світу не міг вільно глянути на те, що твориться біля його, і твердою ходою піти на оборону своїх прав. Ворожі сили наближались до столиці України — Києва, де кувалась нова доля, нові форми життя українського народу. Час прийшов і нам взятись за рушниці. Ми одважились боротись за край, за народ, за свою дорогу мрію-ідею — вільну, визволену Україну.

         На Бахмач вирушило три сотні козаків спинити похід більшовицької «Красної гвардії» на Київ. З ними поїхала й наша, четверта сотня «Січових Стрільців»,складалась з свідомих українців, які немало приклали своєї праці до освідомлення українського народу. Тут були свідомі народні проводирі, з яких багато хто працював над заснуванням «Селянських спілок», «Просвіт», а також в українських соціалістичних партіях. Військової муштри мало хто знав. Тому спочатку ми попрохали собі учителів, які б навчали нас військової справи.

         Недовго, одначе, довелось вчитись, потрібно було негайно їхати до Бахмача на допомогу тим нечисленним силам, які ще якось удержували фронт. Коли піднялось питання про те, їхати чи не їхати, ми рішили їхати, і вже на місці доповнити свої убогі знання військової науки. Особливо мало знали ми стріляти. Але дарма — поїхали.

         В потязі січовики розмістились у двох санітарних вагонах. Я лежав на середній лавці поряд з двома моїми найкращими товаришами Компанійцем і Поповичем. Потяг летів на всіх парах, видно було, що наша допомога дуже потрібна.

         ….Хотілось оддать всього себе, розплистись у ріднім сяєві місяця в просторах необмежених степів, в мерехтінні власних спогадів. Як дивно, що ми їдемо битися. Хотілось піти зараз з вагона у степ, зустріти якусь милу людину, похвалиться їй про красу оту велику, що сам відчував... Хотілось піти на селянські стріхи, побачить блідо-білі од місяця стіни привітних, тихих хат, почути селянський мирний, рідний гомін.

         Потяг гуркотів і колихав, а в душі щось невимовно болюче щеміло і на щось по-дитячому жалілось... Куди їдемо? Знов, немов прокинешся, спитаєш сам у себе. Так, так, ми їдемо рятувати Україну від загибелі. В цій таїні природи йде другий процес так само природний, як і сяєво місяця, як і шелест вітру в степу... Ми їдемо боротись з гнобителями нашого народу...

         Мені пригадався вірш, який я прочитав братові в день від'їзду, коли він мене спитав, чого я їду і чи взагалі слід їхати:

Дай руку, мій вітре крилатий,

І вірного друга забудь,

Брати мої б'ються за волю

і в військо до себе зовуть...

— Прощайте, чайки легкокрилі,

Літайте і плачте без слів,

Чайками кричать мої сестри

Над трупами рідних братів.

Прощай, моя мати, природо,

Навіки прощай і прости,

І сина свого без прокляття

Упасти побідно пусти!

         Побідно упасти за рідний край, за нашу замучену довгою неволею Україну,— ось чому ми взялись за мушкети і рушили в похід.

         Така вже історична доля України, що вона, починаючи від славних запорожців, які гострими козацькими тиблями завзято боронили рідний край від напасників, аж до останнього часу в боротьбі добуває своє право на волю і незалежність. Така її доля... Але щастя її в тому, думалось мені, що ніколи не переводились на Україні вірні сини-лицарі, які в найтяжчі часи безправ'я та рабства високо держали прапор визволення, не спиняючись навіть перед тим, щоб життя віддати за матір-Україну.

         Ми були часткою тих вірних синів, і тому ми поїхали.

         Такі думки снувались у мене по дорозі до Бахмача.

В усіх січовиків був бадьорий настрій, усвідомлення того, що рішили — робити, і тверда віра у перемогу, оскільки наша спаяність і однодушність давала до цього запоруку.

***

         Тривожно минала ніч. На ранок знову несподівана тривога.

         Ніхто, одначе, тепер не сподівався, що тривога має серйозні підстави, — от, як учора, думали, сполохали, а воно й нічого не було.Те, що поблизу ешелона рвалась уже шрапнель, свідчило про щось непевне. Отже, ждали... прибігає сотенний і каже, що нічого поки не загрожує, але треба трохи повчитись стріляти. Січовики, які мали по 40-50 куль, стали вимагати більше, на випадок битви. Сотенний згоджувався, дістав цінку-дві і роздав. Кулі одпускались штабом дуже скупо і січовики вийшли на стрілянину з дуже убогим запасом. Ніхто не вірив у можливість серйозної битви. Але стрілянина, спочатку нечаста, перейшла в справжній наступ ворога.

         Січовики зайняли позицію з лівого крила, інші козаки — з правого і в центрі. Відкрили пальбу. Артилерію і кулемети теж пущено в хід.

         Зав'язалась битва. Свистіли кулі, шкварчали в повітрі і з грохотом рвались гранати і шрапнелі, тріщали кулемети. Наша артилерія була поставлена на площадках, причеплених до паровозів, і тому не могла влучно стріляти. Але наводчики були добрі і славно справлялись зі своєю роботою.

         Який настрій був у час битви? Була все та ж певність у правильності свого рішення, свідомість своїх обов'язків перед совістю, тому не страшні були ні свист куль, ні розриви смертоносних шрапнелів...

         Було, одначе, велике нервове напруження, що допомагало вгадувати навіть, де впаде та чи інша граната, чи перелетить, чи не долетить. Битва була на повному ходу. Січовики виявили себе прекрасною бойовою силою, безстрашно зустрічали небезпеку і впрость під градом куль ішли у наступ.

         Але трапилось таке, що враз повернуло події не на нашу користь.

         Штаб, як тільки почали рватися ворожі шрапнелі, переполохався, переніс канцелярію з вокзалу у вагон і з усім ешелоном утік верстов за 6 від Крут, зоставивши керувати битвою офіцера Гончаренка, який весь час стояв у тилу і, певно, з переляку абсолютно не знав, що йому робити. Навіть тоді, коли з другої вітки залізниці підійшов більшовицький потяг ступнів за 500-600 від наших кулеметів і висадив красногвардійців нам з-за крила, він безпорадно дивився і міркував чи то потяг наш, чи ні.

       Тікаючи, штаб захопив і вагони з патронами та набоями до гармат, що добило нашу справу під Крутами. З позиції раз за разом передають, щоб дали патронів, а тут огляділись — нема вагонів з патронами.Тоді офіцер Гончаренко кида битву і біжить сам з голими руками за патронами навздогінці штабові. Пробіг версти дві, побачив — далеко, і вернувся назад. Сам  Аверкій Гончаренко  не згадує ганебний вчинок штабу, а лише зазначає: «…. Тут варто відзначити надзвичайну холоднокровність і вміння панувати над собою наших старшин і молодих вояків, якої я не зауважував за час побуту на фронті під час світової війни серед старших, добре вишколених жовнірів. По Студентській сотні виводив я з бою сотні юнаків у такому порядку: друга, третя і четверта. Перша сотня, яка була у резерві, вступила в бій по годині другій, здержувала противника, що намагався нас оточити, аж до повної темряви. Після чого рештки резерву відступили цілком з поля бою і прилучилися до школи. По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, але під час бою пораненим він не був, оскільки не було і в шпитальному вагоні. Не було виявлено також цілої чоти Студентської сотні — до ЗО людей. Вислав я розвідку, затримав ешелон — та все було даремно. Про долю брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Виявилося, що вони відступаючи, очевидно, для скорочення дороги, пішли на світло на ст. Крути, а там зі сходу надійшли більшовики. Невдовзі розігралася кривава драма... їх не розстрілювали, а кололи багнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні.

         Станцію Ніжин справді обсадив наш Шевченківський полк, який хотів нас обеззброїти у вагонах, бо ж стати до бою, а ще до того вночі, у нього забракло «мітингового героїзму», а ще певно не знайшлося в ньому жодного справжнього москвина, бо перед тим москвином він був би і слухняний до безтями і покірливий.

         Треба було усунути Шевченківців, що, на щастя, обійшлося без крові. Незабаром на ст. Бровари я здав уже релятивний звіт Симонові Петлюрі в присутності його начальника штабу сотника Олександра Удовиченка. Замість бодай хвилевого відпочинку ми змушені були вже не боронити доступів до Києва, а йти його брати, бо там повстали добре озброєні місцеві більшовики.

         Так закінчився бій під Крутами. Утрати сягали: 250 юнаків, одна чота (до 30 людей) студентів і 10 старшин.

         Бойовий наказ наша молодь виконала, а пам'ять полеглих оповита ореолом слави, стала зразком для майбутніх поколінь!»

Далі Іван Шарий продовжує:

«Нарешті козаки з правого крила, примітивши недостачу патронів, а також те, що ешелони поїхали геть на другу станцію, почали одступати. Власне, одступати звелів і командир, але цей наказ був пізно переданий січовикам, і вони бились до того часу, коли вже з правого крила станція була зайнята більшовиками. Січовики були обійдені і більше сорока душ їх ми недолічили між собою.

     Вони були без патронів і їх забрали у полон.

         У полон попав і мій дорогий, незабутній товариш Олелько Попович. Битва була програна, і ми почали одступати, зриваючи скрізь полотно залізної дороги, щоб задержати більшовиків в їхньому поході на Київ. По дорозі ми чули, що вони люто помстились на полонених січовиках, кілька днів показували їх проїзжим солдатам, «яка, мовляв, буржуазія з нами воює!», а врешті після всяких знущань всіх до одного перерізали. Так загинула майже половина моїх товаришів... Хай земля буде пухом, Вам, славні герої народні! Ви все, що могли, віднесли на вівтар своєї Батьківщини — віддали їй найдорожче, що є в світі — молоде своє життя...

Ви вмерли славною смертю...»

Студенти, вистрілявши всі набої, останніми вбивали себе, прославляючи Україну.

Впродовж 1941–1943 років, мешкаючи на Полтавщині, літературознавець і історик церкви Демид Бурко підготував низку статей з історії літератури і мистецтва, вірші. А ще спогади з пережитого. Зокрема, 15 січня 1942 року газета «Голос Полтавщини» на другій сторінці публікує його статтю «Трагедія під Крутами. Згадки учасника». До речі, у ній повідомляє про ще одного учасника бою з Полтавщини. Це син протоієрея Ігор Геращенко. 

         Бурко Демид - "Трагедія під Крутами. (Згадки учасника)"

«Сумно дзвенів плач старенької матері, що охопила труну сина та змочувала її слізьми....Невтішно ридала жінка по мужу...Плакала сестра за братом...Схилившись ішли батьки мовчазні, пригнічені... Нема сили спинити сльози, нема сили чути, дивитися. Скільки борців полягло! Скільки могил по Україні! Щодень нові...Тисячі їх»...

Так писала київська газета «Боротьба» 21. березня 1918 року з приводу похорону забитих під Крутами.

Серед численних тяжких подій, серед незлічених жертв українського народу в його боротьбі з большевицькою московщиною, були події особливо трагічні, були жертви яких не можна забути. Не забудеться трагедія під Крутами, що увійде в історію як українські Термопілі. Не загладяться в пам’яті учасників її образи борців, які свідомо йшли на смерть за рідний край, вимощуючи кров’ю і кістками шлях до його державности і волі. То про них співається:

«Душу й тіло ми положим

За нашу свободу,

І покажем що ми браття

Козацького роду».

На станції Бахмач був перший кривавий бій за Україну. Нечисленні українські частини (один курінь гайдамаків та курінь охочекомонного полку) відходили перед переважаючим у кілька разів ворогом, в напрямку Києва. Тимчасом з Києва підходив студенський курінь (студенти Київських та інших вищих і середніх шкіл) – юнаки сповнені любови до України, але недосвідчені в воєнному ділі. Ці сини вільної української нації, виступаючи на ворога, всі могли сказати словами великого предка Наливайка: «Загину я за рідний край, я відчуваю це і знаю!...»Але вони йшли....Орди Муравйова навально сунули на Київ і затрималися перед станцією Крути, на якій зупинилися два Козацькі Українські курені і курінь студентський.

29. січня тут зчинився бій, про який важко оповідати. Студенський курінь не встиг спорожнити вагонів і розсипатися в розстрільню, як потрапив у смертельну небезпеку. Ворог великою силою вдарив у фланг. Для прикриття його було кинуто сотню козаків – охочекомонників, але становище не покращало, бо ворог скрізь переважав людьми і зброєю. Козаки і студенти бились як леви. Втомлювались від безнастанного набивання рушниць. Передні ряди ворогів падали, а за ними йшли нові, вискакуючи з-за стовбурів старих верб та верболозів. Постріли з кулеметів, рушниць, тріск ґранат змішувалися зі стогоном умираючих... «Солдати россійськой революціонной армії» - як вони себе називали, позвірячому кидалися із баґнетами на студентів, що вистрілявши всі набої останніми вбивали себе прославляючи Україну. Студенські ряди і козацькі фланги щохвилини ріділи...Ворожий обхід з тилу вирішив долю остаточно.

Над скривавленою, покритою тілами забитих, сніговою рівниною мигала зорями ніч – свідок тяжкого бою. Всіх жертв (забитих старшин, козаків і студентів) понад 300 чоловік. З них 26 киян родичами були перевезені в березні місяці в Київ і поховані на Аскольдовій могилі, від якої нині не зосталось і сліду.

З числа забитих встають у згадках: Хорунжий Василенко (ім’я не пригадується) чотар Северин Боженко; чотар Недава (ім’я не пригадується); імена забитих борців із Студентського куреня, за відомостями зібраними  під час похорону: студенти Київського університету: Юрій Стемпковський, Микола Гуленко, Петро Отроковський та Ігор Геращенко, син протоієрея з Полтавщини; студент з Львівського університету Василь Семець, студент Петербурзького університету Петро Крамаренко, родом з Умані, студенти Київського політехнікуму Омелько Попович – член Центральної Ради, родом з Полтавщини;  три рідні брати Грущеки, старший з них Олександер – студент Київського університету; артист Київського «Молодого Театру», член Центральної Ради.

Інших усіх імена Ти, Господи, відаєш...

Вічна пам’ять і слава борцям за волю України!

«Ніколи Україна не забуде цих юних душ нескорений політ»

                                                                                      Створено за матеріалами Інтернет - ресурсів

Вшанували  пам'ять полеглих у бою під Крутами.

     

      101 рік тому, 29 січня 1918 року, українці стримали наступ ворога на Київ, проявивши жертовність і героїзм заради незалежності України.

      Коли українські війська  відступили до станції Крути, на їх підтримку було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів і 20 старшин (офіцерів) та першу сотню (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. До них приєдналися ще близько 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина.

        Бій українських вояків проти більшовицької армії на станції Крути затримав ворога на чотири дні. Таким чином добровольці утримали столицю на час, необхідний для укладання Брест-Литовського миру, який de-facto означав міжнародне визнання української незалежності.

      Щоб вшанувати пам’ять полеглих юнаків  Заводську міську бібліотеку  №1 відвідала група студентів технологічного відділення Лохвицького механіко – технологічного коледжу ПДАА разом з Мірошник Вікторією Олександрівною,викладачем суспільних наук та заступником директора з навчальної роботи,а також Таранською Аллою Анатоліївною,викладачем української літератури.

         Бібліотекарі міської бібліотеки підготували для студентів Історичний урок – вернісаж під назвою «Ніколи Україна не забуде цих юних душ нескорений політ». На початку уроку прозвучала пісня Павла Дворського «Сурми звитяги». Далі юнаки та юнки прослухали бесіду – спогад «Волі народної дзвін»,де йшла розповідь від імені учасників та очевидців бою під Крутами: Аверкія Гончаренка,нашого земляка з Лохвиччини,Івана Шарого,Героя Крут та історика і літературознавця Демида Бурка. Ці автори в різний час опублікували оригінальні спогади про крутянську битву. Отже,було відтворено по крихтах події того бою. Учасники Уроку пошанували пам’ять 300 полеглих учнів та студентів стоячи у Хвилині мовчання,також в їхню честь прозвучав Гімн України та було запалено свічку Пам’яті.

      Для  студентів коледжу було влаштовано перегляд літератури «Вічна слава в кетягах калини»,на якому було представлено книги та матеріали з періодичних видань. Бібліотекар Лисенко Н.О. виступила перед студентами з коротким оглядом  видань.

                                                                        

Пам'ятаємо про Голодомор...

Горить свіча,

І огортається журбою.

Осінній день промерзлою ходою

у серце стука.

Пам'ять про померлих.

Замучених голодним тридцять третім.

"Зроніть сльозу..." Під такою назвою пройшов Вечір - реквієм для студентів 1-го курсу груп Т-11б та Т-12б Лохвицького механіко - технологічного коледжу ПДАА,які разом зі своїм керівником Таранською Аллою Анатоліївною відвідали Заводську міську бібліотеку №1. 

На початку Вечора було запалено свічку  та прозвучала пісня у виконанні О.Білозір "Свічка пам'яті"на відео - ролику.

Перед студентами з розповіддю виступила наша землячка та блоггер Сачура Єлизавета Григорівна. Свою бесіду вона провела посилаючись на книгу Івана Павленка "Від роду до роду".Ця книга - щира розповідь автора про пережите у 20 ст.,зокрема ,він розповів про те,як пережив Голод 1932-33 рр. його рід,в якому вцілів лише один син з багатьох. Слід зазначити,що автор спогадів є дальнім родичем самої Єлизавети Григорівни. Було наведено ряд  фактів з визнання Голодомору актом геноциду проти українського народу.”Єлизавета Григорівна подарувала бібліотеці один примірник даної книги.

Далі з розповіддю  "Сумні факти про Голодомор"виступила перед студентами бібліотекар Єрмакова Л.М.Вона розповіла про те,що середня тривалість життя українців 1933 р. становила 7,3 року в чоловіків і 10,9 – у жінок. Навесні 1933-го від голоду вмирали 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня. Безпосередньо в період 1932-1933 років загинуло від 4 до 8 мільйонів чоловік. 

Більшість загиблих від голодомору – діти! Українці віком від 6 місяців до 17 років становили близько половини всіх жертв Голодомору. Щоб вижити вони мусили порушити найсуворіше харчове табу в традиційному харчуванні українців — вживання м’яса здохлих тварин. Не дотримувались і деяких інших раціональних та ірраціональних заборон. Люди ловили котів та собак, ловили журавлів, лелек, чапель, яких в Україні здавна оберігали, а їхні гнізда ніколи не руйнували. Відомі факти, коли голодні люди, доведені до відчаю, божеволіли й вдавались до канібалізму. Люди їли «хліб», «оладки» і «кашу», зроблені з кропиви та іншого бур’яну. Споживали навіть кінський гній, оскільки там виявлялись цілі зерна пшениці. Видобували з-під снігу жолуді, з яких пекли замінник хліба, іноді додаючи трохи висівок чи картопляних лушпайок. Але згодом радянська влада прийняла закон, згідно з яким було заборонено збирати жолуді, ягоди, груші… Селяни стали споживати мишей, ховрахів, кротів, щурів, їжаків, жаб,птахів, збирали різні личинки, розкопували дощових черв’яків та інших хробаків. Ночами ходили на скотомогильник «викопувати коней, телят, що за день із ферми привезли». «Видирали з гнізд галок і варили з них суп, а то і так їли. На болоті ловили жаб». Їли шкури тварин. Мололи на борошно кістки, підошви із взуття, шкіряні паски, кирзові чоботи і варили з них суп. Готували їжу не тільки з листя дерев, а й з кори. Проте такі сурогатні страви погіршували самопочуття людей, викликали захворювання на різні кишкові хвороби й призводили до смерті. Інформація про отруєння селян надходила звідусіль. Але місцева влада не надавала цьому жодної уваги…

Присутні пом'янули замордованих голодом хвилиною мовчання.

Також для юнацької аудиторії було розгорнуто відкритий перегляд літератури"Нехай не згасне пам'яті свіча".Перед студентами виступила зі змістовним  оглядом представлених видань бібліотекар Лисенко Н.О. 

На завершення заходу студенти переглянули відео - ролик "Ти приніс мені яблуко.."із зазначеною датою проведення акції " Свічка пам'яті" 24 листопада 2018 року о 14 :30.

Єрмакова Л.М.,зав.бібліотекою №1.

Завжди     пам’ятати :  Розстріляне Відродження.

«Розстріляні та замордовані : історії життя геніальних українців, яких вбив сталінський режим» - під такою назвою  пройшла історично – літературна Година,приурочена до днів чергової річниці розстрілу української інтелігенції у Сандармосі,що на Соловках,а також в Биківні.

        Пом’янути невинно вбитих українських письменників до Читального залу Заводської міської бібліотеки №1  завітали учні 10-х та 11-х класів двох загальноосвітніх шкіл міста разом зі своїми керівниками : Голінченко Л.П.,Мороз С.С.,Чабак Н.О..

        Зі змістовною розповіддю про долі представників Розстріляного Відродження виступила секретар Заводської міськради Мащенко Лариса Олександрівна. Зокрема,вона детально зупинилась на візиті Миколи Хвильового  до нашого цукрозаводу та його подорожі по Лохвиччині, де він разом з друзями зіштовхнувся з проявами Голодомору.

        Вона назвала страшну цифру  розстріляних  1 – 3 листопада 1937 року у Сандармосі українських інтелектуалів(адже там окрім письменників були й інші митці),а саме  - 1100. Розстріл було приурочено до 20-ої річниці  жовтневої революції.

       Далі розповідь продовжили бібліотекарі Заводської бібліотеки Єрмакова Л.М,Лисенко Н.О. та Матяш А.В.Зокрема, у  ході заходу вони розповіли про те,як завдяки поступкам уряду для селян та намаганням Рад завоювати ширшу підтримку серед неросійських народів у 20-ті роки впевненість українців у власних силах, їхні прагнення переживали гідне подиву відродження, і цей період часто вважають золотим віком українців під владою Рад.  Адже швидка українізація освіти сприяла зростанню загальних настроїв національного оптимізму, що їх уловив письменник Борис Антоненко-Давидович: «У марші мільйонів на шляху до української школи» він вбачав «вогонь великого відродження», а українська мова перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю - фікс крихітної групки інтелігенції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворювалася на основний засіб спілкування й самовираження суспільства, що модернізувалося. Станом на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників.

       Коли Комунiстична партiя СРСР зрозумiла свою поразку, вона почала дiяти забороненими методами: репресiями, замовчуванням, нищiвною критикою, арештами, розстрiлами. Перед письменниками стояв вибiр: самогубство (Хвильовий), репресiї i концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (I. Багряний, В. Домонтович), емiграцiя (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творiв на уславлення партiї (П. Тичина, М. Бажан). Бiльшiсть митцiв була репресована i розстрiляна.

      Воєнно - комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, відзначався крайньою ідеологізацією в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячів культури та мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історичної, філософської думки, що виходили за рамки ідеологічних догм, переслідування інакомислячих,які й стали «Розстрiляним Вiдродженням" в українськiй лiтературi  20 – 30 - х років.

        Що ж визначало творчi шукання новiтньої елiти й тематику її творчостi? Головними складниками її свiтогляду був бунт, самостiйнiсть мислення та щира вiра у власнi iдеали. В бiльшостi своїй це були iнтелектуали, якi робили ставку на особистiсть, а не на масу. За їх зовнiшньою "радянськiстю" ховалися глибокi пошуки й запити.

      З майже 300 українських письменників, які працювали 30-х роках, живими лишилося тільки 36. Лише 7 із них померли своєю смертю. За одне десятиліття було знищено 80% української творчої інтелігенції, серед них багато письменників.

         3 листопада 1937 року «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення в урочищі Сандармох  за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних того ж 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації. Цей день став кульмінацією дій радянського репресивного режиму.

           Далі учням запропонували до перегляду Презентацію під назвою «Розстріляне Відродження»,де містилася розповідь про життєвий і творчий шлях Михайля Семенка,Леся Курбаса,Миколи Куліша,Валер’яна Підмогильного,Миколи Хвильового,Михайла Драй-Хмари,Миколи Зерова,Євгена Плужника.

       Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, П. Панч, Ю. Яновський та ін.), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), організовані у середині 30 - х років. Фраза «національна за формою і соціальна за змістом культура» мала прикрити нав'язування ідеологічних стандартів, де національному відводилася тільки роль декоруму. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.

     Більшість жертв сталінського терору були реабілітовані в кінці 1950 років, проте їхні твори залишалися під забороною в Радянському Союзі.

     Для учасників заходу  бібліотекар Лисенко Н.О. прочитала бібліографічний огляд під назвою «Із забуття в безсмертя: митці «Розстріляного Відродження» та запропонувала бесіду біля однойменного відкритого перегляду літератури.

     На завершення Години учасникам заходу запропонували до перегляду та прослуховування відеоролик з піснею «Квітка – душа» у виконанні Вероніки Морської.  Хай ця пісня , виконана талановитою дівчинкою надихає, попри всі сумні спогади,до нових звершень і відродження українського духу. У ході міроприємства прозвучали класичні твори Баха та Бетховена.