"Ніколи Україна не забуде цих душ нескорений політ" 

(Історичний урок - вернісаж про бій під Крутами для юнацтва).

У читальному залі бібліотеки було розміщено відкритий перегляд літератури про бій під Крутами "Вічна слава в кетягах калини"на якому знаходились книги та друковані матеріали з періодичних видань.

Також лежали кетяги калини та стояла свічка у підсвічнику.

У вступному слові було сказано:101 рік тому, 29 січня 1918 року, українці стримали наступ ворога на Київ, проявивши жертовність і героїзм заради незалежності України.

Бій українських вояків проти більшовицької армії на станції Крути затримав ворога на чотири дні. Таким чином добровольці утримали столицю на час, необхідний для укладання Брест-Литовського миру, який de-facto означав міжнародне визнання української незалежності.

Минув  101 рік, а ми ізнову змушені обороняти власну незалежність ціною людських жертв.

«Пам’ятати своїх героїв дуже важливо, адже герої – це ті найкращі, яких ми втрачаємо. Тих, хто поповнили український національний пантеон на сьогодні, напевно, вистачить для виховання патріотизму на сотні років уперед. Але ми не знаємо/не пам'ятаємо їх, тому прагнемо нових, вважаючи, ніби їх бракує. Їх не бракує в нашій історії, крутянці в цьому пантеоні посідають особливе місце – вони одні з перших віддали свої життя за новопроголошену Українську державу», – вважає Голова Українського інституту на На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях та розгорнули наступ на Київ. 24–27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. 

Коли українські війська  відступили до станції Крути, на їх підтримку було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів і 20 старшин (офіцерів) та першу сотню (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. До них приєдналися ще близько 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина.

Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські війська організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. 27 студентів та гімназистів, які перебували у резерві, під час відступу потрапили у полон. Наступного дня вони були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

Утрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих, за сучасними підрахунками. Серед них – 37–39 вбитих у бою та розстріляних студентів i гімназистів. Досі  біографічні дані були відомі  лише про вісьмох крутянців. Але нещодавно віднайдені архівні та газетні матеріали розкривають життєпис ще одного із вояків Студентського куреня – Олександра Борозенка-Конончука

Отже, в результаті пошукових робіт,на сьогодні вiдомi прізвища 20 з них. Це студенти Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти університету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гімназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).

Сьогодні ми ознайомимось зі спогадами очевидців тих подій:

Аверкія Гончаренка

Івана Шарого

Бурка Демида

І спробуємо відтворити події бою по крихтах проявляючи важливі деталі.

Бесіда "Волі народної дзвін"

Спробуємо відтворити події того часу через спогади його учасників,по крихтах проявляючи загальну картину бою.

Спогади про героїв крут

 Спогад «Бій під Крутами» вперше опублікували 1938 року у військовому журналі «За Державність», який видавало Українське воєнно-історичне товариство у Варшаві. У 1962 році Аверкій Гончаренко його оприлюднив в бюлетені діаспорної громадської організації - «Союзу бувших українських вояків у Канаді».  

               «Чорна гайворонь підіймалася з Московщини…»

Герой Крут і Холодноярської республіки Іван Шарий став автором перших спогадів про бій під Крутами. Впродовж 1918 року столична земська управа видавала громадський, економічний, літературний, сільськогосподарський та кооперативний тижневик «Народня справа». У архівах зберігся №12-13 цієї газети, де опубліковано його статтю «Січовики під Крутами».   

Шарий Іван - "Січовики під Крутами"

              Ми бачили, що Україна гине. Чорна гайворонь підіймалася з Московщини і непереможно сунула на наш край, голодна, хижа, дика... Це була московська «Красна гвардія», яку організувало правительство Леніна і Троцького для боротьби з вільною Україною, щоб накласти на неї старі кайдани неволі і користуватись її багатствами так само дурно, як користувалась Росія і попередніх більше ніж 200 літ.

         «Красна гвардія» йшла на Україну... Вірні сини Батьківщини завзято боролися і не пускали хижаків плюндрувати свій край. Але сили в них було мало. Ряди їхні рідшали, нової ж підмоги мало припливало. Чого ж до оборонців не йшла українська народна маса широкою лавою?Адже ж це була боротьба проти насильників за кращу долю свого рідного краю...

         Ми добре знали, що над українським народом майже 300 літ лежав важкий могильний камінь московської неволі і від його ще не прийшов до пам'яті поневолений люд. Це було на світанні великої будуччини нашого народу, коли ще народ від ясного, болючого світу не міг вільно глянути на те, що твориться біля його, і твердою ходою піти на оборону своїх прав. Ворожі сили наближались до столиці України — Києва, де кувалась нова доля, нові форми життя українського народу. Час прийшов і нам взятись за рушниці. Ми одважились боротись за край, за народ, за свою дорогу мрію-ідею — вільну, визволену Україну.

         На Бахмач вирушило три сотні козаків спинити похід більшовицької «Красної гвардії» на Київ. З ними поїхала й наша, четверта сотня «Січових Стрільців»,складалась з свідомих українців, які немало приклали своєї праці до освідомлення українського народу. Тут були свідомі народні проводирі, з яких багато хто працював над заснуванням «Селянських спілок», «Просвіт», а також в українських соціалістичних партіях. Військової муштри мало хто знав. Тому спочатку ми попрохали собі учителів, які б навчали нас військової справи.

         Недовго, одначе, довелось вчитись, потрібно було негайно їхати до Бахмача на допомогу тим нечисленним силам, які ще якось удержували фронт. Коли піднялось питання про те, їхати чи не їхати, ми рішили їхати, і вже на місці доповнити свої убогі знання військової науки. Особливо мало знали ми стріляти. Але дарма — поїхали.

         В потязі січовики розмістились у двох санітарних вагонах. Я лежав на середній лавці поряд з двома моїми найкращими товаришами Компанійцем і Поповичем. Потяг летів на всіх парах, видно було, що наша допомога дуже потрібна.

         ….Хотілось оддать всього себе, розплистись у ріднім сяєві місяця в просторах необмежених степів, в мерехтінні власних спогадів. Як дивно, що ми їдемо битися. Хотілось піти зараз з вагона у степ, зустріти якусь милу людину, похвалиться їй про красу оту велику, що сам відчував... Хотілось піти на селянські стріхи, побачить блідо-білі од місяця стіни привітних, тихих хат, почути селянський мирний, рідний гомін.

         Потяг гуркотів і колихав, а в душі щось невимовно болюче щеміло і на щось по-дитячому жалілось... Куди їдемо? Знов, немов прокинешся, спитаєш сам у себе. Так, так, ми їдемо рятувати Україну від загибелі. В цій таїні природи йде другий процес так само природний, як і сяєво місяця, як і шелест вітру в степу... Ми їдемо боротись з гнобителями нашого народу...

         Мені пригадався вірш, який я прочитав братові в день від'їзду, коли він мене спитав, чого я їду і чи взагалі слід їхати:

Дай руку, мій вітре крилатий,

І вірного друга забудь,

Брати мої б'ються за волю

і в військо до себе зовуть...

— Прощайте, чайки легкокрилі,

Літайте і плачте без слів,

Чайками кричать мої сестри

Над трупами рідних братів.

Прощай, моя мати, природо,

Навіки прощай і прости,

І сина свого без прокляття

Упасти побідно пусти!

         Побідно упасти за рідний край, за нашу замучену довгою неволею Україну,— ось чому ми взялись за мушкети і рушили в похід.

         Така вже історична доля України, що вона, починаючи від славних запорожців, які гострими козацькими тиблями завзято боронили рідний край від напасників, аж до останнього часу в боротьбі добуває своє право на волю і незалежність. Така її доля... Але щастя її в тому, думалось мені, що ніколи не переводились на Україні вірні сини-лицарі, які в найтяжчі часи безправ'я та рабства високо держали прапор визволення, не спиняючись навіть перед тим, щоб життя віддати за матір-Україну.

         Ми були часткою тих вірних синів, і тому ми поїхали.

         Такі думки снувались у мене по дорозі до Бахмача.

В усіх січовиків був бадьорий настрій, усвідомлення того, що рішили — робити, і тверда віра у перемогу, оскільки наша спаяність і однодушність давала до цього запоруку.

***

         Тривожно минала ніч. На ранок знову несподівана тривога.

         Ніхто, одначе, тепер не сподівався, що тривога має серйозні підстави, — от, як учора, думали, сполохали, а воно й нічого не було.Те, що поблизу ешелона рвалась уже шрапнель, свідчило про щось непевне. Отже, ждали... прибігає сотенний і каже, що нічого поки не загрожує, але треба трохи повчитись стріляти. Січовики, які мали по 40-50 куль, стали вимагати більше, на випадок битви. Сотенний згоджувався, дістав цінку-дві і роздав. Кулі одпускались штабом дуже скупо і січовики вийшли на стрілянину з дуже убогим запасом. Ніхто не вірив у можливість серйозної битви. Але стрілянина, спочатку нечаста, перейшла в справжній наступ ворога.

         Січовики зайняли позицію з лівого крила, інші козаки — з правого і в центрі. Відкрили пальбу. Артилерію і кулемети теж пущено в хід.

         Зав'язалась битва. Свистіли кулі, шкварчали в повітрі і з грохотом рвались гранати і шрапнелі, тріщали кулемети. Наша артилерія була поставлена на площадках, причеплених до паровозів, і тому не могла влучно стріляти. Але наводчики були добрі і славно справлялись зі своєю роботою.

         Який настрій був у час битви? Була все та ж певність у правильності свого рішення, свідомість своїх обов'язків перед совістю, тому не страшні були ні свист куль, ні розриви смертоносних шрапнелів...

         Було, одначе, велике нервове напруження, що допомагало вгадувати навіть, де впаде та чи інша граната, чи перелетить, чи не долетить. Битва була на повному ходу. Січовики виявили себе прекрасною бойовою силою, безстрашно зустрічали небезпеку і впрость під градом куль ішли у наступ.

         Але трапилось таке, що враз повернуло події не на нашу користь.

         Штаб, як тільки почали рватися ворожі шрапнелі, переполохався, переніс канцелярію з вокзалу у вагон і з усім ешелоном утік верстов за 6 від Крут, зоставивши керувати битвою офіцера Гончаренка, який весь час стояв у тилу і, певно, з переляку абсолютно не знав, що йому робити. Навіть тоді, коли з другої вітки залізниці підійшов більшовицький потяг ступнів за 500-600 від наших кулеметів і висадив красногвардійців нам з-за крила, він безпорадно дивився і міркував чи то потяг наш, чи ні.

       Тікаючи, штаб захопив і вагони з патронами та набоями до гармат, що добило нашу справу під Крутами. З позиції раз за разом передають, щоб дали патронів, а тут огляділись — нема вагонів з патронами.Тоді офіцер Гончаренко кида битву і біжить сам з голими руками за патронами навздогінці штабові. Пробіг версти дві, побачив — далеко, і вернувся назад. Сам  Аверкій Гончаренко  не згадує ганебний вчинок штабу, а лише зазначає: «…. Тут варто відзначити надзвичайну холоднокровність і вміння панувати над собою наших старшин і молодих вояків, якої я не зауважував за час побуту на фронті під час світової війни серед старших, добре вишколених жовнірів. По Студентській сотні виводив я з бою сотні юнаків у такому порядку: друга, третя і четверта. Перша сотня, яка була у резерві, вступила в бій по годині другій, здержувала противника, що намагався нас оточити, аж до повної темряви. Після чого рештки резерву відступили цілком з поля бою і прилучилися до школи. По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, але під час бою пораненим він не був, оскільки не було і в шпитальному вагоні. Не було виявлено також цілої чоти Студентської сотні — до ЗО людей. Вислав я розвідку, затримав ешелон — та все було даремно. Про долю брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Виявилося, що вони відступаючи, очевидно, для скорочення дороги, пішли на світло на ст. Крути, а там зі сходу надійшли більшовики. Невдовзі розігралася кривава драма... їх не розстрілювали, а кололи багнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні.

         Станцію Ніжин справді обсадив наш Шевченківський полк, який хотів нас обеззброїти у вагонах, бо ж стати до бою, а ще до того вночі, у нього забракло «мітингового героїзму», а ще певно не знайшлося в ньому жодного справжнього москвина, бо перед тим москвином він був би і слухняний до безтями і покірливий.

         Треба було усунути Шевченківців, що, на щастя, обійшлося без крові. Незабаром на ст. Бровари я здав уже релятивний звіт Симонові Петлюрі в присутності його начальника штабу сотника Олександра Удовиченка. Замість бодай хвилевого відпочинку ми змушені були вже не боронити доступів до Києва, а йти його брати, бо там повстали добре озброєні місцеві більшовики.

         Так закінчився бій під Крутами. Утрати сягали: 250 юнаків, одна чота (до 30 людей) студентів і 10 старшин.

         Бойовий наказ наша молодь виконала, а пам'ять полеглих оповита ореолом слави, стала зразком для майбутніх поколінь!»

Далі Іван Шарий продовжує:

«Нарешті козаки з правого крила, примітивши недостачу патронів, а також те, що ешелони поїхали геть на другу станцію, почали одступати. Власне, одступати звелів і командир, але цей наказ був пізно переданий січовикам, і вони бились до того часу, коли вже з правого крила станція була зайнята більшовиками. Січовики були обійдені і більше сорока душ їх ми недолічили між собою.

     Вони були без патронів і їх забрали у полон.

         У полон попав і мій дорогий, незабутній товариш Олелько Попович. Битва була програна, і ми почали одступати, зриваючи скрізь полотно залізної дороги, щоб задержати більшовиків в їхньому поході на Київ. По дорозі ми чули, що вони люто помстились на полонених січовиках, кілька днів показували їх проїзжим солдатам, «яка, мовляв, буржуазія з нами воює!», а врешті після всяких знущань всіх до одного перерізали. Так загинула майже половина моїх товаришів... Хай земля буде пухом, Вам, славні герої народні! Ви все, що могли, віднесли на вівтар своєї Батьківщини — віддали їй найдорожче, що є в світі — молоде своє життя...

Ви вмерли славною смертю...»

Студенти, вистрілявши всі набої, останніми вбивали себе, прославляючи Україну.

Впродовж 1941–1943 років, мешкаючи на Полтавщині, літературознавець і історик церкви Демид Бурко підготував низку статей з історії літератури і мистецтва, вірші. А ще спогади з пережитого. Зокрема, 15 січня 1942 року газета «Голос Полтавщини» на другій сторінці публікує його статтю «Трагедія під Крутами. Згадки учасника». До речі, у ній повідомляє про ще одного учасника бою з Полтавщини. Це син протоієрея Ігор Геращенко. 

         Бурко Демид - "Трагедія під Крутами. (Згадки учасника)"

«Сумно дзвенів плач старенької матері, що охопила труну сина та змочувала її слізьми....Невтішно ридала жінка по мужу...Плакала сестра за братом...Схилившись ішли батьки мовчазні, пригнічені... Нема сили спинити сльози, нема сили чути, дивитися. Скільки борців полягло! Скільки могил по Україні! Щодень нові...Тисячі їх»...

Так писала київська газета «Боротьба» 21. березня 1918 року з приводу похорону забитих під Крутами.

Серед численних тяжких подій, серед незлічених жертв українського народу в його боротьбі з большевицькою московщиною, були події особливо трагічні, були жертви яких не можна забути. Не забудеться трагедія під Крутами, що увійде в історію як українські Термопілі. Не загладяться в пам’яті учасників її образи борців, які свідомо йшли на смерть за рідний край, вимощуючи кров’ю і кістками шлях до його державности і волі. То про них співається:

«Душу й тіло ми положим

За нашу свободу,

І покажем що ми браття

Козацького роду».

На станції Бахмач був перший кривавий бій за Україну. Нечисленні українські частини (один курінь гайдамаків та курінь охочекомонного полку) відходили перед переважаючим у кілька разів ворогом, в напрямку Києва. Тимчасом з Києва підходив студенський курінь (студенти Київських та інших вищих і середніх шкіл) – юнаки сповнені любови до України, але недосвідчені в воєнному ділі. Ці сини вільної української нації, виступаючи на ворога, всі могли сказати словами великого предка Наливайка: «Загину я за рідний край, я відчуваю це і знаю!...»Але вони йшли....Орди Муравйова навально сунули на Київ і затрималися перед станцією Крути, на якій зупинилися два Козацькі Українські курені і курінь студентський.

29. січня тут зчинився бій, про який важко оповідати. Студенський курінь не встиг спорожнити вагонів і розсипатися в розстрільню, як потрапив у смертельну небезпеку. Ворог великою силою вдарив у фланг. Для прикриття його було кинуто сотню козаків – охочекомонників, але становище не покращало, бо ворог скрізь переважав людьми і зброєю. Козаки і студенти бились як леви. Втомлювались від безнастанного набивання рушниць. Передні ряди ворогів падали, а за ними йшли нові, вискакуючи з-за стовбурів старих верб та верболозів. Постріли з кулеметів, рушниць, тріск ґранат змішувалися зі стогоном умираючих... «Солдати россійськой революціонной армії» - як вони себе називали, позвірячому кидалися із баґнетами на студентів, що вистрілявши всі набої останніми вбивали себе прославляючи Україну. Студенські ряди і козацькі фланги щохвилини ріділи...Ворожий обхід з тилу вирішив долю остаточно.

Над скривавленою, покритою тілами забитих, сніговою рівниною мигала зорями ніч – свідок тяжкого бою. Всіх жертв (забитих старшин, козаків і студентів) понад 300 чоловік. З них 26 киян родичами були перевезені в березні місяці в Київ і поховані на Аскольдовій могилі, від якої нині не зосталось і сліду.

З числа забитих встають у згадках: Хорунжий Василенко (ім’я не пригадується) чотар Северин Боженко; чотар Недава (ім’я не пригадується); імена забитих борців із Студентського куреня, за відомостями зібраними  під час похорону: студенти Київського університету: Юрій Стемпковський, Микола Гуленко, Петро Отроковський та Ігор Геращенко, син протоієрея з Полтавщини; студент з Львівського університету Василь Семець, студент Петербурзького університету Петро Крамаренко, родом з Умані, студенти Київського політехнікуму Омелько Попович – член Центральної Ради, родом з Полтавщини;  три рідні брати Грущеки, старший з них Олександер – студент Київського університету; артист Київського «Молодого Театру», член Центральної Ради.

Інших усіх імена Ти, Господи, відаєш...

Вічна пам’ять і слава борцям за волю України!

«Ніколи Україна не забуде цих юних душ нескорений політ»

                                                                                      Створено за матеріалами Інтернет - ресурсів

Вшанували  пам'ять полеглих у бою під Крутами.

     

      101 рік тому, 29 січня 1918 року, українці стримали наступ ворога на Київ, проявивши жертовність і героїзм заради незалежності України.

      Коли українські війська  відступили до станції Крути, на їх підтримку було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів і 20 старшин (офіцерів) та першу сотню (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. До них приєдналися ще близько 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина.

        Бій українських вояків проти більшовицької армії на станції Крути затримав ворога на чотири дні. Таким чином добровольці утримали столицю на час, необхідний для укладання Брест-Литовського миру, який de-facto означав міжнародне визнання української незалежності.

      Щоб вшанувати пам’ять полеглих юнаків  Заводську міську бібліотеку  №1 відвідала група студентів технологічного відділення Лохвицького механіко – технологічного коледжу ПДАА разом з Мірошник Вікторією Олександрівною,викладачем суспільних наук та заступником директора з навчальної роботи,а також Таранською Аллою Анатоліївною,викладачем української літератури.

         Бібліотекарі міської бібліотеки підготували для студентів Історичний урок – вернісаж під назвою «Ніколи Україна не забуде цих юних душ нескорений політ». На початку уроку прозвучала пісня Павла Дворського «Сурми звитяги». Далі юнаки та юнки прослухали бесіду – спогад «Волі народної дзвін»,де йшла розповідь від імені учасників та очевидців бою під Крутами: Аверкія Гончаренка,нашого земляка з Лохвиччини,Івана Шарого,Героя Крут та історика і літературознавця Демида Бурка. Ці автори в різний час опублікували оригінальні спогади про крутянську битву. Отже,було відтворено по крихтах події того бою. Учасники Уроку пошанували пам’ять 300 полеглих учнів та студентів стоячи у Хвилині мовчання,також в їхню честь прозвучав Гімн України та було запалено свічку Пам’яті.

      Для  студентів коледжу було влаштовано перегляд літератури «Вічна слава в кетягах калини»,на якому було представлено книги та матеріали з періодичних видань. Бібліотекар Лисенко Н.О. виступила перед студентами з коротким оглядом  видань.

                                                                        

Пам'ятаємо про Голодомор...

Горить свіча,

І огортається журбою.

Осінній день промерзлою ходою

у серце стука.

Пам'ять про померлих.

Замучених голодним тридцять третім.

"Зроніть сльозу..." Під такою назвою пройшов Вечір - реквієм для студентів 1-го курсу груп Т-11б та Т-12б Лохвицького механіко - технологічного коледжу ПДАА,які разом зі своїм керівником Таранською Аллою Анатоліївною відвідали Заводську міську бібліотеку №1. 

На початку Вечора було запалено свічку  та прозвучала пісня у виконанні О.Білозір "Свічка пам'яті"на відео - ролику.

Перед студентами з розповіддю виступила наша землячка та блоггер Сачура Єлизавета Григорівна. Свою бесіду вона провела посилаючись на книгу Івана Павленка "Від роду до роду".Ця книга - щира розповідь автора про пережите у 20 ст.,зокрема ,він розповів про те,як пережив Голод 1932-33 рр. його рід,в якому вцілів лише один син з багатьох. Слід зазначити,що автор спогадів є дальнім родичем самої Єлизавети Григорівни. Було наведено ряд  фактів з визнання Голодомору актом геноциду проти українського народу.”Єлизавета Григорівна подарувала бібліотеці один примірник даної книги.

Далі з розповіддю  "Сумні факти про Голодомор"виступила перед студентами бібліотекар Єрмакова Л.М.Вона розповіла про те,що середня тривалість життя українців 1933 р. становила 7,3 року в чоловіків і 10,9 – у жінок. Навесні 1933-го від голоду вмирали 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня. Безпосередньо в період 1932-1933 років загинуло від 4 до 8 мільйонів чоловік. 

Більшість загиблих від голодомору – діти! Українці віком від 6 місяців до 17 років становили близько половини всіх жертв Голодомору. Щоб вижити вони мусили порушити найсуворіше харчове табу в традиційному харчуванні українців — вживання м’яса здохлих тварин. Не дотримувались і деяких інших раціональних та ірраціональних заборон. Люди ловили котів та собак, ловили журавлів, лелек, чапель, яких в Україні здавна оберігали, а їхні гнізда ніколи не руйнували. Відомі факти, коли голодні люди, доведені до відчаю, божеволіли й вдавались до канібалізму. Люди їли «хліб», «оладки» і «кашу», зроблені з кропиви та іншого бур’яну. Споживали навіть кінський гній, оскільки там виявлялись цілі зерна пшениці. Видобували з-під снігу жолуді, з яких пекли замінник хліба, іноді додаючи трохи висівок чи картопляних лушпайок. Але згодом радянська влада прийняла закон, згідно з яким було заборонено збирати жолуді, ягоди, груші… Селяни стали споживати мишей, ховрахів, кротів, щурів, їжаків, жаб,птахів, збирали різні личинки, розкопували дощових черв’яків та інших хробаків. Ночами ходили на скотомогильник «викопувати коней, телят, що за день із ферми привезли». «Видирали з гнізд галок і варили з них суп, а то і так їли. На болоті ловили жаб». Їли шкури тварин. Мололи на борошно кістки, підошви із взуття, шкіряні паски, кирзові чоботи і варили з них суп. Готували їжу не тільки з листя дерев, а й з кори. Проте такі сурогатні страви погіршували самопочуття людей, викликали захворювання на різні кишкові хвороби й призводили до смерті. Інформація про отруєння селян надходила звідусіль. Але місцева влада не надавала цьому жодної уваги…

Присутні пом'янули замордованих голодом хвилиною мовчання.

Також для юнацької аудиторії було розгорнуто відкритий перегляд літератури"Нехай не згасне пам'яті свіча".Перед студентами виступила зі змістовним  оглядом представлених видань бібліотекар Лисенко Н.О. 

На завершення заходу студенти переглянули відео - ролик "Ти приніс мені яблуко.."із зазначеною датою проведення акції " Свічка пам'яті" 24 листопада 2018 року о 14 :30.

Єрмакова Л.М.,зав.бібліотекою №1.

Завжди     пам’ятати :  Розстріляне Відродження.

«Розстріляні та замордовані : історії життя геніальних українців, яких вбив сталінський режим» - під такою назвою  пройшла історично – літературна Година,приурочена до днів чергової річниці розстрілу української інтелігенції у Сандармосі,що на Соловках,а також в Биківні.

        Пом’янути невинно вбитих українських письменників до Читального залу Заводської міської бібліотеки №1  завітали учні 10-х та 11-х класів двох загальноосвітніх шкіл міста разом зі своїми керівниками : Голінченко Л.П.,Мороз С.С.,Чабак Н.О..

        Зі змістовною розповіддю про долі представників Розстріляного Відродження виступила секретар Заводської міськради Мащенко Лариса Олександрівна. Зокрема,вона детально зупинилась на візиті Миколи Хвильового  до нашого цукрозаводу та його подорожі по Лохвиччині, де він разом з друзями зіштовхнувся з проявами Голодомору.

        Вона назвала страшну цифру  розстріляних  1 – 3 листопада 1937 року у Сандармосі українських інтелектуалів(адже там окрім письменників були й інші митці),а саме  - 1100. Розстріл було приурочено до 20-ої річниці  жовтневої революції.

       Далі розповідь продовжили бібліотекарі Заводської бібліотеки Єрмакова Л.М,Лисенко Н.О. та Матяш А.В.Зокрема, у  ході заходу вони розповіли про те,як завдяки поступкам уряду для селян та намаганням Рад завоювати ширшу підтримку серед неросійських народів у 20-ті роки впевненість українців у власних силах, їхні прагнення переживали гідне подиву відродження, і цей період часто вважають золотим віком українців під владою Рад.  Адже швидка українізація освіти сприяла зростанню загальних настроїв національного оптимізму, що їх уловив письменник Борис Антоненко-Давидович: «У марші мільйонів на шляху до української школи» він вбачав «вогонь великого відродження», а українська мова перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю - фікс крихітної групки інтелігенції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворювалася на основний засіб спілкування й самовираження суспільства, що модернізувалося. Станом на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників.

       Коли Комунiстична партiя СРСР зрозумiла свою поразку, вона почала дiяти забороненими методами: репресiями, замовчуванням, нищiвною критикою, арештами, розстрiлами. Перед письменниками стояв вибiр: самогубство (Хвильовий), репресiї i концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (I. Багряний, В. Домонтович), емiграцiя (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творiв на уславлення партiї (П. Тичина, М. Бажан). Бiльшiсть митцiв була репресована i розстрiляна.

      Воєнно - комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, відзначався крайньою ідеологізацією в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячів культури та мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історичної, філософської думки, що виходили за рамки ідеологічних догм, переслідування інакомислячих,які й стали «Розстрiляним Вiдродженням" в українськiй лiтературi  20 – 30 - х років.

        Що ж визначало творчi шукання новiтньої елiти й тематику її творчостi? Головними складниками її свiтогляду був бунт, самостiйнiсть мислення та щира вiра у власнi iдеали. В бiльшостi своїй це були iнтелектуали, якi робили ставку на особистiсть, а не на масу. За їх зовнiшньою "радянськiстю" ховалися глибокi пошуки й запити.

      З майже 300 українських письменників, які працювали 30-х роках, живими лишилося тільки 36. Лише 7 із них померли своєю смертю. За одне десятиліття було знищено 80% української творчої інтелігенції, серед них багато письменників.

         3 листопада 1937 року «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення в урочищі Сандармох  за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних того ж 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації. Цей день став кульмінацією дій радянського репресивного режиму.

           Далі учням запропонували до перегляду Презентацію під назвою «Розстріляне Відродження»,де містилася розповідь про життєвий і творчий шлях Михайля Семенка,Леся Курбаса,Миколи Куліша,Валер’яна Підмогильного,Миколи Хвильового,Михайла Драй-Хмари,Миколи Зерова,Євгена Плужника.

       Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, П. Панч, Ю. Яновський та ін.), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), організовані у середині 30 - х років. Фраза «національна за формою і соціальна за змістом культура» мала прикрити нав'язування ідеологічних стандартів, де національному відводилася тільки роль декоруму. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.

     Більшість жертв сталінського терору були реабілітовані в кінці 1950 років, проте їхні твори залишалися під забороною в Радянському Союзі.

     Для учасників заходу  бібліотекар Лисенко Н.О. прочитала бібліографічний огляд під назвою «Із забуття в безсмертя: митці «Розстріляного Відродження» та запропонувала бесіду біля однойменного відкритого перегляду літератури.

     На завершення Години учасникам заходу запропонували до перегляду та прослуховування відеоролик з піснею «Квітка – душа» у виконанні Вероніки Морської.  Хай ця пісня , виконана талановитою дівчинкою надихає, попри всі сумні спогади,до нових звершень і відродження українського духу. У ході міроприємства прозвучали класичні твори Баха та Бетховена.

Як для надзвичайно багатої людини ці слова дуже демократичні,слова людини,що не була дуже щасливою.Здавалося б, он який багатий і розумний чоловік...А одвічні істини завжди спрацьовують.

        «Останні слова Стіва Джобса... Який помер мільярдером у віці 56 років від раку підшлункової залози».

                                                       Джерела : https://www.facebook.com/oksana.pasichnyk.39/posts/1820148878053089
https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=1847674958684250&id=100003252919541

І ось його останні слова:
«Я досяг піку успіху в діловому світі , в інших галузях моє життя є сутністю успіху.

Однак, крім роботи, у мене мало радості. Зрештою, багатство - це просто факт життя, до якого я звик.

У цей момент, коли я лежу в ліжку хворий і згадую все своє життя, я розумію, що все визнання і багатство які у мене є безглузді і позбавлені вищого сенсу перед лицем неминучої смерті.

Ви можете найняти когось, щоб він водив машину для вас, заробляв гроші для вас, але ви не можете нікого найняти на всі Ваші гроші, щоб він ніс цю хворобу замість Вас.

Можна знайти і купити матеріальні речі.
Але є одна річ, яку не можна знайти і купити, коли вона втрачена - не можна купити «життя».

Побалуйте себе добре. І поважайте інших.
Чим старше ми стаємо тим більше ми розумнішаємо, і поступово ми розуміємо, що годинник, який коштує $ 30 і годинник, який коштує $ 300, показують один і той самий час.

Чи будемо ми носити з собою гаманець, який коштує 30 $ або гаманець, який коштує 300 $ - обидва вміщують однакову суму грошей.

Чи будемо ми їздити на автомобілі вартістю 150 000 доларів або на машині вартістю
30 000 доларів, дорога і відстань однакові, і ми досягаємо того ж місця призначення.

Якщо ми вип'ємо пляшку вартістю
300 доларів або вино вартістю 10 доларів, то «кайф» буде однаковим.

У будинку, в якому ми живемо, площею 300 квадратних метрів або 3000 квадратних метрів - ти однаково самотній.

Ваше справжнє внутрішнє щастя виходить не з матеріальних речей цього світу.

Яка різниця чи ти летиш першим чи економ-класом, якщо літак падає, то ти падаєш разом з ним.

Отже ... Сподіваюся, ви розумієте, що коли у вас є друзі або хтось, з ким можна поговорити, то це справжнє щастя!

П'ять незаперечних фактів:
1. Не виховуйте своїх дітей, щоб вони були багатими. Виховуйте їх, щоб вони були щасливі. Тому, коли вони виростуть, вони будуть знати цінність речей, а не ціну.

2. «Їжте їжу як ліки. В іншому випадку ви повинні їсти свої ліки в якості їжі ».

3. Ті, хто вас любить, ніколи не покинуть вас, навіть якщо у нього є 100% причин відмовитися від Вас він або вона завжди знайде одну причину бути стійким і не залишити Вас.

4. Існує велика різниця між тим, щоб бути людиною і тим, щоб бути людяним.

Якщо ви просто хочете йти швидко, то йдіть самі!
Але якщо ви хочете піти далеко, йдіть разом!
Шість кращих лікарів світу
1. Сонячне світло
2. Відпочинок
3. Спортивна зарядка
4. Дієта
5. Впевненість в собі і
6. Друзі

Тримайте їх на всіх етапах життя і насолоджуйтеся здоровим життям ».

Яскрава осінь...

      Яскрава осінь - красуня завітала до нас цього року, дивуючи літнім теплом,збиваючи з пантелику українців,бо можна зустріти громадян  екіпірованих в по-осінньому теплі светри і куртки,а можна і побачити тих,хто носить одяг до короткого рукава.Дійсно стоїть яскрава золота осінь,так і хочеться сказати - ооосінька!І дивує вона нас останнім буйством фарб і кольорів,шелестом опалого листя під ногами,прогулянками  в ліс.А,отже, слід трішки порадіти сонечку,життю(попри всі складнощі буття),завершенню городніх  і польових робіт і можливості відпочинку з книгою в першу чергу,а далі - як хто любить. Але книга гарна,змістовна - попри все! Головний антидепресант цієї пори! А наша бібліотека готова до відвідувань,бо отримала нові,теж яскраві, видання українських і зарубіжних авторів з обласної бібліотеки ім.І.Котляревського,також дарувальницею нашого закладу стала дитяча письменниця Анна Коршунова. Ми маємо  такий вибір дитячих книг,якому можуть  позаздрити інші бібліотеки,бо підбірка дуже смачна! Але ви не заздріть,а приходьте до нас,беріть книги через внутрісистемний обмін -адже в нас такий ще є - і хай читають оті прекрасні видання діти в найвіддаленіших селах!Ми поділимось! 

Місто,що путівку дає у життя

Минулого четверга,13 вересня,у міській бібліотеці №1 знову було проведено традиційний захід до Дня міста Заводського. Цього року він має особливе забарвлення,адже був присвячений ювілейній даті у житті міста,а саме  90-річчя  з дня заснування.

         Для студентів двох груп Т-22 Б та Т-24 Б, які навчаються Лохвицькому   МТК ПДАА і відвідали бібліотеку разом з керівником  груп Роман Нелею Станіславівною та зав. бібліотекою коледжу  Кравченко Світланою Романівною,було проведено Краєзнавчу годину  під назвою «Окраса краю – рідне Заводське».

З вітальним словом перед студентами  виступила  керівник Заводської філії Лохвицького ЦСССДМ  Ященко  Юлія Володимирівна.

Студентам було запропоновано відкритий перегляд літератури під однойменною назвою,на якому розмістилися  довідкові видання про Заводське та енциклопедичний довідник «Полтавщина». Також вони мали нагоду ознайомитися з двома книгами про місто,це: «Місто над Сулою»(за активного сприяння М.Сови,нині покійного) та нещодавно виданої з друку книги  Анни Коршунової та Світлани Качуровської «Моє маленьке місто Заводське». Письменниця Анна Коршунова є нашою землячкою. А ще на перегляді розмістилися поезії місцевих авторів: Івана та Володимира Шкляренків,Василя Бедра, Каріни Фисун та ін..

З бесідою – розповіддю «Місто,що путівку дало у життя» виступила завідувачка.бібліотекою Єрмакова Л.М.Вона розповіла не тільки про історію заснування Заводського,але і про робітничі династії,що уславили його. Це династії Мілютенків, Букреєвих, Теркунів, Ланіних, Світашових.   Було названо імена фахівців,які своєю працею сприяли процвітанню міста:  А.Пономаренко,Г.Ковтун,Г.Перчина,Я.Васильченко,Г.Теркун,О.Тера,Є.Резник,П.Шабаль, Ф. та В. Ланіни та багато ін..

Провідний бібліотекар Лисенко Н.О. розповіла студентам про «Талановитих людей         міста»,художників, поетів, скульпторів, рукодільниць, майстрів ужиткового мистецтва : Т.Таранішину,О.Дроб’язка,О.Руженцева,А.Логвиненка, А.Михайлеця та ін..

Також студенти переглянули дві Презентації «Місто на шляху із минулого в майбутнє» та «Чарівні місця Заводського».

На заході прозвучали Гімн міста та класична музика Баха,Гайдна,Моцарта.

На закінчення було проведено бесіду біля перегляду літератури.

Бібліотекарі планують провести й інші заходи,присвячені місту, про що розповімо  додатково,адже на свято приїжджає Анна Коршунова,письменниця,зустріч з якою відбудеться 15 вересня. Вона проведе презентацію своєї книги "Моє маленьке місто Заводське"перед юними читачами міста та бібліотеки.Додаткова інформація на блогах бібліотекарів Н.Лисенко та А. Матяш в Facebook,

Єрмакова Л.М.