Цікаві матеріали про Тараса Шевченка.

Червона кімната і чай з ромом - маловідомі факти з життя Тараса Шевченка

9 березня 1814 року у селі Моринці – тепер Звенигородський район на Черкащині народився поет і художник Тарас Шевченко.

1843 року Тарас Шевченко покохав Теодосію, доньку попа Григорія Кошиця з села Кирилівка. У нього хлопець наймитував. З дівчиною хотіли одружитись, але Кошиці були проти. Мати Теодосії умовила знайомих кликати за хрещених до своєї дитини Тодосю й Тараса. Кумі й кумові в ті часи не можна було за звичаєм та законом одружуватися. Дівчина здогадалася про задум, взяла дитину і пішла з нею до іншого попа й охрестила з іншим кумом. Тоді Кошиці відкрито відмовили Шевченку. Поет змушений був відступитися. Цікаво, що сама Теодосія так і не відцуралася свого кохання. Вона відмовилася виходити заміж, збожеволіла і вмерла 1884 року.

Якось художникові-кріпакові у Петербурзі генерал замовив свій портрет. Намалював художник гарно і дуже схоже. Але генерал був насправді некрасивим і роботу приймати відмовився. Тоді Шевченко переробив картину: зафарбував генеральські атрибути, намалював натомість рушника і інструменти для гоління і віддав роботу у цирульню як вивіску. Розлючений генерал запропонував Енгельгардтові викупити кріпака щоб покарати. Дізнавшись про це поет Василь Жуковський вмовив імператрицю змусити поміщика призупинити перемовини з покупцем. Щоб віддячити їй художник Карл Брюллов закінчив давно розпочатий портрет Жуковського, який розіграли лотерею.

Автор: freehost.com.ua

Приятель Шевченка Іван Сошенко згадує, що в житті не бачив веселішої і щасливішої людини, ніж Тарас під час візиту до Брюлова.
- Невже Брюллов завжди такий добрий, такий ласкавий?- питав він у Сошенка.
- Завжди, - відповідав той.
- А ця червона кімната його улюблена?
- Улюблена.
- Все червоне! Кімната червона, диван червоний, завіси край вікна червоні, халат червоний і малюнок червоний! Все червоне! Чи побачу я ще колись його так близько?! – захоплено заплакав Тарас.
Ця червона кімната лишилася поетові пам'ятна до кінця днів його. Багато чого він забув, але останніми його словами були "червона кімната" і "Карл Петрович".

Улюбленим напоєм Тараса Шевченка був чай, а улюбленою їжею борщ "затертий пшонцем і затовчений старим салом", вареники з сиром з грубої гречаної муки та такі ж самі галушки, рибні страви. Історик Микола Костомаров згадував як Шевченко випиває "десяток склянок чаю з додаванням рому", але лише раз зустрів поета по-справжньому п'яним.

У 1845-1846 роках Тарас Шевченко жив у Переяславі у свого приятеля Андрія Козачковського. Той підмітив, що нового одягу художник шити не любив, ходив у старому. Довідавшись, коли Шевченко мав отримати гроші від Київської Археографічної комісії, Козачковський за тиждень до того покликав кравця. Поки поет спав зняли мірку із його старої одежі. Коли одержав гроші, кравець приніс нового жупана. Шевченка це дуже здивувало.
- Як? Який жупан?
- Ви ж, панотчику, замовляли жупан на сьогодні, й мірку знімав із вас.
- Що за біс? Нічого не згадаю! І торгувався?
- Аякже.
Шевченко віддав гроші і заспокоївся.

Один із перших біографів поета Олександр Кониський стверджує, що знаковою подією в житті Шевченка був 1847 рік, коли Тарас Григорович готувався до від'їзду в Рим для продовження професійного навчання співу. Про успіх співака самородка залишив спогад Пантелеймон Куліш при описанні свого весілля, на якому Тарас був у нього старшим боярином. Куліш згадував, що на весіллі гостей були повні кімнати, як водиться, присутні розважалися, гучно розмовляли, і тут старший боярин заспівав. Усі присутні, почувши як співає поет, притихли. Стояла така тиша – ніби в залі залишився тільки сам співак. Він виконував пісню за піснею. Тільки закінчував співати ту чи іншу пісню, гості зразу ж жваво просили співати ще і ще.

Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, сам він був чисто виголений, наче зібрався до когось з візитом. Губернатор Фундуклей, який був добре знайомий з Шевченком, здивувався, побачивши, що той при такому параді:
- Чого це ви, Тарасе Григоровичу, так прибралися? - спитав він.
- Та бачте, - відповів Шевченко, - я поспішав до Костомарова на вінчання. Він запросив мене боярином, так я ото, заки у Броварах мені перепрягли коней, поголився і причепурився, щоб з воза просто до молодого.
- Еге! - відповів Фундуклей. - Коли так, дак куди судженого, туди й боярина.

На засланні в Раїмській фортеці з ним трапилася мисливська пригода. Якось четверо солдат убили здоровенного кабана. Витягли з очерету і покинули на березі, щоб приїхати за ним возом. Коли приїхали, виявили, що половину кабана було з'їдено. З ініціативи Шевченка вирішили встановити рушниці на підпорках і відвели від кабана до курків шнурки. Вранці побачили, що всі рушниці вистрілили, м'ясо лежало ціле, а довкола були калюжі крові й криваві сліди, які вели в степ. Пішли по слідах і за версту знайшли мертвого тигра. В ньому було шість куль. Він був справжнім велетнем.

Автор: t-shevchenko.name

Після експедиції по Аральському морі в 1848-му Шевченко зійшов на берег на острові Косарал з широкою бородою і в цивільному. Козаки гарнізону подумали, що це засланий розкольницький піп. Донесли одразу своєму командиру. Той попросив Шевченка відійти в очерети. Там раптом упав перед ним на коліна
- Благословіть, батюшко! Ми, — каже, — усе знаємо!
Шевченко зміркував гумор ситуації і обдарував осавула найсправжнісіньким розкольницьким благословенням. Урадуваний осавул поцілував Шевченка в руку, а ввечері справив прибулим таку гостину, що їм і не снилося.

Коли переходив в Новопетровськ, то знайшов вербову ломаку. Вона служила йому палицею в дорозі. Прибувши у форт, застромив палицю в землю на солдатському городі. З неї виросло перше дерево в Новопетровську. Пізніше, при підтримці коменданта фортеці Ускова, вибрав він місце для саду. Зробив план, де які дерева садити. Восени 1853 року на тому місці закипіла робота. Дерева виписали з Астрахані і з Гур'єва. Перевезли, за порадою Шевченка, великі шовковиці з Ханга-Баби. В саду збудували для родини коменданта літній дімець і альтанку. Біля альтанки спорудили землянку для Шевченка. Форт Новопетровський було скасовано 1857 року і перейменовано в Олександрівське. Сад став міським і звався весь час садом Шевченка, а землянка — дімцем Шевченка.

Живучи в 1859 році в Києві на Пріорці, поет дуже здружився з дітворою.
- Дядьку, розкажіть нам ще одну казочку! – бігали за ним.
По обіді поет ішов у сад, лягав під яблунею і кликав до себе дітей. Вони лазили по ньому, пустували.
- Кого люблять діти, — казав про себе поет, — той не зовсім ще поганий чоловік.
Якось наймичка Оришка, перучи одяг, знайшла гроші, про які Шевченко забув. Він на ці гроші влаштував для сусідських дітей "бенкет". Пішов на базар, накупив силу іграшок та ласощів, ледве доніс. Двір посипали свіжою травою, дітвора раділа, гралася, качалася по траві, поет теж радів. По обіді перекупка привезла цілий візок яблук, груш, пряників, бубликів. З двору "бенкет" перейшов на вигін.

- Оцей старий, певне, божевільний! - казали дорослі. Шевченко бігав разом з дітьми, повчав їх, сміявся, змагавсь із хлопцями.

На 46 році життя закохався у Ликеру Полусмакову, збирався з нею одружитися. Купував посаг, найняв для грубуватої Ликери вчителя, аби "зліпити" з неї дівчину-мрію. Але не судилося. Серед причин розриву називають кілька версій. Перша — що Шевченко застав дівчину в обіймах того-таки вчителя. Інша – що сама Ликера не схотіла їхати з Шевченком до Петербургу, а воліла залишитися у звичній для себе обстановці. Найімовірніше, він зрозумів, що була Ликера жадібною, грубою, неохайною, і погодилась на шлюб з Шевченком тільки з корисливою метою.

В неділю 19 лютого 1861 року за старим стилем до важкохворого Тараса Шевченка зайшов його знайомий інженер Федір Черненко. Всі того дня сподівалися на оголошення маніфесту про скасування кріпацтва.
- Що? Є? Є воля? Є маніфест? — замість привітання запитав поет. Глянувши в очі Черненкові, зітхнув важко. — Так нема? Нема? Коли ж буде?
Затулив обличчя руками і, впавши на ліжко, заплакав. Черненко почав заспокоювати його - цар ніби підписав маніфеста, але оголошувати його до посту заборонив, щоб народ зустрів свою волю не по шинках, а по церквах. Тарас гірко всміхнувся і вилаявся.

1384 пам'ятники Тарасу Шевченку встановлено у світі. Це друге місце за кількістю пам'ятників одній особі, після Ісуса Христа. Більшість монументів розташовані на території України — 1256.

Автор: 24tv

На це цікаво подивитися, провівши паралель з Миколою Гоголем. Він пропагував космополітичні ідеї. Вважав, що російська мова має бути спільною для всіх слов'ян — навіть чехів, сербів. Письменник не дуже добре відгукувався про творчість Шевченка, бо він писав українською. Єпідозра, що у глибині душі Гоголь заздрив поету. Бо Шевченко зміг піти на жертву заради своїх переконань. Поки Гоголь їздив на царські гранти грітися під італійським сонечком, то Тарас пішов у не-волю, і це був свідомий вибір.

Елітний ром і шлюб з 14-річною: Невідомі факти з життя Тараса Шевченка, про які у школі не розкажуть

09/03/20

Сьогодні, 9 березня, виповнюється 204 роки з дня народження безсмертного українського поета, художника і прозаїка Тараса Григоровича Шевченка

Життєвий шлях митця безліч разів відображений в тисячах біографій, скрупульозно вивчається в школах і вважається обов’язковим для знання кожним українцем. Однак, все ще залишаються факти, упущені шкільною програмою та досі невідомі більшості шанувальників поета.

1. Дворічна школа

Безперечно, Шевченко був глибоко та різнонаправлено освідченим, однак формальне навчання, що складало тодішню “основну” освіту, для поета тривало всього два роки. Саме стільки провів майбутній поет в церковно-приходській школі.

2. Неприємний тип

Зовнішність Шевченка кожен українець впізнає здалеку – ще б пак, портрет митця прикрашає вітчизняні гроші. Та описи молодого поета сходяться на дивній деталі – тридцятирічний Шевченко був неприємним для багатьох своїх сучасників. “При першій зустрічі у ньому не примічалося нічого привабливого, навпаки, він здавався холоднуватим, сухим, хоч і простим, приступним. До людей ставився спершу недовірливо і перед першим-ліпшим не відкривав своєї душі, особливо бував замкнутий супроти тих, хто добивався викликати в нього одвертість та щирість”, – описували Шевченка сучасники.

3. Модник

Безперечно, в юні роки Шевченко не міг собі дозволити жодної моди в підборі одягу. Але під час життя у Петербурзі, ставши популярним портретистом і заробляючи добрі гроші, Шевченко перетворився у справжнього франта. Зокрема, у своєму щоденнику він написав про особливе задоволення від придбання гумового плаща-макінтоша, який тоді коштував 100 карбованців (в археологічній комісій Шевченко заробляв 150 карбованців на рік, себто це були досить серйозні гроші). Також Шевченко любив білі парусинові костюми і якось з гонорару навіть купив собі єнотову шубу.

4. Чай і ром

Про любов Тараса Григоровича до українських страв написано багато – і борщ Шевченко нахвалював, і вареники з сиром і старе добре українське сало. А от з напоїв митець обирав переважно чай та…недешевий тоді, навіть елітний, ром. Такий алкоголь завозили з-за кордону, тому дістати його було не лише дорого,а й просто важко.

5. Голий кобзар

Всім відомо, що Шевченко був не лише геніальним поетом, а й талановитим художником – його спадщину складають близько 800 картин та малюнків. Серед них є також маловідомий, однак вельми інтригуючий твір – автопортрет Шевченка. Однак не звичайний, а, як пишуть дослідники, жартівливий – ну ще б, не жартівлий, адже на картині український художник зобразив себе…голим. Безперечно, цензура не оминула цей витвір мистецтва.

6. Скульптор для дружини

Поет так і не повязав себе путами шлюбу, однак кохання в його житті, як відомо, було, і не раз. На 46-тому році життя Шевченко закохався в 20-річну наймичку Ликеру Полусмакову. Не лише закохався, а навіть збирався одружитися, почавши купувати принагідне для весілля вбрання і прикраси. Ликера, щоправда, була дівчиною простою, грубою та неосвідченою, однак Шевченка це не зупиняло – митець вирішив найняти для нареченої вчителя і “зліпити” з неотесаної селянки свою жінку мрії. Задум самотушки виховати собі дружину, звичайно, провалився – Тарас так і не знайшов спільної мови з дівчиною та весілля не відбулося.

7. Безталанний Шевченко

Загальновідомо, що Шевченко, відкривши у собі художні здібності і бажання навчатися малювати, втік у сусіднє село Тарасівку до дяка-маляра. Однак мало хто знає, що саме відповів хлопчині маляр на прохання допомогти з опануванням мистецтва: “Він подивився уважно на мою ліву руку і відмовив мені навідріз. Він заявив мені, на мій великий жаль, що в мене немає здібностей ні до чого, ні навіть до шевства або бондарства”. Саме так згадує Шевеченко першу оцінку свого таланту, як бачимо, митець не здався та став справжнім магнітом для загальних захоплень та похвали.

8. Шлюб з 14-річною

Дами серця Тараса Григоровича з кожним роком ставали все молодшими. Так, 34-річному Шевченку раптом приглянулася молодша на 30 років актриса – Катерина Піунова, та так приглянулася, що прозаїк зробив дівчині пропозицію одружитися. Однак Катерині ледве виповнилося 14 років, тому батьки обраниці поета виступили категорично проти такого раннього шлюбу доньки.

9. Несмак імперії

Шевченко був першим митцем, який зауважив неестетичність і навіть несмак російської імперської культури. Шевченко не лише критикував тодішню Росію за гніт українскього народу, а й започаткував сумніви з приводу цінності мистецтва східних загарбників, тоді як саме художня діяльність російських митців визволила Шевченка з кріпацтва.

10. Український да Вінчі

Лише на письменництві творчість видатного українця не закінчувалася. Він захопився ліпленням та гравіруванням наприкінці свого життя. Сучасники згадують також, що поет був доволі непоганим вокалістом, а на балах митець показав неабияку майстерність танцю.

Мешканці України більше, ніж іншими своїми співвітчизниками, пишаються поетом і художником Тарасом Шевченком. Про це свідчать дані опитування.

Нагадаємо, що минулого року під час святкувань дня народження Тараса Шевченка координатор молодіжної організації «Молода гвардія» крім іншого заявив, що Шевченко «є, по суті і по духу, російським».  

(За матеріалами :Politekа, )

Крокуймо в майбутнє разом з бібліотекою!

(Досвід соціального партнерства).

Бібліотеки – це свобода.

Свобода читати,свобода спілкуватися.

Це  освіта (котра не закінчується в той день,

коли ми покидаємо школу або університет),

це дозвілля і доступ до інформації.

…читання художньої літератури, а також читання

задля задоволення є однією із найважливіших

 подій в житті людини.

Ніл Гейман, американський письменник.

У сучасних соціально-економічних умовах розвитку суспільства стрімко зростає роль соціального аспекту бібліотечної діяльності. Бібліотека є тим закладом, якому притаманно консолідувати громадськість щодо вирішення соціально значущих проблем. Одним із прогресивних напрямків взаємодії бібліотек з різними структурами та користувачами є соціальне партнерство, яке дозволяє їм як позиціонувати свої інтереси серед місцевої громади, так і враховувати інтереси її членів. Соціальне партнерство історично ґрунтується на традиційній взаємодії бібліотек з іншими установами й закладами для проведення спільних заходів.

Заводську міську бібліотеку було засновано у 1974 році. З того часу і донині було пройдено непростий шлях ,на якому були і успіхи і прикрі невдачі та випробування. З переїздом у нове приміщення (2005 рік) працівники бібліотеки змогли  виділити окремі кімнати для створення абонементів: дитячого ,яким пишаємось ,бо віддали діткам найкращу кімнату у пристосованому приміщенні; абонемента для дорослих та юнацтва; читального залу для дорослих та юнацтва  та читального залу для дітей. Окрім перерахованого маємо ще приміщення для краєзнавчого куточка та сховище для зберігання документів. У бібліотекарів  завжди в пріоритеті було бажання поширювати  читання та любов до нього,а також залучення читачів  до змістовного проведення дозвілля. Вони  прагнули тримати  руку на пульсі суспільних подій і приймали активну участь  у суспільному житті м.Заводського,що на Лохвиччині.  У нас невеличкий,але досвідчений колектив : Матяш А.В., бібліотекар  І – ої категорії дитячого абонемента, Лисенко Н. О., провідний бібліотекар абонемента для дорослих та юнацтва та завідувачка бібліотекою,яка також організовує роботу Інтернет – центра.

Одним з найвдаліших і успішних було рішення про співпрацю з органом місцевої влади  - Заводською  міською радою,активна фаза якого розпочалася у 2005 році з приходом нового складу  обраних громадою керівників. Вони з розумінням віднеслися до прагнень  нашого закладу бути корисним громаді міста. Протягом  останніх 13 років ми провели немало цікавих і змістовних заходів , зокрема,для дитячої аудиторії. Міський голова Заводського Сидоренко В.В. часто підтримував  і підтримує бібліотеку не тільки приймаючи участь у заходах,але  ,що не менш важливо,ще і матеріально ,надаючи різноманітні призи і солодощі для заохочення дітей під час проведення конкурсів,вікторин та ін. І не тільки цим обмежується підтримка у ці скрутні часи. Активно співпрацюють бібліотекою і працівники інших відділів міськради. Хочеться розповісти про деякі  міроприємства.

Традиційним  для нашої бібліотеки є проведення свят до дня Святого Миколая  для дітей 1 – 4-х класів  шкіл міста. Так і в кінці грудня минулого року воно пройшло  під назвою «З А Б І Л І В  С Н І Г А М И  Г А Й , ІДЕ СВЯТИЙ МИКОЛАЙ»

Вступом до нього став вірш:

 «Святий отче, Миколай!

Мою хату не минай!

 Подаруй мені потіху

 І торбинку, повну сміху

 І здоров’я для родини,

Красну долю для Вкраїни!»

День Святого Миколая в Україні є особливо бажаним і довгоочікуваним дитячим святом. Напередодні свята діти пишуть до нього листи зі своїми побажаннями і вкидають їх у поштову скриньку або кладуть за вікно і моляться до нього, просячи передусім здоров’я собі та батькам. У день перед святом згадують всі свої добрі і злі вчинки, зважують: чого більше. Чи буде подарунок, а чи, можливо, різка? Бо чемні діточки обов'язково знайдуть під подушкою подарунок, а неслухняні – прутик. Ця різочка є своєрідним попередженням дитині, що час задуматися над своєю поведінкою і виправитися. Це свято принесло дітям  відчуття передноворічної атмосфери і всілякі приємні сюрпризи. Дітлахи з нетерпінням чекали на чудове і загадкове свято, яке дарує їм Заводська міська бібліотека № 1 ну і звичайно ж на подарунки від Святого Миколая. В актовій залі Заводської ЗОШ №1 зібралися дітлахи  в передчутті казкового дійства, яке присвячене дню Святого Миколая.

Дитяче театралізоване дійство відкрила представник Заводської міської ради Горбенко Юлія Анатоліївна, яка привітала дітей з наступаючими зимовими святами і побажала їм здоров’я, земної злагоди й тепла, здійснення найзаповітніших мрій. А продовжила свято ведуча Руденко Єлизавета (5-А клас), з вуст якої діти почули розповідь про Миколая Чудотворця, найвизначнішого Святого християнської церкви, який є символом Добра і Милосердя. За лагідність і доброту Миколай здобув величезну любов народу. Хоч від смерті Миколая – чудотворця минуло понад півтори тисячі років, але його любов до ближнього щоразу відроджується у зимові дні, коли він щедро обдаровує всіх дітей. А ще з лісу до дітей прилітала Сорока, (Бондаренко Юлія 5 – А клас), яка принесла цілу валізу усіляких новин. Всім присутнім сподобалась сценка, в якій два Ангели (Коржина Катерина та Гоєнко Олександра 5 – А клас) сповіщають про добрі вчинки, а Чортенята (Бондаренко Роман та Дрига Антон 8 – А клас) на- магаються очорнити малечу, звинуватити їх в тому , що вони нічого не знають - ні віршиків , ні загадок і взагалі читати не вміють, але переконавшись, що помилялися, шукають інших дітей Івасика (Кеї Максима) та Миколку (Панкова Сергія – 6-Б клас) і намагаються їх посварити і не допустити Святого Миколая до дітвори. Але добро завжди перемагає і Миколай – Чудотворець (Петрюк Максим 8 – А клас) приходить до дітей із своїми побажаннями і подарунками. В свою чергу учні 2 – 4-х  класів приготували для Миколая свої подарунки у вигля- ді пісень, віршів, гуморесок та запальних танців. За що їм Миколай роздав подарунки : шоколадні цукерки та шоколадки. Працівники бібліотеки щиро подякували  Заводській міській раді за спонсорську допомогу у проведенні свята. (Примітка: фото додаються окремо).

Наступний  захід теж стосувався дітей,але вже у іншому аспекті,а саме

патронату над сиротами – дітьми та дітьми із «важких сімей» і пройшов він під назвою "Практика сімейного патронату та шляхи її впровадження у житті місцевої громади".

         Відбувся він у вигляді «Круглого столу» за участю не тільки Ященко Юлії Володимирівни,керівника  філії Лохвицького  ЦСССДМ  при Заводській міській раді,але і інших наших соціальних партнерів у нашій роботі : Ільїних Галини Іванівни,заступника  директора з виховних питань ПТУ №32, Краснолуцької Любові Петрівни завідувачки Токарівською сільською бібліотекою,Паньківської Оксани Борисівни,молодої мами,що перебуває по догляду за дитиною і є читачкою бібліотеки і членом батьківського комітету.

         У своїй бесіді "Патронатне виховання" Ященко Ю.В. зазначила,що впродовж останнього десятиліття Україна здійснила ряд прогресивних кроків на шляху реформування державної опіки над дітьми,розвитку сімейних форм влаштування дітей - сиріт,дітей,позбавлених батьківського піклування,дітей з неблагополучних сімей та ін.

Так сталося,що на території міста Заводського ще немає громадян,які б займалися вихованням дітей із т.зв. "важких" сімей. І,хоча,держава і робить ряд важливих кроків з матеріального забезпечення цієї справи,питання втілення цього знаходиться у зародковому стані і потребує додаткового інформування населення.
         Присутні обмінялися думками щодо форм і методів втілення  патронату в реальних умовах оточуючого середовища. Ільїних Г.І. поділилася своїм великим досвідом виховання важких підлітків на базі  ПТУ №32 і зазначила,що саме навчальні заклади такого рівня почасти розділяють складність роботи з цими дітьми поряд із державою та батьками. Але водночас дають їм путівку в життя надавши робітничих професій. Далі присутні наголосили на обов'язку держслужбовців,які  теж працюють із важкими сім'ями, більш глибокого проникнення  в їх проблеми,уникання поверхових суджень щодо материнства і дитинства. Було наведено ряд життєвих прикладів  і розповідей про дітей, позбавлених батьківського піклування і висловлено думку щодо  покращення психологічного їх захисту та запровадження висококваліфікованої психологічної служби на території міста.

      Насамкінець  бібліотекарі запросили присутніх на чашку чаю,що посприяло теплій атмосфері спілкування.( Фото додаються).

         До заходів у Заводській міській бібліотеці залучаються не тільки містяни, але і жителі та учні з ближніх сіл. Так нещодавно у лютому місяці у бібліотеці відбувся МАЙСТЕР – КЛАС З ДЕКУПАЖУ,який розпочався із екскурсії для учнів 4-го  класу Пісківської ЗОШ І-ІІІ ступенів, яку організували класовод Косюк Г.В., вчитель образотворчого мистецтва Хоменко Л.М., голова батьківського комітету Русин Л.С., члени батьківського комітету Вовк Ю.М. та Кривобок Л.С.

Дітей гостинно зустріла завідувачка бібліотеки Єрмакова Л.М.та бібліотекарі Лисенко Н.О. та Матяш А.В.

Діти оглянули всі відділи бібліотеки – абонемент для дорослих і юнацтва, книгосховище, Інтернет-центр, читальний зал, краєзнавчий куточок,  але найдовше затрималися на дитячому абонементі. Вони переглянули тематичні виставки, ознайомилися із книгами та ляльками ручної роботи сумської дитячої письменниці Анни Коршунової, життя і творчість якої тісно пов’язані із Заводським. А потім бібліотекарі Лисенко Н.О. і Матяш А.В. провели майстер – клас по виготовленню картинок в техніці декупаж на яєчній шкаралупі. Дорослих і дітей відразу захопив процес виготовлення картинок. Вони старанно виконували всі поради і були дуже задоволені результатом.

Термін «декупаж» означає «вирізати, виривати». Потрібно дуже акуратно вирізати чи вирвати малюнок та наклеїти на потрібну поверхню, що декорується, щоб це виглядало як єдине ціле, як малюнок чи розпис. Таке мистецтво може опанувати будь-хто, маючи лише бажання і терпіння. Навіть ті, хто не вміє малювати, можуть створити речі, що виглядають як намальовані.

Техніка декупажу дуже давня і вперше була застосована в Давньому Єгипті, є згадки використання її в Східному Сибіру, а в 12 ст. вона захопила Китай. Після відкриття торгових шляхів, декупаж з’явився і в Європі. У часи Першої світової війни був неймовірно популярним в Америці та після Другої світової інтерес до нього практично зник. До нас мистецтво декупажу прийшло відносно недавно і найпопулярнішим матеріалом є тришарові серветки.  Декорувати можна все, що завгодно – посуд, книги, шкатулки, горщики для квітів, меблі, взуття і, навіть, одяг! Можна використовувати будь-яку поверхню – дерево, метал, кераміка, картон, текстиль , метал, шкіру, гіпс.

В стінах Заводської бібліотеки №1 вперше майстер-клас з декупажу декілька років тому провела Анна Коршунова. А зараз працівники бібліотеки, на прохання відвідувачів бібліотеки, організовують такі заходи. Всі бажаючі можуть взяти участь у майстер-класі чи помилуватися виготовленими картинками на виставці.

Великої уваги заслуговує співпраця бібліотеки,її тісні контакти з видатними і талановитими людьми краю, а саме : письменниками,поетами,художниками,майстрами з декоративно – ужиткового мистецтва та ін.. В цьому плані нашій бібліотеці дуже пощастило,бо до нас завітала і тепер вже постійно спілкується з працівниками бібліотеки та читачами – дітьми сумська дитяча письменниця Анна Коршунова (Шевченко). З цією талановитою жінкою у бібліотеки пов’язано багато цікавих заходів та спогадів.

Оскільки,бібліотека,як ніякий інший заклад ,зацікавлена в тому,щоб читання стало нормою в суспільстві,такі зустрічі мають велике значення і  духовний вплив і на користувачів – дітей і на самих працівників закладу. Про Анну Євгеніївну можна сміливо сказати,що вона,як дитяча письменниця відчуває свій обов’язок перед читачами – дітьми і пише правдиві твори,які захоплюють юного читача,і це  особливо важливо. Її твори закликають мріяти і робити наш світ прекраснішим.

Отож,літні місяці минулого року для працівників Заводської міської бібліотеки №1 виявилися не менш спекотними, ніж для відпочиваючих. Ми намагалися урізноманітнити дозвілля читачів цікавими і корисними заходами. Бібліотечний non-stop "Світ захоплень письменниці Анни Коршунової" зібрав найбільше позитивних відгуків.

          Ганна Шевченко (літературний псевдонім Анна Коршунова) живе і працює в м.Суми, та її життя тісно пов'язане із Полтавщиною, із селом Брисі (нині це масив міста Заводське), в якому і зараз проживають її мама та бабуся і яких вона часто відвідує. Закінчила Ганна Заводську ЗОШ №1, потім навчалася в Сумському педагогічному університеті ім. Макаренка. За фахом вона вчитель географії та біології, кандидат географічних наук, журналіст, автор багатьох наукових та краєзнавчих публікацій. Має в доробку вже 10 дитячих книг, захоплюється рукоділлям, виготовляє текстильні ляльки, одна з яких оселилася в дитячому відділі нашої бібліотеки. Ганна Євгеніївна частий гість нашої бібліотеки. Вже традиційними стали майстер-класи від письменниці та творчі зустрічі з нею. Цього літа всі бажаючі теж могли насолодитися приємним спілкуванням із Анною Коршуновою, познайомитися із її новою книгою "Комп і компанія", власноруч створити мішечки для ароматних трав.

       Розпочався бібліотечний non-stop майстер-класом по виготовленню саше (мішечків для ароматних трав), який провела Анна Коршунова. Спочатку вона розповіла коли почали виготовляти саше і  як їх використовували, а потім всіх захопив процес виготовлення  самих мішечків. 

    Також шанувальники творчості Анни Коршунової здійснили незабутню вело-мандрівку слідами героїв книг "Комп  і компанія" разом з авторкою. Маршрут пролягав берегами річки Сули та масивом Брисі, місцями, що описані в книзі. Читай-компанія дізналася про історію написання твору, хто був прототипом героїв, заслухали уривки із книги.

      Наостанок відбулася зустріч з письменницею10 серпня, в приміщенні міського Будинку культури №1 ,де пройшла презентація цієї книги, яка стала переможницею премії "Коронація слова - 2015" відразу у трьох номінаціях: "Прозові твори для дітей", "Вибір видавця" і, найпочесніша, "Вибір дітей". Такі зустрічі вже стали традиційними. Цікавою була розповідь про створення книги "Казкове місто Суми", яка нещодавно вийшла друком.
          Ганна Євгеніївна талановита письменниця і дуже різностороння людина. Тому читачі нашої бібліотеки із нетерпінням чекають літа та нових зустрічей із Ганною Шевченко.

Ось як відгукнулася на сторінках місцевої газети «Червонозаводський вісник» про зустріч із Анною Коршуновою провідний спеціаліст з гуманітарних питань       Заводської міськради Юлія Горбенко,яка була присутня на заході в бібліотеці разом з донькою – школяркою :

«…Тривають літні канікули. Дітлахи мають змогу проводити час на власний розсуд. Хто відпочиває на березі річки, хто займається з друзями на дитячих майданчиках, хто про водить час за ноутбуком чи комп’ютером … Та прихильники творчості відомої письменниці Анни Коршунової знайшли час, щоб завітати на майстер-клас з виготовлення подарункових мішечків до міської бібліотеки №1. Всі присутні із захопленням слухали розповідь Анни Євгеніївни про історію виникнення мішечків з духмяними травами та їх використання в минулому. Так, наприклад, у Венеції лікарі, йдучи до хворих одягали спеціальні маски з великим носом, який заповнювали ароматичними травами, що слугували своєрідним антисептиком від хвороб. Запорізькі козаки, йдучи в похід, брали із собою полотняні мішечки із полином, щоб на чужині згадувати рідний край. В наш час стали також дуже популярні такі мішечки із різноманітними травами, які мають ту чи іншу властивість. Також їх використовують як декор та подарунки. Далі діти продумували дизайн власного виробу та натхненно втілювали їх в життя. У всьому цьому процесі непомітно промайнули три години часу. А з яким захопленням діти демонстрували результати власної праці!  Хоча кожен учасник мав одинакові набори: лляна тканина, парусина, мереживо, серветки з малюнками, намистинки, стрічки; результати були дуже різноманітні. Не було жодного однакового виробу. Всі присутні дякували Анні Коршуновій за те, що поділилася власними знаннями та вміннями ,а також бібліотекарям Лисенко Н.О. та  Матяш А.В.»

«Зустріччю з феєю казкового дитинства» назвала свій допис секретар Заводської міської ради Мащенко Лариса Олександрівна на сторінках місцевої газети, адже пройшов захід у  приміщенні міського Будинку культури №1 в активній співпраці бібліотеки та органу влади.

Отже,соціальне партнерство, як новий вид взаємодії, націлений на реалізацію інтересів усіх учасників процесу і відкриває широкі можливості для бібліотек. Бібліотекарі Заводської міської бібліотеки №1  сповнені нових планів, проектів, ідей. Вони впевнені – їх робота помітна та корисна для громади міста.

Єрмакова Л. М.

«Як на снігу червоний жар калини,п’янила ниви кров їх чиста»

29 січня 2018 року виповнилося 100 років, як українські студенти-вояки у бою під Крутами ціною власного життя зупинили переважаючого за чисельністю та озброєнням ворога – більшовицьку армію, яка фактично наступала на українську державність. Серед 70-100 загиблих українських воїнів – 37–39 вбитих у бою та розстріляних приблизно 30 студентів i гімназистів. 

Бій під Крутами затримав наступ противника на Київ на чотири дні, що дало можливість українській делегації підписати Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність.


В пам’ять про цю сумну і водночас героїчну дату Заводська міська бібліотека №1 провела Історичний Вечір пам’яті під однойменною назвою для студентів І–го курсу гр.Т-14Б та гр.Т-11Б на чолі з їх викладачами та керівниками Таранською А.А.,Продченко О.М.,Ніколаєнко А.В. з Лохвицького механіко – технологічного коледжу ПДАА.

В читальному залі бібліотеки було розміщено перегляд літератури «Крути: уроки минулого». Прозвучали пісні у виконанні П.Дворського «Впав на землю січневий мороз» та «Балада про Крути».

В ході вечора бібліотекарі запропонували студентам презентацію під назвою «ГЕРОЇ КРУТ – ДЛЯ НАЩАДКІВ ВЗІРЕЦЬ»,присвячену 100 – річчю вшанування пам’яті юнаків, які героїчно загинули у бою під Крутами 29 січня 1918 року.

...Нема любові понад ту,що окропила кров’ю Крути,
І ту гарячу кров святу повік Вкраїні не забути .

Саме ці рядки якнайповніше передають почуття присутніх на вечорі.

У бою під Крутами полягли київські студенти й учні, що 1918-го стали на захист незалежності своєї Вітчизни. 29 січня –100 – літній День пам’яті героїв Крут – саме там, у 1918 році відбувся бій, що на довгі роки став одним із символів боротьби українського народу за свободу і незалежність

Поїзди, проходячи повз цю маленьку станцію, стишують хід, а в день, коли сталася трагедія, тривожно сигналять… Немов будять приспану й присипану порохом забуття за часів СРСР нашу пам’ять про тих, хто поклав голову в цих полях, захищаючи незалежність молодої Української держави. Передчасно зів’ялий цвіт, юні романтики…

В ході вечора прозвучало й ім’я Аверкія Гончаренка,нашого земляка з Лохвиччини,який був одним із командирів над юними вояками,пізніше емігрував в США і там помер увіці 90 років.

Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2 тис. по-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня 1918 р. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду – насип залізничної колії, на лівому –студентська сотня в складі вже наявного там загону почала риття окопів і спорудження земляних укріплень. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь був поділений на чотири взводи по 28-30 чол. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.

16 (29) січня 1918 року на залізничній станції поблизу селища Крути за 130 кілометрів на північний-схід від Києва розпочався бій, між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та 300-ми київськими студентами, що захищали підступи до Києва. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крут. З тилу їх підтримував ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил наступаючому ворогові та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лещенка, якою також стримували наступ більшовиків. Втрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їх гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь по українських позиціях. Бій тривав більше 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких понесли значні втрати. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл обороняючих з тилу.

Десять йшло проти ста
І кидались грудьми на гармати,
Бо за ними свята
Україна стояла, як мати.
І остання гупає гармата..
На життя без надій
Їм стояти, стояти, стояти!

Тим часом, за свідченням очевидців, у
студентів та юнкерів почали кінчатися набої і скінчилися снаряди для гармати. Наступаючі загони росіян почали обходити позиції обороняючих з лівого флангу — настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід в напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який їх чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але отримавши звістку про повстання на заводі Арсенал Петлюра рушив на Київ, оскільки на його думку найбільша небезпека була якраз там.

Юнкери відступали під прикриттям насипу, а у студентів спереду і позаду була відкрита місцевість. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня понесла втрати, загинув і сам Омельченко. Допомога резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Росіяни, або не хотіли, або, швидше за все, не могли наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того ж дня — залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах.

Коли близько 17 години зібралися усі українські підрозділи, виявилося, що не вистачає одного взводу студентів, що стояв найближче до станції: у сум’ятті битви в полон потрапив розвідувальний взвод (близько 30 чоловік). Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Один із більшовицьких командирів Єгор Попов розлютився, коли дізнався, що втрати більшовиків склали не менше 300 чоловік. Щоб якось їх компенсувати, він наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців з 27 студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Пипський перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна» і всі інші студенти підтримали спів. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.

Існувало багато версій, чому сталися трагічні події під Крутами. У загибелі студентів звинувачували керівництво українських збройних сил, яке кинуло їх напризволяще перед загрозою сильного і небезпечного ворога. Останні розвідки доводять, що командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напряму. Туди передбачалося відправити частину Гайдамацього кошу Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою, але ці плани зазнали краху через січневі події у Києві.

Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну. Вже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 27 вояків-студентів було перевезено до Києва, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей вчинок київської молоді героїчним. Протягом десятиліть існували різні суперечливі трактування перебігу подій і кількості загиблих — від декількох до декількох сотень. Наприклад Павло Тичина присвятив свій вірш «Пам’яті тридцяти»:

На Аскольдовій могилі
Поховали їх –Тридцять
мучнів-українців,
Славних
молодих…

На Аскольдовій могилі
Українськи
цвіт! –

По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадницька
рука?

 Квітне
сонце, – грає вітер
І Дніпро-ріка…

На кого
завзявся воїн?Боже,
покарай!
Понадвсе вони любили
Свій коханий край.



Вмерли
в Новім Заповіті
З славою святих.
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.


Павло Тичина, 1918 рік


Далі присутні переглянули фільм з серії«Невідома Україна»,під назвою «Лист без конверта» 91-й. Його зміст є дуже повчальним для молоді, адже в ньому було наведено факти як палкої любові до України з боку юнацтва,так і зрадництва зі сторони української інтелігенції,яка не повинна була допустити подій під Крутами.

Подвиг українських юнаків під Крутами, що своєю кров’ю окропили святу землю в боротьбі за волю України, навічно залишиться в історії як символ національної честі. Кров під Крутами не була пролита марно. З неї, наче з безсмертя, розцвітають пелюстки Волі. Вже 29 січня 1919 року на роковини бою під Крутами, до Аскольдової могили героїв прийшли студенти й гімназисти. Вони дали клятву на вірність Україні, на вірність тим ідеям, за які життям заплатили герої.

Слово про загиблих виголосив професор Михайло Грушевський. Він, зокрема, сказав: «Стримайте ж Ваші сльози, які котяться! Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні!».

Крути, без сумніву, були, є і будуть завдяки героїзму молодих студентів, однією з героїчних сторіно
Крути ввійшли в історію України як символ національної честі. Ті, хто загинув у битві під Кругами назавжди залишаться в нашій пам’яті. Вони полягли, щоб ми сьогодні жили у вільній і незалежній Українській державі. 

На завершення Вечора присутні проспівали Гімн України.

Єрмакова Л.М.,зав.бібліотекою.