«Невідомий Григорій Сковорода : факти біографії».

Краєзнавча біографічна розвідка.

 

Світло відкриває нам те,

про що  ми у темряві лише здогадувалися.
Г. Сковорода

   

У грудні 2017 року вся культурна громадськість світу та України відзначить 295 - ту річницю з дня народження нашого земляка,філософа зі світовим ім'ям,поета Григорія Савича Сковороди. Написано багато книг і статей про його творчість, життєвий шлях. Але інтерес до  цієї людини не згасає і все нові і нові  факти з'являються  в інформаційному просторі,факти,які можуть звучати,як альтернативні до вже загальновідомих. У цьому дослідженні - спроба розширити наше знання про цю видатну особистість.

…Григорій  міг стати ким завгодно. Вельможним, шанованим, багатим… Сковорода був дуже міцним горішком. Інтелектуалом, котрий звик отримувати від життя лише найкраще.

Тож він уклав угоду з самою долею… Умови такі: я тобі віддаю життя, а ти мені - найдорожче, що є у цьому житті - свободу!

Загальновідомий факт: філософ Сковорода блукав селами й жив по хатах. При собі завжди мав торбу і Біблію. Інших особливих прикмет не мав. Він дійсно був близьким до народу.

    Але, насправді, "ходіння у народ" Сковорода розпочав лише через п’ятдесят років після смерті.

     Саме тоді його постать виринула із небуття. Кажуть, навіть портрети Сковороди з’явилися у домівках.

     Насправді ж, за життя народного філософа у народі  не багато хто знав . Не тому, що люди були неписемні чи непутящі. Ще й як були!

    От лише твори Сковороди існували тільки в кількох примірниках. Друг переписав.

    Отже Сковорода ніколи не був "селянським пророком". Він був вільним,  та чхав на авторитети.

Зі справжніми подробицями життя Сковороди - скрутно. Те, що вважається беззаперечним фактом, - насправді є міф, байка, чи навіть… ворожа провокація!

     Вважають, що фізичною працею Сковорода займався лише двічі. Вперше - коли напружував голосові зв’язки у капелі імператриці Єлизавети Петрівни. Вдруге - у 73-річному віці - копаючи собі могилу. Звісно, якщо не брати до уваги той факт, що філософ полюбляв ходити пішки.

    Мандруючи він порпається в архівах, студіює іноземні мови, пише безсмертні пісні та  трактати.

     Легенда бігла наввипередки зі Сковородою і обігнала його. Реальний Сковорода не пересувався пішки. Він подорожував із обозами та у каретах вельможних та вельмизаможних осіб. Його перша велика подорож - до Петербургу - відбулась у грудні 1741 року в обозі з ремісниками, купцями та всілякими волоцюгами.

     А оце вже не легенда. Чудового грудневого дня 19-літній київський спудей Григорій Сковорода потрапив у принадну, проте вкрай небезпечну ситуацію. У покої жінки, котрій підкорялося пів-континенту.

     Імператриця Єлизавета шалено любила музику. І українських хлопців.

Талановитий співак із села Чорнухи Полтавської губернії опинився вчасно і саме там.

      Подальша історія розмита, деталі нечіткі. Та достеменно відомо ось що…

    Одного разу у місті Глухів за дорученням імператриці відбувся конкурс на кращі голоси України.

Серед трьохсот претендентів був і Сковорода. Він переміг у, так би мовити, "фінальному відбірковому турі" та підписав контракт із імператорською капелою.

Незвичайний контракт. То було гран-прі! Відтепер Сковорода стане членом інтимної капели її величності.

     "Інтимна капела" пестила слух імператриці вдень і вночі. Цих хлопчаків Елізавета вмикала як радіо. Вона не засинала без їх супровороду!

Сильна, владна, доволі розбещена, Єлізавета прагнула естетичних насолод. Сковорода втішав її голосом. Непоганий старт для провінційного хлопця, еге ж?

      За кілька років до Сковороди інший співак цієї ж капели - кмітливий український хлопак Олекса Розум пішов далі. Коханець імператриці перетворився на другу особу російської імперії. Олекса Розум став графом Олексієм Розумовським.

    До речі опікувалася Сковородою при дворі та сама особа, котра привела до імператриці її Розумовського. То був впливовий генерал Федір Вишневський. Саме він очолював відбіркову комісію з пошуку в Україні майбутніх зірок вокалу.

Здавалося б, Сковорода вхопив долю за хвіст.

      Щоправда, то було не зовсім солодке життя. За найдрібніші провини юнаків били різками, проте у вільний від музики час вони вчили французьку та італійську. Адже композиторами при дворі Єлизавети були найславетніші італійські музики.

    Сковорода називав своє нове середовище коротким російським словом "мі-ір". Пізніше ми розтлумачимо його значення. У словнику філософа це слово матиме дуже специфічний відтінок.

    Сковорода отримував 25 карбованців на рік, та ще безкоштовні харчі та житло (неабияке житло - бо жили у палаці). До того ж, кожен з хористів мав право на безкоштовні 5 літрів горілки на рік.

    У ті часи за п’ять карбованців можна було придбати невелику сільську хатину, а за три карбованці віддавали коня. Не генеральського, звісна річ, але на ходу. Бараняча туша тоді коштувала 40 коп., півкіло сала - 5 коп. Тож 25 карбованців дозволяли людині існувати не гірше за сучасний "середній клас".

     Крім того, імператриця звільнила батьків хористів від податків та інших повинностей. В указі згадується і "Григорій син Сковорода лубенського полку містечка Чорнух, утримує мати його Пєлагея Степанівна".

За два роки Сковорода перетвориться на уставника, сучасною мовою - художнього керівника інтимної капели. Іншими словами, він став першим музикою в оточенні імператриці!

     У той самий час один знаний придворний бас отримав в дарунок від її величності чин генерала, маєток із сотнею кріпаків та ще річну пенсію у тисячу рублів. Навіть  Ломоносов заробляв тоді майже вдвічі менше за підстаркуватого баса. На Сковороду чекало таке ж щастя…

     На які ще щедроти всесильної меломанки міг сподіватися Сковорода? На посаду міністра? Чи може придворного капельмейстера? Або ж стати другим Розумовським?.. Та якось, під час подорожі до Києва, Сковорода…втік.

    Так,йому остогидли одні й ті самі: "Многая літа… многая літа…"

Ось заради чого він покинув царський палац! Закінчились нічні побудки, "до-ре-мі-до-ре-до", "Многая літа!". Вже інші вгамовуватимуть її імператорське безсоння!

     Нарешті він удома! Замість стилю рококо - драний ліжник бурсака. Поруч із двома сотнями студентів з немитими ногами - Григорій Савич Сковорода, колишній придворний уставник!

     Мертві мови замість італійських кантонів. А замість світських інтриг - пригоди неправильних дієслів. Сократ, Аристотель, та Філон Іудейський перемогли у другому турі змагань за Сковороду. Григорій вчиться читати і писати давньоєврейською, грецькою та латиною. Сковорода впритул наблизився до відкриття головної формули свого життя.

    Тим часом світ вдруге викликав Сковороду. Покровитель Григорія генерал Вишневський не забув талановитого протеже. Сковорода, котрий, окрім давньоєврейської та грецької, встиг опанувати ще й німецьку, потрібен генералові від час подорожі до Угорщини.

      Генерал Вишневський відтепер став командором вин! Завдання місії - відкрити для імператриці "винні моря Європи". Кінцева мета подорожі - виноградники Токаю.

     Сковорода одразу ж погодився. Вино, дорога і ніяких нот! Що може бути краще.

20 тисяч літрів щороку споживав імператорський двір. А це 5 отаких бочок.

Десертне токайське! Навіть молоде, дворічне вино одного з найкращих сортів нині коштує 200 доларів за пляшку. От, що означає "жити як Сковорода!"

    Майже п’ять років солодкого життя у Токаї. Що робив Сковорода у товаристві сомельє та дипломатів - достеменно невідомо. Та, напевно, не був професійним дегустатором.      Скоріше за все, Сковорода працював вчителем та помічником сина генерала Вишневського.

      Рим, Венеція, Будапешт, Відень. Світські тусовки. Містичні одкровення європейських філософів. Тижні високої моди в Мілані… Даруйте - то була Флоренція. Але менше з тим…

      Сковорода занурюється у світську тусовку, шліфує мови та п’є елітне вино.

    Солодка терпкість. Ніжний букет. Колір вичавленого сонця. Королівський смак! Відомий гурман, король Людовік Чотирнадцятий називав це вино вином королів та королем вин!

Покинути оце заради київської бурси міг лише божевільний.  

…Проте Сковорода знов вертається додому.

Хвилина мовчання за Сковородою-дипломатом. Цієї миті він остаточно ступив на шлях мандрівного філософа! Чому так сталося?

Вишневський помер, і Сковорода втратив покровителя при дворі. Інша версія - він вирішив продовжити академічне навчання. Позаяк, Сковорода повернувся у бурсу. Вічний студент!

       А у такий спосіб Сковороду - вже посмертно - перетворили з українського неформала в провінційного учителя-філософа.   Цей міф народився у середині позаминулого століття. Вельможі тоді удавали з себе народолюбців. Нині це роблять заради виборів та піару… Тоді це називалось "просвітництвом".

       Ще через сто років комуністи вирішили, що Сковорода - їхня людина. Його перетворять на революціонера, який закликає до повалення царів. І це Сковороду! Котрий все життя говорив, що у цариці - богиня мудрості в голові!

        Вже за часів незалежної України зображення Сковороди з’явилося на купюрах найбільшого номіналу. Щоправда, за ці гроші навіть півпляшки хорошого токайського не купиш. Бідного Сковороду від такого визнання, напевно, знудило б. Адже він не прагнув грошей чи влади. Він прагнув свободи!

       Мало не кожного листа учень Сковороди Михайло Ковалинський закінчує рядком: "Жена моя посылает вам сыру пармезана и голландского по полпуда." Тобто, шістнадцять кілограмів дорогих сирів супроводжували листи до Сковороди!

      Майже так само легко, як пуд пармезану, Сковорода міг отримати маєток із кріпаками. Знову Михайло Ковалинський пише Григорію Савичу: "Приторговал себе дачку - известна под именем деревни Прилуцкаго - хотел бы видеть вас тут жителем и хозяином".

Сковорода на всі пропозиції відповідає "ні". Він пише: "Издалека месяц светлее, а приятель - приятнее!".

    Його час не продається. Свобода - священна. От лише… сир!

Від цього Сковорода не міг відмовитись. Що поробиш - навіть у філософа були маленькі пристрасті.

Але пробачимо йому. Адже з усіх принад світу він спокусився лише на дорогий сир…

     Ось третє місце роботи Григорія Сковороди. Маєток Степана Томари у селі Коврай.

     Сковорода потрапив сюди, як у заслання. Після п’яти років богемного життя між Віднем та Венецією філософ перетворився на напівкріпака.

Його відрядження з Могилянської академії до пана Томари мало тривати рік.

     Поміщик Томара - місцевий диктатор. Зовні веселий, а направду -  самозакоханий і жорстокий. Такий собі самодержець Томара Коврайський.

      Сковороді тут тоскно. "Скука, любив говорити мандрівник, - це люта мука. Вона тяжча за гори Кавказькі. Від неї не сховатись і на Канарах".

    Отут "скука" візьме Сковороду за горло і триматиме доти, доки він не напише своїх найкращих віршів. Напади нудьги Сковорода завжди долає за письмовим столом.

     Тим часом син поміщика Томари не демонструє симптомів геніальності. Сковорода повідомив малому, що той "мислить, як свиняча голова".

Батько "свинячої голови" образився не на жарт. Філософа вперше вигнали з роботи.

     Тогочасні авторитети Сковороду поважали, але ненавиділи. Ще з однієї посади - викладача Харківського колегіуму - Сковороду виженуть за впровадження власної методики викладання поетики. Адже він спробував навчити учнів писати римовані вірші, єретик!

     То була остання офіційна посада Сковороди. Незабаром він остаточно перетвориться на вільного митця.

    Учнів він оцінював так: "остр" або "туп". Причому тупих було вдвічі більше. Проте своїм улюбленим учням Сковорода викладав протягом усього життя, намагаючись зробити ці уроки легкими і невимушеними.

     Сковорода намагається розтлумачити складні поняття дуже простими образами. Хоча б оцей експеримент із цвинтарем.На тлі могил, граючи на сопілці, Сковорода вчив студентів не боятись мертвих: "Плюнь на гробные прахи и на детские страхи. Покой, смерть - не вред". Боятись, за Сковородою, треба нудьги. Та ще розрум’янених мавп з тієї розмальованої труни, яку філософ називав "світом".

      За такі педагогічні викрутаси Сковороду двічі виганяли з роботи. …Але ті, кому пощастило навчатись у Сковороди, стануть надзвичайно успішними. Михайло Ковалинский працюватиме учителем небожа Розумовского, того самого фаворита императриці, на котрого міг стати схожим і Сковорода. А син поміщика Томари, учень Сковороди, якого той обізвав "свинячою головою", стане послом Російської імперії у турецького султана.

    Поки Сковорода живий, його учні пишуть йому листи, благаючи повернутись. Але Сковорода зі своїм посохом пішов вже надто далеко.

     Сковорода - єдиний європейський філософ, який усім своїм життям доводив просту як лопата істину: "Щастя полягає в тому, щоб, відкривши у собі справжню до чогось здібність, побудувати на ній своє життя. Адже найпотрібніше, - переконує Сковорода, - нам дається легко. А те, що дається найтяжче,  не потрібне нам взагалі". Коли ж люди про цей принцип забувають, світ перетворюється на хаос.

    Кохання Сковороди? "Це дико, безглуздо!" - пишуть історики. Але, кажуть, була одна ситуація…

    Жив собі поміщик із донькою. Таке собі кошлате сонечко.

    Чи звабив її Сковорода? Чи може - вона його? І чи були вони направду близькі? Чи знав Сковорода оце млосне відчуття любові?

Невідомо.

    Та за переказами призначили вже навіть день весілля. На Сковороду чекало спокійне щастя десь у субтропічному кліматі. Затишний дім, необтяжливе господарство, завжди щось ніжне і своє чекало б митця у ліжку.

      Але знову надприродна сила витягла Сковороду зі стану комфорту і кинула у звичний стан неспокою. Правда все це чи вигадка, Сковорода лишився вірним дорозі. Він утік!

     «Світ ловив мене, та не впіймав!», - таку епітафію він заповів написати на власній могилі.

      ...Ніхто не чекав від нього, що він помре. Сковороду усі його друзі ще за життя вважали... вічним.

     Кажуть, одного вечора Сковорода сидів за столом в гостях у свого учня Ковалінського, сміявся, жартував, пив вино. До самої смерті любив він оте - найдорожче, токайське.

    Та коли вже сонце скотилось до обрію, Сковорода почав копати яму. То була могила. Для самого себе. Він точно знав, коли спливе час його вечері

Господар спитав, що він робить, а Сковорода одповів: "Вже час, друже, кінчать мандрівку!"

      На тому місці мала бути могила філософа. Згодом її перенесли.

У сусідньому селі одразу ж склали легенду. Мовляв, труну заховали в іншому місці, бо привид у свиті та з торбиною блукав тут ночами, лякаючи панянок.

    Але,насправді ж, прах Сковороди перенесли до родинного склепу місцевого поміщика. Склеп зруйнували, поміщика забули. Залишилось лише одне прізвище - Сковорода.

    Отож,був вільний козак, самотній філософ, котрий викинув на смітник світськість і владу. Викинув усе чуже.

      Анти-кар’єрист, він був байдужим до грошей та переміг нудьгу. А власний час він поміняв на право все життя бути вільним подорожнім!

    Якщо уявити, що Сковорода - наш сучасник, котрий живе у пострадянській країні часів накопичення капіталів, - його портрет буде приблизно таким: це чоловік, чиї друзі - міністри та керівники державних корпорацій. Вони пропонують йому землевідводи гектарів на сто, номер у списку та міцний дах.

     Та йому не цікаві кріпаки-службовці та бюджетне корито!

Цей дивак дозволяє собі сказати їм: "Біднятко, свиняча ж ти голова!"

А ось іще цікавий і маловідомий факт про…кримсько - татарські корені походження роду  Григорія Сковороди.

     Український філософ і поет Григорій Сковорода добре відомий як основоположник східноєвропейської філософської школи. Його предки по матері були козаками Канівського полку. Материне дівоче прізвище − Шангіреєва. Відомо, що в 1650 році один із предків Пелагеї Степанівни Шангіреєвої  був такий собі Іван Шангіреєв, наказний полковник Канівського полку.

На думку низки дослідників, Іван Шангіреєв був сином кримського хана Саадета ІІ Гірея. Однак добре відомо, що Саадет ІІ помер у 1587 році в Астрахані, і серед його дітей не було сина на ім’я Іван. Навіть якщо припустити, що дитина народилася від невідомої нам наложниці в рік смерті хана, то виглядає досить сумнівним, щоб козака, якому вже йшов сьомий десяток років, призначили наказним полковником. Ймовірно, розгадку таємниці походження роду Шангіреєвих варто шукати в іншому місці.

У Саадета ІІ було четверо синів, двоє з них Мехмед і Шахін народилися в Ногайській орді, коли їх батько був вигнаний з Криму. Пізніше синам вдалося повернутися і долучитися до боротьби за ханський престол. Після довгих поневірянь у 1623 році Мехмед був проголошений Кримським ханом під ім’ям Мехмед ІІІ. Його брат і вірний соратник Шахін отримав другу за значимістю посаду в ханстві − калги.

Однак у 1624 році османським султаном став Мурад IV, який усунув Мехмеда ІІІ і призначив кримським ханом його конкурента Джанібека. Брати відмовилися підкориться султану, вступивши у відкриту боротьбу з османами. У цій боротьбі вони вирішили залучити на свою сторону запорізьких козаків. На переговори в Січ у грудні 1624 року рушив сам калга Шахін. Можна припустити, що вже тоді брати Гіреї виношували плани щодо відторгнення Криму від Османської імперії.

На Січі Шахіну вдалося укласти із запорожцями взаємовигідний договір про спільну боротьбу з османами. Татари зобов’язалися не нападати на землі Війська Запорозького і допомагати за потреби. Козаки зі свого боку обіцяли допомагати братам в боротьбі за ханський трон. Важко сказати, скільки часу пробув Шахін на запорізьких землях, але абсолютно очевидно, що стосунки ці були більш ніж дружні, що і показали наступні події.

Після переговорів з козаками брати Гіреї домовилися про підтримку з урядом Речі Посполитої. У цій ситуації султан Мурад IV ухвалив рішення визнати Мехмеда ІІІ кримським ханом. Слідом за цим султан послав хану наказ напасти на польські землі. Не бажаючи псувати хороші відносини з Варшавою, калга Шахін відправив польській владі лист з попередженням про підготовлюваний набіг.

Новий поворот відбувся у 1628 році, коли султан Мурад IV вчергове змінив рішення і відсторонив братів Гіреїв від управління Кримським ханством. Не чекаючи османської армії, Шахін на чолі кримськотатарського війська рушив на Буджак. Йому вдалося захопити Кілію та Ізмаїл, але в битві під Бабадагом він був розгромлений і втік до Криму. Ось тут йому і знадобилася допомога запорожців. Шахін послав гінця до гетьмана Михайла Дорошенка, який із шеститисячним загоном увійшов до Криму.

У битві на річці Альма татарсько-запорізька армія розгромила війська османів. У запеклому бою загинули гетьман Дорошенко і полковник Голуб. Залишки турецької армії сховалися під стінами фортеці Кафа. На допомогу місту прибули підкріплення зі Стамбула. Мехмед і Шахін разом з козаками покинули Крим і пішли в Запоріжжя. Розв’язка відбулася навесні 1629 року. Запорожцям і братам Гіреям вдалося зібрати нову велику армію (до 40 тис. осіб), разом з якою вони рушили до Перекопу. Їм на зустріч вийшло військо під командуванням хана Джанібека.

Під час бою Мехмед Гірей був убитий (за однією з версій запорожцями, коли він намагався здатися османам), а його брат Шахін був поранений і разом з невеликим загоном пішов у Малу Ногайський орду. Після декількох років поневірянь Північним Кавказом та Іраном Шахіна погодився прийняти султан Мурад IV. Щоб позбутися неспокійного Гірея, він відправив його в почесне заслання на острів Родос. Там у 1641 році Шахін був страчений (задушений) за наказом нового султана Ібрагіма I.

Бурхлива біографія Шахін Гірея, його тривалі контакти з українськими козаками дають достатньо матеріалу для того, щоб допустити, що вже під час свого першого візиту до України він міг одружитися з однією з козачок. Цілком можливо, що від цього шлюбу у нього і народився син Іван Шангіреєв, родоначальник козацького роду, майбутній наказний полковник Прилуцького полку.

На думку кримських дослідників Володимира Казаріна і Марини Новікової, Іван Шангіреєв є предком не тільки Григорія Сковороди, а й  російського поета Михайла Лермонтова.

Єрмакова Л.М.,зав. бібліотекою,
за матеріалами сайту  podrobnosti.ua

«…І попіл Майдану нам стука у серце!»

20 лютого в сесійній залі Заводської міськради пройшов Урок історичної правди «Небесна сотня – то в серцях вогонь» приурочений до третьої річниці з дня загибелі полеглих на майдані під час революції Гідності. Перед студентами місцевого технологічного технікуму Полтавської ДАА,учнями старших класів Заводської середньої школи №1 та Лохвицького ПТУ №32,які прийшли вшанувати пам’ять героїв виступила спеціаліст з гуманітарних питань Заводської міськради Горбенко Ю.А. Вона згадала події трирічної давності та зв’язала їх із тими ,які відбуваються на Сході України,підкресливши важливість виконання не тільки громадянського обов’язку перед батьківщиною,але і військового.

Далі перед юнацькою аудиторією виступили працівники Заводської міської бібліотеки №1 Єрмакова Л..М.,Лисенко Н.А.,Матяш А.В.,які провели художньо – документальну розповідь про події на майдані 2013 – 2014 р.р.

«… Живи і пам’ятай!»,- такими словами розпочався  Урок історичної правди з  нагоди Дня Героїв Небесної сотні «Небесна сотня – то в серцях вогонь».  Вшанування їхньої пам’яті — це не просто наш святий обов’язок, це наша шана і гордість за справжніх героїв.

Герой — це людина, яка знає, що є блага, дорожчі за життя; людина, яка присвятила своє життя служінню державі, а себе одну — служінню багатьом.

 Прозвучав вірш Тетяни Домашенко «Небесна сотня воїнів Майдану»:

Небесна сотня воїнів Христа

З мечем Архистратига Михаїла,

З молитвою за волю на устах

У вічність із Майдану відлетіла,

Небесна Сотня воїнів святих

І душу, й тіло склали за Свободу,

За розбрат нації взяли на себе гріх,

Освячені любов'ю до народу.

Їх імена у Небі голубім

Золотосяйним променем палають,

І над устами Гімн співають.

Вся України – Мати над Хрестом,

Їй серце меч прошив нестерпним болем,

У душу увірвався напролом,

Сльоза пече й пече кривавим морем.

Цвіт нації узято на приціл,

Все нових кілерів злочинець-кат шукає,

Щоб ми не чули крику породіль,

У зав'язі невинний цвіт вбиває.

О мій народе, мученик святий,

У вічності хвилиною мовчання

І Час, і Простір вмить перехрестив

У серці матері молитвою прощання.

Покров Небесний в зорях золотих,

І «Ще не вмерла...» над Майданом лине –

Молитвою сердець усіх святих

Творець Всевишній славить Україну.

..Небесному українському братству – тим, хто майже 100 років тому творив УНР, учасникам Української Революції та національно – визвольних змагань 1917 – 1921 років, героям Крут, шістдесятникам, учасникам дисидентського руху, Героям Небесної Сотні Революції Гідності і сьогоднішнім захисникам нашої Незалежності і територіальної цілісності – солдатам на Східному фронті –

 присвячується…

Учні мали нагоду переглянути документальне відео тих днів – бої на вул. Грушевського,кадри жорстокого побиття людей переважаючими силами беркутівців, Сергія Нігояна,де він читає вірш Т.Шевченка «Кавказ».

Далі бібліотекарі розповіли лише про окремих учасників тих історичних подій,а це були:

Вербицький Юрій Тарасович – українець, науковець, працював у відділі сейсмічності Карпатського відділення Інституту геофізики НАН України у Львові, викрадений невідомими з Олександрівської лікарні  вранці 21 січня 2014 року. Його тіло було знайдено 22 січня в околицях села Гнідин Бориспільського району Київської області зі слідами тортур –  було очевидно, що ноги перебиті — виднілися кістки, вся спина була синя, обличчя розбите, ребра випирали з правого боку зі шкіри, бо певне, були поламані.

 

Жизневський Михайло Михайлович –  білоруський активіст Євромайдану, член Самооборони. Входив до організації УНА-УНСО. Був позаштатним кореспондентом газети «Соборна Київщина». Протягом останніх двох тижнів життя збирав інформацію для газети. Хотів висвітлювати події об’єктивно. Таким чином проявив свою громадянську позицію.

Хлопець захоплювався історією, міфологією, лицарським рухом, військовою справою, займався страйкболом. Він був у душі бійцем, але не застосовував силу без потреби, мав загострене почуття справедливості. Його характеризували як «особистість сміливу і яскраву».

..«Їду стояти за всіх вас і ваших дітей. Відсиджуватися совість не дозволяє», – пояснював Роман Сеник сестрі. – Він був у захваті від духу революції, гордий тим, що причетний до цих історичних подій. Він дійсно любив Україну, народ».

З початку подій на Євромайдані до Києва їздив тричі, завжди намагався там бути потрібним. Заявляв, що він вийшов на Майдан за народ, оскільки вважав, що хтось має стояти за його родину. Входив до 29-ї Бойківської сотні самооборони Майдану, жодної зброї не мав. Носив з собою прапор України з написом «Турка», через що в сотні його називали «Турківським прапороносцем». Зазвичай Роман чергував з шостої до дев’ятої години ранку. Напередодні 22 січня саме придбав квитки, щоб повернутися додому .

Романа Сеника було поранено 22 січня 2014 року біля стадіону «Динамо» на Грушевського, коли Роман стояв з прапором на передовій. Снайпер прострілив йому легеню та завдав важкого поранення в плече бронебійною кулею спеціального призначення.

     Список загиблих був великий і продовжував збільшуватися.

…Йому було 17 і у батьків він був єдиною дитиною в сім’ї. Наймолодший герой Майдану Назар Войтович.

            Хлопець  навчався  на  третьому курсі  Кооперативного  коледжу  в Тернополі на відділенні дизайну. Він обожнював  живопис.  Усі  роботи  Назара  мали  український  дух.  Він  любив зображати на них калину, тризуб чи козаків. Батько згадує, коли вони минулої  осені  будували  хату,  син власноруч  виклав  мозаїку  у  вигляді калини.

Саме патріотизм підштовхнув юнака в останню хвилину поїхати на Майдан до Києва, розповідають одногрупники. Ще в середу, 19 лютого, він був на парах. Увечері мав тільки віднести до  автобуса,  який  їхав  на  Київ,  речі для столичного Майдану. Але замість цього поїхав сам.  Уже наступного дня, 20 лютого, під час протистоянь хлопця вбили з вогнепальної зброї. Снайперська куля влучила хлопцеві в обличчя і вийшла через хребет. Батьки  втратили єдину дитину.

Під час трагічних подій на Майдані давня пісня згорьованих лемків «Пливе кача Тисиною» стала смутком душі всього українського народу.

Під час прощання із загиблими зі сцени Майдану 21 лютого 2014 року звучала ця жалобна пісня «Пливе кача…», що стала неофіційним гімном «Небесної Сотні». Прослухали її і учасники години історичної правди.

Кожен із героїв Небесної сотні, як і ми з вами, мали свою сім`ю, батьків, друзів, захоплення, свої симпатії і свої невідкладні справи. Але поклик їхньої душі саме в цей час призвав їх до боротьби за вільну, демократичну, чесну Україну.

Юнацтву нагадали імена тих,хто тоді був майже їх ровесниками:

Костенко Ігор. 22 роки, студент географічного факультету Львівського університету, був одним з кращих студентів,  родом з Тернопільщини, працював журналістом Інтернет – видання «Спортаналітика». Хлопець був активним редактором української Вікіпедії, написав понад 280 статей, зробив понад 1600 редагувань. Був убитий в районі Жовтневого палацу вистрілами в голову та груди. За словами його друга Володимира, який переносив тіло Ігоря, його ноги були побиті «так, що їх можна було зав'язати на вузол». Загинув 20 лютого 2014 року.

Гурик Роман, 19 років, з Івано – Франківська, студент Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

 “Зараз або ніколи. Всі на Грушевського. На смерть”, - таким був останній запис на сторінці студента у соцмережі.

     «Юнак з очима, які дуже хотіли жити» — такі слова сказав хірург, котрому принесли закривавленого хлопця з великою раною та сильною кровотечею. Він розповів, що це був хлопчина з очима, в яких було шалене бажання жити. А він, як лікар, не міг нічого для цього зробити, бо рана була смертельна.

Андрій Черненко  36 років

Андрій народився у с. Слободо – Петрівка Полтавської області. Дитинство пройшло в Черкасах, де й тепер залишились його батьки та брати. Андрій був інженером-технологом та працював авто – електриком у Києві.

18 лютого був поранений у груди та загинув у лікарні.

Залишив дружину та 7-місячну донечку Яну. Похований у рідному селі.

Богдан Сольчаник 29 років

Богдан народився в м. Старий Самбір Львівської області. У Львові отримав вищу освіту, а згодом проходив докторську програму у Варшаві, готував до захисту дисертацію.

Богдан був активістом громадської мережі «Опора». Він викладав на кафедрі нової та новітньої історії України Українського католицького університету.

Хлопець брав участь у Революції гідності з листопада. Загинув від кулі снайпера 20 лютого.

Богдана поховали у рідному місті. Він залишив батьків, брата та наречену.

Олександр Плеханов 23 роки

Олександр Плеханов народився і виріс у старовинній частині Києва – на Подолі, його батьки – службовці. Родина Сашка має російське, українське та польське коріння. З раннього дитинства він виявляв неабиякий потяг до творчості.

З дитинства займався греблею та айкідо, пізніше захопився велоспортом. У численних спогадах друзів він – щира, чуйна і талановита людина, справжній друг.

18 лютого близько 15:00 Сашко вийшов з дому. О 18:00 зателефонував додому і повідомив, що з ним все гаразд і через дві години він повернеться. Саме у цей час розгорталися найзапекліші бої у центрі Києва між повсталими людьми і силовими підрозділами бійців, підконтрольними владі. О 20:00 його мама сама подзвонила, але на дзвінок відповів волонтер, який саме у той момент виносив його з – під куль. Чоловік встиг сказати, що Сашко у важкому стані і що він несе його у Будинок Профспілок.

Пізніше на місце подій прибули лікарі і відвезли смертельно пораненого до міської лікарні № 17, куди прибули його мама і сестра. Деякий час медики боролися за життя Сашка, але після операції пояснили рідним, що його поранення несумісне з життям і врятувати його було неможливо.

Іван Тарасюк 21 рік

Навчався в Луцькому медичному коледжі «Монада», відбув строкову службу в армії.

Поїхав у Київ відстоювати волю України, навіть не сповістивши батьків, щоб не хвилювалися. Передзвонив потім татові, що все добре. І разом з друзями пліч – о – пліч — на барикади.

20 лютого вранці вирішив повісити державний прапор на одному з об'єктів барикад, снайперські кулі влучили у голову, пробили легені. Помер на місці.

      Поряд з молодими поклали свої голови і люди старшого віку:

Володимир Кіщук, 58 років

Народився в Запорізький області, проте проживав в Димері, Київської області.

За словами племінниці, був патріотом України, завжди віз у Київ ліки та продукти.

Молодшій доньці Володимира Кіщука Олі 11 років. Вона з батьком на Революції гідності була раніше і знає, за що тата убили: «За всіх людей, які вірять у те, що ми увійдемо в Євросоюз». За словами старшої доньки, «він передзвонив з Майдану, дуже щасливий був; каже, я – на Майдані, відстоюю наші права».

Володимир загинув 18 лютого одним з перших після сутичок біля Верховної Ради. Снайпер стріляв в голову зверху

Віктор Швець,  59 років

Віктор був мешканцем села Гатне Київської області.

Майстер спорту СРСР з академічного веслування, чемпіон і володар Кубка України. Військовослужбовець у відставці, старший мічман.

18 лютого ввечері пішов на барикади, як сам казав, захищати молодь. О 23:00 подзвонив рідним і сказав, що з ним усе добре, а о 04:00 годині ранку його дружині телефоном повідомили, що він загинув від кулі снайпера.

Дзявульський Микола з Шепетівки, 56 років. Вчитель географії та біології, член Всеукраїнського об’єднання Свобода. Застрелений на Інститутській 20 лютого снайпером. Брав активну участь у громасько – політичному житті міста: обирався депутатом міської ради, очолював Спілку підприємців Шепетівщини, довгий час працював на викладацькій роботі вчителем географії шепетівської школи – ліцею, останній час був помічником народного депутата від ВО "Свобода".

Земляки говорять, що усі зусилля Миколи Дзявульського були спрямовані на патріотичне виховання молоді, він переконував, що в цей нелегкий час неможливо стояти осторонь будь – яких подій, необхідно бути свідомим українцем, будівничим своєї держави.

Іван Наконечний,84 роки

Іван – офіцер ВМС СРСР у відставці. З 1982 року він жив із сім’єю в Києві. Два роки тому поховав дружину, уродженку Санкт-Петербурга, якій вдалось пережити блокадну зиму.

У 83 роки брав участь у Революції гідності від часу розгону студентів 30 листопада 2013 року. Всі родичі його вмовляли не ходити на протест у такому віці. У відповідь вони чули, що він давав військову присягу – захищати свій народ.

Помер в одній із київських лікарень від ран, отриманих під час сутичок 19 лютого на вулиці Інститутській. Важкі травми голови і шийного відділу хребта спричинили кому, внаслідок чого до тями Іван так і не прийшов.

Отже, ці люди — справжні герої. Вони загинули як герої. Їхній подвиг неоціненний для України. Їхньою кров’ю омита нова держава. Вони вже вплинули на душі і серця і впливатимуть надалі…

Нашим обов’язком є будувати ту державу за яку вони загинули.

Далі прозвучали такі слова:

Не зрадьмо Героїв Небесної Сотні,

Які полягли у священному серці

В ті памʹятні дні, нелютнево спекотні.

Хай попіл Майдану нам стука у серце!

Гадали, що воля нам буде – як море.

А волі поки що – маленьке відерце.

І влада така ж, як була – непрозора.

І попіл Майдану нам стука у серце!

Країна на Сході трима оборону,

Гримлять канонади шаленими скерцо.

Та тільки міцніше стають батальйони –

Це попіл Майдану їм стука у серце.

Ми вистоїм, брате. – Інакше не можна.

Іще задамо окупантові перцю!

Чекати недовго – вже майже у кожне

Той попіл Майдану колотить у серце.

На Уроці учні прослухали вірша Ліни Костенко «Доборолися!..»,пісню «Не спи,моя рідна земля»,відео «Мамо,не плач..».

Учасники заходу вшанували пам’ять Героїв хвилиною мовчання. На прикрашеному калиною столі було  запалено свічки.

На завершення Урока прозвучав Державний Гімн України.

Урок історичної пам’яті було оголошено закритим, а бібліотекарі побажали світлих днів усім і щастя, миру країні.  

Єрмакова Л.М.

СИЛЬНА ЖІНКА ..

ДЛЯ ВСІХ ВОНА ТАЄМНИЦЯ ....

Буває мудрою ..

Часом сумною ... строгою ..

НЕ смішливою ...

Часом довірливою...

АЛЕ В СЕРЦІ ЇЇ живе ТРІЩИНА ...

ВОНА УСМІХАЄТЬСЯ ВАМ привітно ...

Іноді буває Вона кокетливою ...

АЛЕ НАЙЧАСТІШ  НЕ БУВАЄ В НІЙ фальші ...

В НІЙ МОРЕ ЛЮБОВІ ....

АЛЕ НЕМАЄ ЩАСТЯ ...

Вечорами ..вона ПЛАЧЕ  У ПОДУШКУ ...

АЛЕ ПРО ЦЕ ... НЕ ЗНАЄ НАВІТЬ ПОДРУЖКА ..

А ЗРАНКУ завжди доглянута  І КРАСИВА ...

І Ні каплі слізІ…  пройде мимо ВАС гордовито ...

Обдарувавши Усмішкою..Привітним ПОГЛЯДОМ ...

ВОНА ДАСТЬ ЗРОЗУМІТИ ВАМ..ЧТО ВСЕ У НЕЇ Є ...

І НІЧОГО ЇЙ НЕ ТРЕБА ... ЇЙ ДАРУЮТЬ КВІТИ ...

ПРОПОНУЮТЬ  І РУКУ ...

АЛЕ БУТИ БЕЗ ЛЮБОВІ ВОНА З ВАМИ НЕ БУДЕ ....

ОДИНОКА ЖІНКА ....

ДЛЯ ВСІХ ВОНА ТАЄМНИЦЯ ....

ХОЧЕ ЛЮБВІ..але  ЩОБ БУЛО В НІЙ ЩАСТЯ ...........

ОДИНОКА.

(Ессе. Саркастично - сумно - глузливе).

У маркеті,складаючи покупки до пакета,вона раптом побачила,як із-за спини вискочив " пан у бордових джинсах". Шмигнув мимо, розчаровано шморгнувши носом. Не встиг! От не встиг же роздивитись,що ж вона туди поклала,що купила? ..Було б про що поговорити з мамою,що і як купила,скільки..От же ж, скільки ото в неї  тих грошей і як же вона для себе живееее!..

Вона ж лише роздратовано поглянула йому в спину. Це скільки їх,отаких кавалерів,бігають поза спиною і кожен про своє..

Вона навіть навіть склала в душі їм свою класифікацію:

ТОРБОлюби

ХАТОлюби

РАБОлюби(ці доволі агресивні,бо зрозумівши,що чіплятися за них,таких пишних вона не буде-та як вона посміла!..показати ,що теж людина?!-починають мстити всіма можливими способами:від пліток,глузів поза спиною,до доносів керівникам..,бо працює в масовому місці а там завжди є до чого причепитися)..

НЯНЬОлюби(кохані мамині синочки,які досиділи за неньчиною спиною до її глибокої старості-ось-ось може  відійти у вічність...Раптом починають виявляти надзвичайну активнсть,аж до агресії..)

ГРОШОлюби(нещодавно один з таких майже падав на місцевому ринку  до її напівпустого гаманця,витягнувши шию...Чим немало перелякав..)

Але особливу категорію складають ті,які поєднують в собі декілька схарактеризованих якостей. От ЦІ вже вважають,що, мабуть, почувають до неї серйозні і глибокі почуття.Гм,з цими найгірше,бо настирливі,як спасівські мухи.

Правда є і ті,яких вона глибоко поважає,бо дійсно проявляють справжні чоловічі і людські риси.Таких вона поважає,бо це ДРУЗІ і вони поза конкуренцією!

..От тільки вона носить таке ім'я,силу почуття якого хотіла б зустріти.Але сам Господь на прикладі її життя хоче показати,що як таке трапляється,то це - виняток, а не правило.

Зазвичай грубий прагматизм править світом...І вона завжди буде ОДИНОКА...